Данський містопланувальник і дизайнер Мікаель Колвілл-Андерсен уже понад півтора року займається ініціативою Bikes 4 Ukraine, яка збирає вживані велосипеди з Європи й відправляє в Україну. Останні шість місяців велоурбаніст перебуває в Києві та займається іншим проєктом – терапевтичним садом у скандинавському стилі, який він хоче організувати на Подолі.

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану зустрівся з Колвіллом-Андерсеном у його орендованих апартаментах і розпитав про простір і чому це важливо.

 Фото: Серж Хуцану

 

– Давай почнемо з початку, як твої справи?

– Знаєш розшифровку абревіатури SNAFU? Це слово було іронічним військовим акронімом, який уживали військові США під час Другої світової війни у своїх рапортах керівництву з поля бою. Вони доповідали ситуацію, а в кінці писали – SNAFU, себто «Ситуація нормальна: все як завжди хуйово» (Situation Normal: All Fucked Up). Тож якось так, більш точно не описати. [сміється]

Між іншим, так буде називатися наша подвійна виставка з українською художницею Калиною Серяковською, яка відбуватиметься 1–9 березня. Вона буде проходити за підтримки Данського культурного інституту в бомбосховищі в підвалі готелю Bursa. Тож, користуючись нагодою, запрошую до відвідин.

– Тож ти пишеш картини й організовуєш виставки. Що ще відбулося у твоєму житті з моменту нашої останньої розмови [у травні 2023 року]? Як справи у Bikes 4 Ukraine?

– Я продовжую працювати з ініціативою Bikes 4 Ukraine. І хоч краудфандинг та інтерес до України, здається, потроху згасає, але, знаєш, днями я доставив 100 велосипедів у місто Дніпро. Так, ми досягли позначки в 1000 велосипедів. Це було гарне чарівне число. Тож ми досі працюємо над цим. Це займає багато часу і зусиль, і, знаєте, нам потрібні спонсори. Але велосипеди продовжують їхати. Є величезна потреба в цьому. 40% українців усе ще потребують гуманітарних товарів. 

Ще я видав книгу. «45 ідей для українських міст. Та будь­-якого іншого міста світу», що вийшла в жовтні [2023 року]. Ще в січні минулого року я писав своєму видавцеві й казав: «Чувак, я боюся будь-якого плану Маршалла для України, тому що план Маршалла після Другої світової війни був під керівництвом американців». Усі ці компанії заробили стільки грошей на плані Маршалла, так? Хороша капіталістична модель для них. Звичайно, вони відбудували деякі європейські міста. Чудово. Але потім вони відбудували їх в американському стилі, так? До прикладу, Ганновер.

Вони говорили про диво Ганновера. «Ми перебудували його, і він став схожим на Даллас», чи не так? І тепер ми боремося з усією цією автомобілецентричною інфраструктурою. Тож я боюся того, що буде далі, тому що зараз капіталізм зашкалює. Корпоративний світ. Відбудова буде величезним інженерним проєктом. Це вам не висадити чотири дерева на вулиці. Це буде щось на кшталт: давайте побудуємо тунелі через гори чи щось подібне. Тож я сказав, що мене це турбує.

 

   

 

 Відбудова буде величезним інженерним проєктом. Це вам не висадити чотири дерева на вулиці

 

   

 

Отже, ми повинні видати книгу з усіма хорошими речами про урбанізм. А потім він відповів. Ніколи не забуду. Він написав, що це буде перша книга про післявоєнну реконструкцію в Європі у 21 столітті. І я подумав: «Срань господня, це круто». Для написання я намагався зібрати якомога більше колег з усього світу. Усі хотіли долучитися. У підсумку в нас було 32 експерти, включно зі мною. І я написав приблизно 14 розділів, тому що мені потрібно було заповнити прогалини. Наприклад, продовольча безпека в містах. Знаєте, те, що ми звикли робити в містах, замість того, щоб тримати все на складах. 

