Герої вмирають. На жаль, ми всі це вже знаємо. У Києві біля Михайлівської площі більше не вистачає місця для фото полеглих героїв на меморіальній стіні. На майдані Незалежності із землі стирчать сотні пластикових прапорців з іменами полеглих захисників, що разом перетворюються на море: серед них прапори України й інших країн, громадяни яких також долучилися до захисту нашої країни та загинули в боях. На Марсовому полі Личаківського цвинтаря у Львові майорять 572 українських прапори над могилами героїв [станом на 31 грудня 2023 року]. На честь загиблих у російсько-українській війні створюють мурали та скульптури. Однак із менш хаотичним вшануванням пам’яті поки що є питання, хоча питань щодо того, чи потрібні нам меморіали немає.

Фото: Facebook Дмитро Лиховій

«Пам'ять про героїв дуже багато означає для повноцінного розвитку нової незалежної української держави. На цій пам'яті будуть будуватися принципи свободи, честі та гідності. Ми повинні мати місце, куди ми можемо приводити своїх дітей, для того, щоб розповідати, якою ціною їм досталася свобода, яку вони будуть мати», – розповідає керівниця патронатної служби полку «Азов» Олена Толкачова. До того ж велика кількість родичів полеглих, особливо ті, хто жив на окупованих територіях, досі зберігають прах загиблих родичів удома. Оскільки їм немає, де поховати воїнів, вони чекають на створення національного меморіального цвинтаря.

Редакторка The Village Україна Ірина Виговська поспілкувалася з історикинею, активісткою, культурною менеджеркою та керівницею патронатної служби «Азову» про роль військового цвинтаря, меморіалів і різні підходи до збереження пам’яті.

Лиса Гора, Аскольдова могила, Биківня чи Гатне? Де має бути національне військове меморіальне кладовище?

   

У вересні 2022 року полк «Азов» ініціював створення на Співочому полі в Києві меморіального комплексу, присвяченого полеглим захисникам Маріуполя. Передбачалося, що це буде меморіальний цвинтар, де поховають військових, але в результаті від ідеї поховання на цьому місці відмовилися, розповідала The Village Україна керівниця патронатної служби полку «Азов» Олена Толкачова. На Співочому полі планували зробити великий меморіальний комплекс із музеєм, а поховати захисників Маріуполя вирішили разом з іншими бійцями на національному військовому кладовищі. Але де це кладовище?

3 жовтня 2022 року Київрада опублікувала проєкт рішення Національного меморіального військового кладовища на території урочища Лиса Гора в Голосіївському районі столиці. Але це місце є заповідним, і екоактивісти виступили проти – на Лисій Горі трапляються понад 30 видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги. Крім того, в урочищі збереглися вікові дуби, деякі з них навіть мають індивідуальний статус природно-заповідного фонду.

У березні 2023 року необхідні 25 тисяч голосів зібрала петиція щодо створення Пантеону героїв на Аскольдовій могилі в Києві, де поховали Героя України Дмитра Коцюбайла «Да Вінчі», який загинув під Бахмутом. Петицію підтримав президент Володимир Зеленський. Утілювати ідею мав би Мінкульт. Чи мало б це бути тим самим місцем, що й меморіальне кладовище – не зрозуміло.

Національне військове меморіальне кладовище (НВМК), яке хотіли облаштувати на Лисій Горі, вирішили розмістити все ж у Биківні. Поруч із Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили» – найбільшим в Україні місцем поховання жертв сталінських репресій. Але і з цим не склалося. Через масштабні поховання виник ризик натрапити на рештки попередніх поховань, а до того ж нашарування пам’яті, тому меморіальний цвинтар знову вирішили перемістити, цього разу до села Гатне Фастівського району. У грудні Міністерство у справах ветеранів навіть презентувало ескіз. 

Паралельно публічні обговорення щодо створення Національного військового меморіального кладовища в Києві проводила спільнота «Марш за Київ». У Львові та Миколаєві оголосили архітектурні конкурси на проєкт меморіального комплексу.

Коли починається вшанування
пам’яті полеглого

   

Керівниця патронатної служби полку «Азов» Олена Толкачова зазначає, що гідне ставлення й пам'ять про героїв починається з моменту загибелі, тобто першочергово з евакуації з поля бою. Також до цього слід додати обмін тілами, який, згідно з Женевською конвенцією, не має відбуватися так, яким він є зараз: солдата на солдата чи офіцера на двох солдатів – це вже суперечить гідній пам’яті й повазі до полеглих. Тіла мають просто віддавати на батьківщину. 

