ЕкоЯ закрив мережу сортування сміття, і ось чому

Близько двох років проєкт EcoSort давав можливість сортувати сміття біля будинків – встановлював біля них контейнери для збору паперу та ПET-пляшок. У липні 2019 року засновник проєкту Юрій Жуков вирішив закрити мережу для сортування. На його думку, у сортуванні немає екологічного складника, оскільки воно не зменшує використання ресурсів і дає людям внутрішнє право використовувати упаковку у великій кількості.

«Якби у людства була необмежена кількість часу і ми могли маленькими кроками йти [до покращення екологічної ситуації], тоді сортування було б вирішенням проблеми». Спілкуємося з Юрієм Жуковим про причини закриття EcoSort та альтернативний погляд на сортування сміття.

Я почав сортувати сміття вісім-дев’ять років тому. Не пам’ятаю, як з’явилася ідея. Можливо, це пов’язано з тим, що моя сестра живе в Німеччині й там є [система] сортування. Я бачив, що є проблеми із забрудненням довкілля, а мені ця тема була близька. Після закінчення університету я мріяв, що матиму сміттєпереробний завод і зможу цю проблему розв’язати.

Тоді я сортував на дві фракції: суху (чиста упаковка) та мокру (органіка та забруднена упаковка). Кидав до першої вушні палички, шматочки пластику й думав, що це може бути перероблено. Викидав сміття в сітку для відсортованої сировини. Біля мого будинку її не було, тому я знайшов таку поблизу.

Пізніше я долучився до проєкту «Україна без сміття», у 2016 році, ще коли не було станції сортування. Організував процес збору відсортованого сміття в офісах та сортування на різні фракції на складі. Якось я запитав засновниць Ольгу та Євгенію, куди ми хочемо рухатися, і вони поділилися ідеєю створення станції сортування.

Однак за кілька місяців після запуску я збагнув, що вона не виходить в нуль і, можливо, ніколи не вийде. Заробіток на вторсировині маленький. Отримати гроші на цьому можна лише за умови надвеликих об’ємів. А станція сортування не мала відповідної площі, щоб накопичувати сировину [в такій кількості]. Потік людей був невеликий: лише фанати могли їхати через усе місто, щоб привезти сюди сировину.

Так об’єм сировини буде значно більшим. Бо люди люблять комфорт: вийти й кинути усе біля дому. У рамках проєкту «Україна без сміття» реалізувати це не вдалося, тому я вийшов з нього і почав самостійну діяльність.

Спочатку я думав, що зможу знайти інвесторів, які фінансували б виготовлення контейнерів та покупку машини. А тим часом я розвивав проєкт своїм коштом. Моя помилка полягала в тому, що хоч я і написав план, за відсутності реального досвіду не зміг прорахувати все точно. Знайти інвесторів не вдавалося. Я купив стару машину, яка постійно ламалася. Виникали проблеми за проблемами. Я розумів, що це не може бути волонтерським чи донорським проєктом. Щоб розвивати його, проєкт має бути сталим і давати прибуток. Або хоча б покривати витрати та інвестиційні кошти.

Я почав робити контейнери: 10, 20, 40. Щоб встановити їх біля будинків, ходив по ОСББ і ЖЕКах, пропонував їм наші послуги. Пояснював, що ми встановлюємо контейнери, а вони не платять за це. Що це зменшить відходи, і це добре для екології. Спершу одному ЖЕКу я навіть доплачував за те, що мої контейнери там стоять. Але потім зрозумів, що це збитково й у нас немає змоги за це платити. Усього ми встановили близько 150 контейнерів.

Я збирав лише дві фракції: папір і пластикові пляшки. Інакше загнувся б. Перші кілька місяців я здавав усю зібрану сировину. Пізніше винайняв склад, щоб самому досортовувати та пресувати її. Чиста та спресована сировина має вищу ціну.

Для роботи складу я придбав прес, роклу, ваги, виготовив стіл, на якому працівники сортували пластикові пляшки за кольором. ПЕТ-пляшки ми пресували і продавали, переважно заготівельним компаніям у Києві. А вони вже продавали більшим компаніям. Папір ми відсилали на картонно-паперову фабрику «Папір-Мал».

Потім я збагнув, що тримати склад теж збитково: мої витрати на сортування і пресування значно більші, ніж у заготівельників. Тому я повернувся до минулої схеми: продавав сировину базам, які досортовували і пресували. Відтак намагався передати свої контейнери в обслуговування компанії. Однак не склалося, вони погано обслуговували.

Навесні цього року ціна на папір дуже знизилася. Якщо за весь період моєї діяльності ми здавали несортований папір по три гривні, то навесні ціна впала до менше як двох гривень. І це мене збентежило. Спершу проєкт виходив у нуль, потім почав йти у мінус, бо основний мій продукт – папір. А ціна на нього впала. Економічна доцільність у проєкті зменшувалася через низку помилок: маленькі об’єми, неправильно підібрану географію, неефективний збір. Але я закрив EcoSort тільки тоді, коли зрозумів, що екологічного складника теж немає.

