За дев’ять місяців 2017 року по допомогу до поліції звернулися 83 964 громадян, які постраждали від домашнього насильства.

У червні 2017 в Україні почали діяти мобільні групи з протидії домашньому насильству. Ірина Осипюк – одна із патрульних, яка пройшла спеціальну підготовку в рамках пілотного проекту «Поліна».

Ірина розповідає The Village Україна, як рятують жертв домашнього насилля в Одесі.

Я мріяла працювати в поліції ще зі школи. Я навчалася у школі-інтернаті, тому часто бачила, як працюють міліціонери. Я вступила до університету внутрішніх справ, але на той момент там не було жіночого гуртожитка, тому я обрала другий варіант – харчову академію. Я добре вчилася, працювала в ресторані, але завжди відчувала, що це не моє.

Тому щойно відкрили набір у нову поліцію, я вирішила спробувати. Працюю патрульною вже два роки. Я хочу все життя присвятити поліції. Тут я знайшла своє місце.

Коли нам повідомили, що потрібні жінки-патрульні для участі у програмі «Поліна», я одразу зголосилася. Чому жінки? Думаю через те, що жертвами домашнього насильства найчастіше стають саме вони; у моїй практиці чоловіків, що потерпають від фізичного насильства, не було. Тому постраждалим легше поговорити про свої проблеми з жінкою. Також часто свідками і жертвами насильства стають діти – і вони також більше тягнуться до жінок.

В Одесі шість патрульних працюють за програмою «Поліна», один з них – чоловік.

 Важливо, аби потерпілі розуміли: ти не та людина, що бездушно візьме заяву і піде; навпаки – ти справді переживаєш та хочеш допомогти.

«Я не можу змусити жертву щось робити»

Перше, що ми робимо, якщо сталася ситуація домашнього насильства – це розділяємо потерпілого та нападника. Адже у присутності нападника жертва нічого не скаже.

Потрібно розуміти: в цей момент боляче, тому не варто поспішати і тиснути із заявою. Спочатку краще дізнатися, як потерпіла почувається, дати води, взяти за руку. Важливо співчувати людині.

Перше, що я завжди роблю – це питаю, чого саме хоче потерпіла. Якщо жінка хоче змінити ситуацію, я запевняю, що допоможу. Але я не можу змусити жертву щось робити. Потрібно не тиснути, а дати подумати.

Важливо, аби потерпілі розуміли: ти не та людина, що бездушно візьме заяву і піде; навпаки – ти справді переживаєш та хочеш допомогти.

Потім ми веземо всіх у районний відділок і там знімають побої. Судмедекспертиза вже визначає ступінь побоїв. Якщо це легкі тілесні ушкодження – то адміністративне правопорушення. Якщо середньої тяжкості або тяжкі – це вже кримінальний злочин.

Зараз є законодавчі ініціативи, які в майбутньому дозволять зробити покарання жорсткішим (йдеться про Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» – ред). Розбита губа або синець – тепер розцінюються як легкі ушкодження. А за це нападник лише відпрацює кілька годин на виправних роботах. А може, навіть і не відпрацювати.

«Ми працюємо як терапевти»

Було би чудово, якби були екіпажі, які працюють суто з домашнім насильством. Тоді з’явилося би більше часу, щоб працювати з конкретною родиною. Адже всі ситуації дуже індивідуальні, а викликів багато.

На жаль, зараз немає можливості виділити окремий екіпаж. Тому ми їздимо і на інші виклики. Але диспетчер знає, що цим займаюсь я, тому найчастіше повідомляє нам. Якщо ми зайняті, то на виклик їдуть інші патрульні. Насправді, всі колеги знають, як працювати в таких ситуаціях. Тим більше, вони часто зі мною радяться.

Ми працюємо як терапевти. До нас звертаються люди, ми вислуховуємо їхні проблеми і визначаємо, куди їх далі спрямувати. Мінус – ми часто не знаємо, чим саме завершилася справа.

«Ми маємо право тримати людину лише три години»

Ще один мінус нашого законодавства, що ми маємо право тримати людину лише три години – потім кривдник повертається в дім до потерпілої.

