Якщо повернути в один із двориків, прогулюючись від Контрактової до Поштової, в одному з підвальних приміщень можна знайти Театр Драматургів. Зазираємо на Сагайдачного, 25-Г у розпал робочого тижня й застаємо драматургів і ветеранів за цілком прозаїчним заняттям – встановленням генератора. Так, поміж написанням п’єс вони власноруч роблять у просторі ремонт, наприклад, самі зробили стільницю, схожу на барну стійку (але тут «сухий закон»).

Колеги за цехом порівнюють Театр Драматургів із фабрикою Енді Воргола, жартує співзасновник Театру Драматургів, художній керівник Театру Ветеранів і військовослужбовець Максим Курочкін. Ідея Театру Драматургів з’явилася ще у 2021 році, а офіційне відкриття мало відбутися 12 березня 2022 року (але театр був зачинений до червня). Урешті-решт першу повноцінну виставу тут провели лише у вересні 2023 року. Паралельно разом із «ТРО Медіа» думали над запуском проєкту «Театр Ветеранів», де військовослужбовців планували вчити написання п’єс. Зараз уже готові показати перші результати: з 18 до 20 жовтня проведуть «Фестиваль перших п’єс» із читаннями робіт ветеранів.

Редакторка Віледжа Вікторія Кіхтенко запитала в художнього керівника Театру Ветеранів, чому травма швидше сприяє, аніж заважає письму, і «як перетворити грубе на тонке».

Максим Курочкін

   

Від військових пайків до гримерної

– Ми хотіли, щоб сучасна драма почала звучати в центрі міста, і шукали таке приміщення, щоби було легше завітати до нього, аніж пройти повз. Ви присутні при останніх спазмах ремонту, – каже художній керівник Театру Ветеранів і співзасновник Театру Драматургів Максим Курочкін, заварюючи чай.

Імпровізовану кухню створили самі. Тут крупи, консерви та суха армійська їжа, яку збирають волонтери з частини, де служать співзасновники Театру Ветеранів Юрій Мацарський і Максим Курочкін. Вони познайомилися в черзі до військкомату в перші дні повномасштабної війни.

– Це не сухпай, це просто сухий український борщ, який можна розбавити окропом, – пояснює Мацарський. – Ми часто варимо їжу в мультиварці, годуємо ветеранів. На щось змушені скидатися з власних зарплат, а з чимось допомагають волонтери, наприклад, з орендою приміщення. З грантами поки що не дуже виходить (хоча ми й не дуже вміємо), – додає Юрій.

На кухні, яку жартома називають «лаунж-зоною», стоїть пральна машинка, яку також придбали власним коштом:

– Важила понад 70 кілограмів. Не пролазила в прохід, довелося перекидати через стільницю. А в мене великі проблеми зі спиною після служби під Гуляйполем, – ділиться Юрій Мацарський.

Біля кухні – куточок із «хронологією» Театру Драматургів. Угоду про оренду приміщення підписали ще в липні 2021 року, а «технічне» відкриття відбулося в грудні того ж року. У березні наступного – театр так офіційно й не відкрили через повномасштабну війну, але за чотири місяці відбулося «військово-польове» відкриття. Тексти засновників Театру Драматургів звучали на сценах театрів Лондона, Берліна та Мюнхена. Перша вистава в основному приміщенні – «Військовий концерт» – відбулася у вересні 2023 року.

Продовжуємо екскурсію. На одній зі стін у залі для вистав – кілька світлин: можна побачити, як приміщення виглядало до ремонту. У кутку збилися стільці. Це приміщення час від часу віддають під оренду подій або ж студентам під репетиції.

У сусідній кімнаті могла би бути мала зала для невеликих вистав або зала для репетицій, але поки що вона схожа на склад для реквізиту.

– Одна з ветеранок грає в аматорському театрі. Їх попросили піти з приміщення, тож вона все привезла сюди, – коментує Юрій Мацарський.

