Віледж починає серію матеріалів про організації, що допомагають людям виїхати з окупації на підконтрольну Україні територію й адаптуватися до нового життя.

У цьому тексті – історія «Донбас SOS». Головна координаторка проєкту Віолетта Артемчук розповіла, як «Донбас SOS» пройшла шлях від кількох активістів, які самі були змушені покинути Донецьк, до потужної екосистеми, що допомагає тисячам людей вибратися з тимчасово окупованих територій і знайти новий життєвий шлях.

 

 

Наша організація з'явилась ще в березні 2014 року. Її створили активісти з Донецька, які на той момент були учасниками Євромайдану, але через переслідування вимушено виїхали в Київ. Першим завданням була підтримка таких самих, як вони. Допомагали знайти роботу та житло, розв'язувати певні соціальні питання – тобто свої своїм. 

Коли почалися воєнні дії в Донецькій області, консультанти на гарячій лінії допомагали людям виїхати чи з'ясувати, яка дорога безпечна. Коли вже окупували частину Донецької й Луганської областей, цей напрям продовжив розвиватися.

Напрями діяльності

Сьогодні Донбас SOS займається консультативною і юридичною підтримкою постраждалих від війни в Україні. Це і внутрішньо переміщені люди, і громадяни на тимчасово окупованих територіях, і люди, які проживають у безпосередній близькості до зони бойових дій. Наш фокус – це адвокація їхніх інтересів на рівні зміни законів.

Десь до 2016 року ми залучали волонтерів. Але відмовились від цієї практики, адже якщо людина не перебуває в контексті постійно, кваліфікація трохи втрачається. Наші оператори і юристи постійно вчаться та підвищують рівень. А на волонтерських засадах забезпечити це було б важко.

Ми свідомо не обирали напрям психологічної допомоги. Якщо в нас зʼявляється подібний запит, то просто перенаправляємо його на партнерські організації. А якщо потрібно більш глибинно проконсультувати людину юридично, то запити передають на юристів гарячої лінії. Для допомоги в суді чи оформленні якихось документів у нас є юристи вторинної правової допомоги, які цим займаються. Інша частина нашої команди займається інформаційним напрямом, бо в нас досить розкручені та відвідувані соцмережі.

Проте є питання, які не можна розв'язати простою консультацією – тут потрібні зміни законодавства.

І от коли ми бачимо ці шпаринки, що потребують змін, формуємо пропозиції й беремо участь у створенні законопроєктів на захист тієї категорії, з якою працюємо.

Постійний виклик – це пошуки фінансування, бо в нас організація фінансується не з бюджету держави. Ми весь час маємо знаходити донорів. Як правило, це міжнародні партнери, які повірили в нашу діяльність і побачили потенціал. Зараз нас знає більше людей, тому з цим стало трохи простіше. А на початку було непросто переконати, чому ми потребуємо грошей. 

Також у 2014–2015 роках постраждалі люди хотіли, щоб ми повністю розв'язували їхні проблеми. Адже суспільство не звикло брати на себе відповідальність. Коли ми говорили людям, що потрібно кудись сходити, не кричати, а написати заяву чи письмовий запит, це їх трохи фруструвало. Вони думали, що ми маємо це зробити за них.

Спочатку йшло важко, але поступово ми почали помічати, що люди з регіонів, які тоді були тимчасово окуповані, переселенці з Донецької та Луганської областей, змінюються. З Кримом ми не працювали, адже там специфічна ситуація, є інші потужні організації, а ми зосереджувалися на Донеччині та Луганщині. І мені здається, що громадянське суспільство дало змогу цій частині населення, що пережила внутрішнє переміщення, не втратити себе, а навпаки – трохи вирости.

Уже у 2019–2020 роках люди не казали: «Зробіть це за нас». Вони почали дослухатись до того, що вони самі можуть зробити, їхня правосвідомість значно підвищилася.

Але це не лише наша заслуга – це робота багатьох організацій громадянського суспільства й донорів, які вкладалися в розвиток.

У 2022 році ми отримали нову хвилю переселенців і знову побачили те саме: люди з Харківської та Запорізької областей, коли телефонували до нас, були не готові самі розв'язувати проблеми. Однак поступово – і хоч це дуже сумно, що окупація триває – переселенці першої та другої хвилі все більше усвідомлюють, що розв'язання проблем лежить і на них самих. Ми можемо підказати, дати алгоритм, але зробити за них не здатні. Це були важливі виклики, які нам доводилося долати.

  

 

Освіта

Різноманітних історій дуже багато. Скажімо, молодь із тимчасово окупованих територій вступає до українських вищих навчальних закладів за особливою процедурою. І от у нас був випадок: 17-річна дівчина з окупованої частини Донеччини, яка фактично все життя провела в окупації, вирішила вступати в університет на підконтрольну Україні територію. 