Мене вразив випадок, який завершився смертю. Чоловік вживав наркотичні речовини, алкоголь. Після конфлікту жінка написала заяву. Ось цей чоловік повернувся додому (через три години затримання – ред.). Жінка в той момент уже зібрала речі, подзвонила матері і сказала, що їде додому (обоє не громадяни України). Вранці вони сіли снідати, чоловікові щось не сподобалося в її словах і він взяв ніж.

Ще є жінка, яка дуже часто викликала поліцію, але завжди забирала заяви. Це був один з таких випадків, коли ти втрачаєш надію, що щось зміниться. Я багато з нею розмовляла, розповідала про кризові центри, це говорив і дільничний.

Певний час від неї не було викликів. І тут нас викликають у кризовий центр. Коли ми приїхали, виявилося, що ця жінка там разом з дитиною і її чоловік стукає у вікно. Але вона не виходила з ним на зв’язок, а зателефонувала нам. Я вважаю, що це позитивний приклад: жінка все ж пішла від агресивного чоловіка і звернулася у центр. Це перший крок до кращого життя.

 Ми працюємо як терапевти. До нас звертаються люди, ми вислуховуємо їхні проблеми і визначаємо, куди їх далі спрямувати.

 Я вважаю, що це позитивний приклад: жінка все ж пішла від агресивного чоловіка і звернулася у центр. Це перший крок до кращого життя.

Три поради для тих, хто опинився в ситуації домашнього насильства

По-перше, потрібно зрозуміти, чого ви хочете. Ви хочете змінити людину чи піти від неї? Проаналізуйте свої дії.

По-друге, потрібно говорити. Є гаряча лінія, яка працює цілодобово, і там порадять, що робити у вашій ситуації.

«Хто їх навчить? Вітчим, який п’є?»

Коли на виклику присутні діти – це для мене найважче.

Наприклад, одна жінка неодноразово викликала поліцію – її співмешканець п’є і б’є її та 13-річну дитину. Цей хлопчик не дуже добре поводиться: погано вчиться, погано говорить до батьків. Але коли він мені розповідає про своє життя, я розумію його і розумію, чому він так поводиться. Адже пам’ятаю себе у 13 років, коли не було людини, яка б могла скерувати на правильний шлях. Так само і ці діти. Хто їх навчить? Вітчим, який п’є?

Незалежно від того, чи пише хтось із батьків заяву, в електронному рапорті ми надаємо інформацію про дитину, яка була присутня при домашньому насильстві. Описуємо ситуацію і просимо направити «ювенальну превенцію». Далі наші повноваження завершуються і цим питанням займаються соціальні працівники: звертаються в школу, спілкуються з дитиною, сусідами.

«Є не лише фізичне, а й психологічне, сексуальне та економічне насильство»

Домашнє насильство – це та тема, в якій постійно дізнаєшся нове. На тренінгах нам викладали психологи. Ми розбиралися у причинах домашнього насильства: адже є не лише фізичне, а й психологічне, сексуальне та економічне насильство. Я і далі відвідую тренінги.

Маю надію, що колись виділять окремий екіпаж для протидії домашньому насильству і я буду там працювати.

Вважаю, що має бути більше безкоштовних психологів та реклами гарячих ліній. Щоби люди постійно натикалися на цю інформацію, і коли знадобиться допомога, точно знали, куди звернутися.

По-третє, дзвонити в поліцію. Це наша робота – захищати громадян.

І головне, якщо ви прагнете щось змінити, то потрібно змінювати, а не чекати, поки хтось це зробить. Ми обов’язково допоможемо, розкажемо, куди звернутись. Але треба, аби й людина сама захотіла щось зробити.


Мобільні групи з протидії домашньому насильству працюють у Дарницькому районі Києва, Малиновському районі Одеси та у Сєвєродонецьку Луганської області. До середини 2018 року його планують масштабувати на всю територію України. Проект розшириться ще на три локації: Новокадацький район Дніпра, Суворовський Одеси та Лівобережний район Маріуполя.

Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми і гендерної дискримінації. Лінія анонімна, безкоштовна, конфідеційна та цілодобова:

 116-123 – з мобільного

 0 800 500 335 – зі стаціонарних телефонів