«Бруківка, прикрашання міст, фонтани почекають – спочатку перемога», – сказав президент Володимир Зеленський улітку. Він запропонував знайти позабюджетні кошти на культурні проєкти, які справді потрібні. Це сталося після того, як ексміністр культури Олександр Ткаченко заявив, що вважає доречною добудову музею Голодомору за 500 мільйонів гривень під час війни (її планували профінансувати за додаткові кошти з держбюджету).

Згідно із законом, місцеві бюджети не можуть перераховувати кошти безпосередньо на ЗСУ, але можуть фінансувати потреби військових підрозділів у територіальній громаді. Як узагалі розподіляють кошти з місцевих і державного бюджетів у воєнний час і чи можуть містяни на це вплинути, редакція The Village Україна розпитала у двох депутатів – місцевого й національного рівня. 

Ксенія Семенова,

депутатка Київради від «Слуги народу», заступниця голови комісії Київради з питань цифрової трансформації та регулювання надання публічних послуг

Роман Грищук,

депутат Верховної Ради IX скликання від «Слуги народу» (виборчий округ №222 Солом’янського району), член Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій

Як формують державний і місцевий бюджет і куди все-таки йдуть податки

   

Державний бюджет формують податкові та неподаткові надходження. Це податки на доходи фізичних осіб; податок на прибуток підприємств; податок на додану вартість. Неподаткові надходження йдуть із митниці, Нацбанку, державних підприємств, акцизів на алкоголь чи цигарки. Наприклад, акциз із бензину спрямовують в окремий дорожній фонд, пояснює нардеп Роман Грищук.

Місцевий бюджет існує коштом надходження податків і комунальних підприємств. Це, зокрема, податок на земельні ділянки чи нерухомість, орендна плата із земельних ділянок. Крім того, Київ отримує субвенції з державного бюджету – зазвичай на освіту чи дорожню інфраструктуру. Тобто держава збирає податок, наприклад, з акцизу на пальне, а потім частина цього податку повертається в місцевий бюджет на будівництво доріг, пояснює депутатка Київради Ксенія Семенова.

Податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) є одним із найбільших джерел наповнення бюджету. Простіше кажучи, це сума, яку платить роботодавець за найманого працівника. Відсоток ПДФО, який спрямовують на громаду, район чи місто, відрізняється в різних містах. У Києві як у столиці 40% спрямовують на місто, а 60% – у державний бюджет. Водночас місцева влада постійно звертається до парламенту з проханням про зміну відсотка ПДФО, який надходить у місцевий чи державний бюджет. Пропонують, навпаки, 60% віддавати на місто, а 40% – на державу, як в інших українських містах, або принаймні збалансувати 50/50, розповідає депутатка Київради Ксенія Семенова.

Якщо податок платить роботодавець за найманого працівника, то проконтролювати це складніше, ніж у випадку з ФОПами, які принаймні знають, скільки вони перераховують. Наприклад, єдиний соціальний внесок (ЄСВ), який складає 23%, спрямовують у пенсійний фонд і фонд соцстрахування. З цих фондів виплачують пенсії. Але суми, отриманої з податків, не вистачає, щоб покрити всі виплати пенсіонерам, тому їх дофінансовують із загального фонду державного бюджету. Сума, яку потрібно дофінансовувати, зростає, каже нардеп Роман Грищук. Тому ще до повномасштабної війни в Україні планували перехід із солідарної пенсійної системи на накопичувальну. Згідно з накопичувальною, кожен працівник буде щомісяця перераховувати частину зарплатні на власний рахунок, звідки потім отримуватиме пенсію. Детальніше розповідали про це тут.

Семенова також згадує про зустріч у Верховній Раді, на якій один із благодійних фондів пропонував, щоби частину податків українці спрямовували не в держбюджет, а в благодійні фонди, звідки їх спрямовували б на культуру чи соціальні статті витрат: «Це більше питання про системність рішення. Система розподілу грошей із держбюджету є, її можна коригувати, змінювати, обговорювати. А системи розподілу благодійних надходжень ще нема», – коментує депутатка.

Депутати додають, що в ширшому розумінні йдеться про податкову культуру, коли люди розуміють свою причетність як платники податків: «Важливо уникати слова «безоплатно». Ми зараз намагаємося казати «за державний кошт», «за комунальний кошт» чи за «гроші платників податків», – каже депутатка Київради Ксенія Семенова.

Про необхідність підняти «військовий» ПДФО

   

Зараз 60% державного бюджету фінансують завдяки грантам і підтримці іноземних країн, розповідає нардеп Роман Грищук. Водночас кошти донорів не можна спрямовувати на воєнні потреби, тому туди йдуть кошти, які Україна заробляє самостійно.

Після початку повномасштабної війни Україна збільшила зарплати військовим, відповідно, зріс «військовий» ПДФО. З місцевих бюджетів цей податок спрямовують у державний бюджет. Звідти кошти йдуть на забезпечення сил оборони, виробництво зброї та зарплати військовим. Але зараз склалася така ситуація, що в частини громад, де багато військових частин, кошти можуть накопичуватися, розповідає Грищук.

