У мережі часом з'являються відео, де люди у військовій формі можуть поводити себе агресивно, наприклад, у громадському транспорті. Тому в суспільстві закріпився стереотип, що люди у формі можуть бути небезпечними для оточення. Насправді небезпечні не люди, а їхні стани, а виникають ці стани тому, що людина сама не почувається в безпеці, розповідає травматерапевтка Тетяна Сіренко, яка також є заступницею директора з психологічного напрямку державного закладу «Центр психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» МОЗ України.

Редакція The Village Україна запитала в травматерапевтки, які ознаки можуть свідчити, що у людини посттравматичний стресовий розлад, що може стати тригером для людини з ПСТР і як зрозуміти, що в людини флешбек і допомогти їй (особливо якщо вона поводить себе агресивно).

ПТСР буде не у всіх

На початку повномасштабної війни часто можна було почути твердження, що в кожного третього українця може розвинутися ПТСР. Насправді, за різними оцінками, посттравматичний стресовий розлад може розвиватися в 12–20% військових і цивільних, які пережили травматичну подію чи стали її свідками.

Не кожна людина, яка прожила травмувальні події (і навіть яка була на фронті чи в окупації), матиме ПТСР. Травматична подія необов’язково стане травмою в психологічному сенсі. У більшості людей вистачатиме ресурсів і підтримки, щоби симптоми стресової реакції з часом почали зменшуватися. 

Про ПТСР можна говорити тоді, коли минув не менш як місяць після травмувальної події, розповідає травматерапевтка Тетяна Сіренко. Якщо людина продовжує відчувати так само інтенсивні емоції через чотири тижні після травми, це може бути приводом звернутися до фахівця. Ці зміни важко не помітити, бо зазвичай людина виснажується від гіперзбудження, ПТСР починає впливати на її функціональність і стосунки.

Ознаки, які можуть бути проявами ПТСР

Людина з посттравматичним стресовим розладом постійно живе в стані гострої небезпеки, в очікуванні, що станеться щось жахливе або повториться подія, яка її травмувала. Такі люди відчувають загрозу звідусіль, тому можуть не довіряти оточенню. Візуально вони можуть виглядати дуже змученими, мати напружені м’язи всього тіла, а також адреналіновий піт із характерним терпким запахом (утім, він може з’явитися й унаслідок іншого стресового чинника).

Тому немає зовнішніх ознак, які допомогли би визначити, що в людини, яка, наприклад, поряд із вами сидить у метро, є посттравматичний стресовий розлад. Поставити діагноз може лише фахівець, для цього йому знадобиться не одна консультація, бо ПТСР зазвичай визначають у динаміці, розповідає Тетяна Сіренко.

Ось три групи симптомів, які можуть свідчити, що в людини ПТСР

Гіперзбудження. Людина різко реагує на гучні звуки, велику кількість людей, може бути надмірно настороженою й пильною. Одним із проявів гіперзбудження є тотальна нездатність людини розслабитися – це, зокрема, відображається й на сні. Тобто людина або взагалі не спить, або її сон не глибокий.

Нав’язливі спогади. Людина постійно згадує про ситуацію, яка її травмувала. Такі спогади мають тривожний і нав’язливий характер, їх можна уявити як картинки в уяві людини. Наприклад, щось стало тригером – і в людини перед очима ця ситуація, вона відчуває ті ж самі емоції та фізичні відчуття, які були в момент травмівної події. Це глибокі дисоціативні стани, коли людина фактично провалюється в спогади, називають флешбеками. Небезпека флешбеку в тому, що людина не усвідомлює, де перебуває: вона справді вірить, що, умовно, зараз перебуває на полі бою, і буде реагувати так, ніби вона там. Відповідно, може поводити себе не відповідно до ситуації й реального стану подій.

Уникання. Людина уникає всього, що може нагадати їй про травмувальну подію, і це уникання зазвичай зростає, стає перешкодою, щоби звернутися по допомогу до психологів чи інших людей. Це може навіть призводити до того, що людина починає узагалі уникати інших. Травматерапевтка наводить приклад:

– Один ветеран казав мені, що не хоче спілкуватися з цивільними людьми, бо вони його дратують. Але так само він уникав і всіх, хто мав військовий досвід, його це теж тригерило. Іноді до нас у центр приїздять люди й кажуть, що їм важко тут бути, бо багато військових поряд.

Існує багато станів і розладів, які можуть бути схожі на ПТСР, розповідає Тетяна Сіренко. Наприклад, більшість із тих, хто був на фронті, матимуть легкі черепно-мозкові травми, які в народі називають контузіями. І наслідки цих травм, наприклад, гіперзбудження, можуть бути схожими на симптоми ПТСР, пояснює Тетяна Сіренко.

