Втратити дім двічі. Історія воротаря, який грав у «Шахтарі» й «Маріуполі»

 

Віледж починає серію матеріалів про людей із тимчасово окупованих територій, які були змушені покинути рідний дім і шукають новий шлях на підконтрольних Україні землях. Це історія професійного голкіпера Павла Кравцова, який побачив російську агресію спочатку в рідному Донецьку, а потім і в Маріуполі.

    

Дивитися скорочену версію історії Павла в подкасті «Інше життя»

У футбол я потрапив десь у 8–9 років. Я завжди рвався в поле, хотів бути в нападі, але стояв на воротах – туди зазвичай ставлять або найширшого, або найменшого, а я якраз був у дворі наймолодшим.

Потім мій брат пішов займатися футболом професійно, а я напросився з ним. «Шахтар» у Донецьку завжди був лідером, але насправді було ще з десяток інших шкіл – ми потрапили в ту, яка називалася «Моноліт». У перший день нас поставили в ряд і питали: хто де хоче грати? Я секунд п’ять подумав, згадав, як сім'я вмовляла, що в мене зріст високий, ну який тобі напад – і врешті сказав: «Хочу воротарем». Так і пішло. А згодом і сам полюбив цю позицію.

 Одного разу ми грали із «Шахтарем». У мене вийшов хороший матч, я кілька разів добре врятував. Буквально на наступний день із «Шахтаря» зв'язалися з моїми батьками й покликали в команду 1999 року, хоча сам я 2000 року народження – сказали, що я потягну зі старшими. Так я потрапив у головний клуб Донецька.

 

Мені подобалося в Донецьку. Зараз місто асоціюється з дитинством. А ще – з активним життям. Я майже не бував удома – разом із другом, який жив поруч, увесь час то в футбол грали на «коробці» біля 54-ї школи, то по Артема чи Щербакова гуляли, просто містом ганяли. Багато машин, людей, увесь час якісь концерти. Донецьк жив неймовірним життям.

Коли почалися події на Майдані, я не дуже розумів, що відбувається. Просто по ТБ дивився якісь новини, плюс у мене сестра якраз була в Києві. Але на базу «Кірша» й назад у місто нас возив клубний автобус – він зупинявся на центральній площі Леніна, де був його пам'ятник і «МакДональдз». Пам'ятаю, як ми виходимо з дверей, а там якісь люди, прапор уже цих «ДНР» з'явився. І з кожним днем людей на площі ставало все більше, якийсь двіж. Урешті нас навіть стали в іншому місці висаджувати. 

Ми, здається, так і не дограли чемпіонат. Почалися нормальні такі обстріли. Спали в коридорі. Ми жили у Ворошилівському районі. Прилітало в нові 10-поверхівки, які стояли буквально за метрів 50 від нашого дому – це було гучно. Тоді я вперше відчув, що таке війна.

Урешті подзвонили із «Шахтаря», сказали, що команду будуть перебазовувати в село Щасливе під Києвом. Я приїхав із мамою на «Донбас Арену», сів в автобус, а вона ще на деякий час лишилася.

Зараз у нас у Донецьку лише квартира. Здається, з нею все добре, просто стоїть порожня. Я там виріс, але не знаю, чи колись ще в ній побуваю.

Київ

У Щасливому почався новий сезон. Але за рік мене із «Шахтаря» відрахували. Я жив у кімнаті з хлопцями, які на мене погано впливали, скажімо так. Поведінка погіршилася – і це було видно. Нам по 15 років, наша кімната дружила зі старшими хлопцями, одному з яких було взагалі 17 – у нас мізків немає, у них немає. Не алкоголь, ще рано було, але розгульне життя. Урешті з тієї компанії у футбол продовжую грати лише я.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У «Шахтарі» мені дали два тижні підшукати собі клуб. Домовився з «Волинню», що поїду до них на перегляд. Але, як на зло, якраз на боку виліз здоровенний болючий чиряк – не міг стрибати й падати нормально. Та й умови там були так собі, хоча наобіцяли всякого.