Тут і балалайка, і костюм зірки-Патріка, і плюшева свиня. Також у цій кімнаті проєктор, де зазвичай умикають Zoom, якщо хтось із ветеранів не може приєднатися до заняття офлайн. Таке буває доволі часто – лише кілька ветеранів звільнилися зі служби за станом здоров’я. Більшість перебуває або в підрозділах, або на реабілітації.

Головною кімнатою тут називають гримерну, де актори готуватимуться до вистави. Поки що тут лежать книжки впереміж зі гвіздками та будівельними інструментами, але архітектурний план гримерної вже готовий і роздрукований висить на стіні. Поряд із ним – QR-код для донейтів.

– Гримерна має бути зроблена за певними стандартами, нею мають займатися профі. Важливо, наприклад, щоби сирість не попсувала матеріали, – пояснює Мацарський.

Двері санвузла прочинені, там чомусь лежать хімічний костюм і гумові чоботи.

– Макс [Курочкін] вирішив, що презентацію Театру Ветеранів треба проводити саме в цьому костюмі. Творча людина, – усміхається Юрій.

Відтоді як зустрілися в черзі до військкомату, Мацарський і Курочкін не бачилися близько двох років. Коли Юрія списали через стан здоров’я й перевели до підрозділу, який займається медіа, вони знову зустрілися з Максимом. І почали думати про Театр Ветеранів.

«Про війну мають писати ті, хто взяв до рук зброю»

– Ми так довго мріяли про прихисток для драматургів, і от ми нарешті його маємо, – каже Максим Курочкін, який нарешті присів, ненадовго звільнившись від клопотів ремонту. – Але в цьому році сезон відкриваємо пізніше. Зараз у нас нова молода команда.

Театр почався із закритого чату, де зібралися близько 20 сучасних українських драматургів, які працюють із пошуковою українською драматургією:

– Це драматургія, дотична до сучасності, інколи незручна, бо вона вивчає реальність, відображає те, що в автора в голові. Це не та драматургія, яка працює за кліше, канонами й орієнтована на шалений успіх у глядачів. Це театр, орієнтований саме на якісний текст – не на співи, пластику чи шоу. І нам важливо, щоби свої тексти ставили не лише ті, хто створив цей театр, а як мінімум половина текстів була від інших сучасних українських драматургів, – пояснює Максим Курочкін. – Ми довго домовлялися про принципи роботи й ідеологію нашого театру, тож не всі драматурги ввійшли до остаточного складу співзасновників.

Проєкт Театру Ветеранів на базі Театру Драматургів виник навесні 2024 року:

– Колись була вистава Євгена Степаненка «Голоси», зроблена на основі текстів ветеранів. І мені дуже подобалося те, що я бачив – це цікаві документальні тексти, які перетворюються на художнє висловлювання. Ми з Юрою [Мацарським] давно думали про театр, де б ветерани самі ставили п’єси. І очільник «ТРО медіа», Олексій Дмитрашківський, і наш побратим [режисер] Ахтем Сеїтаблаєв гаряче підтримали цю ідею. Про війну мають писати ті, хто взяв до рук зброю, світ має бачити боротьбу України очима її захисників. Наше завдання – реабілітація ветеранів через терапевтичне письмо. Але водночас ми орієнтовані на результат. Саме зробити класний текст, бо такий текст витримає навіть невдалу виставу й відтвориться в наступній із більш вдалим складом, – вважає Максим Курочкін.

Айдентику для театру створила креативна агенція Saatchi & Saatchi Ukraine. За задумом співзасновників, ветеранський театр має бути «швидким театром без театральних масок, колон та інших зовнішніх атрибутів, які обслуговують театральну піну й віддаляють від спілкування з глядачем».

– Нам треба змінювати театральну школу, до цього потрібно докласти багато зусиль. Акторам треба припинити говорити якимось спеціальними голосами й почати говорити, як люди. Можливо, в акторській професії часом треба бути штучним, ми не проти яскравих фарб, фарсу й гротеску. Але не тоді, коли ця мова домінує під час війни, ігноруючи те, що відбувається, і знову пропонуючи концепцію, що всі втомилися, й у театрі треба відпочити. Ви втомилися ще 30 років тому, – каже Максим Курочкін, – А москалики не втомилися і вкладалися у свій театр, тренували акторів. Треба припинити втомлюватися.

