Місце5 культових місць у Києві для колекціонерів вінілу. Коротка історія балок 1960–1970-х

Документальний фільм «Вусатий фанк», присвячений феномену української естради, вийшов в український прокат 24 червня. Це історія про музичні колективи, які розвивали українську музику в 1970-х. Приблизно в цей самий час в Україні почали з’являтися перші колекціонери вінілових платівок і їхні точки обміну.

The Village Україна розпитав меломана, власника магазину вінілу та героя фільму «Вусатий фанк» Вадима Глинарського про знакові для прихильників музики та колекціонерів місця в Києві. Вийшла історія про Київ 1960–1970-х і розвиток колекціонування музики в Україні.

Першу імпортну платівку я побачив, певно, у 1959 році, коли мені було шість років. Приїхав один знайомий мого тата із США та привіз платівку The Barry Sisters. Віддав їх тату та сказав: «Льоня, я тебе прошу, поки я їх не продам, аби запис був тільки в тебе». Тато взяв і записав цю платівку – і так це й передавали.

Потім у мене була знайома десь у шостому-сьомому класі, в неї батько був в Ансамблі імені Вірського, вони постійно їздили [за кордон], і він привозив звідти платівки. Поки був у відрядженнях, я в нього іноді їх брав і перезаписував.

Також у мене на вулиці жив один хлопець, батько в нього працював у Головному розвідувальному управлінні. Це я зрозумів уже пізніше, але тоді він усім казав, що працює у військовій прокуратурі й нібито постійно виїжджав на якісь судові справи як прокурор. А насправді бував за кордоном, тому що свого часу привіз бобіну, на якій був записаний із залу концерт The Beatles. Ми, звісно ж, його переписали – це було щось.

Де в Києві можна було дістати платівки

Уже в році 1969–70-му в Ботанічному саду біля станції метро «Університет» збиралися філателісти. Це місце називалося «Ботаніка», на цій точці вони збиралися щосуботи чи щонеділі, туди почали ходити й ті, хто обмінювався платівками. Ще перед цим вони збиралися біля кафе «Шайба», що працювало біля Центрального стадіону, а потім, коли їх розігнали – не знаю, яким макаром це було – вони перебазувалися в «Ботаніку» й певний час були там.

«Ботаніка» була зручною тим, що, якщо раптом влаштовували облаву, всі могли розбігатися в різні боки. Перескочували через паркан і тікали на вулицю Льва Толстого, розбігалися, хто куди.

Після того, як розігнали «Ботаніку», наскільки я пам’ятаю, всі перейшли на КПІ. Потім протягом певного часу всі крутилися в тих краях, біля зоопарку. А тоді – біля станції метро «Більшовик», прямо біля виходу з метрополітену, така кругла будівля. Прямо там мене якось арештували: крику було багато, бо в мене була платівка «Концерт для Бангладеш», а там на першому боці Джордж Гаррісон виступає і розповідає, що люди в Бангладеш живуть погано, що їм треба збирати гроші на допомогу… Словом, мені сказали, що це пропаганда, довго і нудно крутили головою, поки перекладач їм не пояснив, що там бідним людям потрібна допомога. І тільки після цього мені віддали платівку.

Був у Києві такий собі Валерій Ярликов, його ім’я зараз рідко згадують, але він був одіозною особистістю: у нього мама була першою секретаркою Тюменського обкому партії, і йому через це багато чого сходило з рук. І ось він у кафе «Мрія» на вулиці Леонтовича відкрив джаз-клуб, там я вперше потрапив на рок-конкурс. Виступали в ньому «Візерунки шляхів», «Красные дьяволята» та інші відомі гурти, які тоді були в Києві. Я ходив у це кафе, слухав ці гурти, але це тривало недовго, скоро його закрили.

Як діставали платівки з-за кордону

Оскільки я був фарцувальником, то був знайомий з іноземцями. Продавав щось, натомість просив у них музику, вони мені надсилали з-за кордону платівки. Міняв валюту та давав їм свою адресу: «Місто Київ, Головпоштамт, такому-то і такому».

За платівку я сплачував мито в 5 рублів, а хороша платівка коштувала десь 60–70, а то й 120 рублів. За хорошої зарплати в УРСР у 110–120 рублів – це було дуже дорого. А так можна було віддати 5 рублів – і маєш імпортну платівку. Це був шедевр, це було класно.

У 1972 році я почав працювати в магазині платівок біля площі Льва Толстого, точна адреса – Червоноармійська, 14. Працював неподалік магазину «Панчохи»: там з одного боку були «Панчохи», а з іншого платівки. Магазин називався «Київкультторг», там були здебільшого вітчизняні платівки.

Тоді було поняття «планове господарство»: якщо ви за місяць продали платівок на 30 тисяч рублів, то наступного місяця маєте продати вже на 33 тисячі. Для того, щоб забезпечити це зростання, треба продавати щось таке… У Радянському Союзі випускали чимало платівок, але це було щось на зразок Алли Пугачової та Юрія Антонова. Решта – класична і народна музика, а ще якісь «Песняры». Їх друкували мільйонами, тому люди швидко ними наїдалися, потрібно було шукати щось нове.

