Український документальний фільм «Юкі» вийшов у 2020 році. Стрічка розповідає про українських нащадків, які грають у Національній хокейній лізі («НХЛ»). Зокрема, історію Вейна Грецкі – імовірно, найлегендарнішого гравця в історії ліги. Грецкі тримає щонайменше три «вічні» рекорди – за кількістю забитих шайб (894), асистів (1963) й очків загалом (2857). «Юкі» наразі є другим найкасовішим документальним українським фільмом. Вище нього тільки документальна робота Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», яку, зокрема, номінували на «Оскар» у 2023 році від України.

Через понад три роки після виходу «Юкі» автор фільму Володимир Мула випускає доку-фікшн «Мені подзвонив Вейн» – рукопис із повними інтервʼю, які не показали в «Юкі», архівними фото й розповіддю від першої особи про те, як знімався фільм. Книжка вийде на початку 2024 року.

Книжка ще не вийшла в продаж, але уривок із «Мені подзвонив Вейн» з передмовою Грецкі можна прочитати тут. Книжку можна передзамовити на сайті видавництва. Поки її друкують, редактор The Village Україна Олексій Морозов поговорив із Володимиром Мулою про фільм «Юкі», нову книжку, а також росіян й українців у «НХЛ».

– Книжка, яка незабаром вийде, називається «Мені подзвонив Вейн». Чому саме так і наскільки важливо було використати імʼя Грецкі?

– Назва народилася сама собою. Я працював над фільмом «Юкі» протягом трьох років, це дійсно перетворилося на якийсь квест, коли всі мої потуги зводилися до того, що мені потрібен Вейн. Фільм із Грецкі й без нього – це два різні фільми. Що я тільки не пробував, які тільки контакти не піднімав, але все закінчувалося невдачею. Коли я почав працювати над книгою, мені здалося, що [було би цікаво – ред.] викласти на папері всю цю сюжетну лінію до того, що Вейн сам мені зателефонував і запропонував зустрітися. Тож назва книги, на мою думку, максимально ілюструє те, про що там буде йтися. 

У своїй карʼєрі я брав дуже багато інтервʼю. Мене здивувало, що коли Вейн прийшов на розмову, він поводився дуже професійно. Зайшов, одразу сів у кадр. Я запитав, скільки в мене є часу, він відповів: «20 хвилин». Грецкі не перебивав, слухав кожне запитання, відповідав максимально глибоко, це не були поверхневі «запитання – відповідь».

Запис інтервʼю з Волтером Грецкі, батьком Вейна, у Брантфорді, Канада

Це інтервʼю відбулося, коли я вже практично все знав про Вейна, бо спілкувався з його татом, прочитав дві книжки про нього, зокрема автобіографію. Я знав, про що з ним говорити. 

Інтервʼю ми записували в готелі в Сент-Луїсі. Коли він зайшов у лобі, я за три хвилини встиг донести йому всю цю інформацію, зокрема і щодо його друзів, родинних звʼязків, родового дерева й походження. У його очах я бачив, що йому самому стало цікаво, бо на хокейну тематику він уже розмовляв мільйони разів. Так, він дав 20 хвилин часу, але я розумів, що за цей час встигну проговорити з ним основні речі, які «ляжуть» у фільм.

– У «Юкі» дуже важлива сюжетна лінія, яка розказує про стосунки Вейна з батьком, зокрема й про фінансову допомогу навіть у зрілому віці.

– Вейн міг зателефонувати й попросити грошей у свого батька, маючи у цей час професійний контракт у «НХЛ». Любов до свого тата він проніс крізь усе життя. У мене є світлина, де я стою з батьком Вейна, Волтером, на ґанку його дитячого будинку і тримаю разом із ним український прапор. Я роздрукував цю світлину перед інтервʼю, хотів, щоби Вейн розписався, щоб залишити її в рамці на памʼять. Після розмови Вейн її побачив і каже: «Це ж ти з моїм татом на ґанку мого дитячого будинку». Я ще не встиг попросити його розписатися, як він питає, чи можна забрати собі це фото на згадку. Я кажу: «Ну, окей». Це показує, наскільки він тепло сприймав усе те, що повʼязано з його татом.

Володимир Мула й Вейн Грецкі з українським прапором

Коли ми до нього [Волтера Грецкі – ред.] приїхали вперше в місто Брантфорд, провінція Онтаріо, одразу помітили з десяток хокейних ключок, що хаотично валялися довкола його гаражу. Ми спочатку не зрозуміли, що це, але потім сусіди розповіли, що діти приносять йому свої старі й уже не потрібні ключки, а він їх збирає й відвозить у дитячі будинки. Це якраз було на Різдво, Волтер тоді традиційно розвозив ключки й іншу допомогу дітям, у такий спосіб прищеплював дітям любов до спорту.

– На мою думку, це риса, що часто притаманна сімʼям іммігрантів – триматися разом, щоб вижити в іншій країні. Чи можна також сказати, що в цій згуртованості є якась українськість?