Що може стати тригером для людини з ПТСР

Якщо коротко, то будь-що, що нагадує людині про травматичну ситуацію – звуки, запахи, час доби чи період року, поведінка інших людей. Тригери можуть бути специфічними та неспецифічними.

Неспецифічні тригери – це такі, які можна передбачити, вони не є унікальними для людини. Наприклад, повітряні тривоги, різкі вибухи на вулиці, як-от звук зривання покришки, звук дверей, що захлопуються або навіть звук пострілу в повітря під час похорон за ритуалом почесної варти, розповідає Тетяна Сіренко. Ці тригери залежать від того, якою була травмувальна ситуація. Наприклад, якщо це ДТП, то тригером може стати вигляд крові. Якщо людину піддавали тортурам, тригером може стати будь-яка авторитарність та домінування.

Специфічні тригери унікальні для певної людини, вони пов’язані з конкретною ситуацією й симптоматикою.

– До мене звернувся один пацієнт, із яким ми працювали тривалий час, його стан був стабільний, симптоми не турбували. Але в певний момент симптоматика повернулася. Ми почали досліджувати, що відбулося, і ніяк не могли знайти причину. А потім він мені зателефонував і каже: «Сьогодні зранку моя дружина одягнула новий фіолетовий светр, і я на неї накричав. Потім мені було соромно, і я не міг зрозуміти, чому я такий агресивний. Але потім я зрозумів, що так само я реагую на фіолетовий колір стін». Тобто цей колір нагадав йому про те, що коли він звільнився з полону, у нього тіло було у фіолетових синцях. Це стало тригером, який було неможливо передбачити, – наводить приклад Тетяна Сіренко. – Ще для однієї пацієнтки тригером стало те, що заклад розташований у лісовій місцевості: травмувальна подія, яка з нею сталася, була пов’язана саме з лісом.

Травматерапевтка додає, що самі по собі тригери не страшні: коли розпаковується велика кількість спогадів, це насправді добре, але лише у ситуації, коли людині можуть надати допомогу. З підтримкою вона може опрацювати ці спогади, можливо, більше не реагуватиме на те, що раніше було тригером, або ж тригер не матиме такого сильного впливу.

Гірше – коли людина опиняється сам на сам і не розуміє, що з нею відбувається. Травматерапевти вчать аналізувати, що саме може запускати тригери. І допомагає не просто уникання тригерів, а усвідомлення зв’язку між тригером і спогадом та спроба роз’єднати цей зв’язок. Тоді людині легше повернутися в момент і нагадати собі, що зараз їй нічого не загрожує.

Як зрозуміти, що в людини флешбек і допомогти їй 

Вона втрачає контакт із реальністю – коли інші починають із нею комунікувати, вона просто їх не бачить. Людина може говорити чи робити певні речі, не відповідні до ситуації. Наприклад, людина з військовим досвідом може розповідати в транспорті про бойові дії чи про полон.

У цей момент важливо допомогти людині повернутися в реальність, каже Тетяна Сіренко. Для цього варто говорити спокійним, але досить гучним голосом. Якщо ви випадковий перехожий, варто звернутися приблизно так:

– Подивіться, будь ласка, на мене. Мене звати [ім’я]. Зараз ми перебуваємо [місце]. Я побачив чи побачила, що з вами сталося [коротко описати ситуацію]. Ми зараз у безпеці. Я з вами поруч, ви не одні.

Повернути в момент також можуть різкі запахи, як-от нашатирний спирт чи ароматичні олії.

Зазвичай флешбек триває недовго, від кількох секунд до кількох хвилин. Коли людина починає виходити зі стану флешбеку, зазвичай з’являється контакт очима. Рівень страху людини має знизитися, вона має почувати себе безпечніше. Така реакція нервової системи – це дуже активований, неприємний і болісний стан, тому після флешбеку потрібен певний час, щоби людина стабілізувалася та врівноважилася, додає Тетяна Сіренко.

Що робити, якщо заземлення не допомагає, і людина реагує агресивно

Людина з ПТСР може проявляти агресію, бо не почуває себе в безпеці. Тобто ця агресія не має природу нападу, вона має природу захисту, пояснює травматерапевтка. Тому, якщо ви стикаєтеся з агресією, найкраще подумати про те, чому зараз людина відчуває небезпеку і як у цій ситуації зробити відчуття небезпеки меншим у тому контексті, де ви перебуваєте.

Чого не варто робити: розпитувати в людини деталі, які стосуються її спогадів, торкатися людини, плескати її по плечу – у цей момент людина може сприйняти таку поведінку як напад.

Якщо людина агресує, варто подбати про власну безпеку та безпеку інших людей, які перебувають поряд, бо людина в цей час себе не контролює. Тож найкраща стратегія – це взяти фізичну дистанцію, трошки перечекати, але не полишати спроб заземлити людину. 

