РепортажІлля Кенігштейн продовжує відкривати нові простори Creative States, але тепер з укриттям. Інтерв'ю

Новий бізнес-простір мережі Creative States почне роботу у вересні в оновленій будівлі Микільської брами на Арсенальній площі. Це третій робочий простір мережі в межах простору A-Station на колишній території ревіталізованого заводу «Арсенал» і шоста локація Creative States в Україні.

Засновник Creative States Ілля Кенігштейн провів The Village Україна екскурсію комплексом, який готується до відкриття, у процесі ми розпитали його про смерть коворкінгів як формату, наступні локації в Києві та плани на розвиток в Україні та за кордоном.

Як саме описати формат Creative States? Кенігштейн каже, що в команді принципово не використовують термін «коворкінг», у комунікації надають перевагу визначенням «бізнес-простір» або «робочий простір». «Люди приїздять у коворкінг як у місце, де треба працювати. А в нас люди не працюють, вони тут живуть: іноді працюють, іноді не працюють, іноді сидять на самоті, іноді з кимось, іноді проводять івенти. Ми не хочемо бути коворкінгом, ми хочемо бути проєктом, який є аналогом дому, але ще й із social impact», – пояснює Кенігштейн.

Creative States надає робочі місця – від хотдесків по 25 доларів на день до розміщення великих компаній і міжнародних організацій із сотнями працівників. Серед великих клієнтів мережі – офіси Monobank, Lyft та Офіс взаємодії Львівського ІТ-кластера та Дія.City. Кенігштейн каже, що не любить зайвий раз розголошувати клієнтів, але може поділитися, що першим резидентом нового простору Creative State of Arsenal 3 став український кореспондентський пункт американського видання The Wall Street Journal.

У березні засновник Creative States писав, що місто починає оживати, а люди більш активно повертаються в столицю. Запитуємо, як він описує ситуацію на початку літа. «Усе пізнається в порівнянні: якщо порівнювати з березнем, Київ зараз значно живіший. Більше людей, більше автівок. Люди намагаються з усіх сил продовжувати жити нормальне життя. І це круто, як на мене. Не треба забувати, що в нас триває війна, але треба жити далі», – каже Кенігштейн.

Підприємець додає, що нещодавно в Київ повернулася його родина, яка після 24 лютого тимчасово перебувала в Австрії. «Головна відмінність – у людей з’явилася впевненість у перемозі. Я впевнений, що ми переможемо, у мене не виникає щодо цього жодних запитань. Тому що це фундаментальна метафізична боротьба добра зі злом, а не просто війна Росії й України. Так, ми в травні майже не спали, але це нас не ламає», – каже Кенігштейн.

«Ця незламність – думаю, це те, що українців зараз відрізняє від інших народів. Я встиг поїздити по світу, тому знаю, про що кажу», – продовжує він. Відповідаємо, що це особливий комплімент від громадянина Ізраїлю – країни, яка постійно перебуває в стані війни. [Кенігштейн народився у Львові, але в дитинстві виїхав до Ізраїля, повернувшись до України у 2000-х.] «Я і раніше казав, що українці – це нові євреї Європи», – каже Кенігштейн. Додає, що хотів би отримати паспорт громадянина України, але лише після того, як в Україні введуть інститут подвійного громадянства, принаймні з Ізраїлем.

Як поступове відновлення життя у воєнному Києві відображається на попиті на локації Creatie States? Кенігштейн оцінює заповненість двох просторів на «Арсеналі» в майже 80%, водночас визнає, що трохи гірша ситуація з локаціями в бізнес-центрах Gulliver і Senator, останній із яких відновив роботу лише навесні.

– Як змінився попит на робочі простори за час повномасштабної війни?

– Я і до війни казав, що закінчився час офісів, які змушують підписувати контракти на п’ять років, інвестувати в бетон, заїжджати в голі стіни та робити ремонт. Це все вже давно померло, не те що не працює. А війна тільки посилила це все: ніхто не хоче підписувати довгі контракти з лендлордами, усі живуть із грошей, які заробляють. Треба все готове, тут і зараз.

Пріоритети змінилися. Раніше людям було важливо, щоби було красиво й пафосно, зараз пріоритет – безпека. Головне, щоби було безпечно й щоб поряд була вся інфраструктура. Тому «Арсенал» зараз попереду.

