«Усі українські діти – діти війни». Як Gen.Ukrainian рятує психіку сотень підлітків

 

Віледж продовжує серію матеріалів про організації, що допомагають людям виїхати з окупації на підконтрольну Україні територію й адаптуватися до нового життя. У цьому тексті розмова з Оксаною Лебедєвою, засновницею Gen.Ukrainian – ініціативи, що займається питанням дитинства в часи війни. І вивчає його як у практичній площині, так і займається науковим дослідженням нищівних наслідків цієї війни для психіки наших дітей.

   

Через нашу програму реабілітації пройшли 500 дітей. Кожна програма – це 21 день дуже потужної психологічної реабілітації. Ми робимо заміри до й після та можемо говорити, що 85% дітей виходять від нас із дуже класними результатами. Проте ми живемо не в рожевих окулярах, тому спостерігаємо за ними й далі, робимо чекапи. Дитина, на очах якої загинули батьки, має бути у фокусі принаймні до повноліття, а краще й далі.

У нас на сайті вказані дані: 100 тисяч українських дітей втратили батьків, а 4 млн потребують психологічної допомоги. Проте я думаю, що насправді зараз усе набагато гірше, у нас просто немає точної статистики. Скажімо, 52 тисячі людей офіційно зникли безвісти – у них же теж є діти.

Я думаю, що зниклі безвісти – це чи не найгірше. Бо ти не можеш відпустити, попрощатися, ти щодня чекаєш на це повідомлення від близької людини. Ми ж не можемо сказати дитині, що тата чи мами вже немає. Цього року ми беремо першу групу дітей, у яких не загинули, але зникли батьки, і будемо працювати з ними. Це дуже важлива для нас історія.

Кемпи допомоги

Почалося все з того, що я подивилась інтервʼю хлопчика Юри з Бучі. У березні 2022-го він із батьком поїхав на велосипедах у міськраду за гуманітарною допомогою. Але дорогою їх зупинив російський військовий і спитав, куди це вони. Батько Юри сказав, що за їжею. І військовий почав стріляти. Батько загинув одразу, хлопець отримав поранення, упав. Росіянин підійшов його добити, вистрілив у голову, але через капюшон худі, який накрив Юру, промахнувся, попавши зовсім поруч.

Ця історія мене щиро вразила. Тоді ніхто ще не розумів масштабів катастрофи, була надія, що ми за пів року, умовно, зберемо всіх дітей із Маріуполя та Бучі, усім їм спробуємо допомогти. А далі стало очевидно, що таких історій сотні тисяч. І Gen.Ukrainian виріс з усвідомлення, що просто не можна залишати дітей наодинці з досвідом війни.

У серпні 2022 року ми провели в Іспанії перший кемп. Провели б і раніше, але було складно зібрати дітей – психологічна реабілітація і зараз викликає багато стигматизованих реакцій, а тоді про таке взагалі не думали.

 

У мене були контакти класних психологів. З'явилися однодумці. Ми почали збирати дітей – і це виявилося дуже непросто. От знаєш, що була розстріляна машина з батьками. Дитина тепер живе з опікуном. Дзвониш і просиш віддати цього 10-річного хлопчика на якийсь кемп в Іспанію. Була бабуся, яку ми два місяці вмовляли, і все ж на наступну зміну вона дала дозвіл. Була дитина, до якої ми їздили 16 разів, щоб умовити погодитися.

Урешті ми зібрали дітей. Це було мальовниче місце в Іспанії – водоспад, красива територія. Головна ідея була дати їм безпечне середовище, де б діти могли відгорювати. Ти не можеш опрацьовувати травму, сидячи в бомбосховищі.

На першому кемпі важко було всім. І психологам теж. Але всі в один голос питали: коли наступний?

Юра з Бучі теж був у нас на реабілітації. Дуже стабільний, класний хлопець. У 2023 році ми відправили його разом із меценатами навчатися в Нью-Йорк у South Kent School. Він планує вступати у військове училище в США.

Як працює підтримка

Раніше ми робили це в Іспанії, бо думали, що потрібне фізично безпечне місце. Проте врешті повернули кемпи в Україну, бо зрозуміли, що практичні інструменти якраз правильно показувати під час повітряних тривог, сирен.

Ми спеціалізуємося на травмі втрати. У Gen.Ukrainian дуже крута, ефективна і з доказовою статистикою програма, яка опрацьовує дитяче й підліткове горювання. Головна мета програми – «зшити» розірвану травмою лінію часу. 