Далі попав на перегляд у «Динамо Київ». Якщо чесно, були певні думки, що як так, я ж із «Шахтаря», а тут головний суперник. Але все ж кілька днів із ними потренувався, добре себе показав. Сказали: «Ми готові, але місця на базі немає, щоб тебе поселити. Може, ти квартиру якусь знайдеш? Тоді готові тебе підписати». Був варіант жити із сестрою, але я чомусь не захотів – зараз навіть не можу сказати, чому.

За якийсь час подзвонив тренер воротарів із «Шахтаря», з яким ми тримали зв'язок. Він розповів, що в Маріуполі є такий клуб «Азовсталь», і що там дуже хороший спеціаліст з роботи саме з голкіперами. Я поїхав туди – і почався новий етап життя.

Маріуполь

Перший час я ходив сумний. Мабуть, трошки зіркової хвороби було – ну, як це – «Динамо», «Шахтар», П'ятов у Лізі чемпіонів, а тут раптом якась «Азовсталь» і житло в гуртожитку. Але згодом здружився з хлопцями, освоївся в команді. Почав зустрічатися з дівчиною. І з кожним місяцем Маріуполь ставав мені все ріднішим.

 

 

З часом до нас доєдналися ще якісь гравці, тренери із сім'ями, знайомі, знайомі знайомих. У результаті в домі було 38 людей. Хтось привозив із собою якусь їжу, але загалом запасів ніяких не було. Поки магазини працювали, купили там, що ще лишалося. Потім один український військовий підказав нам, у якому супермаркеті є їжа, то пробралися туди, набрали припасів. М'ясо закопали на морозі у дворі, щоб не зіпсувалося. Це нас і врятувало.

За кілька днів зник газ. Але в нас був камін, а дві родички одного з гравців виявилися кухарями, то вони нам там готували. Пам'ятаю ці гігантські каструлі по 20 літрів. Воду ходили набирати з потічка, який був поруч. Дрова рубали весь час. Останній заряд на телефоні берегли, як могли, а так жили повністю в ізоляції.

Було страшно. Увесь час було дуже страшно. Але були й, ну, можна сказати, що хороші моменти. Коли ми грілися біля каміна, спілкувалися. Хтось дітей вкладає, хтось мовчки сидить, хтось розмовляє. Перед сном я завжди казав собі: «Тільки б вижити, тільки б вижити». Наобіцяв Всесвіту купу всього зробити, якщо зможу вибратися.

Але все ж нам по 21–22 роки, пацани гарячі. То врешті вирішили робити якісь вилазки в місто. Як у комп'ютерній грі якійсь. Пошукати їжу, знову ж таки. У нас був тренер, який у певний момент каже: «Пішли до мене додому, там є продукти».

Це був перший шок. До цього ми лише чули обстріли, а тепер побачили. Пожежі, зруйновані будинки, воронки від вибухів. Обвуглені трупи.

Дісталися до будинку тренера, йдемо вже назад із сумками – і тут почався обстріл саме по нашому району. Десь прям поруч стало прилітати, ми побігли. Тренер хрипить, матюкається, що він так за «Шахтар» не бігав, як тоді. Але всі добігли.

В один із днів пішли з товаришем і його дівчиною провідати її діда. І дорогою знайшли місце, де ще ловив зв'язок. У цієї дівчини були буквально 8–10%. Я додзвонився сестрі, за хвилину відтараторив, що все добре, є їжа, є вода, я живий – і кинув трубку, бо друзям теж треба було дзвонити. І лише потім я зрозумів, що це було 8 березня. Чомусь мені стало так сумно, що я ані її, ані маму не привітав. Досі пам'ятаю це.

 

В один із днів ми дізналися, що почали виїжджати машини. Ніби відкрили коридор на евакуацію. До цього ми вже ходили до драмтеатру, де був пункт збору, але тоді нічого не вдалося. А цього разу батьки знайомих вирішили виїжджати, запропонували мені – я погодився в ту ж секунду. Сумка вже була зібрана, я надяг кілька штанів, дві куртки, бо було дуже холодно – і ми поїхали.

Перші годину-півтори дороги моє серце калатало так, як ніколи в житті. Ми їхали абсолютно зруйнованим Маріуполем, це було, знову ж таки, як у грі про апокаліпсис. Уже стояли російські блокпости. Нам пощастило: вони просто перевіряли документи й пропускали. Хоча друзі потім розповідали, як їх на морозі роздягали, роздивлялися татуювання.