Тому у Верховній Раді вже зареєстрували урядовий законопроєкт, який пропонує з 1 жовтня підняти «військовий» ПДФО і спрямовувати його напряму в державний бюджет. Якщо законопроєкт ухвалять, то для територіальних громад це означатиме доволі значну втрату фінансового ресурсу. Частина з них може втратити «бюджет розвитку», іншим може не вистачати навіть на покриття «потрібних» витрат, прогнозують у Центрі аналізу публічних фінансів та публічного управління Київської школи економіки.

Чи має місцевий бюджет виділяти кошти на оборону

   

Великі міста України витратили 7% бюджетів, або 10 мільярдів гривень на ЗСУ за півтора року повномасштабної війни, згідно з аналізом Комітету виборців України. У відсотковому співвідношенні найбільше на фінансування оборони витратили міські ради Житомира, Хмельницького й Мукачева. Загалом найбільше коштів спрямували великі міста, наприклад, Київ виділив 1,6 мільярда гривень. Але у відсотковому співвідношенні Київ витратив найменше, близько 2% міського бюджету.

Також наприкінці липня Київ збільшив кошти, виділені на програму «Захисник Києва», до 5 мільярдів гривень. Ксенія Семенова називає це скоріше «декларацією», а не безпосереднім виділенням коштів. За її словами, формально це була передача коштів Міноборони як субвенції із місцевого бюджету. Безпосередньо в бюджет виділили лише 300 мільйонів гривень. З «військового» ПДФО Київ отримав 7,6 мільярда гривень. Також як субвенцію Київ передав кошти в бюджети інших міст – Чернігова чи Херсона, але Семенова вважає такі рішення радше «політичною історією».

«Це непопулярна думка, але дивно, коли місцевий бюджет іде на оборону. Краще зосередитися на військових потребах, але тих, які перебувають у повноваженнях місцевого самоврядування. Уже кожна лікарня могла б стати реабілітаційним центром. Укриття в школах, безбар’єрність, дублювання підземних переходів, програми протезування…Мені здається, це піар-компанія, коли з місцевих бюджетів купують дрони. Чи вплинуть ці 50 дронів на оборону? А місто водночас не виконує те, що воно має робити – ні для оборони, ні для людей», – коментує Семенова.

Укриття на Подолі

Депутатка пропонує зараз зосередитися на питаннях безбар’єрності та зробити Київ доступним для тих, хто повернеться після фронту, а також цивільних, які користуються милицями, кріслами колісними чи протезами. Для людей з інвалідністю важливо облаштувати наземні пішохідні переходи, але зараз у цьому питанні зустрічають спротив від патрульної поліції.

«Зараз Київ – це фортеця для людей на кріслах колісних. Водночас набута інвалідність з’являється у людей, які були соціально активними. Наприклад, студент КПІ, який хоче повернутися після війни на третій курс, але бачить, що університет не готовий його навчати. Про укриття заговорили тоді, коли біля них загинули люди. А про безбар’єрність заговорять, мабуть, тоді, коли хтось загине, впавши з крісла колісного», – каже Семенова.

 

   

Те, що до повномасштабної війни освіта була основною в бюджеті Києва й більшості міст – це дуже велика маніпуляція

   

 

У грудні 2022 року Київрада ухвалила «бюджет виживання» на 2023 рік. Тоді на освіту виділили 23 мільярди гривень, тобто 35% усіх видатків. Депутатка Київрада Ксенія Семенова вважає: те, що освіту називають основною за витратами, насправді «дуже велика маніпуляція».

«За десять років у Києві не збудували жодної школи й, здається, збудували один дитсадок. Є бюджет розвитку, а є бюджет утримання того, що вже є. У освіті найбільше бюджетних працівників. Кошти йдуть на зарплати вчителям чи вихователям, допоміжному персоналу, але не на побудову укриттів чи закупівлю нового обладнання. 120 шкіл і садочків у Києві досі не мають укриттів», – коментує Семенова.

На прикладі шкіл Роман Грищук пояснює, як працює розподіл коштів із державного та місцевого бюджету: «Школа належить громаді, яка її фінансує. Утримання – це комунальні витрати, зарплатні частині адміністративного персоналу (завгоспу чи сторожу), закупівля туалетного паперу, віників тощо. Але згідно з Конституцією, освіта – це також функція держави. Тому коштом державної субвенції виплачують зарплату вчителям. Водночас місцеві ради можуть додавати зарплатню зі свого місцевого бюджету, залежно від свого відсотка спроможності. Крім того, держава дає субвенції на окремі заходи. Наприклад, минулого року з державного бюджету виділили 1,5 мільярда місцевим бюджетам на ремонт укриттів. Громади мали дофінансували 25% чи 30%. Цього року виділили кошти на закупівлю автобусів, щоб довозити учнів до шкіл».

Очевидно, що в період воєнного часу пріоритети розподілу коштів змінилися. Ксенія Семенова згадує про дискусію з владою та пресою щодо цього питання: «Тоді партія мера [«Удар»] заявила, що нам треба думати про майбутнє, і немає сенсу вкладатися в укриття, бо після перемоги люди не будуть думати про укриття. Вони будуть думати про парки, відпочинок, рекреацію. Але до перемоги можна й не дожити, якщо не буде укриттів».