«Травма в самій природі письма»

Серед тих, хто подав заявки, у Театрі Ветеранів відібрали 17 учасників. Художній керівник каже, що відбір не був занадто жорсткий, але й узяти всіх охочих не могли:

– Головним критерієм для нас була не наявність посвідчення учасника бойових дій, травми чи поранення. Не професія чи досвід письма, а готовність людини пройти цей шлях і включитися. І розуміння того, що ми зможемо цій людині допомогти. Наприклад, ми не взяли кількох людей, які вже мали готову концепцію, і зафіксувалися лише на своєму баченні, можливо, сприймали нас як спосіб промоції, – розповідає Максим Курочкін.

Утім, не всі учасники змогли відвідувати заняття:

– Ми жалкуємо за людьми, які не ввійшли до фіналістів через робочі питання чи здоров’я. Наприклад, одного яскравого учасника мали звільнити, але це звільнення затримується через сімейні обставини, і він щодня воює замість того, щоб писати п’єсу. У групі він міг би бути єдиною людиною з драматургічним досвідом. Так само через процес звільнення не міг узяти участь у заняттях інший фантастичний оповідач, із яким я познайомився у шпиталі, – розповідає драматург.

Але тих, хто відвідував заняття, Курочкін по-доброму називає «скаженими людьми»: наприклад, Юрій Вєткін, військовий з ампутованою ногою, їздив на заняття з Чернігова.

Лекції переважно проводили офлайн, але коли хтось з учасників чи драматургів не міг доєднатися, їх підключали онлайн. Драматурги й актори зазвичай радо відгукувалися, коли їм пропонували зустрітися з ветеранами. Зокрема лекції читали драматургині Наталка Ворожбит, Лєна Лягушонкова, Ірина Гарець, Анастасія Косодій, Олена Гапєєва, сценаристка Ірина Вратарьова, акторка Римма Зюбіна, режисер Ахтем Сеїтаблаєв, режисерка Марися Нікітюк та інші майстри. Лекції намагалися побудувати так, щоби дати ветеранам мультидисциплінарну освіту й максимально долучити до всіх театральних професій, додає Курочкін.

На заняттях також були присутні психологи. Ще на етапі формування ідеї Театру Ветеранів долучилася Вікторія Вінтоняк – військовослужбовиця, яка взяла на себе формування групи психологинь.

– Ми відчували допомогу психологів, вони обговорювали з ветеранами проблеми, якими ті не ділилися під час занять. Психологині також сигналізували, якщо ситуація виходила з-під контролю, – каже Курочкін.

Спочатку психологині були регулярно присутні на заняттях, але пізніше почали призначати день, коли до них можна було звернутися. Деякі учасники вже мали своїх психологів.

Максим Курочкін також говорить про певний конфлікт між драматургійним і терапевтичним підходами:

– Ігнорувати травму не можна, особливо якщо ти військовослужбовець. Але потрібен баланс. Для нас було важливо не пропрацювати травму до тієї межі, що писати вже не хочеться. Травма ніби в самій природі письма. Або потреба, або пристрасть – щось, що рухає і змушує займатися цією інколи марудною справою. І якщо драматург зволікає з п’єсою, це значить, що він «гармонізувався».

Крім написання п’єс і за потребою – терапії, учасники також працюватимуть із глиною, каже Максим Курочкін. Українська скульпторка Ліза Портнова спеціально приїхала з Франції, щоби зробити з ветеранами глиняні об’єкти, пов’язані з їхніми текстами. Ці композиції презентують на читаннях п’єс.

