Українські військові зможуть безоплатно зберігати репродуктивні клітини (сперму та яйцеклітини) – відповідний законопроєкт Верховна Рада ухвалила в першому читанні наприкінці березня. Це біологічний запас, який можна згодом використати для того, щоби мати дітей – у разі поранення чи загибелі.

Авторка законопроєкту Оксана Дмитрієва каже, що у планах – створити великий державний кріобанк для репродуктивних клітин. Поки що в Україні діють окремі кріобанки – державні й приватні.

Більшість клінік уже надають військовим можливість безоплатно заморожувати сперму та яйцеклітини, розповідає лікарка-репродуктолог і директорка клініки Lita Наталія Владикіна. За її словами, цією можливістю в її клініці щотижня користуються дві-три пари військових.

Водночас юридично військовий може використати свій біологічний матеріал лише в разі поранення. У разі загибелі військового його дружина зможе використати репродуктивні клітини лише через суд – навіть якщо він дав відповідний дозвіл. Постмортальна, або посмертна репродукція, дозволена, наприклад, в Ізраїлі – родини загиблих військових можуть скористатися їхніми репродуктивними клітинами.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова розпитала лікарку про соціальну й медичну кріоконсервацію репродуктивних клітин та ембріонів, перебіг процедури для жінок і чоловіків, фобію гормональної стимуляції, а також поговорила з двома цивільними жінками, які вирішили заморозити свої репродуктивні клітини та ембріони.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів


Наталія Владикіна,

лікарка-репродуктолог, директорка клініки Lita



Кому потрібна кріоконсервація репродуктивних клітин

Кріоконсервація є медична та соціальна, пояснює Наталія Владикіна. Для прикладу, виділяють окремий напрям, який має назву онкофертильність – він відповідає за збереження репродуктивної функції для пацієнтів із раком. Такі пацієнти заморожують репродуктивні клітини перед хіміє- або радіотерапією. За медичними показаннями кріоконсервація  також може бути рішенням для людей із малим потенціалом яйцеклітин або сперматозоїдів, у яких можуть бути труднощі з тим, щоби мати дітей.

Але зберегти свої репродуктивні клітини можна й для «самозаспокоєння» – найчастіше для цього немає суттєвих протипоказань. Так, ВІЛ чи інші інфекції – це не перешкода для кріоконсервації: різниця лише в тім, що біоматеріал будуть зберігати в окремих дюарах [посудина з хорошою теплоізоляцією, призначена для тривалого зберігання речовин за високих або низьких температурах, – ред.], щоби запобігти перехресному збереженню.

Репродуктивні клітини чоловіків можуть залишатися життєздатними чи не протягом усього життя. З жінками складніше: заморожувати яйцеклітини рекомендують до 35 років, адже з віком у клітинах накопичуються хромосомні перебудови. Жінкам, яким за 40, найчастіше відмовляють у кріоконсервації. Що більший вік – то більшу кількість репродуктивних клітин краще заморозити.


Як підготуватися до кріоконсервації репродуктивних клітин і як відбувається процедура забору

 Чоловікам

Для початку потрібно здати основні аналізи, як-от флюорографія та цитотести на інфекції. Також потрібно знати групу крові та резус-фактор. Перед процедурою варто відмовитися від алкоголю й антибіотиків – це впливатиме на якість сперми.

Також варто стежити за тим, щоби не було перегрівання статевих органів: дуже теплі штани, машина з підігрівом, електроковдра або гарячий пляж можуть вплинути на процес сперматогенезу, пояснює лікарка-репродуктолог. Повноцінно цей процес відбувається лише тоді, коли температура яєчок на два градуси нижче, ніж усередині тіла (саме тому цей орган біологічно винесений за межі тіла). Крім того, протягом трьох-п’яти днів до здачі сперми чоловік має утримуватися від статевих стосунків.

