МісцеЯк садиба 19 століття біля Золотих воріт стала центром творчості та «секондів третьої хвилі»

Фото: Серж Хуцану для The Village Україна

Від дому священника до мекки «золотоворітських модників»: що це за садиба

Ця споруда – одна з небагатьох будівель садибного типу, що збереглися на території Старого міста (район Софійського собору та «Золотих воріт»), тому особливою вона є не лише зі слів резидентів, які працюють у будівлі зараз, і не лише через нашестя рейверів, митців і туристів.

Архівних даних про будівлю на Золотоворітській не дуже багато, але хронологію її циклу життя історики все ж відновили.

Будівлю звели у другій половині 19 століття. Це був двоповерховий особняк, який належав священнику Олександру Василевському. У будинку було 11 кімнат, які здавали в оренду, бо утримувати такий будинок було дуже дорого. На той час перший поверх будівлі був кам'яним, а другий – дерев'яним.

Садибою Іваницького будівля стала в кінці 19 століття, коли її придбав надвірний радник Євген Іваницький, і це не лише про назву, а й про зовнішній вигляд. У 1894 році проєктом будинку зайнявся київський архітектор А. Краус, який працював у стилі неоренесанс і створював, зокрема, замок Річарда на Андріївському узвозі. Архітектор обклав двоповерховий будинок на Золотоворітській цеглою та зробив кам'яну прибудову з боку двору. На садибі також звели триповерховий флігель із підвалом. Фасад особняка еклектичний, з елементами пізнього бароко та класицизму. Візуально будівля виглядає так само й досі. Хіба що фасад перефарбували, і, зі слів резидентів, деякі елементи ліпнини тому не збереглися.

У кінці 19 – на початку 20 століття в Києві прибутковою стала «побутова» сфера – будинок перетворили на окремі кімнати (їх було аж 49), які здавали в оренду. У 1900-му в будинку містився дитячий садок. Потім там жив філософ Микола Бердяєв, а після нього – хірург-ортопед Ілля Фрумін. За часів Гетьманату Скоропадського у флігелі містився Департамент посередніх податків. А в повоєнні часи – Товариство зв'язків з українцями за межами України (Товариство «Україна») та редакція газети «Вісті з України». Зараз, за даними департаменту культури КМДА, будівля потребує капремонту. Однак це не заважає власникам магазинів орендувати приміщення, вважати його особливим і пророчити йому велике майбутнє.

Майбутнє Садиби Іваницького

Мені здається, найголовніша фішка цього місця – це поєднання творчості та комерції, у гарному розумінні цього слова. Тому я думаю, що через кілька років на Золотоворітській повинен бути неймовірний комерційний успіх дуже творчих людей. Я бачу, що у всіх, хто тут починає та за ким стоїть ідея, добре йдуть справи.

Зараз ще не вся будівля заповнена, і мені хотілося б, щоби творчих людей і проєктів тут більшало. Хоча вже зараз тут велика конкуренція і, наскільки мені відомо, великий попит на оренду. Але конкуренція є дуже сильним стимулом для розвитку проєктів, тому та кількість апсайкл-шопів і різноманітних мистецьких магазинів, які є на Золотоворітській, допомагають кожному з нас виділятися та робити простір ще кращим.

Тут ніби багато творчих та амбітних людей в одній ніші, але водночас формат цього будинку створює відчуття сімейності – ми всі як сусіди, в одному будинку. Між усіма нами є контакт, ми тут дійсно спільнота.

Тут ще обов’язково має бути сучасна кав'ярня. Тому що в цій будівлі є ще «кілер фічі», які, на жаль, не використовуються. Тут є три неймовірні дворики. Один – у загальному доступі, а інші два сховані. Це місце має потенціал стати другим «Каштаном». Це неймовірно класне місце, але, як я розумію, є якісь складнощі з домовленостями з КМДА.

Але більшою мірою наші відвідувачі – люди творчих професій. Хоча з першим теплом аудиторія дуже змішується, останнім часом приходить багато туристів, причому багато туристів з інших міст України (саме туристів, а не ВПО). Це не може не тішити.

Помічаю, що люди часто приходять і кажуть, що вони – туристи, і це місце – садибу на Золотоворітській – їм порадили відвідати насамперед. Ледь не перший чекін у районі «Золотих воріт», який вони роблять – у нас.

Дуже багато людей, які живуть у центрі, просто гуляють із собачками й теж заходять до нас. Тобто дуже різноманітна аудиторія. І це супер.

Наш проєкт спеціалізується на селекції вінтажного одягу та взуття. Я власноруч на свій смак обираю кожну річ у магазинчик, тому можна сказати, що я – такий собі «вінтажний стиліст». Зараз працюємо невеличкою командою креативних дівчат. Маємо круту онлайн комунікацію, інтернет-магазин та активні соцмережі, завдяки яким про нас дізнаються нові покупці.