«Відчуття правди, яке в тобі»

– Я не спеціаліст із реабілітації, хоч трохи й почитав про літературні способи реабілітації ветеранів. Звісно, [при написанні текстів] можлива ретравматизація. Але досвід показує: якщо людина виписується й виливає свій біль на папір – їй стає трохи легше. Крім того, драматургія прекрасна тим, що є чітка мета, фіналізація, ти бачиш свої зусилля, – каже Максим Курочкін.

Запитуємо, чи допоміг йому власний військовий досвід під час навчання ветеранів:

– Звісно, це трохи полегшує комунікацію. Але травми в кожного свої, і не варто покладатися на власний досвід. Хтось рефлексує слабше за тебе, хтось – сильніше. Те, що для когось узагалі не проблема, для тебе величезне випробування, і навпаки – когось можуть травмувати ті речі, які для тебе є нормальними.

Драматург додає, що учасникам вдалося вибудувати комунікацію і з тими лекторками, які не мали військового досвіду. Цікавимося, яку стратегію обрати, щоб перетворити «грубе в тонке»:

– Це найголовніше, – каже Курочкін. – По-перше, ми ставилися до ветеранів як до колег, не підлаштовувалися під них. Так, щоб учити драматургії, тобі потрібні люди, здатні розуміти досить складні концепції. Але нашим завданням було дати не набір правил, як на комерційних курсах, а максимально широку палітру засобів входу в драму. Основний закон – відчуття правди, яке присутнє в тобі. І ми одразу потихеньку починали тиснути на учасників, щоби вони не зволікали й писали якомога швидше, а потім обговорювали написане.

Ветеранів, які взяли участь у курсі, він описує як «цікавих людей із цікавим досвідом, які швидко почали відгукуватись і в якомусь сенсі танути».

– Звісно, всі травмовані, заморожені, трохи затиснуті військовим світовідчуттям (бо ж треба створити ідеальне військо). А ми хотіли створити острівець невідформатованої думки та дискусії. І коли бачимо, як із перших, досить вразливих текстів виростає історія, на яку емоційно відгукуємося не лише ми, їхні помічники, але й інші люди, то дивуємося, наскільки швидкий прогрес у драмі можуть показувати люди, – розповідає Максим Курочкін.

Формату військової п’єси як такого немає, тому й вимог особливих не ставили, каже Курочкін. Переважна кількість текстів вийшла про особистий досвід учасників (серед них є двоє з втратами кінцівок).

– Це природні тексти про досвід перетворення звичайної людини на військового, спілкування з цивільними, конфлікти з рідними, які виникають. Це не щось, що виходить за межі наших уявлень, але це й не загальні описові п’єси – тобто людина, яка просто дивиться телевізор чи інтернет, такий текст не напише, це треба прожити. Водночас ми застерігаємо учасників від передчасної мудрості та складності. Думаю, треба завжди починати із себе, розібратися, як ти працюєш як персонаж і частина історії, – розповідає Максим Курочкін.

За його словами, драматурги переважно вчили учасників критично сприймати свій текст, долати «глухі кути», прибирати «шаблонні способи говорити красиво».

– Один учасник зробив 16 варіантів тексту. Звісно, це не означає, що текст кардинально змінюється, але він стає більш точним. І це фантастичний прогрес, персональне чудо, – вважає художній керівник Театру Ветеранів.

Часом доводилося вчити ветеранів не лише писати:

– Дехто з наших учасників ніколи не користувався комп’ютером або користувався лише програмою «Кропива» для військового орієнтування. Тобто п’єса – це були їхні перші літери, набиті на клавіатурі, і дати людям цю навичку – це була почесна місія, – каже художній керівник.

Курочкін ділиться – було непросто, але «написання п’єс у порівнянні з роботою в окопах, шанцях і на передовій – дуже легка робота»:

– Хочеться дати їм більше, більше часу, мати механізм виривати їх із їхніх проблем: щоби людина зосередилася на роботі, мала можливість читати, стежити за прогресом інших і більше уваги приділяти власному тексту. Наприклад, робити якісь резиденції, щоб виїздити з міста. Саме з неформальних розмов виникає багато драматургії, п’єси, і люди стають кращими.