Перед здачею чоловік має здати спермограму, а після здачі сперму перевіряють на вітальність (чи буде вона життєздатною після розморожування). Сам процес здачі відбувається шляхом мастурбації, в окремій кімнаті. Далі сперму спеціально обробляють і заморожують у рідкому азоті (його температура приблизно -195°C).

 Жінкам

Процес від здачі аналізів до забору яйцеклітин може тривати від двох тижнів до півтора місяця – залежить від запиту жінки, способу її життя. Починати можна з будь-якого дня менструального циклу (але класично – це третій-п’ятий день).

Як і чоловіки, жінки мають здати основні аналізи (наприклад, аналіз крові, коагулограму – визначення згортуваності крові), а також гормони, УЗД й не повинні мати гострих респіраторних станів. Крім цього, треба пройти гормональну стимуляцію. Вона триває від восьми до 12 днів. Саме гормональної стимуляції пацієнтки бояться найчастіше, розповідає Наталія Владикіна. За її словами, гормональна стимуляція не сприятиме виснаженню резерву клітин.

Навіщо потрібна гормональна стимуляція? Щоби отримати більшу кількість яйцеклітин. Заморозити одну яйцеклітину – недостатньо для того, щоби бути впевненими в результаті тоді, коли доведеться використати свої репродуктивні клітини. Тому можна заморожувати й 15 – що більше, то надійніше.

Жінки, на відміну від чоловіків, мають запас яйцеклітин від народження та виснажують його в процесі життя (це близько 450–500 овуляцій). Під час кожного менструального циклу жінка має цілий пул клітин, але організм обирає лише одну. Усі інші клітини гинуть – зараз це здається нераціональним, але цей механізм дістався нам від наших предків, які мали багато дітей. Процес накопичення цих клітин не зупиняють, наприклад, гормональні контрацептиви. Цей процес триватиме й тоді, коли жінка з тих чи інших причин не матиме овуляції.

Тобто під час забору клітин з організму жінки забирають лише ті яйцеклітини, які б і так природно загинули: неможливо забрати клітини з попереднього чи наступного циклу. Яйцеклітини забирають тоді, коли вони зрілі – лише так із ними можна буде працювати в лабораторних умовах.

Щоб здійснити забір, організм жінки тимчасово «переналаштовують» за допомогою індивідуально підібраних доз фолікостимулювального гормону (цей гормон впливає на репродуктивну систему, а не в загальному на весь організм, як, наприклад, естроген).

Дозу гормону визначають залежно від віку жінки, кількості її яйцеклітин, ваги та рівня антимюллерова гормону. На шостий, восьмий або дев’ятий день, залежно від протоколу стимуляції, лікар може скоригувати дозу гормону (зазвичай – підвищити, бо знижувати не рекомендують). Як правило, до шостого дня стимуляції жінки не відчувають побічних ефектів. Далі можуть з’явитися важкість або поколювання внизу живота – через те, що яєчники збільшуються в розмірах.

Таке гормональне навантаження в рази менше, ніж у разі вагітності жінки, пояснює лікарка. Під час вагітності формується новий ендокринний орган – плацента, значення гормонів зашкалюють. А під час гормональної стимуляції ростуть фолікули, у яких дозрівають яйцеклітини.

Після гормональної стимуляції жінка має вколоти тригер – препарат, який стимулюватиме фінальне дозрівання яйцеклітин. Далі протягом 36 годин має відбутися забір яйцеклітин (але лікарка каже, що в деяких випадках цей період може становити й 48 годин).

Процес забору клітин репродуктологиня називає не операцією, а маніпуляцією – її роблять у лабораторних умовах, для цього не треба лягати в стаціонар. Жінка має прийти натщесерце, маніпуляція відбувається за внутрішньовенної анестезії (це не наркоз). Сам процес триває до 20 хвилин: тонкою голкою проколюють стінки вагіни та яєчник, щоб дістатися до яйцеклітин. Після цього жінка має ще протягом двох годин перебувати під наглядом лікаря.