Отже, ми, 32 експерти, у тому числі й українці, працюємо над тим, що потрібно українським містам, незалежно від того, чи були вони зруйновані, чи просто використовують цю війну як можливість для змін. Як на мене, ця книга – велика подія, я пишаюся нею й дуже раджу. Вона дійсно крута. 

Як я щойно сказав, війна – це можливість, так? Мер Миколаєва [Олександр Сєнкевич] сказав мені це ще у 2022 році. І ось ми з командою працювали пів року, розробили величезну велосипедну стратегію для всього Миколаєва. А потім данський уряд, який допомагає з відбудовою міста, каже: «Ми не бачимо, як це може допомогти з відбудовою». Але це ж найбільш данська історія за весь період великої війни для Данії, розумієте? І зараз я намагаюся з'ясувати, як отримати фінансування для цього. Це близько 400 000 євро. Але це вже інша історія.

Також я провів кілька майстер-класів з урбаністики для дітей. Так, один із них відбувся тут, у «Самосаді» на Подолі, та в одній із місцевих шкіл. До «Самосаду» прийшли 20 дітей разом із батьками. Я робив це й раніше по всьому світу. Мені подобається працювати з дітьми, тому що в них є логіка, допитливість і немає ніяких фільтрів. Як ви можете виправити цю вулицю? У чому проблема цієї вулиці? Чому машини стоять на тротуарі? Як це можна виправити? Бум, бум, бум – купа відповідей. Тож це так надихає бачити, як українські діти, знаєте, не поступаються своїм одноліткам в інших частинах світу. Тож так, було багато тактичного урбанізму. [сміється]

Ще з маленьких, але приємних речей, ми облаштували столи для пінг-понгу в тому ж «Самосаду» та полагодили дитмайданчик, що біля готелю Bursa. Так, я, як-то кажуть, запхав свої пальці в різні пироги. [cміється] А потім ця ідея з терапевтичним садом просто звалилася як сніг на голову.

 

   

 

Через вторгнення Київ є містом-побратимом Копенгагена та Парижа. Боже, так багато чого можна навчитися в цих двох міст. Кличко, знаєш, може будувати купу всього корисного замість автомагістралей та іншого лайна

 

   

– Ти перебуваєш у місті з літа минулого року. Тож ти точно застав одну з найбільших ракетних атак на Київ на початку року [2 січня]. Як воно?

– Я був у Миколаєві, коли до лінії фронту було 10 кілометрів, це було страшно. Але, виявляється, я нічого не знав про страх до 2 січня. Тоді я вперше задумався, що варто було б сходити до бомбосховища (але так і не пішов). [сміється] У мене також уже є ці моніторингові додатки й Telegram-канали, які сповіщають про ракетну небезпеку, і вже на моменті, коли я побачив, що це не просто злетів МіГ, я напружився. Потім почали зʼявлятися ці повідомлення про «Кинджали», згодом пролунали перші вибухи, за будинками з вікна було видно дим.

Хоча навіть попри це хтось йшов вулицею, дивився в небо й палив цигарку. Потім пройшла дівчина з килимком для йоги. Страшно. Але ніби «типовий день в Україні», знаєш.

– На жаль, є таке. Давай тоді поговоримо про твій новий проєкт – терапевтичний сад у скандинавському стилі. Що це?

– Я працюю з однією німецькою організацією, яка займається велосипедами, вони своєю чергою також працюють із темою ментального здоров'я. Якось наприкінці минулого року ми зустрілися з пані з цієї організації в місцевому барі, щоб пропустити по келишку, і вона мені каже: 

«Ми хочемо переобладнали старий санаторій на річці в Чернігові за межами центру, збираємося зробити щось на кшталт реабілітаційного центру ментального здоров'я. Люди могли приїздити сюди на тиждень-два разом із медичним персоналом, щоби попрацювати з їхніми психологічними травмами. Чи то цивільні, чи то ветерани, – будь-хто», – сказала вона й почала показувати фото. А потім продовжила: «Поглянь на траву, що росте від будівлі до річки. Я думаю, що тут потрібен терапевтичний сад». Це словосполучення одразу засіло в моїй голові.