Процедура упізнання людини (за необхідності) має бути якомога швидшою й безболісною для родини – бо це також повага. І, звісно, поховання має відбуватися за всіма канонами військової честі та гідності. «І вже тут ми впираємося у відсутність меморіального військового цвинтаря», – підсумовує Толкачова. На її думку, варто також розробити уніфіковані пам’ятники для військових, які були б однаковими для всіх і не продовжували радянську традицію з пам’ятниками генералам у повний зріст. На думку представниці «Азову», цим процесом має займатися Міністерство ветеранів, але від цього відомства не спостерігається проактивної позиції.

Історикиня та дослідниця Центру міської історії у Львові Ірина Склокіна вважає, що вшанування полеглих є також потужним меседжем для тих, хто зараз служить у війську, і є фактично частиною соціального пакета. Людині важливо розуміти, що буде відбуватися з пам’яттю про неї, як почуватиметься його чи її родина.

Вдалим прикладом вияву поваги до полеглого на всіх етапах історикиня вважає військові поховання у Львові, де муніципалітет бере безпосередню участь у комунікації із сім’ями. По-перше, вони намагаються спростити для сім’ї всі неприємні бюрократичні процедури. По-друге, ритуал прощання у Львові починається біля міської ратуші – у туристичному центрі міста, із залученням Гарнізонного храму. Спочатку звучить сигнал, який означає початок прощання із загиблим – це пауза, яка вимагає уваги від усіх. Прощання саме біля ратуші означає важливість цього поховання для всієї громади. Потім воїнів везуть через місто процесією й ховають на Личаківському кладовищі.

Яким має бути місце вшанування пам’яті

   

Дослідниця Центру міської історії у Львові Ірина Склокіна вважає вшанування пам’яті медіацією травматичного досвіду. Вона зазначає, що колективні ритуали мають терапевтичну дію: коли ми через ритуал вшанування, культуру, творчість і співпереживання перетворюємо свої неопрацьовані почуття, з якими неможливо впоратися, на більш зрозумілі емоції, і так заліковуємо свої рани. 

На думку керівниці культурних проєктів Каті Тейлор, у комеморації орієнтація на кінець війни як на велику ідею може бути небезпечною, оскільки це абстрактне поняття. Війна може закінчитися за пів року, а може не закінчитися в тому вигляді, як ми собі це уявляємо. Тому не варто орієнтуватися на це, коли йдеться про формування нових цінностей і стратегій, а політика пам’яті – це стратегія.

«Важливо зрозуміти, кого ми вшановуємо й чому прямо зараз. Виділити суспільний запит у якісь зрозумілі категорії. Наприклад, загиблі воїни – це одна з категорій. І шукати для цієї категорії форму. Якою буде ця форма – не так важливо. Важливо, щоб вона реально вирішувала суспільний запит. А запит такий, що кожна людина, яка втратила близького на цій війні, не хоче, щоб він був забутий. Кожна людина хоче винести свій біль у суспільний простір, бо хоче бути почутою. І якщо мурал це вирішить – прекрасно. Але річ у тому, що мурал цього, на жаль, не вирішує, як ми вже можемо спостерігати. Тобто вирішує питання тільки для однієї конкретної людини. Тому потрібно шукати іншу форму. Але відштовхуючись від суспільної, а не приватної точки болю».

Керівниця патронатної служби полку «Азов» Олена Толкачова каже, що для цвинтаря й меморіального комплексу є важлива вимога – вони не мають бути розташовані далеко за межами міста або в місцях, куди важко дістатися. На її думку, це мало би бути місце, де люди могли б відчувати гордість і причетність до цього.

Оскільки йдеться про національний меморіальний військовий цвинтар, похованими на ньому можуть бути всі полеглі захисники. Олена Толкачова вважає, що можна виокремлювати підрозділи або ховати секторами: тих, хто загинув на «Азовсталі», під Бахмутом, на Харківщині, під Херсоном, у битві за Київ. І біля кожного з тематичних секторів розмістити історію, описати цю битву й кожного загиблого. 

