Місце«Тріщини» вже не достатньо? Що робити з Аркою дружби народів

Доля Арки дружби народів у Києві була предметом дискусії з початку декомунізації в Україні. За останні сім років звучали заклики щодо демонтажу як самої арки, так і лише скульптурних елементів під нею. На час проведення Євробачення у 2017 році її зробили різноколірною. А у 2018 році на ній зʼявилася тріщина – так хотіли привернути увагу до втримання українських політвʼязнів у Росії. Ця «Тріщина дружби» на арці залишається досі.

Але в лютому 2022 року на тлі накопичення російських військ на українських кордонах Кабмін доручив розібратися, що робити з монументом, який мав символізувати «воззʼєднання України та Росії».

КМДА, Мінкульт та Інститут національної памʼяті мають створити робочу групу, щоб розв’язати це питання. Голова Інституту нацпамʼяті Антон Дробович у коментарі The Village Україна розповів, що поки що жодного засідання робочої групи не відбулося. Він припустив, що роботу поділять на два етапи. На першому будуть думати, як і куди переміщати скульптурні композиції під аркою. А на другому вже вирішать долю самої арки.

Редакція The Village Україна зібрала свою умовну «робочу групу», запропонувавши митцям, дослідникам мистецтва, історикам, активним містянам і чиновникам висловити свою думку, що варто зробити з аркою та скульптурами під нею.

У сьогоднішніх обставинах відповідь очевидна: час для переосмислення монумента, безумовно, настав. Можна навіть сказати, що це треба було зробити значно раніше. Адже «возз’єднання з Росією» вже вісім років є наративом, який використовується агресором у гібридній війні з Україною, мета якої – знищення нашої країни як суб’єкта.

Хотіла б звернути вашу увагу, що в дорученні Кабміну, окрім МКІП і департаменту культури, названо й Інститут національної пам’яті. Це важливо, оскільки саме ця державна інституція має формувати стратегічну візію роботи суспільства з пам’яттю. Тому правильним, на мою думку, було би створення робочої групи, до якої ввійшли б фахівці інституту, міністерства, департаменту та громадськості. Запропоноване рішення має бути консенсусом, що враховує всі питання – від науково-історичних до містобудівних. І водночас працюватиме як потужний символ становлення України як держави.

Очевидно, що як символічний простір це не працює. І тим паче не відповідає ані настрою, ані думкам київської громади. Особливо це стосується монументів унизу, які абсолютно не доречні. Їх бажано перемістити в музей та обладнати відповідним коментарем – інформаційним або мультимедійним стендом, який би розповідав про монументальну пропаганду. Це був би найкращий варіант. І це питання варто було б давно розв’язати.

З погляду процедури потрібно, щоб орган охорони культурної спадщини Києва та Міністерство культури підготували проєкт переміщення обʼєкта. Ініціювати це, очевидно, має місто, а Мінкульт – погодити. Якщо говорити про локацію, куди це можна було б перенести, то це міг би бути Парк радянського періоду в Спадщанському лісі на Сумщині або інша музейна локація, яка готова прийняти ці обʼєкти. Підкреслю, що не йдеться про руйнування чи знищення, це було б неприпустимо. Їх треба зберегти, але обовʼязково з коментарем, бо це показовий приклад монументальної пропаганди.

Що стосується самої арки, то там процес складніший, якщо говорити про її зміну або перенесення. Для цього потрібно буде готувати проєкт, проводити його експертизу. Це коштуватиме значно більші гроші. Це ж не просто оформити документи та перевезти на вантажівці. Це значно складніша процедура, яка триватиме пів року-рік, за оптимістичними прогнозами та за умови належного фінансування.

Це я висловлюю тільки свої думки. Рішення буде ухвалювати робоча група. Можливо, група ухвалить рішення арку не демонтувати, а переозначити. Хоча наразі я не бачу потужних пропозицій щодо її переосмислення. Але якщо буде така пропозиція, конкретна, предметна та сильна, яка дійсно допоможе прибрати пропаганду імперських наративів із публічного простору, тоді її треба слухати. Але це має бути конкретна пропозиція й аргументи. «Залишімо, бо красиво» – це не аргумент.