   

У голові лунало лиш те саме словосполучення з бару – терапевтичний сад

   

Нещодавно я познайомився з англійцем, який мешкає тут поруч. Він пише мені: «Знаєш, тут поруч із моїм офісом є шматок землі, я ніколи там нікого не бачив. Він оточений стінами й колючим дротом, а ще там якісь божевільні дерева ростуть…». На цих словах я вже не чув більше нічого. У голові лунало лиш те саме словосполучення з бару – терапевтичний сад.

Так я й знайшов покинуту земельну ділянку в самому серці Подолу (ти ж знаєш, я дуже люблю Поділ), на Притисько-Микільській вулиці, між будинками №1 та №5. Ділянка була відгороджена від людських очей після знесення там будівлі в 1985 році. Природа отримала карт-бланш без участі людини протягом майже 40 років. Це унікальний простір у центрі густонаселеного району. За допомогою небайдужих волонтерів ГО «Космос Табір» мені вдалося дізнатися, що ця земля, на превелике щастя, належить киянам, себто є громадською власністю, що буквально розвʼязує нам руки на роботи над садом. Це, звісно, не звільняє нас повністю від бюрократичних перипетій, але я вдячний, що ці перипетії взагалі можливі (якщо ви розумієте, про що я).

 

Тож тепер я працюю над отриманням дозволу від міста на використання землі під [терапевтичний сад], разом із блискучою групою волонтерів ми зробимо важку роботу, щоб зробити цей простір лікувальним садом.

– Чому нам потрібен цей сад?

– Терапевтичний, або сенсорний сад – це зазвичай озеленена ділянка на території лікарні, де ви можете буквально зцілюватись природою. У Данії такі сади є майже в кожному місті. Ми почали будувати їх 10–15 років тому для наших ветеранів, які повернулись з Іраку й Афганістану. Відмінність від звичайних парків і садів у тому, що в розробці таких просторів багато науки, зокрема психології.

   

 

У всіх українців є проблеми з ментальним здоров'ям. ПТСР – це буквально криза здоров'я, бомба сповільненої дії, що цокає. Цивільні люди щодня, якщо не живуть під ракетними атаками, то чують сирени повітряних тривог від зльоту сраного МіГ. Не говорячи вже про пекло, у якому перебувають військові. Тому зараз вам потрібні всі можливі види терапій

 

   

Окрім цього, треба розчистити багато сухостою та підліску, адже це повністю заросле місце. Потім через історичний характер околиць проведемо археологічне дослідження. Тоді я надішлю студентів університету дослідити біорізноманіття цієї унікальної ділянки землі, і їхні дослідження допоможуть нам спланувати, що зберегти, а що обрізати.

Ми маємо розуміти, що це набагато більше, ніж просто родючий зелений міський простір. Це простір, ретельно розроблений і цілеспрямовано спланований для створення середовища, яке може забезпечити зцілення, комфорт і відчуття безпеки для тих, хто зазнав психологічного чи емоційного стресу.

 

 

– У чому цінність такого саду?

– Це не просто сад. Цей простір буде ретельно спланованим і включатиме елементи, які сприяють розслабленню, уважності та сенсорній стимуляції, такі як заспокійливі кольори, м’які текстури та квітучі (читати «пахучі») рослини. 

Окрім того, він включатиме відокремлені зони для усамітнення, а також спільні простори для соціальної взаємодії та підтримки. Розробка та підтримка травматично інформованого саду сприяє розвитку відчуття контролю, розширення можливостей та емоційної стійкості в тих, хто шукає розради та відновлення після отриманого травматичного досвіду.

Дизайн саду має відповідати різним рівням травм – від тих, хто має найгірші труднощі, до тих, кому потрібен більш легкий підхід до зцілення. Різні зони реалізуються для задоволення різних потреб. Ми використовуватимемо скандинавський екологічний дизайн та архітектуру, а також ландшафтний дизайн, який використовує місцеві види рослинності для зміцнення біорізноманіття та покращення сенсорних вражень.