– Але треба розуміти, що в них була така можливість. Це не тільки сімʼї Грецкі стосується, а й багатьох інших гравців, які мають українське коріння. Джефф Чикрун [канадський хокеїст українського походження – ред.] живе зараз у Флориді, а його син Джейкоб грає за «Оттаву Сенаторз», у тій же Оттаві живе батько Джеффа. Якщо ти живеш у Флориді, у тебе не завжди буде можливість приїхати й підтримати сина, але вони настільки згуртовані, намагаються приїжджати й підтримувати Джейкоба. Це та особливість, яка насправді не завжди притаманна українським сімʼям, які живуть саме в Україні.

– Якщо дід Вейна Грецкі добре знав, що він українець, то його батько, імовірно, знав про це вже менше, а сам він – ще менше. Ким тільки Грецкі не називали – й українцем, і поляком, і росіянином. Місія «Юкі» – поставити крапку в цих розмовах?

– Грецкі не акцентував на цьому увагу, але він показував це діями, відгукнувся на пропозицію Юджина Мельника [канадського функціонера й бізнесмена українського походження – ред.] зібрати кошти на підтримку лікарів в Україні. Вони збирали великі суми й закуповували медикаменти. По суті, ніхто, крім нашої знімальної групи, не досліджував цю тему настільки ґрунтовно. В інтернеті є інформація [про походження Грецкі], але ти починаєш її перевіряти й розумієш, що першоджерела немає. 

Коли я працював над фільмом, мені важливо було не просто сказати [про українське походження хокеїстів], щоби глядачі мені повірили на слово, а продемонструвати певний документ. Підтвердження могло базуватися або на сертифікаті про одруження, або сертифікаті про смерть чи народження. У Канаді в кожному такому сертифікаті зазначали батьків і їхню національність, у деяких документах були навіть місця народження батьків. Багато часу пішло на те, щоби дослідити цю інформацію. Починаючи з перепису населення 1916 року в Канаді й завершуючи інформацією з різних провінцій і відділів статистики, де ми витягували інформацію.

– Тому було важливо поїхати в Канаду…

– У той рік, коли я працював над «Юкі», я провів більше часу за кордоном, ніж в Україні. Хтось міг неочікувано підтвердити зустріч, і треба їхати, бо іншої можливості може й не бути. Із тим же Орестом Кіндрачуком [канадським хокеїстом українського походження – ред.] я зустрічався лише на 40 хвилин у його будинку. 

У книгу я повністю інтегрував інтервʼю з героями фільму, тому що з тим же Едді Шахом [канадським хокеїстом українського походження] вийшла дуже класна розмова, але у фільм пішло дуже мало [матеріалу]. Водночас, я не хотів переводити розмову з героями в прозу. Залишив інтервʼю в автентичному вигляді, запитання – відповідь. Мені важливо було показати читачеві, як вони реагували на запитання, шукали цю думку, бо на деякі запитання вони відповідали вперше, ніхто їх про це не питав. Три герої, на жаль, уже померли – наші інтервʼю фактично стали їхніми останніми розлогими розмовами, тому я не хотів це переписувати, адаптовувати.

Канадський хокеїст українського походження Едді Шах. Володар чотирьох кубків Стенлі

Інтервʼю з Вейном Грецкі, як на мене, також ілюструє глибину думки людини, як він висловлюється, як описує свій досвід. Це те, чого я не бачу зараз у такому обʼємі в українській журналістиці, коли інтервʼю роблять заради інтервʼю. 

От ми спілкувалися з Ериком Нестеренком [канадським хокеїстом українського походження]. Ви не знайдете багато інформації про нього в інтернеті, не підготуєтеся на основі інших розмов. Треба було йти пазл за пазлом, шукати інформацію. Те, що вийшло на виході, – це хороша інформація для подальшої дослідницької роботи. Можливо, після нас хтось захоче розширити цю тему.

– Який ексклюзивний контент буде в книжці? Чим «Мені подзвонив Вейн» відрізнятиметься від «Юкі»? 

– Це автобіографічна історія, від першої до останньої сторінки. Книжка про те, як я працював над фільмом «Юкі» від ідеї й до премʼєри на екрані. Не буду робити спойлерів, але перед «Юкі» я мав робити зовсім інше кіно, але не вийшло. Тоді я почав думати, як рухатися далі, щоби через призму спортсменів показати Україну. Основна сюжетна лінія книжки «Мені подзвонив Вейн» про те, як я шукав можливості навідатися до героїв, як відбувалося спілкування, які перешкоди мені доводилося долати, допоки глядачі не побачили кіно на великих екранах.

– Тобто фільм і книга працюватимуть у парі. Фактично, глядачі побачать обидві сторони цієї історії.

– Я не робив історичного альманаху з книги. Якщо фільм – це документальна робота, бо там є й дослідження, і документи, то книга написана в більш розважальному форматі. Це потрібно читати легко й надихатися, а не занурюватися в історію: для цього є фільм «Юкі».