Якщо монумент має мистецьку цінність, його можна зберегти в музеї. Ми бачимо, що у всьому світі суспільство демонтує імперські памʼятки. Активно йде переосмислення памʼятників у США, самі музеї ініціюють питання перенесення таких монументів із публічного простору до експозицій. До того ж у нашому випадку це не постаті якихось історичних людей, це умовний образ у конкретній ідеологемі.

Чи кияни поділяють цей образ? Якщо місто та колеги погодяться, можна провести опитування. І за його результатами прийти до якогось висновку. Ми як кияни маємо право самостійно та вільно обживати свій символічний простір, а не тільки зберігати радянські пропагандистські елементи. Ми ж усі розуміємо, що цей монумент не був поставлений у результаті вільного волевиявлення людей. Це був пропагандистський акт.

Відповідно, ми можемо ініціювати дискусію з містянами: чи хочуть вони там бачити щось інше, чи хочуть вони там бачити імперську та радянську монументальні пропаганди? Це був би непоганий хід. Я теж не хочу, щоб зібралися три чиновники, усе вирішили [що робити з Аркою дружби народів і монументами під нею] – і пішли. Щоб не повторилася така ж сама комуняцька історія, тільки під іншими знаменами. Ми живемо в цьому місті, ми в цьому місті маємо право бачити те, що хочемо. У радянський час ми не мали права голосу, тепер маємо право контролю над своєю територією та символічним простором. Було б дуже мудро цим правом скористатися.

«Тріщина» на арці є індикатором так званої дружби, точніше, її відсутності. У нас є офіційні письмові домовленості з трьома інстанціями – Департаментом культури, Департаментом охорони культурної спадщини КМДА та Центральним парком культури та відпочинку, де погоджені терміни зняття тріщини: «до моменту завершення міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною та деокупації Кримського півострову».

Арка як символ дружби в цілому – потужний образ, вона має залишитись як видатний монументальний твір. Щодо воспєванія дружби з Росією, відображеного у монументах під аркою, – тут мені близьке відношення, наприклад, у Берліні, де твори соціалістичної епохи збережені на місцях. Біля монументів розташовані таблички з описом минулого цих творів. Це як підручник з історії чи музей. Що важливо в Україні – це всебічна неідеологізована освіта населення.

Переосмислювати арку можна будь-як. Це може бути, наприклад, символ відкритості України до дружби та партнерства зі світом. Може бути тисяча варіантів переосмислення. Важливо пам'ятати минуле, не стирати його.

Цей «ансамбль» як релікт радянської епохи у 2018 році вже зазнавав переосмислення, коли українські митці та правозахисники відкрили інсталяцію «Тріщина дружби», щоб привернути увагу до українських політв’язнів Кремля, зокрема, Олега Сенцова. Очевидно, відтоді ця тріщина в ментальному просторі перетворилася на прірву, власне, тому й виникають подібні питання.

Якби наразі не хотілося цілком демонтувати цей імперський ідеологічний конструкт, бажано, щоб жест заперечення мав у часі довшу проєкцію, аніж емоційний компенсаторний імпульс. Точніше, щоби він був не лише жестом стирання пам’яті, а потужним висловлюванням, символом, що недвозначно прочитуватиметься як усередині країни, так і рештою світу. Окрім жесту, потрібна історія та контекст. Тому, на мою думку, потрібно працювати саме над цим і способом репрезентації цього контексту. Це мала би бути спільна робота митців, архітекторів, дизайнерів та істориків.

Щодо монумента [під аркою], на мою особисту думку, цілком притомним був би варіант консультації й, можливо, його демонтажу та передання до Музею тоталітарних режимів «Територія терору», що «досліджує та презентує трагічні сторінки історії середини ХХ століття в контексті викликів сучасності».

Насправді з Аркою дружби народів стався один із найвдаліших прикладів переосмислення об’єктів монументального мистецтва. Невеличка «тріщина» на арці, яку зробив Вова Кузнєцов у 2018 році, – це мінімалістичне втручання, яке має дуже глибокий сенс. Воно підкреслює ідею сучасного паблік-арту, яке, на відміну від монументального мистецтва радянського періоду, не декларує, а ставить запитання.

Сьогодні офіційна монументалка, яка є в Україні, успадкувала найгірше від радянського монументального мистецтва. Втратилася якість обʼєктів, майстерність, художня й естетична довершеність, а залишилася оця пряма декларативна функція.

