Репортаж«У «мирній» Білорусі жити небезпечніше, ніж воювати тут»: білоруси-волонтери, що допомагають Україні
Історії добровольців, медиків, учителів і волонтерів – від Києва до Варшави
Багато білорусів розуміють, як це – втратити дім за один день. За останні два роки десятки тисяч людей виїхали до України, Польщі, Литви та інших країн через репресії.
У білорусів за кордоном з'явилася ціла мережа допомоги своїм співгромадянам – це десятки організацій. І зараз ці ініціативи та сотні волонтерів використовують досвід, щоб допомагати Україні. Білоруси записуються в добровольці, їдуть на фронт надавати першу допомогу, цілодобово волонтерять на кордоні. Збирають і відправляють тони гуманітарки, шукають житло, безкоштовно консультують з юридичних питань та навчають маленьких українців.
Але герої цих шести й сотень інших історій кажуть, що дуже важливо розрізняти Білорусь та белоруссію (так країну називають у росії). Більшість солідарних з українцями білорусів – і меншість прихильників лукашенка, який програв на виборах у 2020 році та утримує владу насильством.
Білоруська журналістка Марія Сисой поспілкувалася зі співвітчизниками, які активно підтримали Україну у війні проти рф.
«Зараз у «мирній» Білорусі жити небезпечніше, ніж воювати тут». Білоруські добровольці в Україні
Поспілкуватися з добровольцями не так просто: багато хто зберігає анонімність, щоб уберегти від переслідування рідних, які залишилися у Білорусі. «Я Дуб, білоруський доброволець», – так представляється в голосовому повідомленні в Telegram людина, яка зараз у Києві. Йому близько 40 років, останні чотири місяці він проживав в Україні.
– Свого часу працював у Білорусі на підприємстві, але через свою позицію був звільнений, зазнав переслідування, був змушений виїхати та знайшов притулок в Україні. Полюбив цю країну, український народ. Вирішив, що мій обов'язок – захищати цей гостинний чудовий народ, як і білоруський народ, адже ми разом зіткнулися з одним великим злом. В нас один ворог.
Дуб – один із членів білоруської військово-патріотичної організації «Білий легіон», розгромленої режимом лукашенка. Як тільки почалася війна, «легіонери» вирішили, що не зможуть бути осторонь. Зрештою вони приєдналися до батальйону тероборони «Азов». Це підрозділ у складі Нацгвардії України, який зараз бере участь в обороні Києва. Тепер у ньому є білоруський батальйон добровольців.
– У нас тут багато білорусів, які були змушені залишити Білорусь через політичний тиск. Приблизний вік – від 20 до 50. Є хлопці, які мають бойовий досвід, хлопці зі студентського руху.
В «Азові», каже Дуб, білоруси не стикалися із негативним ставленням через свій паспорт. Але є деякі загони територіальної оборони, які з підозрою дивляться на білорусів.
– На жаль, якби Європа та інші країни жорсткіше реагували на ситуацію в Білорусі у 2020 році, а не висловлювали нескінченне занепокоєння, то такої ситуації у 2022 році могло б і не бути. Зло треба купірувати у зародковому стані. Поки воно не зміцніло і не відчуло вседозволеності.
Зараз небезпечніше жити в «мирній» Білорусі, ніж воювати тут, – додає він. – Принаймні тут у мене є зброя і можливість протистояти ворогові на рівних.
Білоруський батальйон вже отримує бойові завдання і активно тренується: спецдисципліни, стрільба, володіння високотехнологічною зброєю (Javelin, NLAW, дрони). Паралельно добровольців доукомплектовують.
– Наразі є проблема з турнікетами (джгутами) для забезпечення догляду за людьми, якщо вони раптом попадуть під обстріл. З бойового непогано було б мати прилади нічного бачення та тепловізори. Усього потроху підвозять. Наші білоруські волонтери дуже добре працюють, забезпечуючи й нас, й українців.
Активіст Дмитро Завадський – один із тих, хто якраз і збирає добровольців. У 2021 році через загрозу арешту він поїхав в Київ, а потім в Німеччину, звідки координує постачання білорусів на передовий. Постачає бронежилети з пластинами високого класу, каски, ремені, наколінники, рюкзаки, тепловізори, нічники, рації.
– Коли почалася війна, почали швидко відгукуватися та приєднуватися й люди, й організації, як «Білий легіон», окремі волонтери й діаспори. Американська діаспора білорусів допомагала з ліками, чеська – зі спорядженням. Допоміг банк однієї з європейських країн, завдяки якому ми змогли купити дефіцитні зараз пластини для бронежилетів.