Ми для себе вирішили, що наступний етап – це смерть офісів як таких. Ми не хочемо бути коворкінгом, ми хочемо бути проєктом, який є аналогом дому, але ще й із social impact. Тому кожен простір у нас тепер унікальний: ми пішли від концепції стандартизації, коли кожен офіс має таке саме планування. Ми сприймаємо офіси як квартири: з унікальними інтер’єрами, своїми елементами декору. Чому? Люди більше не хочуть сидіти в бізнес-центрах чи офісах, для них це вчорашній день.

– Тобто ви позиціюєте себе як сервісна компанія чи оператор сфери гостинності, а не оператор коворкінгів чи робочих просторів?

– Ми слово «коворкінг» уже не використовуємо, для нас це вчорашній день. Люди приїздять у коворкінг як у місце, де треба працювати. А в нас люди не працюють, вони тут живуть: іноді працюють, іноді не працюють, іноді сидять на самоті, іноді з кимось, іноді проводять івенти…

– І зараз важко визначити, де робочий час, а де ні.

– Звісно. Людям просто треба встати та поїхати кудись. А війна ще й диктує ситуацію, коли це необхідність, а не можливість. Згадайте ситуацію буквально кілька місяців тому, коли в людей банально не було вдома води. Тому вони приїздили до нас. Мені цього не хотілося б, але це може повторитися. І це може повторитися необов’язково взимку. Ми перебуваємо в стані війни.

Тому нам цікаво створювати social impact homes, а не робочі простори. Тобто це другий дім, а не третє місце. Щоб мати місце, де тобі зручно, як удома, але водночас можна залишатися в комунікації з великою кількістю інших людей.

Саме тому ми робимо всі наші локації схожими на домівки: дизайн, інтер’єр, декор тощо. Хочемо, щоб тут людина відчувала комфорт, як удома. А зараз до цього додається це відчуття повернення нормальності: ви приїжджаєте на локацію й відчуваєте, ніби це все було до війни. Це дуже важливо.

– Цікаво, що ви згадали про треті місця. В інтерв’ю ви свого часу розповідали, що концепцію Creative States ви придумали в «Часописі». Тобто десять років тому цим середовищем змін були треті місця. Чому це змінилося?

– По-перше, ми всі прискорилися, усе людство почало швидше розвиватися за цей час. Ми ніби перестрибуємо з одного десятиліття в інше, а Україна в цьому сенсі взагалі випереджає всіх.

– За минулі два-три роки з пандемією та війною ми пережили стільки, скільки інші країни не переживали за десятиліття.

– Абсолютно. Тому те, що було актуально у 2012–2013 роках, зараз узагалі не актуально. Усі ті коворкінги на зразок «Часопису» чи «Циферблата» – вони вже померли й ментально, і фізично. Усі, хто думає, що людям комфортно сидіти в оупен-спейсі, не маючи жодних інших варіантів, глибоко помиляються.

– І люди теж виросли за ці десять років: якщо в коворкінгах вони сиділи студентами чи стартаперами, то зараз це дорослі дядьки з бізнесами та родинами.

– Саме так. У Лондоні немає жодної компанії на 100–120 людей, яка сама буде шукати приміщення та робити там офіс. Це просто неможливо уявити. Вони підуть у якийсь бізнес-центр чи у великі мережі на зразок WeWork.

– У ресторанах також почали масово відкривати коворкінги минулої зими.

– Так-так. І в Tsarsky теж відкрили коворкінг. Tsarsky Coworking – це ж два слова, які суперечать одне одному. [сміється]

Чомусь досі заведено вважати, що бізнес коворкінгів – це якась несерйозна історія. Мені смішно це чути, коли я дивлюся на свої таблиці й бачу, що в мене залишається 30% EBITDA на рік. І це під час війни та кризи. А в лендлордів – у найкращому випадку -3%.

Офісний простір з укриттям: яким буде Creative State of Arsenal 3

Засновник Creative States пригадує, що на піку блекаутів наприкінці осені та взимку його команді доводилося шукати нові місця для резидентів, і в той момент їх виручив ресторан Boho Yosai, який тільки почав роботу жовтні. «Boho нас тоді дуже виручив, вони тимчасово прийняли сотні наших людей, – розповідає Кенігштейн. – Але ідея відкрити тут простір у нас була ще раніше: щодо цього приміщення ми вели перемовини десь півтора-два роки. Це не буває так: ну, давай і тут зробимо. Це тривалий процес, ми все плануємо, заздалегідь плануємо з A Development».