Чому важливо не лише вживати медикаменти, але й іти до фахівця

Тетяна Сіренко каже, що часто стикається із думкою про те, що ПТСР невиліковний. Але згідно з дослідженнями, 70–80% випадків посттравматичного стресового розладу можна вилікувати, якщо застосовувати комбінацію психо- та фармакотерапії.

Остання допомагає організму зберігати й відновлювати ресурс – це протитривожні засоби, антидепресанти, часом – препарати, які відновлюють сон. Але перша лінія лікування ПТСР – це завжди психотерапія, наголошує травматерапевтка. Лише пігулками вилікувати ПТСР неможливо, бо природа цього розладу полягає в тому, щоби опрацювати травматичний досвід і поступово знизити симптоматику.

Водночас лише розмовна терапія не дуже ефективна для лікування посттравматичного стресового розладу. Застосовують такі доказові методи як когнітивно-поведінкова терапія, наративна експозиційна терапія [пацієнта просять створити хронологічну розповідь про життя, зосереджуючись переважно на травматичних переживаннях] та EMDR-терапія [використання, зокрема, рухів очей так, щоби стимулювати механізм обробки інформації мозком]. Також у США починають впроваджувати MDMA-терапію. Дослідники цього методу стверджують, що за три або чотири сеанси можна буде опрацювати важкий посттравматичний стресовий розлад.

«Це не панацея, але за такої кількості психотравмувальних подій, як зараз в Україні, за браком часу, фахівців і ресурсів, нам потрібні потужні й впливові методи, короткострокові травмафокусовані терапії. Бо кожен день життя з ПТСР дуже болісний», – коментує Тетяна Сіренко.

Як зрозуміти, що ПТСР вилікуваний

Сьогодні доволі важко вилікувати посттравматичний стресовий розлад, пов’язаний із подіями війни, бо дія зовнішніх неконтрольованих тригерів – російських ракет, які летять на мирні міста, ескалації на фронті, загибелі побратимів – не припиняється. «Ми опрацьовуємо одну травматичну ситуацію, але залишаються інші», – каже Тетяна Сіренко.

Травматерапевтка та її колеги після десяти років роботи із ПТСР мають припущення, що в Україні доводиться мати справу не з класичним посттравматичним стресовим розладом, що спричинила одна травмувальна подія, а з цілою вервечкою подій, пролонгованих у часі, тобто з комплексним посттравматичним стресовим розладом, який лікується складніше через більшу кількість травмувальних ситуацій. Але поки що ця гіпотеза не підтверджена дослідженнями, зауважує Сіренко.

Загалом лікування посттравматичного стресового розладу індивідуальне: у когось може тривати кілька місяців, а в когось – кілька років. Це залежить від багатьох чинників: чи мала людина досвід справлятися з наслідками психотравми раніше, наскільки людина соціалізована, чи має вона підтримку родини й суспільства, у наскільки складному стані звернулася до фахівця, чи є в неї легкі черепно-мозкові травми, зазначає травматерапевтка.

Успішність лікування також буде залежати від того, чи мала людина досвід психотерапії раніше й чи має вона довіру до спеціаліста та мотивацію опрацьовувати травматичний досвід. «З великою кількістю пацієнтів ми витрачаємо чимало часу на те, щоби переконати, що психотерапія дійсно працює. Але багато людей досі не бачать у ній сенсу, тим паче з ПТСР – таким людям важко пробувати щось нове», – коментує Тетяна Сіренко.

Що робити, якщо у військового, ймовірно, ПТСР, але він не хоче звертатися до фахівця (або хоче звертатися лише до військового психолога)

Ветерани в інтерв’ю The Village Україна неодноразово говорили: якщо і мають бажання звернутися до фахівця, віддаватимуть перевагу військовим психологам, бо цивільні не зможуть зрозуміти їхнього досвіду (а на додачу ще можуть казати: «Я вас розумію»).

Тетяна Сіренко каже, що час від часу фахівці «Центру психічного здоровʼя та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» й справді стикаються з такою недовірою. «Ми ніколи не можемо казати людині, яка воювала, що ми її розуміємо. І не можемо казати мамі, яка втратила сина в полоні, що розуміємо її. Це буде для них тригером. Але парадокс ось у чому: для того, щоби допомогти людині, мені не треба розуміти її по-справжньому. Мені треба розуміти наслідки, нейрофізіологію психотравми й уміти з цим обходитися, тобто почути людину та вивести її з цього стану», – коментує Сіренко. Тому задача фахівця – скоріше не зрозуміти пацієнта, а за допомогою професіоналізму та великої кількості інструментів допомогти йому зрозуміти себе самого.

– Зазвичай я кажу: мені не треба тебе розуміти, але я можу емпатувати, можу бути емпатичним свідком, хоча не маю такого досвіду, це правда. Також кажу, що в мене є великий досвід роботи з військовими. Нам у «Лісовій поляні» з цим трохи легше, бо центр уже має певний авторитет серед військовослужбовців, – розповідає Тетяна Сіренко.