«Обов'язково на території цвинтаря повинен бути великий музей, де розповідатимуть про подвиги хлопців і дівчат, парки, алеї, де курсуватиме електротранспорт, бо це величезна територія. Це не повинно бути щось моторошне», – додає Толкачова. Прикладом, на її думку, може бути Арлінгтонський національний військовий цвинтар у США. 

В українській традиції кладовище – місце, куди зазвичай приходять рідні, щоб принести квіти, посидіти біля могили, побути з полеглим, каже членкиня наглядової ради організації «Марш за Київ» Уляна Джурляк. Тобто до локації, враховуючи наш культурний бекграунд, є певні вимоги. До того ж це навіть за проєктом ініціаторів меморіального комплексу мало бути не лише кладовище, а й колумбарій, музей, місця пам'яті для представників різних релігій. Тобто це мав би бути досить інклюзивний простір. «Найімовірніше, це ще й певний політичний об'єкт, тому що з часом це буде місцем приймання різних міжнародних делегацій», – підсумовує Джурляк.

Застереження щодо прикладу з Арлінгтонським цвинтарем має історикиня Ірина Склокіна. Оскільки на цьому цвинтарі тривалий час точився конфлікт між адміністрацією й родинами, бо адміністрація намагалася встановити уніфікований і впорядкований простір, який планують і доглядають професіонали. Цей простір дійсно створювався з думкою про людей. Але так вийшло, що люди не завжди готові бути пасивними отримувачами благ. Тому сім’ї полеглих намагалися додавати на могили особисті предмети: іграшки, персональні речі, прапори, плакати, могли приносити ялинки на Різдво. Це не вписувалося у «вичищений» простір Арлінгтона, але у 2000-х роках адміністрація трохи поступилася й послабила правила. Для української традиції анонімне поводження з темою смерті нехарактерне. У нас родичі люблять самі доглядати за могилами, і це треба враховувати й поважати, додає історикиня.

Кладовище й меморіал – одне й те саме?

   

На думку арткураторки Каті Тейлор, кладовище й меморіальний комплекс мають бути різними місцями: «Я не впевнена, що проблему колективної травми може вирішити кладовище. Ритуальне прощання й місце скорботи дуже важливе як частина виходу із травми, але цього недостатньо, коли ми говоримо про настільки обʼємний колективний досвід, який ми зараз маємо в Україні. Потрібно зрозуміти, що військове кладовище й місця комеморації мають існувати окремо. Кожне з них несе свою функцію».

Уляна Джурляк із «Маршу за Київ» пропонує ділити підхід до комеморації на тактичний і стратегічний. Тактичні кроки – ті, які люди можуть зробити самостійно і в яких є потреба суспільства вже зараз, а стратегічні мають вирішувати на міському чи національному рівні. Але стратегічні рішення потребують тривалого процесу усвідомлення, дослідження, збору інформації та погодження. «Це доводить ситуація, яка відбувається з Національним військовим меморіальним кладовищем. Коли всі ніби намагаються поспішати, а насправді за два роки нічого не зроблено, є родичі, яким немає де поховати загиблих, а місто й Міністерство ветеранів роблять якісь хаотичні рухи», – додає Джурляк. Вона наводить як приклад Меморіал жертвам Голокосту в Берліні, що його відкрили лише 2005 року. «Для роботи з пам’яттю потрібен час, тоді з’являються сенси, які здатні навчати наступні покоління», – каже Джурляк.

ФОТО: Unsplash

На думку архітекторки й активістки, ми не маємо суспільної домовленості про те, як хочемо пам’ятати героїв, загиблих у цій війні. До того ж треба мати план дій для поховання ветеранів, які повернуться живими з війни, але підуть із життя в глибокій старості – для них теж повинне бути місце. Також були ідеї перепоховання національних лідерів, які поховані зараз за кордоном. «Моє суб'єктивне враження, – додає Уляна Джурляк, – що ми як суспільство ще не готові зараз до того, щоб створити щось, що буде з покоління в покоління показувати нащадкам ціну російсько-української війни, бо ми досі знаходимося всередині, проте в нас є більш нагальні та практичні потреби – ховати величезну кількість загиблих військових вже зараз».

Меморіал

Кладовище

Найперше, вважає Джурляк, варто навести лад на цвинтарях, які не є зараз доглянутими. «Половина Байкового цвинтаря похована якимись КДБ-шниками», – членкиня наглядової ради «Маршу за Київ» пропонує починати з господарника, який розбереться з територіями, які вже зараз є у цвинтарів, а для створення меморіалу виносити питання на обговорення в публічній площині.