Які можуть бути ризики


У жінки може відбутися передчасна овуляція (тобто яйцеклітина виходить до забору, раніше, ніж заплановано за процедурою). Таке може бути, якщо організм переборює гормональні впливи (під час гормональної стимуляції зазвичай притримують власну регуляцію). Якщо таке трапляється, потрібно змінити протокол стимуляції. Але передчасна овуляція – скоріше виняток, серед пацієнток може трапитися приблизно раз на рік, коментує лікарка-репродуктолог.

Крім того, у молодих жінок із великим запасом клітин може бути синдром гіперстимуляції яєчників. Він може з’явитися через неправильно підібраний протокол стимуляції. Це ускладнення теж доволі рідкісне.

Ризики можуть бути пов’язані й із самою процедурою забору яйцеклітин. Під час чи після пункції може бути кровотеча (наприклад, якщо лікар натрапить на судину). Зазвичай це невелика кровотеча, її можна зупинити й за допомогою терапевтичних методів. У разі, якщо вони не допоможуть, застосовують хірургічне втручання.

Ускладнення можуть бути пов’язані й зі способом життя пацієнтки. Лікарка каже, що в її досвіді пацієнтка перед пункцією могла стрибати з парашутом, падати з коня або займатися активними видами спорту. Зашкодити може й активне статеве життя після забору яйцеклітин через великий розмір яєчників.

Також ризики можуть бути пов’язані з інфекційними чинниками, як-от запальний процес у малому тазу. Пункція – це провокація, яка може загострити запальні процеси. У такому разі важливо вчасно почати лікування. Але таке ускладнення теж стається доволі рідко, каже лікарка.


Як зберігають заморожені репродуктивні клітини, скільки це коштує та чому краще заморожувати ембріони


Заморожувати ембріони навчилися раніше, ніж репродуктивні клітини. Для цього могли застосовувати повільну заморозку, за якої втрачалася велика кількість клітин. Згодом протокол змінили: зараз застосовують швидку заморозку й вітрифікацію (висушування). Такий протокол заморозки не руйнує цитоплазму клітин.

Попри міфи, для зберігання клітин світло не потрібне – з ними нічого не станеться, якщо його вимкнуть. Репродуктивні клітини зберігають у місткостях дюара – вони схожі на великий термос. Клітини там перебувають у парах азоту, який потрібно підливати що десять днів.

Достеменно невідомо, як довго можуть зберігатися клітини (також серед лікарів немає консенсусу, чи впливає тривалість зберігання на якість клітин). Поки що вважають, що клітини здатні зберігатися більше, ніж триває людське життя. Найстарший ембріон у світі, з якого народилася дитина, пролежав у рідкому азоті протягом 27 років. Але найчастіше ембріони все-таки заморожують для того, щоби використати їх швидко, протягом року, коментує Наталія Владикіна.

Ембріони частіше рекомендують заморожувати, ніж клітини, бо вони вже пройшли перші критичні стадії свого життя (близько п’яти днів). Це вже доволі велика грудка клітин, тож у разі, якщо певні клітини загинуть – інші зможуть регенерувати. Щодо репродуктивних клітин – тут більше чинників, які можуть вплинути на процес приживання: як мине запліднення, як буде розвиватися ембріон, яка якість ендометрію жінки, яка буде носити цей ембріон.

Але є суттєві юридичні моменти. Репродуктивні клітини, тобто сперматозоїди чи яйцеклітини, належать одній людині, а ембріон належить парі. Якщо пара розлучиться або хтось один із пари загине – ембріон не можна буде використати, поки що для цього немає юридичних механізмів.

Клітини та ембріони зберігаються в клініці, але не належать клініці. Вона є просто банком, тож за потреби свій біологічний матеріал можна забрати й перевезти в іншу клініку, тобто в інший кріобанк.