Ще один варіант – звернутися до військовослужбовців чи ветеранів, які вже мають успішний досвід відновлення, попросити їх виступити консультантом «рівний – рівному», який допоможе подолати упередження, зазначає травматерапевтка. Також військовий із досвідом подолання травми може сконтактувати людину з ПТСР із потрібним фахівцем, щойно та відчує себе безпечніше та буде готова подолати травму.

«Ветеран може сказати ті самі слова, що й цивільний психотерапевт, але від нього вони можуть сприйматися по-іншому. Наприклад, зараз у нас є проєкт, що має назву «Плем’я» – це тренінг посттравматичного зростання для ветеранів. У команді двоє психологів без військового досвіду, і двоє ветеранів, які подолали ПТСР. Після військової служби вони здобули освіту психологів. Те, що такі люди є у групі, сильно підвищує рівень безпеки й авторитетність сказаного», – пояснює Тетяна Сіренко.

Травматерапевтка додає, що посттравматичне зростання справді можливе, якщо багато над собою працювати:

– Про посттравматичне зростання говорять і дослідження, і професійний досвід. У людей не лише зникають симптоми ПТСР – вони знаходять себе в новій справі, позбуваються великої кількості невротичних соціальних страхів, переоцінюють свої цінності й усвідомлюють ту силу, завдяки якій вони вижили в психотравмувальній ситуації. І коли вони справляються з її наслідками, то спрямовують цю силу на розвиток, – каже Сіренко.

Що варто (і не варто) робити в родині, щоби допомогти людині подолати ПТСР

Якщо в родині є людина з ПТСР, це дуже сильно впливає на всіх її членів. Часто це історія про брак стабільності й планування, різкі зміни планів і станів («емоційні гойдалки»), розповідає Тетяна Сіренко.

якщо в родині є діти, важливо їм пояснювати, що відбувається, бо це впливає на їхню безпеку, наголошує травматерапевтка. Психіка дитини, з одного боку, більш гнучка, а з іншого – ще й нестабільна, тому дитина може бути більш вразливою.

Пояснювати дитині стан рідних можна, наприклад, так:

– Тато або мама мають певні захворювання, і певні прояви цих захворювань не пов’язані з твоєю поведінкою. Тато або мама так реагують, бо мають посттравматичний стресовий розлад.

Якщо цього не робити, є ризик того, що діти також можуть мати ПТСР у майбутньому. Якщо дітям бракуватиме підтримки, теплих і стабільних стосунків, вони можуть сприймати поведінку тата чи мами особисто, думати, що з ними щось не так.

Бути підтримкою для людини з ПТСР і хотіти бути підтримкою – це не одне й те саме, каже Тетяна Сіренко. Багато родин думають, що підтримують, але насправді це не допомагає й робить ситуацію гіршою. Тому родинам людей із ПТСР також треба вчитися саморегуляції, інакше стосунки стають дуже болісними, а сім’ї можуть розпадатися, зазначає травматерапевтка.

Не варто вимагати від людини з ПТСР стабільності та соціалізації (щоби вона виконувала соціальні функції, які зараз виконувати не може). Умовно, коли людина не спить, вона не може виконувати багато сфокусованих завдань, наводить приклад Тетяна Сіренко. Але це не означає, що людину повністю треба ізолювати від домашніх обов’язків – тут важливий баланс. «Дуже важко це донести людям, щоби вони не пішли в крайнощі. Це справді важко, але є ті, хто з цим справляється, і це дає багато надії», – коментує травматерапевтка.

Найкраще, що можуть зробити рідні чи друзі людини з ПТСР – розвивати свою здатність бути емпатичними та дбати про свій ресурс, зокрема й за допомогою фахівців. Що більше буде ресурсу в родині, то більше буде здатності контейнерувати, а отже в людини, яка пережила травматичну подію, з'являтиметься відчуття безпеки. Крім того, близькі людини з ПТСР можуть допомогти їй вибудувати побут, який би не виснажував її і не тригерив.

– Посттравматичний стресовий розлад ветеранів – це наслідок їхніх травмівних досвідів війни. Для мене ці травматичні досвіди – це той щит, що нас прикрив, – додає Тетяна Сіренко. – Умовно, у мене немає ПТСР, тому що він стояв там, на фронті, і тримав його так, що в мене не сталося ПТСР. А в цього ветерана стався, тому що це був наслідок того, що він тримав. Тож мій обов’язок як громадянки – надати йому підтримку. Якщо вони вигнали москалів із Київщини, вони ще багато чого зможуть у цьому житті, але треба не накладати на них зобов’язання, а створити можливість, щоби вони могли це зробити.