Сучасний паблік-арт відрізняється від монументального мистецтва тим, що він не декларує, а ставить запитання – часто незручні, провокативні. Сучасне публічне мистецтво може бути неприємним, неестетичним, але воно працює для того, щоб розвивати критичне мислення. І оця маленька тріщина для допитливого спостерігача своєю присутністю багато чого пояснює. Вона не має зображати те, що відбувається, вона має показувати вектор думки, вектор аналізу цього монумента та його трансформації відповідно до тієї ситуації, яка склалася сьогодні, взаємин України з Росією та загострення війни. Цей елемент не має декларативно зображати, він має просто натякати та ставити запитання. Тут є простір для критичного мислення, який дає змогу глядачу створювати свої інтерпретації. У цьому й цінність цього переосмислення. Мені здається, що після тріщини нічого з аркою робити не потрібно, усе там прекрасно.

Щодо самого монумента робітникам під аркою, тут теж цікавий момент. Він зображає цю тезу «єднання Росії з Україною на віки разом». Цей памʼятник важливий, щоби розуміти трансформацію історії про Переяславську раду. Ми звикли, що в радянській історіографії вона показувалася ось так, як на другому монументі цієї скульптурної групи – зібрався весь народ на раду в Переяславі, де Богдан Хмельницький і Василь Бутурлін порозумілися й об’єдналися. Сучасна наукова думка говорить, що не було саме такої ради. Стоїть запитання, чи була вона взагалі, яка вона була, що там вирішили.

Тож цей монумент важливий, щоби, не руйнуючи його, додати до нього запитання: що ж таке Переяславська рада? Зараз до монумента додали прапорець. Але це не надто працює. А от якби поставити запитання, використовуючи цей памʼятник, це було б дійсно важливим, цікавим прикладом переосмислення. Хоча тріщина на арці, на мій погляд, працює з усією скульптурною групою.

Сьогодні в нас дуже багато візуальних художніх методів, із якими можна працювати. Якщо немає фантазії, то можна просто поставити експлікаційну табличку біля цього обʼєкта, з критичним поясненням, чому цей памʼятник тут узявся, що він означає, як у сучасній ситуації його можна сприймати. Це метод контекстуалізації, коли замість того, щоб його вилучати з публічного простору, ховати, ми пояснюємо, що це таке, чому воно тут взялося та яке його значення.

Але якщо піти далі, тоді можна організувати відкритий конкурс для художників і художниць, у якому технічним завданням буде збереження обʼєкта в автентичному вигляді, у тому ж самому місці, де він розташований. Завданням митців буде змінити його контекст. Я думаю, що це буде дуже цікаво для всіх нас – і для митців, і для глядачів, і для організаторів конкурсу.

Також дуже важливо відзначити, що, якщо спробувати абстрагуватися від ідеологічного навантаження, уся ця композиція є естетично довершеною скульптурною групою. І вона є важливою ознакою часу. А сама арка – це модерністський обʼєкт, який потребує збереження.

Навіщо з аркою щось робити? У нас проблема в тому, що основна боротьба [з мистецтвом] іде з політичних причин, мистецтву відмовляють бути просто мистецтвом, поза політикою. Якщо подивитися, що в Києві залишилося з імперської епохи, то це тільки памʼятник Хмельницькому, памʼятник Князю Володимиру і, здається, усе. У нас скульптури не виживають саме через те, що їм відмовляють у праві бути мистецтвом. Те ж саме з Аркою дружби народів. Не треба її чіпати, вона вже є, вона частина київського пейзажу. А її переосмислення вже відбулося найкращим чином – через мистецтво (маю на увазі «тріщину»).

Монументам під аркою теж не можна відмовляти в тому, що вони є скульптурами. Політика політикою, але мистецтво має сприйматися як мистецтво. Тому було б непогано це все залишити, але якимись табличками пояснити. Якщо ж говорити про те, що ці скульптури звідти треба прибрати, то тоді їх треба розмістити в якомусь музеї. Тобто треба спочатку вирішити, куди, а потім уже переміщати. А то в нас велика кількість скульптур зникає невідомо куди.