Кріоконсервація сперми буде коштувати до п’яти-шести тисяч гривень. Заморожування яйцеклітин вартуватиме близько 75–80 тисяч гривень. Сюди входить забір яйцеклітин, процедура заморозки, гормональна стимуляція, вартість препаратів (вони входять у цю суму, але їх жінки купують окремо залежно від дози). Якщо жінка хоче зберегти багато клітин, потрібно докупити кріотоп, де зберігаються яйцеклітини (на одному кріотопі зберігаються чотири клітини, він коштує близько тисячі гривень). Крім того, потрібно буде платити за зберігання клітин: це 200–300 гривень на місяць, або близько 2000 тисяч гривень на рік.


Тетяна Яловчак

заморозила репродуктивні клітини у віці 39 років


Тетяні 43 роки, вона – коуч і мотиваційна спікерка, підкорила сім найвищих вершин семи континентів, серед яких Еверест. Жінка родом із маленького містечка Донецької області й каже – першим тренером був її старший брат. У Донецьку Тетяна мала дім біля аеропорту, зараз живе в Бучанському районі Київської області. Після повномасштабного вторгнення «прилетіло» й туди, просто у двір: повилітали вікна, двері, пошкоджений паркан. Зараз майно вдалося частково відновити, але відчуття нестабільності залишилося.

Про кріоконсервацію клітин Тетяна дізналася від подруги, яка мала дорослих дітей і хотіла заморозити клітини на той випадок, якщо захоче дітей пізніше. Подруга цього так і не зробила, а ось Тетяна замислилася. На той момент у неї не було дітей, вона не перебувала в офіційному шлюбі.

Із запитом жінка звернулася до Інституту клітинної терапії, де зазвичай готувала здоров’я до походу в гори. Там порадили лікарку-репродуктолога. Тетяна згадує, що лікарка тоді сказала: «Краще мати яйцеклітини в банці, ніж мільйон доларів», бо гроші ще можна заробити, а свої клітини вже не відновиш. Також репродуктолог запитала, навіщо Тетяні заморожування клітин: «Я сказала, що зараз мені не на часі, але потім – може бути». Жінка розповідає: довірилась саме людині, лікарці, а не клініці (коли лікарка перейшла працювати в іншу клініку, Тетяна перевезла дюари з клітинами до неї).

Також репродуктолог попередила Тетяну, що найчастіше забір яйцеклітин роблять у віці 25–28 років. Але показники здоров’я жінки й у 39 років були хороші, тому їй не відмовили в процедурі. Проблема була в тім, що Тетяні було потрібно у відрядження, на Мальту, а за гормональної стимуляції не бажано відлучатися, треба бути під наглядом лікаря.

«Лікарка мені каже: Таню, ти ж здала всі аналізи, тобі треба робити гормональну стимуляцію, уколи в живіт. А я така: та потім, через місяць, після відрядження. Вона: ні, потім потрібно буде заново робити аналізи. Урешті ми вирішили, що «не на часі» буде постійно. Я вирішила сама робити собі уколи у відрядженні. Було потрібно, щоб ін’єкції постійно були в холоді. Тому я взяла спеціальний термос і постійно додавала туди лід». Гормони Тетяна колола собі протягом тижня, дози були розфасовані.

Побічні ефекти були, але незначні: набряклість грудей і живота, загальна втома. Тетяна визнає: вони з лікаркою ризикували, бо чи не відразу після аеропорту потрібно було йти на огляд. Репродуктологиня залишилася задоволена результатом, і на наступний день зробили забір яйцеклітин.

Жінка згадує, що перед процедурою була дуже дратівливою й мала стан, схожий на передменструальний синдром. Дратувало навіть, коли хтось кусав яблуко. Також хотілося плакати, але вона не дозволяла собі цього робити: «Я питала саму себе – чому ти хочеш плакати? Але не могла знайти причини».

