«Мої думки тихі» – дебютний фільм 25-річного українського режисера Антоніо Лукіча. Стрічку за час українського прокату подивились близько 100 тисяч людей. Фільм зібрав понад 10 мільйонів гривень при бюджеті 9,2 мільйона. Та отримав премію FIPRESCI на Одеському міжнародному кінофестивалі, а режисер здобув нагороду національної премії кінокритиків «Кіноколо» в категорії «Відкриття року». У Kyiv Academy of Media Arts Антоніо розповів, як знімали стрічку і що планує робити після дебюту.

Фото: KAMA

Пітчинг

Я жартую, що знайти гроші на фільм було найлегшим етапом виробництва. Пітчинг – те місце, де ви можете всіх обдурити, написавши щось, що не відповідатиме результату, і представити це максимально виграшно. Відтак отримати гроші на фільм. Я дуже вдало обдурив експертів на пітчингу, бо врешті у фільмі все кардинально змінилось. Проєкт, який ми подавали на пітчинг, був структурований і чіткий. Ми намагались створити відчуття цілісності майбутнього фільму. Але в процесі все змінилось. Мені було б дуже сумно, якби я зняв той фільм, який подавав на пітчинг. Це був би грандіозний провал.

Головним аргументом стане не ваш сценарій та ідея, а ті роботи, які ви знімали раніше. Зазвичай це короткометражки, на які фактично не потрібні гроші. Це досить проста форма, і якщо ви ставите собі правильні режисерські завдання, то вийде хороша короткометражка. Одну зі своїх перших короткометражок «У Манчестері йшов дощ» я зняв за 15 тисяч гривень – ми склались по 5 тисяч гривень з оператором і режисеркою, які були моїми друзями. Цього вистачило, щоб зняти фільм, який потім отримав приз на дитячому фестивалі. З призом вже набагато легше і комфортніше спілкуватися з продюсерами.

Так ми отримали гроші, Держкіно видало 8,9 мільйона гривень. Офіційний бюджет фільму – 9,2 мільйона. Продюсер ще додав 10 тисяч доларів. За детальними підрахунками, фільм коштував дорожче – багато хто працював за ідею. Люди готові були їхати в експедиції, набиратися досвіду. Тільки так нам вдалось зняти фільм за ці гроші.

Команда

Підбір команди – завжди складний момент. Люди хочуть заробляти і, якщо дізнаються про більш вигідну пропозицію, можуть піти від вас. Тому, коли починаєш співпрацювати з кимось, маєш розуміти, що ця людина має бути з тобою до кінця. Як це зробити – не знаю. Але я намагався так працювати. Режисура – це пошук більш талановитих людей, ніж ти сам, і спроба шляхом маніпуляцій змусити їх працювати на свою ідею [сміється].

Я не вірю у те, що існують щасливі знімальні команди, які роблять хороший фільм. Якщо команда щаслива і всі усміхаються, додаються на Facebook і дружно працюють на майданчику, то фільм зазвичай виходить поганий. Якщо усі конфліктують і страждають, то результат каже сам за себе [сміється]. Якщо ви вирішили зняти серйозне кіно, ви маєте налаштуватись на те, що буде непросто.

Професійних кіношників в Україні не дуже багато. Їх одиниці

Я працював над фільмом з Toy Pictures. До «Моїх думок тихих» вони випустили лише два фільми. Я розумів, що у цьому є як плюси, так і мінуси. Це люди з чистою репутацією, вони ще не встигли зарекомендувати себе погано, хоч і не зняли нічого хорошого [сміється]. Головним плюсом стало те, що вони дали мені повну свободу творчості – таку, що я забув, що маю продюсерів. Насправді вони ні в чому не відмовляли, навіть купили авторські права на трек Spice Girls Viva Forever.

Професійних кіношників в Україні не дуже багато. Їх одиниці. Якщо поглянути на найбільш гучні фільми 2019 року, то все це одна й та сама кінокоманда: звукорежисер Сергій Степанський і монтажер Саша Чорний. Звісно, є й інші професійні люди, але їх пошук вимагає багато часу.

Сценарій і кастинг

За сценарієм спочатку фільм був схожий на короткометражку «У Манчестері йшов дощ», яка розповідає історію мого дідуся. Але у повному метрі резонувати на цю тему мені більше не хотілось. Тому я переписав сценарій. Я сів і написав усе найнеприємніше, що я хотів сказати, але ніколи не казав своїй мамі. Вийшло 17 сторінок тексту [сміється]. Насправді у нас з мамою досить гарні стосунки.

Фактично, я писав сценарій уже під акторів. Під час роботи я чув голос головного героя – дуже важливо на цьому етапі розуміти, хто твій персонаж. Він має бути провідником саме вашого світосприйняття, це ваш внутрішній голос. Я одразу зрозумів, що ним буде Андрій Лідаговський [грає роль Вадима, головного героя] – мій друг. Завдяки своєму зросту він виражає моє світосприйняття незручності, непристосованості до життя. У процесі зйомок я ще й зрозумів, що це риса цілого покоління – покоління міленіалів, людей, які «живуть в оренду». У них дуже розмите розуміння, що таке нормальне життя.

На Ірму [Вітовську, грає роль мами Вадима] мені порадила звернути увагу моя мати, їй сподобалося, що вона гарно говорить українською. До того ж Ірма – акторка з комедійною органікою, а її роль переважно драматична. Коли ми з нею зустрілись – я не помітив у ній акторку, а вона не помітила у мені режисера. При чому буквально. Вона сказала: «Хлопче, веди мене до головного». Але потім не могла повірити, що я написав цей сценарій. Він їй дуже сподобався. Це було головним аргументом, чому вона згодилась на роль.