Хочу сказати, що останні 10 років я дивлюся на арку не лише як на обʼєкт символізму, повʼязаного з радянським періодом і відзначенням якихось дат, але і як на обʼєкт із певною інженерною думкою, причому геніальною. Свого часу подруга розповіла мені секрет цієї арки, яким із нею поділилася одна з нащадків авторів монумента. Якщо стати в одному кінці арки та тихеньким голосом щось сказати, то в протилежному кінці дуги почуєш сказане. Я відразу не повірив, але виявилося, що це правда.

Отже, ця арка є складним інженерним обʼєктом, який до того ж має свою художню, мистецьку цінність. Так, цей обʼєкт створили за радянських часів, але ми не можемо відкидати мистецької цінності обʼєктів, створених у радянський період.

Зараз цей обʼєкт страждає через те, що в його назві присутні речі, неприпустимі в умовах російсько-української війни, тобто слово «дружба». Це є додатковим аргументом для багатьох, хто вважає, що художні твори можуть підпадати під декомунізацію.

Але цей монумент дійсно цінний і в контексті історії, і в контексті інженерної думки, і в контексті мистецтвознавства. І якщо комусь ріже вухо слово «дружба», так переосмисліть назву. Але не замінюючи слів, а додавши лапки. І коли спостерігач буде бачити слово «дружба» в лапках, то це має його відкидати до запитання: а чому в лапках? І тут має бути відповідна експлікація, що дружби ніякої й не було.

Також додам, що арка є домінантою не лише в цьому монументі, але і в ландшафті центральної частини Києва. І останнім часом простір перед нею позбавляється обрядово-ритуального характеру (коли до неї з квітами йшли, паради влаштовували), а стає дійсно доступним публічним простором, де проводять різні заходи. Сама арка вже стала місцем для художніх експериментів. І мені дуже подобається ця «тріщина», яка ніяк не зашкодила самій арці – ані в конструктиві, ані в візуальному образі. Але вона викликає запитання: що це означає? Не вистачає тільки інформаційного матеріалу поряд – текстового або аудіовізуального.

Що стосується монумента псевдовоззʼєднання [українців і росіян] під аркою, то в мене дуже багато запитань не до самого монумента. А до офіційної історичної думки України на це так зване воззʼєднання України з Росією. Якщо його не було, то чому ми досі не маємо ніякої науково-практичної конференції, яка б відкинула або погодила цю тезу радянських часів? Коли зникне монумент, хіба зникне з дискурсу це запитання? Воно залишатиметься маніпулятивним, воно залишатиметься інструментом у руках сусідньої країни, яка буде доводити, що обʼєднання було.

Отже, вважаю, що монумент псевдообʼєднання «братських народів» має залишатися хоча б для того, щоб нагадувати Інституту національної памʼяті, що це питання досі не врегульовано. Що ми досі можемо знайти багато інформації у відкритих джерелах про те, що об’єднання відбувалося, а апеляції немає.

Але бентежить мене й дещо інше. Якщо найближчим часом цей обʼєкт почнуть демонтувати чи видозмінювати, то що постане натомість? Як показує практика, українська традиція заміни породжує ще більший mess у головах, ніж якесь тлумачення чи виправлення історичних подій, на які спираються борці за демонтаж чи реконструкцію.

Цей монумент абсолютно застарілий, він не відповідає сучасності. Він був створений 40 років тому, у 1982 році, у часи апогею радянського застою, коли радянська пропаганда культивувала ідею про єдиний радянський народ, а ядром цього єдиного народу мали стати росіяни, українці та білоруси. Ця арка насамперед символізує це єднання росіян та українців, зокрема Переяславську раду 1654 року, яку назвали «воззʼєднанням України з Росією».

У сучасних умовах, коли вже девʼятий рік іде агресивна війна Російської Федерації проти України, цей монумент абсолютно недоречний. Усі його елементи можуть бути в якомусь музеї. Якщо нарешті створять музей радянської культури, то вони якраз ідеально підходять для такого музею чи парку просто неба. А в такому публічному просторі вони не потрібні. Арку насправді складно кудись перенести, тому її треба або розібрати, або якось переробити в інший монумент. Але те, що під аркою, точно неактуально.