Сама процедура минула безболісно, залишилися лише позитивні враження, ділиться Тетяна. Від анестезії не було нудоти або інших побічних ефектів, а після маніпуляції пригощали чаєм із печивом.

Процедура коштувала близько двох-двох із половиною тисяч доларів, але Тетяна додає: сума може бути більшою, бо деяким ще потрібне лікування перед забором репродуктивних клітин – пів року чи рік, це індивідуально.

Жінка визнає, що її досвід – скоріше виняток, і називає себе «крово- і болестійкою»: «Я згадую свій досвід підняття на Еверест: експедиція 50 днів, із них 40 днів – у пекельних умовах. Останній тиждень узагалі перебуваєш у зоні смерті, треба рухатися 23 години, 48 годин без сну. Ти в кисневій масці, у такому собі анабіозі, й постійно із собою домовляєшся. Я бачила, як люди зриваються зі скель».

Поки що Тетяна не планує використовувати яйцеклітини, але каже – їй спокійніше, коли вона знає: її репродуктивні клітини зберігаються, і вона в будь-який момент може ними скористатися.


Ельнара Лєтова

33 роки, заморозила репродуктивні клітини, коли лікувалися з чоловіком від безпліддя. Наслідками впливу гормональної стимуляції вважає зниження імунітету й депресію, яку лікує й досі


Ельнара родом із Криму: після анексії жила в Києві, а у 2019 році переїхала до Берліна. Працює проєктною менеджеркою в ГО «Кримська Медіа Платформа». Про заморожування репродуктивних клітин дізналася в Києві, коли лікували чоловіка від безпліддя.

– Я вийшла заміж рано, мені на той час було 19 років. У мого колишнього чоловіка було безпліддя, повністю порушений процес сперматогенезу. На той час я не була морально готова до ЕКЗ [штучне запліднення]. Тому чоловік лікувався протягом п’яти років, але ситуація лише погіршувалася.

Імунологиня нам порадила клініку «Мати й дитина», яка на той час «задавала моду в репродуктивних технологіях». Спеціалісти там справді гарні, головна лікарка тестувала всі репродуктивні технології на собі – у неї було шестеро дітей. Але забігаючи наперед: на той час я і справді закохалася в них так, що не помічала «дзвіночків». Наприклад, лікування дорогою німецькою гомеопатією Heel; ікони на стінах; купа нерелевантних аналізів і фактично продаж зайвих ліків наперед. Так, я купила три пакети ліків, щоби ембріон прижився, хоча на той час мені його ще навіть не пересадили.

Отож у мого чоловіка знайшли одиничні сперматозоїди (щоб жінка завагітніла природно, їх мають бути мільйони. Якщо сперматозоїди одиничні, єдиний засіб завагітніти – це ЕКЗ-іксі, за якого сперматозоїди мали голкою ввести в яйцеклітину). Нам цей спосіб і запропонували. Для цього в мене потрібно було вилучити яйцеклітини. Я вважала, що в мене здоров’я, як у коня, тому ми порадилися з чоловіком – і я погодилася. До того ж на той час мої однолітки в Криму вже мали по три-чотири дитини, я відчувала суспільний тиск.

Тоді я планувала робочу поїздку до Нью-Йорка, це було важливе й стресове відрядження, тож я хотіла відкласти гормональну стимуляцію. Але мене переконали, що стимуляцію можна зробити й до поїздки. Протягом двох тижнів (або десяти днів, точно не згадаю) я отримувала гормональні ін’єкції.

Відчувала себе дуже дивно. Крім болю внизу живота, у мене почалися проблеми з концентрацією й пам’яттю: я була, як сонна муха, стала забувати десь свій гаманець чи телефон, не могла зосереджуватись над своїми робочими завданнями, постійно хотіла спати. Це було дивно, бо зазвичай я енергійна людина. Лікарі заспокоювали, що цей стан – майже як вагітність, і це нормально.

