Що переживають люди, які втратили близьких на війні, як допомогти їм реабілітуватися й чому потрібно працювати з пам’яттю про загиблих уже зараз. Поговорили з керівницею благодійного фонду 4MyUkraine Євгенією Бондарь і психологинею-волонтеркою фонду Катериною Куян , яка займається психологічною реабілітацією сімей полеглих бійців Повітряного командування Центр ПС ЗСУ.

«Привид Києва» – збірний образ та міська легенда. На початку повномасштабного вторгнення «Привидом Києва» вважали одного пілота-аса. Насправді ж за цим образом стоїть 40 бригада тактичної авіації, яка за перші 30 годин російського вторгнення в Україну здобула шість повітряних перемог у небі над Києвом.

Обкладинка: 
фото: Rasal Hague, автор муралу: Андрій Ковтун

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

Чому саме повітря

Євгенія Бондарь – керівниця фонду, яка з 2019 року була волонтеркою Червоного Хреста, – розповідає, що команду фонду навколо теми повітря об’єднала вдячність «Привиду Києва». «Ми розуміли, що завдяки, зокрема, «Привиду» Київ у нас досі є. Завдяки їм ми можемо й далі жити у своєму місті. Вони робили абсолютно героїчні речі».

Спочатку фонд займався гуманітарною допомогою: організовували видачу продуктових наборів, одяг, засоби особистої гігієни, поки їм не зателефонували з 40-ї бригади міста Василькова. «Ми тоді ще не знали, що це наші «Привиди Києва», адже на той час, ми ще не були знайомі, і вони не презентували себе як «Добрий день ми славнозвісні «Привиди Києва». Та й сьогодні наші захисники напрочуд скромні, інколи навіть сором’язливі». Вони звернулися до нас із простим питанням: ми маємо вдів і дітей загиблих захисників неба, чим ви можете їм допомогти? Ми подивилися на ці сім’ї й зрозуміли, що маємо допомогти комплексно. Хочемо підтримати їх емоційно. Бо ці батьки й чоловіки, яких втратили, були абсолютно героїчними людьми».

Для Євгенії тема підтримки ментального здоров’я людей під час війни є важливою через особисту історію, яка сталася на самому початку. У перших числах березня, коли ще, будучи волонтерами «Червоного хреста» команда фонлу активно шукала і організовувала логістику для гуманітарної допомоги з-за кордону, Євгенія познайомилася з волонтером, який дуже прагнув допомогти, і готовий був їхати в найнебезпечніші місця, куди ніхто не хоче їхати, і тоді коли про безпечні коридори мови навіть і не йшло. З часом виявилося, що він ветеран АТО, тричі мав контузію і йому категорично заборонено йти на фронт, а всі його побратими на позиціях. І волонтерство було тим, що зупинило його в той момент, попри заборону вирушити на бойові позиції. Можливо, це врятувало йому життя. Тоді Євгенія зрозуміла, що підтримувати емоційно не менш важливо, ніж купувати дрони і набої.

Так фонд почав займатися двома новими напрямами: підтримкою сімей загиблих захисників неба й популяризацією образу «Привида Києва», який уособлює не лише живих пілотів, а й тих героїв, які вже дійсно на небі. За словами Євгенії, це дуже важливо для сімей захисників. Це про пам’ять, про те, що подвиги не забудуться й не будуть присуджені комусь іншому».

Олександр Даниленко

Образ «Привида Києва»

Командою фонду 27 серпня в Києві відкрили мурал, присвячений «Привиду Києва».



«Привидам» дуже важливо, щоб усе було чесно. Образ треба популяризувати, щоб його не забули, не перекрутили історію, занотовували. Зараз роблять багато чого, пов’язаного з «Привидом», але часто це просто принт на футболці з припискою, що 10% з продажів перерахують на ЗСУ. «Куди підуть ці кошти, не зрозуміло. Образом часто спекулюють і перекручують. Тому ми намагаємося достукатися до всіх, щоб робити з цього не просто маркетинг, а розкривати чесну історію. Коли ми приступили до створення муралу, хлопці з Повітряного командування внесли свої правки, адже в першу чергу це робота для них. Всі, здавалося б, такі несуттєві деталі як літак (Міг-29, чи Су-27), і напрямок його руху, зображення деталі парашуту – мають велике значення для кожного, кому присвячено цей мурал. І нашим обов’язком було врахувати всі ці тонкощі, щоб надалі образ ішов у світ правдивим. Зараз, коли бачимо, що хтось робить щось, використовуючи образ «Привида Києва», ми намагаємося допомогти зробити це коректно».