Офіційних даних немає, ситуація змінюється щодня. Активісти вважають, що в Україні зараз близько 200 білоруських добровольців. Але лише за перші два тижні війни понад 1000 білорусів записалися у варшавському Центрі мобілізації добровольців і чекали на можливість вирушити на фронт.
– Є затримки через посилену верифікацію. Кожного добровольця перевіряють і ми, білоруська сторона, і українські спецслужби. Ще одна складність у тому, що режим лукашенка є співучасником російського вторгнення, тому українці досить стримано надають можливість білорусам формувати свої підрозділи. Але над цим працюють активісти й у Києві, й у Варшаві, та й не лише вони.
«Коли тебе навчають як медика, ти не маєш права на бездіяльність». Кася, медик на фронті
У центрі Варшави, біля підсвіченого жовтим та блакитним Палацу культури та науки, ми зустрічаємося з Касею (ім'я змінено). Їй трохи більше 30 років, вона лінгвістка. Як волонтерка Кася півтора року провела в одній із країн Близького Сходу у зоні бойових дій, там вона пройшла медпідготовку.
– Я не була на самій лінії фронту, де все вибухає і люди гинуть десятками, але провела понад пів року у тренуваннях, щоб надавати допомогу. Це евакуація поранених в умовах війни та надання першої допомоги так, щоб людина, яку повезуть до лікарні, змогла туди доїхати. Це прості запобіжні заходи: забезпечити прохідність дихальних шляхів, зупинити масивну кровотечу, підготувати до транспортування. Наприклад, якщо є підозра на перелом хребта, то треба фіксувати шию, тому що спинний мозок відповідає навіть за дихання та серцебиття, і найменше пошкодження може коштувати людині життя.
Кася також погодилася поспілкуватися лише на умовах конфіденційності через сім'ю, яка залишилася у Білорусі. Говорить, що через участь у війні на боці України «певні структури» можуть нею зацікавитися.
– Рідні мене підтримують. Вони теж проти війни та російської агресії. Сестра сказала, що здивована, що я не стала збиратися раніше: «Війна почалася, а ти досі не пакуєш сумки?». Від мене чекали чогось такого – я багато працювала волонтеркою.
Загалом це було швидке рішення, – додає Кася. – Ти просто надаєш допомогу, бо маєш навички. Коли тебе навчають як медика, це багато чого зобов'язує. Ти не маєш права на бездіяльність.
Друзі, знайомі та незнайомі допомогли Касі зібрати все, що має бути у медика на фронті: інструменти для інтубації, мішок Амбу, пульсоксиметри, декомпресійні голки, ноші, джгути, шини, бинти, пов'язки, пластирі, розхідники для крапельниць, фізрозчин та інші ліки. Хтось переказував гроші, хтось купував потрібне в інших країнах та надсилав. Коли ми зустрілися, Кася якраз чекала на останні посилки й готувалася виїжджати (на момент публікації Кася вже під Києвом і допомагає людям).
– Хтось просто приїжджає до Львова, записується, і його кудись відправляють, а я їду до своїх друзів-волонтерів до Києва. Думаю про те, щоб допомагати волонтерам, які беруть участь у бойових діях та допомагати постраждалим під час зіткнень діставатися лікарень. Не планую працювати в лікарні, бо я не лікар за освітою.
Наразі Кася налаштована на два місяці волонтерства. Ще два тижні тому вона планувала інше.
– Я зовсім нещодавно повернулася з Близького Сходу і сподівалася, що маю можливість відпочити. Знайти спокійну роботу, винайняти квартиру зі своїм собакою… Але сталося все це.
Внутрішньо я ще переживаю попередню війну, яка ще триває, і там багато моїх друзів. А тепер настає щось нове і жахливе. І найбільш домінуюче почуття зараз – бажання все це зупинити. Щоби все це припинилося.
«І хотілося б вимкнути телефон, але люди під бомбами. Вони тобі пишуть і чекають від тебе допомоги». Оксана, волонтерка на кордоні
У селі Долхобичув неподалік кордону Польщі та України розташований один із центрів прийому біженців. Кожні 15 хвилини приїжджають мікроавтобуси, а з них виходять діти та жінки.