На певній ділянці була дорога, де не можна було буквально на кілька сантиметрів у бік з'їжджати, бо все було заміновано. Бачив згорілу машину з людьми всередині. Але врешті все це закінчилося. Російські блокпости пропали. Ми почули якісь вибухи, але вже не звертали уваги, ніби звичка з'явилася. Та потім я в новинах прочитав, що прилетіло по черзі з машин, у якій ми щойно були – там загинули люди. Якби ми виїхали трошки пізніше, то, можливо, я б лишився там.  

А на наступний день після того, як ми виїхали, прилетіло вже у двір нашої бази в Маріуполі. Було близько. На щастя, усі ті, хто лишався, якраз теж вирішили виїжджати. І мені, і всім нашим із будинку вдалося вибратися з Маріуполя. Ми провели там 19 днів.

Але що мені запам'яталося найбільше – один збіг. Щойно ми пройшли український блокпост, у той же момент вийшло сонце.

Після Маріуполя

Після 19 днів у Маріуполі мене все дивувало. Ми ж весь цей час були без тепла, газу, світла. Коли я побачив лампочку, що горить, я на неї дивився, ніби вперше, ніби її щойно винайшли. Сходити в душ – це просто щастя. Але врешті я досить швидко адаптувався. Почав тренуватися – це дуже відволікало від думок. Скоро навіть перестали снитися страшні сни.

Після виїзду на підконтрольну Україні територію я не звертався по психологічну допомогу. Завдяки футболу вдалося дійсно швидко перемкнутися. Нібито всі ці події, усі обстріли лишилися там, у Маріуполі.

Після всіх цих подій змінилися смаки. Звісно, я тепер не можу слухати російську музику чи дивитися їхні фільми. Став багато читати про психологію. Думаю, я загалом став більш усвідомленим.

Ще коли я був у Кременчуці, то звертався по допомогу як ВПО. Якщо не помиляюся, тоді платили по 2 тисячі грн на місяць. Також знаю організацію «ЯМаріуполь» – до них теж можна звертатися, вони видають якісь побутові речі, що потрібні, наприклад, продукти, ковдри, пральні порошки, тому подібне.

Згодом ми попросили знайомого, який тоді ще лишався в Маріуполі, сходити подивитися, що стало з нашою базою. Він сказав, що там пройшов бій. У підвалі лежали трупи. А всі цінні речі або зникли, або були спеціально зламані.

Тепер у Маріуполі в мене не лишилося нікого й нічого. Але лишився клуб «Маріуполь». Уже з літа 2022 року ми знову почали тренуватися й грати в першій лізі. Зараз базуємося в селі під Києвом.

Я навіть чув про ініціативу одного бразильського клуба, який теж узяв назву «Маріуполь», щоби так висловити підтримку. Було приємно, що люди з усього світу прагнуть нам хоч якось допомогти.

Тепер у нас є традиція – щоразу перед грою слухаємо пісню Alyona Alyona «Маріуполь». А в роздягальні поруч з аркушем, де розписують стартовий склад, завжди висить фото міста. Навіть хлопці, які прийшли з інших команд, і ніколи не були в Маріуполі, тепер полюбили цей образ, просто через наші розповіді. 

Зараз клуб винаймає нам квартиру під Києвом. Але перспективи команди поки не дуже зрозумілі. Ми разом з агентом плануємо шукати шляхи, як далі розвивати мою кар'єру. 

Я підписаний на кілька груп, де викладають фото Донецька. Мабуть, те, що я відчуваю, можна назвати ностальгією. Хочеться просто пройтися тими вулицями, де я ходив у дитинстві.

Якщо задуматися, то я двічі втратив дім через війну. Звісно, мені сумно через це. Але я не хочу думати про це. Для мене це не кінець. Тепер мій дім – там, де моя сім'я. 

Хоча в мене є мрія. Я хотів би все ж зіграти на «Донбас Арені». Думаю, буде символічно зробити це проти «Динамо Київ». Я мрію про це з дитинства, і навіть на моїй заставці на телефоні – досі цей стадіон. Це рідне для мене місце. Я дуже хочу вірити, що одного дня ця мрія збудеться.