Запуск нового великого проєкту під час повномасштабної війни – це також про впевненість у перемозі, про яку ми говорили раніше? «Так. Бо якби ми не були впевнені, ми б цього не робили. Адже це якраз те, чого хочуть вороги: щоб у нас усе зупинилося, щоб усі сиділи по домах чи «пунктах незламності», – відповідає Кенігштейн. Водночас для Creative State of Arsenal обрали приміщення з великим підвальним поверхом, яке може слугувати укриттям. «Комендатура – штаб головного коменданта Києва, який захищав Київ. Мені здається, це символічно, – каже Кенігштейн, починаючи екскурсію простором. – Ці стіни вже з історією, будуть мати тепер і новітню історію».

Міцні стіни – один із головних чинників, який переконав Кенігштейна зайти на цю локацію. На окремих ділянках товщина стін сягає двох метрів, а наявність безпечного простору на мінус першому рівні дає змогу не залишати будівлю під час повітряної тривоги, каже керівник Creative States. «Не хочеться перевіряти, звісно, але це стіни, які можуть витримати багато чого», – каже Кенігштейн. Щоби не позбавляти простір природного світла, у приміщенні вирішили залишити вікна на рівні першого поверху, але подбали про їхню стійкість: поряд із вікнами встановлять бетонні плити, щоб додатково захистити будівлю.

Creative State of Arsenal 3 – це триповерхова локація розміром у понад 3000 квадратних метрів. «Це на 100% Creative States. Слава Богу, що ми не зайшли в якийсь нудний бізнес-центр, а вибрали цю локацію, – розповідає Кенігштейн, коли ми заходимо всередину й бачимо склепіння Микільської брами з цегляною кладкою.

–Тут, звісно, усе виходить дорожче й довше, багато всього вилазить по дорозі. Дуже багато робіт з укріплення стін, наприклад». У процесі екскурсії приміщенням, де триває ремонт, звертають увагу на бійниці колишньої комендатури – їх вирішили залишити як данину історії. Також Кенігштейн показує кладку в кількох зонах, яка нагадує логотип Creative States з аркою: «Ми це сприймаємо як знак».

Розробила проєкт студія Nav.Kolo.Nas Артема Мещанкіна, з якою Creative States працюють уперше. «Вони фантастично круто все намалювали. Ми, звичайно, пройшли багато ітерацій, але врешті стиль обрали такий, який повністю відповідає нашому уявленню. Це буде стиль Creative States, але з апгрейдом», – каже Кенігштейн. Додає: «З процесом адаптації мені допомагає Настя Рабінович, яка тепер живе в Торонто. З Настею ми створили більшість наших локацій, це надзвичайно талановита людина, її смаку я повністю довіряю». Найбільше робіт було з безпекою конструкцій і комунікаціями: перше питання вирішили, подбавши про укріплення стін і склепінь, друге – піднявши рівень підлоги. «Усе одно залишається багато повітря, рівень стелі близько 3,20 метра», – розповідають у команді, що працює на об’єкті.

Серед інших особливостей Creative State of Arsenal 3 – адаптованість для сімейної аудиторії. «У нас не буде окремих дитячих зон, не буде такого: «Ось тут сидять діти й нікуди не виходять. Уся локація kids friendly», – розповідає Кенігштейн. Додає, що мета – зробити так, щоб усередині було зручно не лише дорослим, а й дітям. Для цього планують додати сервіс нянь і вчителів, які займатимуться дітьми, поки батьки працюють. Окрім того, як і в інших просторах мережі, подбали про інклюзивність, зокрема передбачили три ліфти й пандуси.

Тут будуть окремі офісні зони, тут – переговорки, кофі-поінти та скайп-руми, а тут – капсули для сну, продовжує екскурсію кількома рівнями нового Creative State Кенігштейн. На мінус першому рівні також облаштували простір на 25–30 людей, який можна використовувати як кінотеатр або місце для організації подій.