Волонтер у яскраво-зеленому жилеті розповідає кожній новій групі людей, що далі. Ось тут можна поїсти безкоштовно, а тут роздають SIM-карти. Потім одній людині із сім'ї з усіма документами треба підійти до волонтерів за столами. Поки люди чекають на автобуси та машини в різні міста, можна трохи відпочити, навіть прилягти. Але саме в цьому центрі немає можливості залишитися на нічліг.
Оксана Букіна – одна з волонтерок. Вона дізналася про війну з чату української онлайн-школи, де була адміністраторкою: діти розповідали про обстріл, сирени та батьків, які барикадують матрацами вікна. Оксана відразу ж почала дізнаватися в місцевому чаті «Білоруські у Вроцлаві», хто чим готовий допомагати: житлом, грошима, волонтерством – люди почали відгукуватися десятками. Паралельно вона написала у соцмережах, що допомагатиме з виїздом та зустріччю біженців.
– І ми втрьох стали координувати: з'ясовувати, чи виїхали люди з Києва, чи змогли сісти на потяг, чи дісталися Львова, на якому вони кордоні й хто готовий поїхати їх забирати. Це був змішаний нон-стоп, від якого розривалася голова. Ти говориш з кимось телефоном п’ять хвилин, і за цей час у тебе в Telegram 100-150 повідомлень. Вони з астрономічною швидкістю летіли.
Другий координатор Вікторія розподіляла машини: кому до якого табору їхати, кого забирати. А Поліна шукала житло, доки людину везли у Вроцлав.
– Ми взагалі майже не спали. Пам'ятаю, лягли годині о третій і вже о шостій-сьомій почалися дзвінки, й треба відповідати. Може й хотілося вимкнути-відпочити, але коли є конкретні люди під бомбами, то вони тобі пишуть і чекають від тебе допомоги.
Потім Оксана та кілька її знайомих білорусів почали волонтерити у центрах прийому біженців. Чоловіки взяли відпустку за власний рахунок. Віктор приїхав із Німеччини, інші їздять із Вроцлава – це сім-вісім годин у дорозі. Спочатку волонтерів-цивільних до таборів біженців не пускали, каже Оксана.
– Наш Віталік перші три дні жив у машині біля пункту і допомагав, підказував, знаходив машини, бо тоді просто випускали людей з табору: відіспалися, поїли, помилися, виходили на вулицю – і ні мови, нічого в іншій країні. Він просто на вулиці волонтерив. У результаті керівництво пунктів побачило це та дозволило працювати у самих центрах.
Зараз найбільша проблема – шукати людям тимчасове житло. До речі, на волонтерів виходять фонди та просто небайдужі люди з Німеччини, Італії, Португалії, Іспанії, які теж готові надати житло та допомогу. Але в більш далекі країни багато людей їхати морально не готові.
– В українок у голові немає відчуття, що це надовго. Думають, що почекають, коли чоловіки переможуть, і вони повернуться. Але якщо все затягнеться, то піде психологічне усвідомлення, депресія та розуміння, що Європа так швидко всім не дасть роботу. І чоловіки на фронті, і всім потрібні гроші, треба якось заробляти. Стоять дівчата молоді та красиві з маленькими 1,5-2 однорічними дітками на руках і запитують, куди поїхати краще, щоб швидко знайти роботу. І я розумію, що такого немає тут – з дитиною швидко зараз не знайдеш.
Оксана зараз також без роботи. У Білорусі вона була співвласницею бізнесу у сфері освіти. У 2020 році її заарештували на мітингу, а потім завели кримінальну справу за масові заворушення (типова стаття для учасників мирних протестів у Білорусі), але Оксані з сином вдалося виїхати в Україну.
– Я такий самий біженець, навіть на міжнародний захист подалася. Втікали екстрено з дитиною без речей, без нічого. Ми приїхали до Києва, а нас так добре зустрічали кияни: зібрали мені постіль, подушки, посуд, одяг. Вони просто під крило взяли! А їжі скільки притягнули! Хтось сказав колегам, ось така ситуація, хтось сусідам розповів і люди писали-дзвонили-допомагали.
Переїхавши у Вроцлав, Оксана разом з українськими розробниками почала стартап, але війна все зупинила.
– Учора ввечері був такий емоційний момент. Людей дуже багато, всі втомлені, а я за звичкою усміхаюся. Мені кажуть «Що ви посміхаєтеся?». Я якось не стрималася, кажу, мені теж важко, я тут так само живу на мігрантських правах – ми винаймаємо квартири, у мене взагалі зараз немає роботи, і я просто тут. І вони так усі затихли, почали питати, а як у вас? «Боже, вам теж важко, у вас теж жах коїться, ми знаємо стільки ваших історій». Я взагалі не почула такого: «А з вашої країни танки, з вашої країни бомби» – ні. Жоден чоловік нічого подібного не сказав. Як йшла, то хтось підбіг та поцілував, хтось обійняв, сказав: «Усього хорошого», «Спасибі, ви нам так допомагаєте».