Зйомки

Перед роботою я попросив знімальну групу подивитись три фільми – «Синій оксамит» Девіда Лінча, «Зламані квіти» Джима Джармуша та «По той бік надії» Акі Каурісмякі. Стрічка Джармуша мала схожу з моїм фільмом структуру, а у «По той бік надії» була схожа кольорова гама.

Найважчою під час зйомок була адаптація. Коли ти знімаєш фільм, то щось постійно змінюється. Ти маєш оперативно реагувати. Наприклад, ми проглянули якусь цікаву локацію, вирішили все робити під неї. Потім хтось пропонує нове, цікавіше рішення. Доводиться сісти і переписати частинку сценарію. Ця постійна адаптація до деталей призводить до того, що ти живеш із загостреним почуттям відповідальності. Це не просто. Після знімального процесу я раджу різко не кидати роботу, а зайнятись якимось перехідним заняттям. Наступного дня після зйомок я полетів відпочивати у Туреччину. Це було помилкою. Після двох років роботи над фільмом я не міг швидко перемкнутися.

Найважчою під час зйомок була адаптація

Частину фільму ми зняли краще, ніж хотіли. Більшу частину зняли гірше, ніж хотіли. І малу частину зняли точно так, як хотіли. Останнє – це міра нашого професіоналізму. Коли ти реалізуєш свій задум раціонально, то він є таким, яким має бути. Фільм зняли за 29 днів, 26 з них працювала повноцінна знімальна група [близько 70 людей] і ще близько три дні знімали мінігрупою, зокрема сцени з тваринами.

Сцена, де мама хоче влаштувати самогубство – ось там я чекав, що щось піде не так. Але все вийшло навіть краще, ніж я хотів. Тому що погода нам підіграла: все починалось у сонячному ключі, потім погода стає похмурою, відтак насувається гроза і гримить. Це було пластичним вираженням того, що ми хотіли передати у сцені.

Я слабо вірю у те, що у Києві можна створити історію, яка б органічно звучала українською. Якщо у вашому фільмі дія відбувається у Києві й актори говорять  чистою українською, «що-кають», кажуть «Гей, чуваки, ходімо з нами», то, найімовірніше, це фільм про студентів «Могилянки», які перечитують найкращі роботи [Пантелеймона] Куліша. Нам пощастило, що ми перенесли дію фільму на захід, там такий закарпатський діалект – це норма. Це був принциповий момент для мене, я не хотів знімати фільм українською, щоб це було формальне виконання вимог Держкіно.

Монтаж

Мене запитують, коли вийде режисерська версія стрічки. Ніколи. Бо дивитись її неможливо. Це набір сцен тривалістю 3,5 години, які ніяк одна з одною не монтуються. Я пів року монтував сам. Кожну окрему сцену я доводив до досконалості – намагався зробити шедевр. Вийшов фільм із 40 геніальних епізодів. Це було неможливо дивитись. Тоді я вирішив запросити до роботи Сашу Чорного. Він навчив мене головного – працювати в одній субвенції, тобто збирати фільм у цілому, а не окремо. Я побачив взаємний зв’язок між окремими сценами. Монтажер став тією людино, яка розділила відповідальність за складні рішення.

«Мої думки тихі» – зізнання у любові матері та материнству

Коли ти дебютант, то маєш право помилятись. Моя помилка була в тому, що я зняв забагато сцен, які не потрапили у фінальну версію. До прикладу, зі стрічки довелося вирізати цілу любовну лінію. Бо у фільмі трапляється тільки одна любов, це любов до мами. «Мої думки тихі» – фактично зізнання у любові матері та материнству. Тому ще одна любовна лінія з дівчиною, вона повторювала б цю тему.

Знімали так, щоб мати максимальну свободу вибору під час монтажу. Авторський фільм можна створити не тільки у процесі зйомок, а й в процесі монтажу. Якщо монтуєш серіал, важливо бачити того, хто говорить. Якщо монтуєш кіно – того, хто мовчить. Демонстрація того, хто мовчить, може сказати набагато більше, ніж того, хто говорить. Бо ти знімаєш не сюжет, а характер.

Чому став режисером

Пішов навчатись на режисера завдяки мамі – вона побачила у мені здібність до організації та об'єднання людей. Коли приїхав навчатись у Київ, я мало знав про режисуру. Якби мене запитали, хто такий режисер – я б пригадав Стівена Спілберга і сказав би, що він зняв «Титанік». Під час навчання – я 6 років навчався в університеті Карпенка-Карого – я подивився дуже багато кіно, здається, переглянув усі фільми. Вразили стрічки Вуді Алена, фільми братів Коенів. Не можу сказати, що я фанат якогось певного жанру, подобаються різні фільми – є ті, які надихають, а є й такі, які буквально викликають пієтет. Наприклад, коли дивишся «Андрія Рубльова» Андрія Тарковського, то ніби торкаєшся до чогось божественного, це якась вища грань кіно. Я виростав як документаліст і бачив багато документалок, зокрема на мене вплинули стрічки Герца Франка і Віктора Косаковського.

Пішов навчатись на режисера завдяки мамі

Зараз намагаюся поєднувати звичайне життя і творчість, жити з девізом «Роби, що маєш, і буде, що буде». Пишу свій другий фільм, паралельно відволікаюсь на рекламу. Був би не проти гарного серіалу.