Ще одне нововведення нового простору – перший магазин від мережі Creative States. Одне приміщення на фасаді з краєвидом на фонтан на Арсенальній площі планують здати в оренду партнерам, а в сусідньому відкрити власний магазин. «Ми хотіли б здавати це місце ритейловим компаніям-початківцям (наприклад, книжковому магазину, кафе чи барбершопу). Для них це трамплін: ми будемо допомагати розкрутитися, тому що місце досить популярне, а за шість-вісім місяців вони заявлять про себе й почнуть шукати окрему локацію», – пояснює Кенігштейн. «Але для того, щоб показати приклад, ми відкриємо власний магазин, – продовжує він. – Це буде перший магазин Creative States, де будемо продавати супертрендові фешн-штуки, лімітовані колекції крутої якості. Наприклад, ми хочемо зробити свій рюкзак, але не будемо винаходити його з нуля. Ми подивимося, які найкрутіші рюкзаки у світі, пошукаємо аналоги в Україні та створимо свій».

Нині в приміщеннях триває ремонт, закінчити його планують до кінця літа. «Думаю, запустимося в серпні. Бо запуск локації – це процес. Запускаємося, продовжуємо дороблювати якісь речі, оформлення, декор. Фінально запустимося, думаю, до середини вересня», – каже Кенігштейн.

– Третій Creative States of Arsenal – це останній ваш простір на Арсеналі? Чи за можливості ви б розглядали нові приміщення поблизу? На тижні була новина про продаж ще однієї будівлі заводу.

– Я так не думаю. Чому ні? Місце класне. Попит на нерухомість у Києві буде тільки рости. Ми системний, якірний орендатор, ми організовуємо попит: усі ресторани поблизу приймають наших резидентів, наприклад. Я не бачу проблем із тим, щоб іти далі.

Але для нас важливо не канібалізувати свої локації, щоб не було внутрішньої конкуренції між локаціями. Наприклад, між першими двома корпусами Creative States of Arsenal A Development планує зробити міст, так ми об’єднаємо ці локації. Тому ми завжди готові розглянути нові об’єкти на території «Арсеналу».

– Ми зараз прогулялися з вами Арсенальною площею й територією ревіталізованого заводу. Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що це один із найкращих зразків урбаністичних змін у Києві. Але я не можу не запитати вас про інший аспект, враховуючи співпрацю Creative States з A Development. Олексій Баранов співпрацює зі Степаном Черновецьким у проєкті White Lines, до цього він протягом 20 років працював із Василем Хмельницьким. Це для вас є іміджевим викликом чи компромісом?

– Ви знаєте, Баранов у цьому сенсі дуже крутий бізнесмен, він має конкретний досвід реалізації проєктів. Якщо говорити про бізнес, то для мене Олексій – один із бенчмарків у тому, як можна бути водночас розсудливим, жорстким і креативним. Стосовно його зв’язків із людьми, які ви перерахували, – порахуйте десь…

– Будете казати про «перший мільйон»?

– Розумієте, у чому проблема нашого соціуму зараз… У США це було в 1920–1930-х вони реабілітували всіх бізнесменів: «Так, хлопці, стоп: 20% віддавайте державі, фонд якийсь створюйте, далі себе поводьте пристойно». Звідти вийшла величезна кількість людей. І звідти з’явилися ті еліти, які зараз багато що визначають. Україні на якомусь етапі теж треба це зробити. Неможливо знищити всіх без винятку.

Так, я згоден із тим, що олігархія – це зло, абсолютно. Звісно, її треба руйнувати. Але ми не можемо займатися більшовизмом, караючи людей тільки за бізнес-зв’язки. Для мене це великий біль. Та на будь-кого можна нарити будь-що через його зв’язки, пошукайте будь-кого…

Я ще раз повторю: я поза контекстом бізнес-стосунків [Баранова], у мене взаємини тільки з ним. Я вважаю його дуже крутим бізнесменом, для мене це в багатьох випадках приклад, я від нього багато чого навчився.

– Щоби закрити цю тему: ви б розглянули можливість відкриття Creative States на території «Більшовика»?

– Я б не зайшов на будь-яку локацію, не маючи впевненості на 100%, що її репутація бездоганна, що це прозора угода. Для мене це принцип. Коли я в горах, я не йду за маршрутом, у якому не впевнений.

Про «Більшовик» я навіть не думав, у деталі не вдавався. Якщо говорити логічно, то це досить далеко від центру. До того ж там треба підіймати й розвивати всю інфраструктуру.