Видавництво «Ранок», яке робило комікс-мангу про «Привида», коли дізналися про сім’ї загиблих захисників неба, охоче долучилися й перерахували кошти фонду 4MyUkraine, завдяки яким організатори перекрили частину проживання сімей у реабілітаційному таборі в Буковелі.

Комікс-манга про «Привида», «Ранок»

Реабілітація сімей

Станом на 15 жовтня 2022 року в Повітряному командуванні налічували 67 сімей загиблих бійців із різних військових частин. Серед них – 30 сімей із дітьми. 23 дитини втратили одного з батьків після 24 лютого. Семеро дітей лишилися напівсиротами ще з 2014 року.

Євгенія Бондарь:

«Коли до нас звернулися по допомогу хлопці з 40-ї бригади, вони просили хоча б про якусь допомогу. Не було запиту на психологічну. Нам просто показали перелік: «Оце сім’ї, оце діти, які лишилися без батьків. Чи могли б ви якось підтримати їх?» А ми вже почали думати, яким способом можемо це зробити.

На той час одним із наших напрямів була підтримка ВПО – ми організовували поїздку для дітей-переселенців на відпочинок. Це був момент, коли дітей потрібно було вивезти в спокійне середовище і дуже обережно почати виявляти тяжкість психологічних травм та почати допомагати їм. Ми планували поїздку в Грузію на 14 днів. Катя як психологиня очолювала команду психологів і соціальних педагогів у цій поїздці й стежила за тим, як відбуватиметься ретрит. У першу поїздку поїхали 25 дітей з Харкова, Попасної, Сєвєродонецька та інших гарячих точок, з яких діти виїжджали під обстрілами.

І запит на підтримку сімей полеглих бійців прийшов якраз у той самий час, коли фонд планував цю поїздку для дітей-ВПО. І ми домовилися, що зараз з’їздимо, подивимося, як це працює, виправимо помилки й наступною групою повеземо дітей-напівсиріт.

Поїздка в Грузію виявилася дуже успішною. З дітьми-ВПО ми спілкуємося досі, підтримуємо їх, вони постійно в контакті з психологами. Це дуже допомогло їм адаптуватися, знайти нових друзів».

Сім’ї, у яких втрата близької людини сталася менше ніж пів року тому, не мають розділятися, вирішили у фонді за рекомендацією Інституту психології й безпосередньо Володимира Волошина, який працює з травмою.

Забрати дітей від мам і повезти на відпочинок може бути не лише травматично, а й безглуздо, адже діти після реабілітації повертаються до сімей у горі – і весь позитивний результат від поїздки буде втрачено. Зрештою реабілітаційний табір провели в Буковелі.

У першому таборі психологічної реабілітації, що тривав 21 день, взяли участь 20 людей: дев’ять мам і бабусь й 11 дітей. Групу супроводжували чотири психологи: два для дорослих, один для підлітків й один для малят. «Це не можна назвати повноцінною травма-терапією, бо 21 дня мало, щоб поглибитися в травму, пропрацювати її й відпустити людину в життя. Це неможливо зробити в короткий проміжок часу. Тому ми займалися більше ресурсністю, резильєнтністю, підвищували стабільність людей, які пережили травму. Урешті ми намагалися зробити так, щоб вони просто захотіли жити далі, відчути силу й бажання не завмирати у своєму горі».

У програмі було багато арттерапії, тілесних і дихальних практик, медитацій, майндфулнес. Більшість з учасників не розуміли, що це таке й чим будуть займатися в реабілітаційному таборі. Психологиня, яка курує проєкт, усміхається, що це просто дуже сміливі люди, бо вони не знали, що їм стане легше, але чомусь повірили.