Процедура вступу була не з простих. Коли вона стала з'ясовувати деталі на державних гарячих лініях, її заплутали. У результаті вона майже відмовилась від вступу й подумала залишитись. Але ми почали з нею працювати, і виявилось, що процедура не така вже й складна, просто державні органи не зовсім правильно все пояснили. Крок за кроком ми її підтримували, і зараз вона – студентка першого курсу. Її мама сказала: «Ми вам дуже вдячні, бо без вашої допомоги ми б не змогли виїхати». 

 

Консультації про вступ в університети, – це прямо сезонний характер. Цього року за три місяці ми проконсультували щодо цього 545 людей. Це не означає, що всі вони вирішили їхати. Загалом це близько 2% з усіх наших консультацій – це не так уже й багато, і ми б хотіли, щоб показник був більший. Але це вже гарний результат.

Буває й таке, що людина спитала, почала працювати з нами, а потім просто зникла. Ми не нав’язуємося, можливо, вони вирішили діяти інакше. Але точно знаємо, що з 545 людей дійсно вступили близько 50. Інші ж просто зникли з нашого поля зору, але в будь-якому разі отримали всю необхідну інформацію. 

Сьогодні умови вступу для школярів із тимчасово окупованих територій трохи полегшились: тепер можна вступати дистанційно.

Хоч процес виїзду з окупованих територій став значно складнішим, однаково вступає набагато більше підлітків, ніж торік, і вдвічі більше, ніж у 2022-му, коли почалась повномасштабна війна. 

Вони мають можливість подати документи й відвідати заняття онлайн, навіть не виїжджаючи з тимчасово окупованих територій, і тільки через рік мають привезти необхідні документи. Це дає їм час на роздуми, вони можуть підготуватися до виїзду. Хоча хлопцям це все-таки складніше.

Основні проблеми

Якщо говорити про основні проблеми, з якими стикаються переселенці, то варто почати з проблем громадян, які проживають на окупованих територіях. Це зараз у центрі нашої уваги, і ситуація дійсно складна.

Проблема зберігається, а з кожним місяцем лише посилюється. Ми беззаперечно віримо в деокупацію, але треба розуміти, що ці труднощі ще більше загостряться після звільнення територій.

Основна проблема полягає в підтвердженні документів, виданих на тимчасово окупованих територіях. Це стосується визнання, нострифікації й апостиляції всіх цих паперів. Люди там живуть, народжуються, помирають – і це все відбувається без належного документального підтвердження, що ускладнює доступ до державних послуг і прав.

Один із прикладів – процедура отримання українського свідоцтва про народження для дитини, яка народилася в окупації. Зараз для цього є так звана судова процедура. Батьки або їхні представники на підконтрольній території повинні довести через суд, що дитина справді народилася. Це не дуже складно, але просто піти в ДРАЦС і зареєструвати дитину неможливо – ДРАЦС відмовляє, адже така реєстрація суперечить законодавству. Потрібно йти в суд, і лише після цього він ухвалює рішення, де реєструвати дитину.

Коли люди чують, що треба йти в суд, часто відмовляються. І це проблема, бо ми так втрачаємо громадян. Ми не можемо точно сказати, скільки українських дітей народилося в окупації, а отже, не знаємо, скільки з них може бути депортовано чи вивезено.

Проблеми з отриманням свідоцтв про народження та смерть є дуже важливими й законодавчо складними. Ми разом із партнерами боремося за те, щоб хоча б спростили процедуру реєстрації й людина могла просто звернутися до РАЦСу й отримати підтвердження, що вона є громадянином України.

Ще одна серйозна проблема – це дипломи, отримані на тимчасово окупованих територіях. Зрозуміло, що такі дипломи не можна просто автоматично визнати в Україні, але не всі знання є фейковими. Наприклад, зараз є закон, що дає змогу людям із непідконтрольних територій підтверджувати свою кваліфікацію, приїжджаючи до України, складаючи іспити й отримуючи відповідні сертифікати. Лікарі, будівельники, інженери – вони є, і ми потребуємо їхніх знань і навичок.

Ось один із кейсів: хлопець, лікар-травматолог із Донецька, після завершення Донецького медичного університету приїхав до України й дізнався, що його диплом не підтверджений. Йому сказали: «Іди вчися з першого курсу». Він зараз на другому, хоча вже мав досвід роботи лікарем. І це питання не лише освіти – це питання життя дорослої людини, яка змушена все починати з нуля. У такій ситуації важко забезпечити себе, адже це потребує часу та ресурсів.

Ці проблеми актуальні не тільки зараз, але й у майбутньому, коли відбудеться деокупація. Тоді ми зіткнемося з тим, що на звільнених територіях буде багато людей із дипломами, але ми не зможемо швидко розв'язати питання їхнього підтвердження. Це призведе до колосального навантаження на систему, бюджети, інфраструктуру. Потрібно буде одночасно розв'язувати питання реєстрації свідоцтв про народження та надання всім цим людям освіти.

На окупованих територіях може бути до п’яти мільйонів людей, із яких близько 800 тисяч – це новонароджені діти. Якщо всіх їх доведеться відправляти в суди для підтвердження свідоцтв, це створить колосальне навантаження на систему.