Наразі Оксана волонтерить у дитячій кімнаті на вроцлавському вокзалі. Там мами можуть ненадовго залишати діток, доки вирішуються організаційні питання. Оксана каже, що старші діти можуть висловити свої накопичені почуття, а маленькі швидко їх скидають. Вони вже грають, шумлять, дружать і не дружать. А якщо з ними гратимеш, обов'язково зроблять подарунок: сніжинку, картинку.
«Біда об'єднує дуже. Таке відчуття, що весь світ у воєнному стані». FreeShoop, білоруський склад гуманітарної допомоги
Варшава, район Мокотув. Біля будівлі на Жимовського, 36 розвантажуються та завантажуються машини всіх розмірів. Скрізь наклеєні покажчики, які ведуть до складу. Двері з написом FreeShop Partyzanka відчинені, ходять люди з коробками. Усередині кілька величезних кімнат, буквально завалених одягом, взуттям, пакованнями памперсів та іншими гуманітарними вантажами. Пару десятків волонтерів сортують речі: куртки, сукні, дитяче, жіноче, чоловіче. На склад постійно заходять українці, щоби взяти потрібне. Керує всім цим команда з восьми волонтерів.
Олена Маркевич – основний координатор. Ми з нею розмовляємо в «офісі» – невеликому приміщенні, де деякі учасники команди ночують просто на матрацах у спальниках.
– Поруч із нами є будівля на 200 спальних місць. Туди з інформаційних пунктів Варшави приїжджають переночувати люди та приходять до нас за необхідними речами будь-коли. Або, скажімо, у людей літак, а в них немає нічого. Вони беруть валізи, сумки, речі, щоби спокійно їхати.
Склад та нещодавно створений для прискорення роботи фонд Zyvi ще збирає медикаменти, дитяче харчування та спорядження для добровольців. Все це їде польськими містами, у прикордонні зони та в Україну – у Львів та більш важкодоступні місця.
– Біда об’єднує дуже сильно. Постійно щось привозять люди з Варшави: українці, поляки, білоруси, турки, росіяни. Перші дні люди дзвонили кожні кілька хвилин – я казала, що треба, а що не треба везти. Наші діаспори за кордоном теж одразу підключилися. Люди з інших країн надсилають посилки, наймають мікроавтобуси – ось приїхало шість «спринтерів» із засобами особистої гігієни.
Нам дзвонять організації з Німеччини, Норвегії, Нідерландів, Грузії – пропонують співпрацю та допомогу. Вони розуміють, що гуманітарний хаос слід організувати, а ми вже вміємо його структурувати. Ми з багатьма вже протягом тривалого часу в контакті, вони допомагали дуже білорусам, а зараз багато нових людей про нас дізналися. Домовляємось дуже швидко – таке відчуття, що весь світ у воєнному стані.
У команди FreeShop Partyzanka немає зарплат, лише донати. Але для Олени це повноцінна робота останні півтора року, від початку післявиборчих протестів у Білорусі. На той час вона мешкала у Польщі вже кілька років.
– Коли почалися переслідування білорусів, пам'ятаю, як ми переживали. Стояли на мітингу посеред Варшави, на Палаці культури, й не знали, що ми можемо зробити. Ми тільки розуміли: ще буде потік людей, які приїдуть сюди, і їм треба буде допомагати.
Загалом хвиля міграції білорусів не припинялася весь цей час. Ми бачили, у якому стані приїжджали білоруси. То справді був яскраво виражений ПТСР. Я зараз, коли зустрічаю хлопців з України, ловлю такі флешбеки постійно.
Олена, як і багато білоруських мігрантів, вже стикалася з докорами через участь режиму лукашенка у війні.
– У мене сьогодні дівчина з України запитала: «Чому ви, білоруси, ваші білоруські війська так агресивно ставитесь до нас?». Я розумію її біль, я кажу їй: «Пробач мені, будь ласка, але не порівнюй Білорусь та белоруссію. Це – різні поняття».
Не встигаю зараз читати новини. Мені розповідають, що йде якийсь хейт білорусів. Ми не намагаємось комусь довести, що ми не такі. Навіть якби Білорусь не була б ніяк причетною, ми б однаково це робили в будь-якому випадку.