Вона також додає, що місто майже не виділяло кошти на збереження культурної спадщини, музеїв, цифрування колекцій, тобто те, що «робить Україну вартісною в очах всього світу».

Що можна змінити

   

Зараз у Києві фактично відсутня процедура громадського обговорення бюджету, його проходять лише деякі проєкти рішень, зазначає депутатка Ксенія Семенова. Зокрема проєкт «Громадський бюджет», де кияни могли вирішити, як розподілити один відсоток бюджету міста, призупинили на час воєнного стану. За словами Семенової, раніше розподілити кошти в містян виходило збалансовано – були проєкти й у сферах транспорту, і освіти, і культури. 

Водночас проєкт зустрів спротив у КМДА й особливо – у Департаменті фінансів: «Люди дуже ретельно контролювали виконання цих проєктів, не можна було закласти 30% відкатів», – каже депутатка.

Вересень – саме той період, коли громадськість може долучитися до політичних процесів, бо за бюджет голосуватимуть у листопаді: «Приходити в листопаді з проханням зробити ремонт у школі немає ніякого сенсу. Починати треба вже зараз», – радить Семенова.

Для цього можна вести активну публічну комунікацію у соцмережах і складати петиції, пов’язані з проєктом бюджету, який найближчим часом мають зареєструвати на сайті Київради (наприклад, у бюджеті на 2024 заклали кошти на капітальний ремонт аеропорту «Жуляни», анонсує Семенова).

Крім того, управління економіки й департамент фінансів зобов’язані публікувати адресні переліки за районами, за якими теж може стежити громадськість. За словами депутатки, найкраще працюють колективні звернення, бо їх розглядають пріоритетніше за індивідуальні.

Також Семенова й Грищук вважають, що процес взаємодії з громадськістю могло б поліпшити повернення районних рад [Районні ради усунули в Києві у 2010 році, за часів президенства Януковича. Зараз мер Кличко заявляє, що нібито підтримує повернення райрад].

Депутатка Київради каже, що для повернення райрад потрібно ухвалити закон про столицю, який би розподіляв повноваження центральної та місцевої влади: «Кожен район у Києві – це за кількістю як маленьке місто в Києві. Але в питаннях бюджету на кожен район виходить розбалансованість. Останні кілька років найбільше коштів витрачають на Оболонь. Деякі рішення треба ухвалювати на рівні райрад, тому ця реформа потрібна. У нас навіть була створена робоча група в Київраді щодо райрад, але вона так жодного разу й не зібралася».

Нардеп Роман Грищук вважає, що створити райради можна й на базі того закону про столицю, який діє зараз, «хоч він і неідеальний», але політичної волі мера поки що немає. «Громада не має свого представника в районній раді, який допоміг би вирішувати проблеми, з якими люди найбільше звертаються – житлово-комунальні чи проблеми благоустрою», – зазначає Грищук.

Він додає, що до депутатів Верховної Ради у своєму окрузі можна звертатися з питаннями, які стосуються законодавчих змін або використовувати інструмент депутатських звернень (у проблемах, які стосуються некомпетентності державних органів чи коли є потреба в додатковій інформації).

Простежити за розподілом коштів у бюджетах допоможуть такі інструменти, як Openbudget або Spending. На час воєнного стану доступ до перегляду інформації обмежилиу сфері оборони й оборонних закупівель, але можна переглянути, для прикладу, видатки військових адміністрацій.

 

   

Ми не згодні з наративом «де не впоралась держава, включаються волонтери

   

 

Роман Грищук і Ксенія Семенова також є співзасновниками благодійного фонду «Солом’янські котики» й кажуть: волонтерів не варто сприймати як людей, які постійно закривають «дірки»: «Волонтерство – це підсилення, воно має бути завжди, бо це про організацію громадянського суспільства. Воно не має кінцевої точки, його не можна ліквідувати, коли вирішаться всі проблеми. Волонтерство є нормою й розвинуте, наприклад, у Німеччині й США». Вони також додають – жодна держава самостійно не впоралася б із тим, що відбулося 24 лютого 2022 року.

Грищук вважає, що в Україні вже розвинуте громадянське суспільство, про це можна судити принаймні з кількості петицій: «Крім кричущих випадків, коли люди об’єднуються, бо «ми ж вас просили зробити нормально», хотілося б і більш здорових діалогів». 

Зараз у парламенті діє робоча група, яка збирається, «щойно накопичується певна кількість проблем», пов’язаних із діяльністю волонтерів. Туди входять голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, голови комітетів, керівництво Нацбанку, митниці й великі волонтерські фонди. Вони обговорюють, наприклад, монетарну політику Нацбанку з донейтами за кордоном або питання податкової амністії для тих, хто в перші місяці повномасштабної війни зберігав великі суми на картках.

Гришук і Семенова кажуть, що бачать дієвість своїх звернень. Наприклад, після звернення волонтерів до воєнного керівництва військовим і парамедикам дозволили переливати кров на догоспітальному етапі, а також зараз працюють над електронним реєстром волонтерів.