Аналогічна проблема виникне і з дипломами. Багато людей з окупованих територій приїдуть із медичними документами, які не будуть автоматично визнані. Наприклад, якщо людина отримала інвалідність і приїхала на підконтрольну територію, її можуть змусити проходити нові аналізи для підтвердження діагнозу. Це може бути питанням життя й смерті, особливо якщо йдеться про онкозахворювання або інші серйозні хвороби. Це не просто бюрократія – це реальні людські історії, які потребують негайних рішень.

Уся система документування в окупації є надзвичайно складною й вимагає комплексного підходу. Однак, на жаль, багато питань залишаються нерегульованими на законодавчому рівні. Одним із таких є допомога внутрішньо переміщеним особам. Законодавство в цій сфері є непрозорим, і багато людей не можуть отримати належну державну допомогу, хоча вони її дуже потребують. Брак чіткої політики надання допомоги з урахуванням реальних потреб переселенців створює додаткові труднощі.

Ще одне питання – це пенсії для переселенців. ВПО повинні довести, що вони не отримують пенсію від РФ, і це є абсолютно дискримінаційною вимогою. Це проблема недовіри, яка тільки ускладнює процес надання допомоги та підтримки. Проблеми на законодавчому рівні лише підкидаються, але ми продовжуємо працювати над їхнім вирішенням.

 

Міністерство єднання

З початком повномасштабного вторгнення роботи стало значно більше, і більше людей звертаються по допомогу. Якщо говорити про позитивні зміни, то можна відзначити, що ситуація покращилася. У перші роки, коли ми зверталися до державних органів, часто чули запитання: «Хто ви такі?» Нас не розуміли, не бачили, не сприймали серйозно. Щоразу, коли ми пропонували якісь ініціативи, органи влади не розуміли, про що йдеться, і хто ми взагалі.

Тепер, якщо говорити про позитивні зміни, можу відзначити, що державні органи, центральні органи виконавчої влади, які відповідають за конкретні питання, почали нас чути. Не всі, звісно, але багато хто вже готовий до співпраці. Це теж великий крок уперед.

З кожним роком кількість запитів зростає. Якщо до повномасштабного вторгнення ми отримували близько 2–2,5 тисячі на місяць, то зараз ця цифра – близько 5 тисяч запитів. 

Що стосується наших досягнень, то один із важливих адвокаційних успіхів – це нещодавня боротьба за збереження Міністерства реінтеграції. Це було довге й складне питання, у якому ми активно співпрацювали з нашими партнерами та колегами з інших організацій. Важливо, що коли кілька структур говорять про одне й те саме, це набагато голосніше звучить. Тоді ми разом виступали за збереження єдиного органу, який би відповідав за реінтеграцію. З вересня до листопада проводили зустрічі з міжнародними організаціями та депутатами, наголошуючи на важливості цього міністерства.

 

 

Хоча ми самі не сильно вірили в успіх, 3 грудня створили нове Міністерство національного єднання. Ми поки що не знаємо точно, які в нього будуть функції, але сам факт створення цього органу – це великий успіх для нас. Не було жодного гучного оголошення – навіть Міністерство реінтеграції, коли його ліквідували, не прокоментувало це. Але ми не мовчали й наша громадянська активність принесла результат.

Також не можна не згадати ще один важливий момент. Нещодавно був прийнятий закон, згідно з яким співробітники державних підприємств мали декларувати своїх родичів, які проживають на тимчасово окупованих територіях.

Це було явно дискримінаційним рішенням. Ми працювали над тим, щоби цей закон не був підписаний, і президент наклав на нього вето.

Проте зараз, на жаль, працювати стає трохи важче. Нам здається, що тема тимчасово окупованих територій і їхніх громадян потроху відходить на другий план. Коли саме вдасться деокупувати території – незрозуміло. Тому державі спокійніше просто не говорити про ці питання. Але ми не можемо дозволити, щоб ця проблема забувалась. Там живуть люди, і держава має до них звертатися, про них треба піклуватися й пам'ятати про них.

Наразі, на жаль, багато людей з окупованих територій бояться звертатися. Вони не розуміють, що держава не карає їх за отримання російських паспортів, адже вони робили це не через бажання зрадити, а через необхідність. Як, наприклад, одна жінка, яка зверталася до нас. Вона отримала паспорт РФ, бо без нього її б не забезпечували водою в окупованому селі. Для неї це був єдиний спосіб отримати необхідні ресурси, але вона не знала, що це не робить її зрадницею, адже жінка перебуває в повній ізоляції, не маючи доступу до правдивої інформації.

Це дуже важливе питання – потрібно доносити до цих людей, що вони не зрадники, що вони не самотні, що вони залишаються частиною нашої країни. Ми намагаємося підтримувати кожне звернення з окупованих територій, адже кожна така людина, яка звертається до нас, попри страх і небезпеку, – це ниточка, що з’єднує нас із тими, хто зараз в окупації. Ми надзвичайно обережно працюємо з такими людьми, бо для них кожне слово може бути вирішальним.