Зі столичного паперу, який ми відсортовуємо, роблять папір нижчої якості: туалетний папір, газети, картон. Для їх виготовлення використовують лише вторинну сировину, не первинну. Первинна сировина – целюлоза, те, для чого вирубують дерева – йде на виготовлення паперу (на зразок А4), серветок, білого туалетного паперу. Скільки ми б не сортували, це не зменшить споживання целюлози. Наприклад, Tetra Pak виготовляють лише з первинної сировини. Від того, що ми здамо його на сортування, споживання ресурсів не зменшиться. А я починав проєкт саме з цією метою.

В інтернеті багато картинок з написами на кшталт: «Якщо ми здамо на сортування 100 кілограмів паперу, ми збережемо одне дерево». Це далеко від істини.

Висновок: індустрія переробки – просто бізнес. Є певна економічна цінність того, що ми викидаємо на полігон. Папір, пластикові пляшки, алюміній, метал. Екологічної доцільності у цьому майже немає. Бо, щоб розділити все на два потоки – на полігон і переробку – потрібно додатково організовувати всю індустрію переробки. Це колосальні витрати ресурсів, а отже, додаткові викиди в атмосферу.

Коли пластик, папір, метал, скло потрапляють на полігон, це не призводить до парникових газів, бо вони не утворюють метан. Метан утворює органіка. На полігоні вона взаємодіє з важкими металами, батарейками, люмінесцентними лампами і формує фільтрат. Фільтрат – дуже отруйна речовина, яка потрапляє у ґрунтові води. Через це ті, хто живе навколо полігонів, частіше мають онкозахворювання, ніж решта людей по країні. Буде на цьому полігоні більше пластику чи менше, на це ніяк впливає.

Унаслідок сортування ми не економимо ресурси. Одними з найекологічніших видів упакування є скло і метал. Але навіть зі склобою неможливо виплавити нову пляшку. Для того, щоб виготовити її, все одно потрібно первинну сировину (хоча склобій може становити 30-50%). І це найкращий матеріал для пакування. З металом те саме. Неможливо з чистого металолому зробити нову алюмінієву бляшанку.

Ми не економимо ресурси, але для того, щоб організувати процес [сортування], використовуємо їх і таким чином ще більше нагріваємо атмосферу. Екологічні активісти, ті, які дуже глибоко в темі, кажуть, що однією з найбільших екологічних проблем є глобальне потепління: температура зростає через збільшення кількості оксиду вуглецю в повітрі. А якщо ми внаслідок сортування збільшуємо вміст вуглецю в повітрі, то де ж тут «екологія»?

Коли ми не сортуємо, то кладемо всі види відходів – органіку, пластик, папір, скло – в один контейнер, і все це сміття вивозять на полігон, де органіка спричиняє отруйні викиди. У Німеччині, наприклад, немає полігонів для побутових відходів, які генерують метан, але є система сортування, за якої різні фракції сміття забирає чотири машини. Тобто чотири машини замість однієї проїжджають одну й ту саму відстань, щоб зібрати відходи. Результат: у них немає викидів метану на полігонах і є спалювання неліквідного пластику, що заміняє їм використання нафти й газу. Також з органіки добувають газ. Звісно, така організація поводження з відходами менш шкідлива. Але менш шкідлива не означає екологічна.

Навіть якщо всі почнуть сортувати сміття, це не розв’яже проблем з екологією. Я бачив новину, що Каліфорнія найближчим часом повністю відмовиться від пластику (у цьому штаті пропонують заборонити одноразовий пластик з 2030 року – ред.). Це круто, але загалом ситуацію не змінить. Нам потрібно міняти докорінно модель економіки й модель споживання. Інакше в нас не буде умов, в яких ми зможемо жити. І це трапиться не за тисячу і навіть не за сто років, а за десять. Це відповідальність кожного з нас – зменшити споживання ресурсів.

Потрібно прагнути купувати якомога менше упаковки – тоді не буде чого сортувати. І це має бути ціллю. Відмовляючись від упаковки, ми зберігаємо ресурси.

Найдієвіший важіль у зміні моделі економіки та моделі поведінки корпорації: якщо кількість людей, котрі споживають менше, буде тільки зростати. Зверху ця революція неможлива. Це можливо лише знизу, коли самі люди зрозуміють, що так жити не можна, бо ми не даємо шансу наступному поколінню.

Я вважаю, що маленькі кроки великої кількості людей можуть сприяти значним змінам. Якщо я сьогодні йду до магазину по м’ясо, але вирішив з екологічних міркувань таки його не купувати – тварина не оживе й нікуди м’ясо не зникне з прилавка. Але якщо таке рішення ухвалять сотні людей, то завтра споживання його в цьому магазині зменшиться. Крамниця замовлятиме менше м’яса, що вплине на виробників. Це не моментальна реакція, але поступова. Я вважаю, що кожна маленька дія або бездіяльність, якщо ми говоримо про відмову від споживання якихось ресурсів, може дати потрібні нам результати, тобто зменшити викиди вуглекислого газу.