Наша «Лошадка» оселилася в «блакитному будиночку» на Золотоворітській чи не найпершою з вінтажників. Ми тут вже п’ять років, із часів, коли велику частину будинку займали Fotovramke, а в багатьох кабінетах були офіси. Тоді тут було лише кілька шоурумчиків, які більше були подібні до онлайн-магазинів із точкою самовивозу.

Але з часом у наш будиночок почали притягуватись усе більш творчі орендатори, поціновувачі вінтажу й апсайклу. Будиночок у його сьогоднішньому складі формувався доволі хаотично. Під час ковіду та війни деякі офіси закривались, і на їхнє місце потрапляли знайомі знайомих – творчі цікаві люди.

Якоїсь окремої людини, яка б працювала над концепцією садиби або відбирала сюди проєкти, немає. Але тут дедалі важче зняти приміщення через велику чергу зі знайомих.

Саме тому й аудиторія нашого будиночка дуже різна, за віком і зайнятістю. Але це завжди стильні, креативні та творчі люди. Вони обирають свідоме споживання, шукають незвичайні речі та не женуться за швидкими трендами, а хочуть самі формувати свій стиль без нав’язування сучасної моди. До того ж уся мода циклічна, і, наприклад, 2000-ті, які зараз у тренді, набагато приємніше знайти на секонді, а не носити сучасні неякісні репліки з мас-маркету.

З нетипових резидентів у нашому будиночку є чудова поліграфія «Навіс», де можна дуже бюджетно та якісно роздрукувати все, що завгодно, а також ретро-магазин всяких штучок із 90-х, від «тетрісів» до всяких дизайнерських детальок.

У нашій команді п’ятеро людей, ми знайомі між собою вже близько семи років. Наш онлайн-шоп існує з липня 2015 року, але з червня 2022-гоми наважилися змінити формат на офлайн. Те, що ми обираємо в магазин, починалося з культури скейтбордингу, але зараз формат можна описати швидше як місце з унікальними речами. У нас багато вінтажу з 90-х, але люди найчастіше приходять не за чимось конкретним, а за емоцією, яку викликає та чи інша річ.

Ми обрали як локацію садибу Іваницького, бо це історичний центр міста. Будиночок особливий не лише через свій зовнішній вигляд, а і через місткість. Такий невеличкий, на перший погляд, він уміщує чималу кількість кімнат. Чудово, що, попри роки, у ньому все ще вирує життя. Звісно, для нас як для продавців важливе ще й розташування поблизу від метро – зручно їхати з будь-якої точки міста.

Якщо обійти два поверхи будинку, тут кожен знайде щось до душі, незалежно від стилю, адже різноманітність тутешніх шоурумів вражає. У Європі такі магазини вже давно користуються популярністю, у нас це все попереду.

Це місце варто популяризувати як через його культурну цінність, так і для підтримки локальних дизайнерів і брендів. Нові творчі люди, з якими ми співпрацюємо, з'являються постійно, і це свого роду шанс для них показати свої вироби та створити культуру вінтажних шопів та апсайклу в Україні.

Переважна частина аудиторії, яка приходить у садибу – творчі, цікаві люди, яким близька сфера свідомого споживання або просто наскучив однотипний мас-маркет. Приємно усвідомлювати, що саме це місце притягує прогресивних і яскравих особистостей.

Улюблене місце нашої команди в садибі – це дворик, звідти завжди доносяться жваві обговорення та сміх.

Цей будиночок став для мене символом того, що треба працювати більше як професійний художник – я вийшов на той рівень, коли можна монетизуватися та працювати над великими проєктами.

Ця будівля об’єднала «людей зі стільком», ми всі дружимо, тут гарна атмосфера, де ми працюємо, заробляємо, створюємо та зустрічаємося. До мене, наприклад, багато приходять люди просто «потусити», бо я маю приставки, старі платівки – тут можна кайфонути.

Я перший почав продавати тут мистецтво, тому мій плейс унікальний. Моя аудиторія – молоді, успішні люди, які люблять живу музику та цікавляться мистецтвом, бо розумію, що арт, прикраси та дизайн купує успішна київська молодь, яка не париться про те, що не має, за що купити поїсти.

Такі будівлі, як садиба Іваницького, є історичною спадщиною Києва, яка має культурну цінність для історичного ландшафту, а формування нових ком'юніті навколо таких будівель дає їм друге життя, не руйнуючи пам'ятку, як-от коли зносять будівлю під 0 для будування скляних торговельних і бізнес-центрів.

Моє улюблене місце в садибі – на парадних сходах, де стоїть великий бюст Тараса Шевченка та величезне вітражне вікно позаду нього. Це така деталь, до якої звикаєш, але вона однаково не стає для тебе непомітною. До того ж із Шевченком завжди можна привітатися.