Історикиня Ірина Склокіна погоджується, що треба говорити про необхідність для суспільства спочатку дискусії щодо проєкту такого меморіалу, бо це не так технічне завдання (вписати потрібні функції в ландшафт), як важливість комунікації з місцевою громадою. «Не варто боятися й міжнародного конкурсу на проєкт. Як показав львівський приклад Меморіалу Небесної сотні, міжнародний конкурс приніс перемогу львівській команді, яка мала міжнародний досвід. Тут ця міжнародність не означає, що треба кликати фахівців із заходу, але важливо подивитися різні точки зору на те, як об’єкт вписуватиметься в простір і як із ним можна буде взаємодіяти», – коментує Склокіна. На її думку, важливо говорити з істориками, з людьми, які працюють з об’єктами спадщини, з мешканцями громади. 

«Наразі комунікація, що ведеться щодо Національного меморіального військового кладовища, є обмеженою, і не дуже зрозуміло, як ухвалюють певні рішення. Часто процес дискусій є важливішим за результат. Людям потрібна можливість висловитися й бути почутими, навіть якщо їхні думки не є професійними», – додає історикиня. 

Місця взаємодії

   

Биківнянські могили – найбільше в Україні місце поховання жертв масових політичних репресій 1937–1941 років – це простір на 239 гектарів із деревами, на які люди намотують стрічки, вінки, фотографії, попри те, що на території є стилістично витриманий меморіал. Це може мати сумнівну художню цінність, але це важливо для людей – бути причетними.

На думку арткураторки Каті Тейлор, місця взаємодії відвідувача з місцем пам’яті є ключовими. У мистецтві це називається партисипативними практиками. Коли людина, яка відвідує локацію, не просто споглядає, а бере участь. Тобто вона залучена в якусь дію. Через цю дію вона відчуває дотичність і спільність, а тому має не лише субʼєктивний відокремлений досвід, а стає частиною спільного досвіду. 

Історикиня та дослідниця Центру міської історії у Львові Ірина Склокіна також вважає, що особливо важливим і терапевтичним є зараз більш особисте, сімейне вшанування полеглих у публічному просторі. На кшталт хлопця, який підійнявся на Батьківщину-Мати в Києві, щоб надіслати лист батьку. 

«Треба створювати безпечні публічні простори, які заохочують сім’ї проводити власні ритуали, які спонукають до взаємодії, і де люди можуть самі створювати особисті формати для вшанування пам’яті», – додає історикиня. Прикладами такого простору вона називає Парк пам’яті, який розташований біля Меморіалу Героїв Небесної сотні у Львові, і парк «Залізна вода». Ці парки передбачають можливість для сімей загиблих висаджувати меморіальні дерева. «Насправді це взаємодія між родинами й муніципалітетом, який упорядковує ці місця, встановлює там вуличні меблі, максимально орієнтовані на особисте переживання почуттів у цьому місці», – додає Склокіна.

Форми вираження пам’яті

   

Ушанування пам’яті через висадку дерев є не новим способом. Уляна Джурляк, разом із командою ГО «Зберегти Квіти України», співзасновницею якої вона є, висадили меморіальний дуб на пам’ять про загиблого на війні активіста Романа Ратушного біля будівлі «Квітів України». «Історія про висадку дерев у пам'ять про когось – це про те, що одне життя закінчилося, але почалося нове. Про те, що життя продовжується. До того ж це гарна традиція через екологічну ситуацію у наших містах», – додає Джурляк. Але за два дні невідомий вчинив акт вандалізм, зрізавши меморіальний дуб під корінь. 

Якщо говорити про мистецькі прояви, форм вираження пам’яті є багато, вони залежать лише від сили уяви художника, який взаємодіє з реальністю, і суспільним запитом. Арткураторка Катя Тейлор наводить як приклад відомий європейський проєкт «Камінь спотикання». Це інтервенція в публічні простори, де на вулицях, на яких жили євреї, згодом депортовані або вбиті, у бруківці, біля їхніх колишніх будинків встановлювали один камінець. На ньому зазначали ім’я героя й дати його життя. У Києві цей проєкт також є. [Перший «камінь спотикання» в Києві встановили 30 вересня 2021 року за адресою вулиця Фролівська, 3, – ред.]