Під час забору яйцеклітин дістали цілі 22 клітини – хорошим показником вважається десять клітин. Лікарі дуже здивувались і сказали мені, що в мене гарний фолікулярний запас, і я можу донейтити свої яйцеклітини. Після маніпуляції із забором яйцеклітин я прокинулася від анестезії й не просто плакала, а ревіла, як ніколи в житті. Далі мій стан лише погіршувався, й лікарі поставили діагноз – синдром гіперстимуляції яєчників.

З 22 запліднених клітин 18 продовжили зріст до бластоцисти (п’ятиденний ембріон), а 10 відсіяли під час обстеження, що виявило можливі хромосомні відхилення. Загалом ми з чоловіком заморозили вісім ембріонів. Законсервувати репродуктивні клітини чоловіка ми не могли, бо заморожування сперми можливе лише тоді, коли там мільйони сперматозоїдів. Натомість ембріони можна було заморозити й потім пересаджувати вже через два-три місяці, коли мої гормони прийшли б у норму.

Після забору клітин я поїхала у відрядження й зрозуміла, що зовсім не відчуваю радості. Я була слабка, плаксива, мене все дратувало. Мене продовжували запевняти, що це все гормони й усе нормально. Тоді я вирішила трохи відпочити, й ми з чоловіком поїхали до Криму, відвідати родичів.

Додало стресу й те, що на зворотному шляху нас розвернули на кордоні й не пускали назад до Києва. Три дні ми так простояли: я дуже переживала, бо мені потрібно було робити документи для відряджень. Ще й ембріони були в Києві, а ми в Криму. Загалом я тяжко пережила анексію: не могла повірити, як таке можливо, що приходить інша країна, дає нові паспорти й каже – тепер ваша столиця Москва.

Після цього я сильно схудла, не могла спати. Лікарі дивувалися тому, наскільки погіршилися показники мого здоров’я за два місяці після забору яйцеклітин. Вони сказали, що в такому стані мені не можна трансплантувати ембріон – потрібно спочатку лікуватися.

На додачу в мене почалися проблеми зі шкірою, грибок. Коли летіла в чергове відрядження, то відчувала, що немає сил рухатися, здавалося, що все моє життя якесь нереальне, що це все сон. Пізніше я дізналася, що це називають дереалізацією. А після відрядження почала сильно кашляти, у мене виявили запалення легенів.

На той момент було настільки погано, що я взяла відпустку своїм коштом, до мене приїхала мама. У клініці сказали, що давали мені мінімальні дози гормонів і загалом зробили, все, що могли, тож тепер ці мої проблеми. Вони порадили мені відвідати «спеціаліста, який стовідсотково мені допоможе». Але коли ми приїхали, «лікар» почав крутити яйця і виливати в банку – це було якесь Середньовіччя. Моя свідомість була затуманена, я не розуміла, що відбувається.

Мої друзі із США подумали, що, можливо, мої проблеми – ментального характеру, й порадили мені психологиню. Вона займалася лікуванням не дуже серйозних випадків, практикувала арттерапію. Я їй кажу – я не хочу жити, хочу, щоб мені вимкнули світло, а вона мені – давайте помалюємо. Через кілька сеансів психологиня зрозуміла, що мені не стає краще та спрямувала мене до психіатра. Але психіатр сказав, що я просто стресонула й що мені не потрібне медикаментозне лікування.

Зараз я розумію, що спрацювало кримське виховання – я тримала обличчя навіть перед лікарями й не зізнавалася самій собі, як погано мені було. Урешті мама знайшла мені клінічного психолога-суїцидолога (у мене, на жаль, було кілька спроб накласти на себе руки, бо я не «вивозила» свій стан і не приймала себе такою слабкою). А тут ще й чоловік не розумів, навіщо мені психолог, навіщо витрачати на нього стільки грошей, і казав: «Ти що, псих?»