Дуже часто батьки, хвилюючись за дитину, забувають про власні емоції. Але це неправильний підхід, бо те, як ту чи ту подію проживе дитина, прямо залежить від її довірених дорослих. Тому представники фонду неабияк зраділи, коли дорослі почали зізнаватися, що їм теж потрібна допомога. І часом набагато більша, ніж дітям.

Катерина Куян:

«У групі було помітно, що люди, втрата у яких сталася раніше, почуваються більш вільно. Їм було легше. Вони активніші, адаптивніші. Але були дві мами – індикатори всієї роботи. Вони мали найсвіжіші втрати. У них обох чотирирічні сини. Одній із них 31 рік, а другій – 24. На них спочатку було боляче дивитися. Було страшно втручатися в їхній стан. Вони були всі у своєму горі. І передусім дуже цінно, що вони взагалі погодилися на цю реабілітацію. Це дуже сміливий крок. Я дуже їм дякувала, бо складно в такому стані довіритися.

Зміни в стані почали відстежуватися, коли ми перевалили за екватор, після другого тижня. І найкрутіший момент трапився з Наталею, однією з мам, яка мала найглибше горе й найсвіжішу втрату. Їй, здавалося, було важко навіть дихати. І тут в один із вечорів ми сиділи, плели мандали з ниток, за вікном лив дощ, і тут ця мама заходить і каже: «Ми з Максимом взули гумаки й дощовики й бігали по калюжах і були дуже щасливі». Вона ніколи в житті такого не робила, і в неї на очах були сльози, у неї нарешті налагодився контакт із дитиною. Це був показник того, що ми робимо щось потрібне. Вона хотіла жити.

Ми поговорили також із трьома родинами, які пройшли реабілітаційний табір і поділилися власним досвідом.

Лідія Гарбуз

бабуся семирічного Артура, який утратив батька шість років тому

Артур народився 30 листопада 2015 року, а в лютому 2016-го його тато Леонід загинув. Він воював на сході, йому було 23 роки. Коли він збирався в АТО, ми з донькою були категорично проти, але він вже підписав усі документи. Я питала, що скажу твоєму сину в разі чого, а він так спокійно відповідав: «Скажете, що тато загинув як герой». Так і сталося. Але для чого нам герой, якщо нам треба тато?!

Для Артура батько – це світлий образ. Він пам’ятає його лише з портрета, який нам довелося сховати, коли наше село в Броварському районі потрапило під окупацію під час повномасштабного вторгнення. Інколи він каже, що йому шкода, що в нього нема тата. Але ми повторюємо, що життя продовжується. Ми дуже важко пережили все. І навіть досі не пережили.

Якби тоді одразу була така можливість – пройти реабілітацію. Моїй доньці Каті пропонували тоді психолога з військової частини, але вона була в істериці й відмовлялася.

Для себе я теж багато всього відкрила. Я проводжу з Артуром багато часу, мені треба сили. І в таборі мене дуже тримали на плаву спеціальні вправи. Та й узагалі я зрозуміла, що росла сама собою, мене ростила одна мама в глухому селі. Дитячого садка не було, школа – у сусідньому селі. Я пензлика в руках не тримала за все життя. А тут ми малювали акриловими фарбами, ліпили, на солі, на камінчиках – я наче впала в дитинство, так багато всього відкрила для себе. З’явилася віра у світле майбутнє. І відчуття примирення з горем утрати.

Тепер Артур щоразу, як ми лягаємо спати, пригадує, як там було в Карпатах, що ми там робили. Це дуже важливі спогади.

Шестак Раїса

бабуся шестирічної Мілани, яка втратила батька п’ять місяців тому

Тато Мілани загинув 18 березня біля Маріуполя. Він був командиром зенітно-ракетної установки, контрактником з початку 2016 року. Йому було 33 роки. Коли Мілана дізналася про загибель батька, вона спершу страшенно кричала, а потім просто закрилася в собі. Після табору вона стала більш товариською, іде на контакт, не боїться підходити до дітей, відповідає спокійно про тата; коли в неї щось не виходить, каже: «Тато мені допоможе».