 

   

 

 Тепер ми готові вивести проєктування садів і парків з урахуванням травм на новий рівень, використовуючи арсенал мультидисциплінарних підходів

 

   

 

Ще в часи Римської імперії терапевтична цінність садів була добре відома. Так, римський архітектор та інженер Вітрувій чітко говорив про це у своїх «Десяти книгах про архітектуру», написаних у 50 році нашої ери. Сьогодні наше наукове розуміння переваг зелених насаджень для психічного здоров’я прискорилося за останні кілька десятиліть. Вирок одностайний: сади – це ліки. [сміється]

Тепер ми готові вивести проєктування садів і парків з урахуванням травм на новий рівень, використовуючи арсенал мультидисциплінарних підходів. Подібних садів у світі багато, і це добре. Хоч моє дослідження показало, що залишається недостатньо уваги до конкретних потреб військових, які стикнулися з нечуваною жорстокістю на фронті, як солдати в Україні протягом останніх двох років. Я сподіваюся поповнити базу знань своїм дослідженням цього детального аспекту терапевтичних садів.

– Це буде лише локальний проєкт чи ви хочете масштабуватися в межах України в майбутньому?

– Пілотний проєкт – локальний. Але після того, як я знайду спонсорів, ми розробимо цілісну концепцію, залучимо фахівців із ментального здоров'я. Я, звісно, хотів би, щоби цей сад був першим, а не останнім. Я хочу, щоб такий простір зʼявився в кожному місті України, але поки що ми, як і більшість, києвоцентричні. Але це винятково для того, щоби був вдалий початок. В ідеалі я б хотів, щоб такі сади були звичною частиною простору біля кожного воєнного госпіталю у великих містах.

 


 

Я хочу, щоб такий простір зʼявився в кожному місті України

   

– Що найскладніше на цьому етапі? 

– Знаєш, я зрозумів, що в цьому місті є вісім рівнів пекла Данте в бюрократії. Один відділ погоджується робити, що треба, але вони повинні узгодити це з іншими відділами, і так по колу. Але нічого, у нас є підтримка посольства Данії й не лише. Наразі ми також намагаємось заручитися підтримкою посольства Нідерландів, яким дуже подобається проєкт і які розташовані за сотню метрів від ділянки. 

Прибирати ділянку в процесі підготовки я хочу з волонтерами з рейв-толоки [Repair Together]. А потім ми можемо запросити археолога для дослідження. Але, сподіваюся, це буде швидко, тому що ми не будемо там дуже копати. Опісля я планую домовитись зі студентами-геодезистами, які зможуть зробити аналіз біорізноманіття ділянки, щоб зрозуміти які дерева добре поєднуються з наявними на ділянці деревами, які рослини придатні для тієї землі. Також ми будемо проводити семінари для фахівців із психічного здоров'я. Тож ми підштовхнемо природу в правильному напрямку, прокладемо доріжки, побудуємо лавки. Ми все зробимо самі. Я хочу, щоб сад почав роботу до травня-червня. 

Також нещодавно я отримав листа від шведської компанії Husqvarna Gardening Tools. Я багато граю на скандинавській тематиці, тому воно й не дивно, що я звертаюсь до скандинавських бізнесів за підтримкою. [сміється] Так от, материнська компанія бренда в Стокгольмі через українську філію повідомила, що вони нададуть нам для проєкту всі необхідні садові інструменти. Це до біса круто. Наразі все впирається у фінансування, тому, власне, я й відкрив краудфандинговий збір коштів. Насправді якби в мене був доступ, я б пішов туди хоч сьогодні й почав готувати ділянку самотужки. Я просто хочу почати працювати з тим, що маю.

 

– Розкажи саме про терапевтичні елементи такого простору.