Як працював магазин «Мелодія» на Дружби народів

Платівки фірми «Мелодія» продавали всюди. У кожному універмазі був відділ грамплатівок, але вони не підпорядковувалися «Київкультторгу», у нього було два магазин в центрі: один наш «Магазин 1905», а також магазин на Чорній горі, на бульварі Дружби народів. Там якраз було більше спекулянтів, які обмінювалися платівками.

Річ у тім, що на бульварі Дружби народів був філіал заводу «Мелодія», там були склади. Вони отримували платівки фірми «Мелодія» і паралельно вініли з соціалістичних країн: «Красные гитары», Nо Tо Cо і Барбара Брильська з Польщі чи Вєра Шпінарова з Чехії. Звичайно, це був дефіцит.

Як правило, в кінці місяця я їздив у «Київкультторг» і просив, аби мені дали рознарядку на те, аби отримати за нею імпортні платівки. Тоді їдеш на Чорну гору – не в магазин, а на перетин бульвару Дружби народів і вулицею Підвисоцького, де був офіс. Приїздиш в офіс до директора й кажеш: «Дайте щось, ми горимо з планом». Він каже: «Я тобі дам «Красные гитары» – останнє, що ми отримали, 10 коробок». І воно нам усе покривало.

Але ти повинен був взяти і якихось «Сестер Байко», які нікому не були потрібні, якийсь закарпатський хор тощо. Склад магазину був забитий подібними платівками, їх ніхто не хотів. І ти погоджувався на це, виписувалася рознарядка на перший, другий чи третій склад, куди ти потім приїздив за платівками і забирав у магазин. Усі знали, що в кінці місяця щось повинно бути. Природно, що у всіх працівників магазину були знайомі, яких вони ввечері обдзвонювали і попереджали, що завтра продаватимуть дефіцит.

Виглядало це так: щоб не влаштовувати стовпотворіння в магазині, відкривали задні двері магазину (їх зачиняли на спеціальний лом із двома гаками), клали цей лом, щоб ніхто не міг підійти, стояв столик і на ньому стопками різні платівки, які ми продавали. Звісно, всі ці платівки люди хотіли купити без черги, щоб не стояти в натовпі. От вони стоять у черзі, двері металеві, а тут – щілина. І ті, хто хотів, підходив й отримував якусь суму на розмін. Припустімо, мені давали там 100 рублів на розмін: дрібні купюри й дріб’язок. Платівка коштувала 3 рублі, дріб’язок я не брав, він мені не був потрібен. Зазвичай виймав 50 рублів і ховав їх. Тобто мені давали 100 рублів, а в касі в мене лежало 50 рублів.

Пояснюю чому так робили: тому що ті, хто хотів придбати поза чергою, потім підходили, засовували список, ти в нього дивився і давав платівки. Припустімо, 5 штук їм даєш, а вони тобі дають 25 рублів. А так вони коштують 15 рублів, тому в тебе вже плюс 10 рублів. Це робили для того, аби підстрахуватися, якщо приходив ОБХСС, закривав касу й починав рахувати гроші. Знаходили в тебе зайву копійку, починали рахувати, скільки років ти тут уже працюєш, скільки людей проходить через магазин і скількох ти вже обрахував на копійку, тоді це множили – і виходила вже висококрупність, конфіскація і в’язниця.

Ось так ми продавали в магазині, а потім ті, хто купив платівки, просили ще для когось і ще для когось. Іноді бувало таке, що платівок було дуже мало: наприклад, лише п’ять коробок. Тоді видавали тільки одну на руки. Ніхто не сварився: всі знали, що головне – отримали платівку. А тоді збиралися перед магазином й обмінювалися.

А ще іноді було, що траплялися бандити. Вони приходили на балку, забирали всі платівки у звичайних продавців. Кілька людей із цих бандитів я знав, тому що виріс на Бессарабці. Тож вони приходять до мене й кажуть: «Купи в нас платівки». Ти купуєш, потім приносиш на балку і запитуєш, чиї це були платівки. Кажу, що купив по такій-то ціні, роздав знову. А за кілька днів бандити знову все забрали. І таке бувало.

Поява перших касет

А тоді почали з’являтися касети. Перші я побачив у 1965-66 роках, я тоді вчився у школі на Бессарабці, а жили ми на вулиці Щорса згори, біля бульвару Лесі Українки. Там по дорозі був комісійний магазин.

Я якось прийшов туди, дивлюся, якісь дядьки в наколках і перстнях стоять, щось обговорюють на незнайомій мені мові (я вже потім дізнався, що це була «феня»). Дивляться на якийсь маленький апарат. Продавці мене знали, я до них часто приходив дивитися на апаратуру, це все мені подобалося. Запитую в продавця, що це таке, а він каже: «Касетний магнітофон». Я перепитую: «Який?» «Касетний!»

Показує мені 15-хвилинну касету, яка коштувала 50 рублів. А 60 рублів тоді могла бути вся зарплата. 30-хвилинна ж касета коштувала близько 100 рублів, а 45-хвилинна – до 150 рублів. Магнітофон же оцінили в 450 рублів. Я наступного дня ще прийшов на нього подивитися, але вже не було – купили.