Я для себе навчилася відпускати погане, більше фокусуватися на хорошому, простіше до всього ставитися й легше все приймати. Раніше я пропускала через себе все, а зараз розумію, що дещо треба оминати. Стала трохи по-іншому дивитися на життя.

Думаю, що дуже допоміг контакт із природою, інше оточення, нові люди, була можливість побачити, як інші люди проживають таке саме горе.

Цю сукенку тато переслав Мілані на свято 8 березня але побачив доньку тільки на світлині за пару днів до загибелі.

Тато Мілани – футболіст, грав за Лігу АТО. Він і Мілану назвав на честь футбольного клуба «Мілан», і вона тепер вона хоче бути футболісткою на честь тата.

Мені здається, що про смерть треба говорити багато, бо люди не вміють реагувати на смерть, не вміють говорити й підтримувати. Мені кажуть, що мені має бути легше, бо перед тим я поховала чоловіка, начебто вже мала б «звикнутися».

Лазарева Наталія

мама чотирирічного Максима, втратили чоловіка й батька 24 лютого

Мені 24 роки, моєму сину Максиму чотири. Зараз ми живемо з ним удвох у Броварах. Мій чоловік Віталій загинув 24 лютого, у перший день війни в місті Сватово, Луганської області. Він був офіцером, військовослужбовцем, був тричі в АТО. Третій раз мав повернутися в березні, але не вийшло.

Початок війни, окупація й смерть чоловіка сталися в один день. Мені о восьмій ранку зателефонував кум, він служив в АТО разом із чоловіком, попросив мене збирати речі й сказав, що Віталіка більше нема. Син усе зрозумів. Коли він це почув, у нього пів години була істерика, а потім він сказав: «Мамо, тепер я буду тебе захищати».

Про реабілітацію мені сказали у військовій частині. Максиму дуже сподобалася ідея, що ми поїдемо кудись разом. Я дуже вдячна психологам, хоч я й боялася цього, хоч і розуміла, що й мені, і дитині треба допомога. Але я поборола цей страх лізти туди, де болить. Я по собі бачила, як це працює, і мені ставало трохи легше.

У таборі було дуже щиро й спокійно. Максим і зараз проситься до всіх, з ким там спілкувався. Усі практики були наче такими простими, в ігровій формі, але так добре працювали.

Як говорити з дітьми про смерть

Психологиня фонду розповідає, що діти дуже по-своєму ставляться до проживання горя. Підбігає один хлопчина: «Мій тато помер», а потім інший: «І мій помер». І всі збігаються: «І мій», «І мій». Це діти. Їм не властиво горювати. Вони бачать це по-своєму.

Ми пояснюємо дітям, що так, тато помер, і тут ще важливо не говорити, що він спостерігає за тобою з неба, бо потім цим можуть маніпулювати інші дорослі: «Там тато дивиться на тебе; якщо не робитимеш те, що я кажу, він засмутиться».

У таборі намагалися зрозуміти, як діти хочуть про це говорити. Головне не табуювати й не замовчувати: обговорювати, малювати, грати в ігри про це – усе, що дитину цікавить і що вона готова сприймати.

Якщо дитина питає, чи її тато помер, то варто казати правду. Від нас, дорослих, залежить те, скільки емоцій ми в це повідомлення вкладемо. Якщо ми пояснимо дитині, що факт смерті є нами не керованим, він просто стається, але ми можемо жити далі й цю людину пам’ятати. Важливо говорити, що навіть коли людина помирає, вона продовжує жити в нашій пам’яті й усередині нас.

Якщо сталася втрата, дитина підлаштовується під дорослого. Якщо дорослий у ресурсі, дитині нічого не страшно. Головне те, як батьки доносять до дитини ситуації. Коли батьки обирають більш спокійну, виважену модель пояснення, діти сприймають усе легше.

Треба включатися в ігри, розваги, пісні й руханки. Емоційний стан дітей залежить від дорослих поруч. Тому дуже важливо працювати саме з близькими дорослими: мамами / татами, опікунами. Коли стається паніка, втрачається зв’язок з тілом. Зараз рекомендація для всіх – тактильність і заземлення. Ходити, відчувати ноги, обійматися, подумки намацувати різні частини тіла. Також дуже допомагає будь-який рух.