«Ми хочемо, щоб режисери конкурували за право зробити читку ветерану»

Попри швидкий прогрес ветеранів, Максим Курочкін засмучений тим, що драматургів доводиться «випускати в недовершений світ»:

– Ми можемо спонукати людей до занять драмою, досить швидко їх вивести на певний рівень. А далі що? Індустрія не готова до того, щоби сприймати їхній продукт, бо є купа «перевірених» п’єс. Купа театрів, які не цікавляться сучасністю, яким незручно працювати з живим автором, бо можуть бути претензії, треба платити гроші. Реальність не зовсім дружня, але ми будемо намагатися бути з ветеранами якомога довше, бути для них місцем, куди можна повернутися, – каже Курочкін.

Для Театру Ветеранів важливо, щоб учасники почули свої тексти у виконанні професійних акторів, що й планують утілити на триденному фестивалі. Режисери, які хотіли долучитися до постановки п’єс ветеранів, мали подати анкету, а далі запропонувати ескіз вистави. Після цього режисер мав зустрітися з автором п’єси, і якщо вони відчувають творчий збіг, утілити читку на сцені.

– Ми хочемо, щоб режисери конкурували за право зробити читку ветерану. Тобто текст ветерана – це лот. Режисери мають захищати перед ветераном своє бачення, як вони організують цю читку. Ми будемо допомагати у виборі, але ухвалювати рішення буде сам ветеран, щоби він уже міг професійно будувати свою кар’єру. І навіть якщо будуть помилки, ми можемо зробити так, щоби ветеран зробив ці помилки швидше. А може, їх і не буде, – коментує Максим Курочкін.

Режисерам також хочуть надавати мікрогранти, приблизно 10 тисяч гривень. Це невелика сума, але на неї можна зробити певну декорацію чи ескіз для вистави або заплатити актору репетиційні, зауважує Курочкін.

– Можна це зробити й безплатно, але для нас важливо, щоб виробництво продукту за сучасними текстами починало годувати людей. Треба перетворювати це з волонтерства на серйозний інструмент, бо ми конкуруємо з дуже вправною в цих питаннях імперією, – пояснює художній керівник Театру Ветеранів.

Після читань будуть думати над повноцінними постановками текстів у Театрі Драматургів або в іншому театрі, який виявить ініціативу. У будь-якому разі після курсу ветерани отримали зв’язки з професійним середовищем, де можуть порадитися чи просто поспілкуватися, а такі контакти – саме те, що можна напрацьовувати роками, вважає Максим Курочкін.

– Ветерани побачили, що ми їхні союзники в боротьбі за класний текст. І мені здається, ми трохи просунулися, зокрема й на шляху до реабілітації, – додає Курочкін.

Поки що проєкт пілотний, але співзасновники вірять у те, що «кожна людина може написати оригінальну п’єсу, бодай одну», навіть якщо й не стане професійним драматургом.

– Моя мрія – щоб текст ветерана потрапив до New Yorker, тоді я буду вважати, що наш перший пілотний випуск вдався, – коментує Курочкін. – Можливо, Театр Ветеранів колись стане театром із великою сценою. Ми навіть знаємо, де ми хочемо.

У команді мріють, що під час наступних наборів зможуть платити учасникам стипендії. Поки що не вирішили, як часто запускатимуть курс, але запевняють – зволікати не будуть, бо ідея спрацювала.

Планують розвивати й Театр Драматургів:

– Хочеться, щоб тут увесь час було життя. Щоб люди знаходили одне одного й об’єднувалися у творчі групи. Це вже відбувається, але ми хотіли б, щоби люди сюди забігали подивитися, що відбувається, і далі бігли у своїх справах. Працюємо над цим, можливо, зробимо драматургічну крамничку, – каже Максим Курочкін. – Треба довести простір до готовності, щоб це був інструмент добування сенсів (попри всю обмеженість наших масштабів і можливостей). Хочеться, щоб ці стіни були наповнені сенсами, щоб це була своєрідна фабрика сенсів.

Фото: Олег Пальчик