Коли у 2018-му я побачив тріщину на арці, я завмер на місці від того, наскільки це потужна ідея. Я не впевнений в тому, чи можна переосмислити саму арку краще, ніж це вже зробили. Десь мені хочеться фізично посилити роз’єднання, зробити тріщину справжнім розривом у металевій конструкції, але, я вважаю, що ця тріщина вже є цінною як автентичний мистецький актуальний на той час вислів, що його вже не можна чіпати.

Щодо монумента з двома чоловіками, то мені бракує технічних знань, щоб оцінити можливості реалізації ідеї з технічної точки зору, але якщо припустити, що все є можливим, то я би зняв монумент, відвіз його на полігон, розірвав би поряд снаряд 152-го калібру або декілька (якщо цього буде достатньо, щоб сильно/помітно понівечити людей зі скульптури) і повернув би на місце без подальшої косметології в максимально натуралістичному вигляді. Подальша природна недоторкана руйнація/корозія монумента могла би символізувати майбутній історичний процес.

Або можна, наприклад, прибрати вінок і так розпиляти та від’єднати дві фігури, щоб один відірвав руку в іншого та тримав її вгорі над собою. І зробити це з якомога мінімальним втручанням.

Я вважаю, що найкращий спосіб роботи з радянським спадком – його максимальне збереження, дослідження та переосмислення. Ми не можемо вихолостити простір від історії, але можемо поставити ці пам’ятки в новий контекст, пояснюючи їх історичний сенс із точки зору сучасності за допомогою текстів і художніх жестів.

Тріщина на Арці Дружби народів – саме такий достатній і виразний жест, який надає нового сенсу цій насправді прекрасній монументальній споруді.

Пам’ятник під Аркою також варто зберегти, доповнивши, наприклад, вивіреним професійним текстом.

Якщо говорити про монумент «трудящим», то його б треба було разом із «леніними» перемістити в музей, присвячений тоталітаризму та радянській владі. Чого не було зроблено з часів декомунізації. Адже важливо памʼятати, що було та чому було, а не просто стирати це. Якщо ми не рефлексуємо, то тоді ми ходимо колом і повторюємо помилки. Дуже гарний приклад, як мені здається, є в Могилянці, де зберегли радянську фреску-мозаїку, але ще в 1997 році додали табличку-пояснення, що це та чому залишається.

А якщо говорити про саму Арку дружби народів, то, мені здається, що демонтаж цієї конструкції буде коштувати якихось величезних грошей. Але цей пам’ятник на цьому ж місці може бути нагадуванням про те, як Україна жила під контролем радянської влади, які сенси транслювалися назовні та що було всередині. Я б її залишив із якісною інформаційною табличкою та поясненням, що до чого.

Як на мене, «тріщина» – це дуже класне рішення і за змістом, і за формою. Можливо, вона вже не зображає того, що відбувається між Україною та Росією, маємо вже не тріщину, а розрив. Тоді було б доречно організувати конкурс на оригінальне рішення, щоб цю структуру переладнати на поточний лад. Але демонтаж – це чорно-біла логіка. До вислуховування всіх ідей, мені здається, не треба до цього вдаватися, бо можемо пропустити якусь дійсно цікаву ідею, яка буде більш продуктивною з точки зору сенсів і фінансів.

Я вважаю, що арку треба залишити, ба більше – на мою думку, жоден зі скульптурних елементів не потрібно демонтувати. Фігурні композиції, зокрема, були втіленням патерналістичного колоніалізму Росії щодо України за радянських часів, але викорінення їх із міського ландшафту Києва лише відтворюватиме меморіальні стратегії авторитарних режимів. На мою думку, набагато ефективнішою буде робота з комплексністю минулого України та підваження нав’язаних українцям репрезентацій. Монумент з усіма його складовими має потенціал стати простором мистецьких інтервенцій різної тривалості. Наприклад, я уявляю його як фокус міжнародної резиденції, де б українські митці та дослідники співпрацювали з колегами з інших регіонів Центрально-Східної Європи задля критичного осмислення історії та реалізації відповідних освітніх артпроєктів на території комплексу. Підозрюю, що організація такої резиденції була би значно дешевшою та прозорішою з точки зору видатків, аніж демонтаж. Це би також сприяло перевизначенню простору через заохочення дійсних об’єднань.

Автор фото Сергія Майдукова: Сергій Сараханов

Автор фото Інги Леві: Ольга Собко