Психологиня жахнулася, коли дізналася про те, що я робила гормональну стимуляцію. Вона передивилася мої документи та препарати, які мені кололи, і сказала, що мене мали попередити в клініці про всі побічні ефекти від синдрому гіперстимуляції, як-от депресії та психічні розлади. Гормони – це серйозно, у мене полетіла імунна система, а потім психіка. Якби я знала, що можуть бути такі проблеми, я б нізащо не погодилася.

Можливо, якби я не їздила у відрядження, а сиділа дома й медитувала, то все було б окей. У клініці продовжували стверджувати, що дали мені мінімальну дозу гормону, і що з іншими пацієнтками такого не було.

Далі почалися антидепресанти, нейролептики, походи до психіатрів. Нейролептики у великих дозах, що мені призначали, діяли як наркоз, нервову систему просто вирубало, але це був єдиний засіб хоч трохи заспокоїти мою нервову систему.

Коли я нарешті стала почуватися краще, то вирішила розлучитися з чоловіком. Звісно, мене стримувало те, скільки років і здоров’я я поклала, щоб зберегти цей шлюб, а також фінансові інвестиції. Раніше я думала, що буду свинею, якщо покину його з таким діагнозом, але потім побачила, як він ставився до мене, коли мені було погано. Я зрозуміла, що не хочу вже з цією людиною ніяких дітей і нічого спільного взагалі. Розлучення – це було дуже правильне рішення.

Наостанок я сказала чоловікові, що природні шанси стати батьком у нього дуже малі, тому я не проти, щоб він використовував наші ембріони – якщо жінка, яку він полюбить, на це погодиться. Він спалахнув, що краще знайде сурогатну матір.

Згодом чоловік переїхав до Криму – він завжди хотів жити на батьківщині, у Бахчисараї. Я отримала пропозицію щодо роботи й переїхала до Німеччини. Наші ембріони й досі зберігалися в Києві, через деякий час мені повідомили, що в нас борг за зберігання. Виявилося, чоловікові це вже не було потрібно. Я також подумала: якщо я досі не використала ці ембріони (хоча вже могла), то, певно, не використаю вже ніколи. Тому ми вирішили утилізувати ембріони.

Але все виявилося не так просто. Триває повномасштабна війна, а в клініці вимагають, щоби ми з чоловіком приїхали та поставили живі підписи. Вони стільки всього робили, щоб отримати ембріони, але коли ми захотіли зробити протилежне, то знаходили купу причин, щоби не робити цього. Урешті, після довгих консультацій із юристами, клініка погодилася, щоб ми зробили все онлайн, у Zoom, а підписи надіслали електронною поштою.

Вони себе дуже добре захищають – я пам’ятаю ту купу папірців, яка в мене залишилася. Там були перераховані всі випадки, у яких клініка не несе відповідальності. Її й справді несла я, бо все підписала.

У мене залишилася фобія, що в разі відмови від ембріонів клініка однаково може їх продати чи пересадити комусь іншому. Так, у мене є офіційний документ про те, що вони утилізовані, але я почала дуже сумніватися в порядності цієї клініки. Такі клініки – це конвеєр, бізнес. Ми з колишнім чоловіком залишили там десятки тисяч доларів. Звісно, моя нескінченна депресія з 2016 року та синдром дереалізації й деперсоналізації не є стовідсотково їхньою провиною. Але я впевнена: вони мали мене попередити про вплив гормонів не тільки на фізичне, а й ментальне здоров’я.

Депресія в Ельнари загострилася з початком повномасштабної війни, повторюються й епізоди деперсоналізації й дереалізації майже 24 на 7. Але жінка прийняла цей стан – каже, помилка була в тому, що раніше вона постійно з ним боролася. Ельнара додає, що німецькі гінекологи завжди питають пацієнток про наявність депресивного розладу чи епізоду, чи навіть просто схильність до них, бо гормональні препарати, хай у таких маленьких дозах, можуть посилити депресію або навіть спровокувати її в жінок, які можуть і не бути до неї схильні.