Ми закликаємо підтримувати дітей професійно. Горювання – вбудований в організм людини процес, і більшість упорається самостійно, особливо за наявності сімейної підтримки. Тому ми намагаємося брати дітей з обтяженими ознаками. І такої короткотривалої й травмофокусованої терапії, як у Gen.Camp, багатьом уже достатньо. Звичайно, коли ми бачимо, що терапії у 21 день не вистачає, ми працюємо з ними далі індивідуально й надаємо рекомендації для подальшої їхньої підтримки вдома й у школі.

З часом стало зрозуміло, як краще групувати дітей, що ефективніше, скільки днів, які додаткові до основних методики використовувати.

Наша мета – оптимізувати процес надання психологічної допомоги дітям, які зазнали травм війни. І поширити наш досвід, щоб якомога більше дітей мали можливість вчасно прожити травматичний досвід і не мати ускладнень у майбутньому.

Очевидно, що наш досвід із багатьох сторін унікальний. Страшна війна, мільйони біженців і внутрішньо переміщених осіб, численні втрати, не тільки близьких, а й дому, способу життя. Я постійно в пошуках світового передового досвіду – але такого ніхто не робив, особливо в наших умовах. Нам немає з кого брати приклад. На початку мені всі західні колеги радили дочекатися кінця війни – уявіть, якби ми послухали? 

 

 

Я абсолютно впевнена, що українське суспільство – і наші батьки, і ми були позбавлені свого потенціалу через те, що після Другої світової війни ніхто не врахував психологічні втрати. Моя бабуся 2,5 роки була в Аушвіці. І ніхто ніколи не пробував вивчати її досвід. Тому вона виростила своїх дітей як могла, зі своїми травмами, ніколи так і не заговоривши про те, що відбувалося в таборах смерті. Тож у мене є абсолютно стовідсоткове усвідомлення, що цього разу все має змінитися.

Ми все більше говоримо про трансгенераційну травму, що передається епігенетично та наративно, тобто ми успадковуємо ПТСР і передаємо далі. Але все ж дуже хочеться передавати молодим поколінням українців інший досвід стійкості й подолань.

Покоління війни

Поступово ми почали допомагати й із соціальними аспектами. Бо іноді ти просто не можеш спокійно дивитися на те, як живе дитина після втрати близьких. Нещодавно ми їздили в село Гроза Харківської області. У жовтні 2023 року там загинули не те що родичі – там загинули цілі покоління. Тепер деякі підлітки лишилися там абсолютно самі, у деяких – опікунами зазначені далекі родичі. Це жах. Діти живуть фактично на могильнику, і так не може бути. Судячи з усього, у лютому ми зможемо відправити двох дівчат навчатися в Англію: уже організували їм навчання з англійської мови. Хлопчиків будемо влаштовувати в українські ліцеї.

Допомагали з комп'ютерами, навіть з одягом. Хоча, якщо чесно, я не фанатка подарунків, бо всі ці печива й шоколадки формують рентну позицію, позицію жертви: мені всі винні. Але якщо бачимо потребу, яка важлива для освіти, нормального існування, життя, то ми це робимо.

 

Є історія Марго. Вона з Маріуполя. Коли почалася повномасштабна війна, їй було 7 років. Авіабомба потрапила в їхній будинок, коли там зібралася вся родина, щоб виїхати зеленим коридором. Батько, брат, бабусі з обох сторін, дядько, навіть хрещені батьки – усі загинули. Вижила Марго та її мама, яку поранило. Чотири дні вона сиділа поруч із непритомною мамою. Потім їм просто дивом вдалося вибратися й виїхати в Київ. 

Маргоша була в нас у другому кемпі в Іспанії й на чекапі в Україні. І це той самий приклад дитини, якій справді допомогла терапія. Проте згодом мати просто фізично вже не могла тягнути дочку. У Маріуполі в них була своя нерухомість, але вони все втратили. Боляче спостерігати, як довго вона вибивала собі гуртожиток, і нарешті це сталося, ініціатива «ЯМаріуполь» надала житло: і Марго нарешті повернулась до Києва. А нещодавно якийсь абсолютно незнайомий меценат із мого інстаграму оплатив дитині навчання в приватній школі Києва, де ми розраховуємо надолужити освітні розриви й забезпечити необхідну психологічну підтримку.

Я зараз ношу брошку, яку мені подарувала Маргоша. Вона сказала, що «заговорила» її, щоб не було прильотів: читала над брошкою спеціальну молитву, яку промовляла, коли лежала під завалами. Я нарешті поридала.