– Це проєкт на багато років.

– Це проєкт колосального розміру. Нам колись пропонували локацію ще трохи далі, за містом, але взагалі фантастичного розміру. Це буквально був ангар на 25 тисяч квадратних метрів, це було багато навіть для «Епіцентру», я вже не кажу про нас.

Для нас важливе місце, щоб воно було на правильній локації, з правильною інфраструктурою. Важлива також супутня інфраструктура: ресторани, кафе, фітнес-центри тощо. Плюс – і це не менш важливо, ніж перші два чинники – це все, що стосується карми цього місця. Тут [на колишній території заводу «Арсенал»] карма дала змогу нам створити місце миру на локації, де раніше створювали війну. Цей корпус безпосередньо відповідав за виробництво зброї. Нещодавно цьому простору було три роки, а коли ми заходили сюди навесні 2017 року, тут була така собі Прип’ять: розруха, бездомні собаки, усе застигло з початку 1980-х.

Можна зробити, як тут. А можна зробити, як із корпусом [біля «Зоряного»]. Що з ним зробили? Його немає, його знищили. Усі проїжджають і запитують: «Це що, «Іскандер» прилетів?» А можна було б зробити красивий проєкт.

– Чи вирішилася для вас проблема з паркуванням машин після запуску паркінгу [на вулиці Князів Острозьких]?

– У нас ще є паркінг на Грушевського, там паркуються доволі багато наших резидентів. Якби не було [Грушевського], нам би не вистачало місць. Але зрештою це центр міста, плюс жоден об’єкт не гарантує паркінг. Жоден ресторан, коворкінг чи ще хтось. Паркінг – це така вишенька на торті, це nice to have.

– На відміну, наприклад, від США, де є регуляції, і кожен заклад чи підприємство повинне запускати паркінг.

– Але ми живемо не в Штатах, де багато землі, де паркінг або божевільно дорогий, або його немає.

– І в США все-таки інша культура користування автомобілями.

– Так. Але це не тільки про США. Скільки разів ви проїжджали Віднем і бачили спеціально обладнані паркінги? У Києві це вже запитання до нашого мера.

– Плюс високі штрафи.

– Плюс штрафи.

– Тобто з паркуванням стало легше, але допомагає додатковий паркінг на Грушевського.

– Якщо говорити про Арсенальну, то з паркінгом стало значно краще. Якщо говорити про Київ загалом, то жопа як була, так і залишилася. Але це той випадок, коли багато речей, які давно вже треба було зробити, списуються на війну. Чому ви не закатаєте яму на вулиці, якій уже 20 років? Тому що війна. Ну, окей.

Повертаючись до вашого першого запитання, у Києві все, як було завжди: усі ті самі проблеми, усі ті самі переваги. Київ не змінюється; якщо і змінюється, то тільки завдяки людям.

Київ, Варшава й інші плани на нові локації

– Хто зараз найбільші клієнти Creative States?

– Murka Games, вони сидять у нас у Дніпрі. У нас працюють Monobank, вони нещодавно розширилися, до речі. У нас багато середніх і малих компаній, але в нас також сидить низка міжнародних організацій, які ми не можемо розголошувати. Плюс зараз є чимало компаній, які переїхали до Києва з інших міст, зокрема з Харкова.

– До 24 лютого ви анонсували плани на Creative States у Харкові. Поки немає можливості до цього повернутися?

– Поки ні. Зараз ми запускаємо третій Arsenal і дивимося, як формується попит. Після цього будемо ухвалювати рішення.

– Чи актуальний для вас проєкт на пивзаводі Ріхерта на Подолі?

– Так. Це треба уточнити в A Development, але я знаю, що вони не припиняли жоден проєкт. Могли щось відкласти чи заморозити на певний час, як м’ясо в холодильнику. Але рано чи пізно вони його з’їздять.

– A Capital Towers?

– З цим я не дуже розумію, тому що він протягом тривалого часу стояв, там нічого не відбувалося. Поки не зрозуміло. Для нас важливо, щоб навколо була інфраструктура, а яка інфраструктура навколо Capital Towers? Я б залюбки повернувся до цього обговорення, але це має бути бажання двох сторін. У мене поки багато варіантів, де відкриватися.