– Я надто ретельно вивчав ці бісові сади, тож трохи маю уявлення, як усе має бути, і хочу зробити все правильно. Я ж перфекціоніст. Із РДУГ. І стресовим розладом. Тож він має бути ідеальним для мене (наскільки це можливо). Проєктування першочергово зосереджене на потребах ветеранів, чого насправді ніхто у світі не робив. Так, протягом останніх кількох місяців я опитував ветеранів про їхні конкретні потреби, які, до речі, разюче відрізняються від потреб дружини, чий чоловік на передовій, а діти хвилюються щоразу, коли відбувається ракетний обстріл. 

Зокрема, я вивів, що доріжки в такому саду не мають бути встелені гравієм, бо для багатьох учасників бойових дій звук шарудіння будь-якого каміння під ногами є неабияким аудіотригером. 

А потім я дізнався, що будь-які низькі звуки тригерять нас усіх. Ми намагаємося відгородитися від таких звуків, буферизувати їх. Тому треба додати в проєкт такий вид кущів, які поглинають звук більше за звичайні. 

Потім ми згадуємо про російські атаки ракетами та БПЛА. Українцям важливо завжди мати широкий спектр огляду неба, тому жодних зелених навісів із рослин і гілок дерев. Це все в комплексі неймовірно важливо. Також важливо врахувати безбарʼєрність простору.

 

  

 

 У японців є така концепція, яка називається «купання в лісі». За нею, перебування в лісі прирівнюється до занурення у воду, у якій ви не мокнете. Себто ти просто купаєшся в природі. Японці зрозуміли це набагато раніше за нас

 

   

 

Загалом сад планується бути розділеним на три рівні відповідно до рівня психотравми відвідувача. У найбільш критичному випадку буває й таке, що людина настільки травмована, що не може вийти з дому, не хоче розмовляти з іншими людьми, ба навіть дивитися тобі в очі. Це просто жахливо. Таким людям потрібна зона усамітнення, крізь яку ніхто не може пройти, з однією лавкою.

Щодо лавок теж цікава деталь. Люди, які повернулись із фронту, часто не можуть розслабитись у громадському просторі, просто сівши на лавку в парку. Знаєш, чому? Тому що позаду в них відкрита спина, це небезпечний простір. Їм може здаватися, що в будь-який момент до них може хтось підкрастися. Тому лавка в терапевтичному саду має бути заставлена позаду барикадою з полін вище рівня голови сидячого.

Наступні зони в саду мають відповідати рівням кращих психічних станів. Зона для безпечного перебування груп людей і зона для комунікації з іншими людьми, якщо відвідувач того потребує.

Це все процес. Щось нове. Для багатьох людей в Україні це ціла крива навчання, але це неймовірно інтуїтивно зрозуміло. Ми всі знаємо, що гуляти в лісі – це дуже круто. Ми не знаємо чому, але природа підштовхує до зцілення. Це біологія. Ми всі прийшли з природи й лиш там можемо почувати себе насправді у своїй тарілці.

Попри прогрес, в усьому світі психічне здоров'я досі залишається якимось табу, чи не так? Створення цього саду – це також початок глобальної розмови.

 

 

– Насамкінець у мене одне запитання. Чому тобі настільки не байдуже?

– Це дуже гарне запитання для самоаналізу. На нього неважко відповісти. Я глибоко вклався в цю країну. Вона забрала в мене як мінімум півтора року життя. Думаю, мені не все одно. Коротка відповідь на це запитання: я інвестував у цю країну – час, сили та гроші. У мене є навички. У мене є знання. У мене є досвід, щоби робити багато різних речей. Так чому б, чорт забирай, не робити цього, якщо це комусь потрібно? 

Так, цей сад – це моя дитина. Це мій особистий пристрасний проєкт. Це моя власна психологічна терапія – бути там і розчищати землю, розумієш, у моєму районі Подолу. А потім по всій Україні. І це працює краще, ніж «Аддералл» для мого РДУГ. [сміється]

Будемо сподіватися, що цей сад станеться й перетворить не лише вулицю, але й почуття поваги одне до одного. Якщо ми зробимо це, то це буде маленька урбаністична перемога.