Ще одна дівчинка в нас: 13 років, із Червонограда (Берестина) Харківської області. Теж авіабомба, рідні загинули, дім повністю знищений, усе згоріло, її вибуховою хвилею винесло до сусідів. У неї класна, але просто теж дуже юна опікунка – 20-річна сестра.

Психологічно ми дівчинку витягли. Проте вона майже два роки не ходила до школи. Живе в селі, друзів немає, розвитку немає. На щастя, ми змогли знайти донора, який оплатив їй навчання у Варшаві. Продовжуємо співпрацювати зі школою, бо чарівних пігулок нема, і виникає багато питань, як працювати з дітьми з таким досвідом.  

Загалом ми спонукаємо дітей думати про майбутнє. Суть програми якраз у тому, що ми інтегруємо їхній травматичний досвід у їхній біографічний досвід. Ми ніби поєднуємо лінію минулого часу, теперішнього та проєктуємо майбутнє. Коли вони поговорять про плани, про свої мрії, то це вже частина зцілення. Це дуже важлива історія, коли ти хочеш кимось стати.

Діти дійсно часто хочуть бути військовими, як Юра з Бучі. А дівчата часто кажуть про професію психолога. Можливо, якраз вони й будуть найкращими психологами. А один хлопець сказав, що хоче бути науковцем на Чорнобильській АЕС. 

Думати про майбутнє під час війни загалом важко, але коли в дитини гине хтось із близьких або всі близькі, то виходить, що вони взагалі втрачають можливості стати тим, ким могли би бути. І тоді дати цей соціальний ліфт, підтримати – це є життєво важливим.

 

 

Держава в цій сфері точно може робити більше. Зараз за загиблого батька чи мати дитина отримує 4,8 тисячі гривень. Так собі підтримка. Красиво розповідають про Маріуполь, але у ВПО навіть забрали виплати. По суті, лишили людей без можливості орендувати квартири. Вони не знають, як їм жити фізично.

Я знаю родину, де мати лишилася в Маріуполі похованою під гойдалкою. І сімʼя змушена була туди повернутися, бо просто немає іншого варіанту. Це не «ватніки», не «ждуни». Це не сім'ї, як офіційно називається, «зі складними життєвими обставинами». 

Я розповідала, що була в Грозі на Різдво – це таке класне село! Мені діти показували фото з їхніх місцевих свят, там декорації ледве не як у київському Milkbar! Удома чисто, охайно. Це чудові родини, які просто лишаються без підтримки.

Книжка українських дітей для світу

Ми з партнерами проводили слухання у британському парламенті, яке присвятили ментальному здоров'ю цілого покоління. Тому, хто такі діти війни. Ми запросили баронесу Кеннеді, членів парламенту, активістів, психіатрів із Великої Британії. Ми говорили про статистику, факти, які бачимо під час реабілітації, про методичні рекомендації, доробки й дослідження.

Ми також показали там нашу книжку – Cryones – це збірка дитячих, але не дитячих історій. Я називаю це видання «креативно задокументованими воєнними злочинами». Навіть у назві: Crayons – це кольорові олівці, Cryones – ті, що плачуть. 

 

 

Це всього 15 історій наших дітей із 500, які ми знаємо. Ці історії було дуже важко обирати. Cryones проілюстрована малюнками дітей після реабілітації. Здається, мимоволі ми стали власниками, мабуть, найбільшої у світі колекції робіт травмованих війною дітей.

Книга з'явилася фактично спонтанно. Під час реабілітації я щось фоткала, з кимось ділилася, розповідала своїм знайомим із креативних індустрій. І в якийсь момент ми зустрілися й утрьох створили цю книгу. Cryones продається в Україні, але насправді це, мабуть, історія більше для західної публіки. Я думаю, що в багатьох українців уже просто немає сил читати важкі історії. Принаймні зараз, бо ми виснажені.

Я вважала себе психологічно стабільною людиною, знаю багато інструментів. Але 20 грудня ракета прилетіла під вікна мого дому в Києві. І мене досі колотить від думки, щоб зайти туди. 

Нам необхідно розповідати наші важкі історії, бо зараз це історичний матеріал. Якби не було щоденника Анни Франк, ми б не знали так багато про ті події. Насправді через якийсь час жертви перестають говорити, у принципі, вони вже майже не говорять. Тому Cryones – це таке свідчення та присвята нашим дітям. Бо вони справді маленькі, але великі герої.

Як нам допомогти? Якщо зараз читаєте цей текст, поділіться ним. Якщо є можливість задонейтити, то в нас на сайті чи в інстаграмі є всі інструменти для цього.