– Ви якось теж казали, що як потенційну локацію розглядали Гостиний двір, була навіть комунікація з Мінкультом і зустріч із міністром Ткаченком.

– Я прийшов, поговорив із міністром. Тоді його якраз укотре звільняли. Закінчилося це тим, що він пообіцяв мене познайомити з групою архітекторів, які там щось обговорювали. На цьому все й закінчилося – втраченим часом і для мене, і для них. Якщо це буде цікаво державі, держава прийде та скаже.

Але, скажу чесно, я остання людина, яка хоче щось робити з державою чи бути якось із цим пов’язаною. Я ніколи не був у політиці, мені це не цікаво, до того ж було б неетично робити це без українського паспорта. Поки не буде прийнято інститут подвійного громадянства, принаймні у випадку з Ізраїлем.

– У вас цікавий підхід до ревіталізації історичних будівель, як із заводом «Арсенал». Які локації в Києві ще були б потенційно цікаві?

– Київський залізничний вокзал. «Укрзалізниця» зараз дуже круто працює. Це все зараз не на часі, там зараз більше потрібні «пункти незламності», а не коворкінги. Але після війни ми обов’язково до цього повернемося.

– Ще одне гіпотетичне запитання щодо локації. Зараз є дискусія щодо можливого оновлення простору Києво-Печерської лаври, передусім верхньої частини комплексу. Ви б могли уявити там новий Creative States?

– Ні, думаю, що ні. Цей обов’язковий німб, який має там бути, – це не про нас. Там буде відчуття важкості стін, а для нас стіни – це те, що має давати колосальну енергію. Ми за більш людяні місця, за місця, де менше високого, де більше такого вайбу простих людських стосунків. У нас непогані стосунки з богом, ми з повагою ставимося, але ми абсолютні агностики.

Загалом наш фокус зараз змістився – ми продовжуємо робити українські проєкти, але виходимо у світ.

– Ви вже анонсували, що розглядаєте Варшаву.

– Не тільки. Варшава мене досить сильно розчарувала, тому що це місто, відчутно перегріте за вартістю квадратного метра – і в оренді, і не в оренді. Це ринок, на якому все вирішують лендлорди. Коли справа заходить про бізнес, не всі польські компанії зараз хочуть говорити про співпрацю з українцями. Поляки дуже круті друзі України, великий респект їм за все, що вони роблять, але в тому, що стосується бізнесу, вони прагматичні.

– Я нещодавно говорив з Анною Козаченко, яка якраз готується запустити Milk Bar у Варшаві, вона багато розповідала про складність бюрократичних процесів у Польщі, зокрема з будівельними нормами.

– Та це жесть узагалі. Там дуже багато бюрократії, як і всюди в Європі. Але не тільки це, не забувайте ще й про те, що Польща – дуже релігійна країна, тому там дуже серйозно ставляться до вихідних.

З точки зору вартості квадратного метра у фітауті це також складно. Я не боюся конкуренції, але я дивлюся на багато ринків і найбільший потенціал зараз бачу в країнах третього світу. Тому що вони ще не забронзовіли, там ще немає рівня життя й жорстких правил, як у ЄС, але є амбіції та відкритість до нового. Наприклад, Мексика. Або мені подобається Непал – вайб, який є там, його вже важко десь знайти. Я б не зміг жити в Німеччині, Австрії чи Швейцарії, але там мені комфортно.

– Тобто на Варшаву вже не дивитися?

– Ні, дивлюся, безумовно. Там дуже багато наших, зокрема наших клієнтів. У Східну Європу не бачимо особливого сенсу йти. Тут ще треба дивитися на ментальність бізнесу: якщо бізнесу це треба, тоді окей; якщо не треба… У тій же Чехії, наприклад, усе самодостатньо: відкривати там українські проєкти ні нам не треба, ані їм.

До того ж ми зараз при ухваленні таких рішень враховуємо, як певна країна ставиться до України. Якщо ставлення токсичне, як в Угорщині, я ніколи там нічого не буду відкривати.

– Ви раніше також говорили про Дубай і Сінгапур.

– Слава Богу, у Дубай вирішили не заходити, бо зараз мені б довелося писати на вході «Москалям сюди не можна». [сміється]

– А Ізраїль?

– Останню локацію я відкрию в Тель-Авіві.

– Уже на пенсію?

– Але поки на пенсію не збираюся.