«Перша хвиля солідарності дуже активна, і це треба використати». Волонтери Білоруського молодіжного хабу
Центр Варшави, через вікно-вітрину будівлі, де в 1989 році розташовувалася штаб-квартира польського об'єднання незалежних профспілок «Солідарність», видніються два прапори: український жовто-блакитний та білоруський біло-червоно-білий.
Тут нещодавно відкрився Білоруський молодіжний хаб. Це культурно-освітній простір та справжня віддушина білорусів, яким довелося виїхати з дому: тут навчають білоруську мову, репетирують театри та хори, бувають концерти та квізи. Ще тут допомагають білорусам шукати житло та обживатися. А тепер займаються трансфером та розселенням усіх, хто тікає з України. Керівник хабу Олександр Лапко розповідає, що першого тижня волонтери буквально жили в хабі та обідали супами швидкого приготування.
– Ми активізувалися, але не тому, що режим лукашенка став агресором. 2020 рік став для нас роком самоорганізації – у Польщі активізувалися чи створилися понад 20 білоруських організацій у різних містах. Ми всі разом зараз і працюємо.
Ми хочемо, щоб у людей було менше труднощів. Координуємо, поки вони їдуть із кордону: знаходимо житло, зв'язуємося з людьми, й вони одразу їдуть у квартиру. Наш рекорд – за 40 секунд знайшли житло. Ми збираємо базу тих, хто готовий прийняти, за перші два тижні ми знайшли понад 300 квартир під 1000 спальних місць.
Понад 50 волонтерів шукають житло через чати та соцмережі, домовляються про безкоштовне розміщення з готелями та звертаються до костелів. Парафіян просять залишати контакти, а парафія потім передає їх волонтерам.
– Перша хвиля солідарності дуже активна, і це треба використати. Білоруси знають, що за кілька тижнів популярність теми війни почне спадати, але проблема залишиться і буде рости.
«Діти все малюють прапори України. У кого не спитай, всі хочуть додому». Школа при Центрі білоруської солідарності
Практично кожні двері на вулиці Олеандров у Варшаві зараз прикрашені українським прапором. Тут розташований Центр білоруської солідарності, чиї контакти є у листівках інформаційних пунктів для біженців на вокзалах.
Близько 70% людей, які звертаються сюди за юридичною допомогою та пошуком тимчасового житла – українці. Усього чотири волонтери отримують на день близько 150 звернень у соцмережах та більше сотні дзвінків.
Рік тому тут відкрили школу для білоруських дітей. Пару разів на тиждень вони приходять на уроки білоруської, польської та англійської, а також малювання, ліплення з глини, театральний гурток і заняття з журналістики. І все це безкоштовно. Щойно почалася війна, директор школи Хелена Родіна зрозуміла, що потрібно відкривати такі ж безкоштовні групи для українських дітей.
– Дітки займаються з 09:00 до 15:00, у кожній групі свій опікун, і все це волонтерки з України, які теж покинули країну через війну. Приходять волонтери-викладачі польської, англійської, музики та малювання. Діти тут же обідають та ходять гуляти.
Поки що у школі 25 дітей і три групи. Найменшому українцю тут – три роки, старшому – дванадцять. Хотіли б набрати більше дітей, тому шукають приміщення та фінансування.
– Я дуже хвилювалася, коли писала оголошення, почитавши у соцмережах, як зараз українці ставляться до білорусів. Але ми набрали всі три групи приблизно за дві години. Ще 70 дітей у списку очікування. Коли після першого дня дітей забрали, мами дякували нам та говорили: «Не вигадуйте, українці добре ставляться до білорусів»; і я зітхнула з полегшенням. Сподіваємося, що зможемо відкрити ще одну-дві групи найближчим часом.
Ще днями з українськими дітьми почне працювати психолог. Багато дітей, які приїхали з Білорусі після 2020 року були травмовані. Першого тижня малювали ОМОН, кров, відрубані руки, голови… Це було жахливо.
В українських діток стан ще складніший. Є хлопчик Макар – він може йти коридором і повторювати: «Ненавиджу путіна, ненавиджу путіна, ненавиджу путіна, хочу додому». Найменші всі малюють українські прапори, хоч ніхто нічого не говорив, просто дали папір та олівці. Усі такі налякані. Діти бояться слово сказати, а у кого не спитай, всі хочуть додому.
авторка: Марія Сисой