Уляна Джурляк зазначає, що те, що ми взагалі говоримо про загиблих, і і дискурс про те, як це все пам’ятати є одним із елементів комеморації, збереження пам’яті. 

Що робити з хаотичною комеморацією

   

Арткураторка Катя Тейлор вважає, що хаотичне вшанування пам’яті зараз на кшталт скульптури на честь Олександра Мацієвського, що є, на її думку, суперечливим твором, який може ретравматизувати як сім’ю, так і воїнів, є наслідком відсутності взаємодії держави із суспільством із цього питання. 

Фото: Володимир Загребельний

«Головна проблема подібних об’єктів у тому, що вони демонструють, що це так, як ми маємо робити. Тобто якщо у вас трапилося горе, ви замовляєте будь-якого майстра й він ставить скульптуру в центрі столиці. Жодних проблем немає. Потрібно тільки знайти гроші. Якщо грошей немає, тоді сорі, ваш герой не буде вшанований. Якщо нема на скульптуру, то, може, вистачить на мурал. Є окремі герої, яких вшанує місто. Є ті, які будуть забуті. І це вирішує не Інститут національної пам’яті, не Офіс президента, не Міністерство культури й навіть не КМДА – це вирішують люди, які не мають досвіду, експертизи, розуміння того, як працює мистецтво в публічному просторі і які прийоми можуть і не можуть бути використані, коли йдеться про вшанування пам’яті. Це велика проблема. І навіть не проблема регуляції, а проблема державного лідерства. А це вже небезпечно, бо створює внутрішній розкол. Чи ми можемо собі це зараз дозволити?», – коментує Тейлор. 

Арткураторка також наголошує, що внесок кожного воїна в цій війні має значення. Бо коли з’являється скульптура, присвячена одній людині, ще й за браку експертизи та культурної політики, для сімей десятків тисяч загиблих, біль яких повністю проігноровано, проблема залишається не вирішеною. За словами Тейлор, у такому разі держава перекладає відповідальність за це питання на суспільство. Люди цей виклик приймають і виходять у публічний простір кожен самостійно вирішувати свою проблему. 

Керівниця патронатної служби «Азову» Олена Толкачова вважає, що без хаотичних проявів пам’яті зараз обійтися важко: «Ці прояви необхідні для піднесення бойового духу, і це точно не можна заборонити, проте можна врегулювати – держава має сприяти тому, щоб ці прояви пам’яті виглядали доречними в місті». 

Уляна Джурляк із «Маршу за Київ» і «Зберегти Квіти України» каже, що ми як суспільство не маємо зараз блокувати хаотичні прояви комеморації:«До прапорців на Майдані [Незалежності – ред.], які люди почали втикати в землю, з погляду екології чи міського простору можуть бути запитання.Але те, що означає це місце… Я неодноразово бачила, як військові приходили туди й стояли там на колінах.Бо їм дуже боляче, бо це їхні побратими. З часом якісь місця пам'яті втратяться або трансформуються, щось залишиться. А щось буде створене заново. Тож зараз я швидше за хаос, ніж за тотальну регуляцію».

Об’єктивізація чи вшанування
спільного досвіду 

   

У радянські часи був такий собі культ «невідомого солдата», що ніби розмивав межі й перетворював пошану до героїв в абстракцію. Арткураторка Катя Тейлор підтверджує, що межа між об’єктивацією та вшануванням спільного внеску є тонкою. На її думку, у радянській системі пам’ятник загиблому солдату – це була одностороння дія – від держави суспільству. 

«Коли ми говоримо про сучасні підходи, то вони мають відрізнятися. Бо кінцева мета – не пам’ятник. Кінцева мета – взаємодія з людьми й мінімізація травми через спільну взаємодію. І якщо, крім терапевтичних просторів, кіл безпеки, суспільних зустрічей, стратегій, тисяч розмов із цільовою аудиторією, взаємодії з експертами, результатом стане спільний простір, який ми захочемо назвати пам’ятником, отже, буде так. Але ми на цей шлях поки що не стали», – додає Тейлор. 

Історикиня Ірина Сколкіна радить обережно працювати з конфліктом пам’яті. Оскільки необдумані рішення зі знищення попередніх шарів пам’яті ставлять під питання збереження спадщині взагалі. Тож варто починати з дискусії, культурної роботи в громадах і налагодження комунікації між сім’ями загиблих і містом або державою: «Усі разом ми маємо працювати над збереженням пам’яті та спадщини».