– Коли фінальна дата виходу книжки? Бо наразі відомо лише про умовну дату – кінець 2023 року.

– Книжка пішла в друк 10 листопада. Я сподіваюся, що вона вийде до кінця року і ми зможемо її презентувати уже у січні. Проблема в тому, що через повномасштабне вторгнення в друкарнях черга, там не встигають надрукувати всі замовлення. Усе, що від нас залежало: рукопис, редагування, корегування, верстку й обкладинку – ми зробили оперативно. Тепер просто чекаємо.

– Книжка точно була би цікава закордонній аудиторії. Чи є якісь домовленості щодо перекладу англійською чи іншими іноземними мовами?

– У планах це є, бо мені здається, що завдяки героям, зібраним у книзі, вона буде цікава не лише спортивній аудиторії, а й різним людям, зокрема на заході. Займатися цим планую вже після нового року. Наразі є два видавництва, які потенційно можуть взятися за цю книжку в Канаді й США. Але спочатку я хочу отримати надруковану книжку [українською], подивитися, що з того вийшло. Я й видавництво будемо робити все, щоби видати її на заході, бо потенціал у «Мені подзвонив Вейн» доволі високий.

– Фільм «Юкі» в якомусь сенсі зʼявився в правильний момент, на гребені нової хвилі українізації. Зараз здається, що фільм «дозрів» остаточно. Чи зможе кіно отримати друге дихання, можливо, вийти в прокат удруге?

– Зараз фільм є на Megogo, користувачі з максимальною підпискою можуть подивитися його безоплатно. «Юкі» також є на міжнародних платформах: на Apple TV+ й Amazon Prime Video. Загальна аудиторія – понад 80 країн світу в оригінальній озвучці англійською мовою. Мені би, звичайно, хотілося, щоб більше людей в Україні подивился фільм, бо коли він виходив у прокат, була пандемія COVID-19, доводилося боротися з порожніми кріслами: розсадження було 50% від заповнення зали. І все ж тоді ми встановили рекорд: «Юкі» став найкасовішим документальним фільмом України і тримав цю позицію, допоки «20 днів у Маріуполі» не обійшли за зборами. 

Трейлер фільму «Юкі»

Наш фільм був 10 тижнів у прокаті. Це доволі класний показник для документального кіно. Він міг би бути в прокаті ще довше, але я бачив, що кіно [під кінець прокату] збирало по 1–2 тисячі гривень на тиждень, тож вирішили перевести його на стримінгові платформи. 

Я ніколи не гнався за якимись показниками, але розумію, що якби фільм виходив зараз, то його потенціал і показники переглядів були би в рази більші. Змінилася свідомість людей, критична маса громадянського суспільства стала більшою. Чи виходити ще раз у прокат? Я не знаю, повинна також бути зацікавленість дистрибʼютора. Вихід у прокат – це велика робота, навіть якщо вихід повторний.

– Уже є фільм і незабаром буде книжка про хокей, є документалка про футбол «Нація футболу». Це варто сприймати як частину великої спортивної серії чи це все ж таки збіг?

– Я не хотів би позиціонувати «Юкі» як фільм про хокей. Це більше історична робота, я не можу сказати, що це класична хокейна документалка. Футбольну історію [фільм «Нація футболу», що вийшов у 2021 році – ред.] ми зробили, бо була хороша дата – 30 років від дня першого офіційного матчу збірної України з футболу.

Трейлер фільму «Нація футболу»

Перші мої два фільми не стосуються спорту, вони більше про суспільний складник, про життя українців у США. Я не женуся за спортивними документалками, просто так складаються обставини, що до мене або звертаються, або я бачу, як це можна класно зробити. Зараз мені хотілося би дещо в іншому ключі попрацювати, сподіваюся, що зможу в наступному році знайти фінансування.

– Ваші роботи незалежно від того, про спорт вони чи ні, завжди про українців за кордоном. Чому саме такий фокус? 

– Я порушував ці теми, коли вони ще нікому не були цікаві, коли українців за кордоном сприймали як зрадників, які поїхали й забули про свою країну. Мені важливо було показати, що це не так, що ці люди також роблять щось хороше для України. Коли я робив свої перші два фільми [«Американська мрія» (2015), «Американська мрія. У пошуках правди» (2017)], я побачив українців, які не просто стали на ноги там, вони прогресували й не забували, ким вони є.

Це не було так, що в Україні вони [іммігранти] мали класні умови. Ці люди часто приїжджали в США й Канаду в пошуках кращого життя. Якщо повертатися до перших двох фільмів, то я хотів показати багато цих кодів, зокрема про те, як мрія може допомагати рухатися далі.

– Діаспора українців у Канаді дуже велика. Математика тут проста: більше українців там – значить більше володарів кубка Стенлі?

– Українці – дуже витривала й цілеспрямована нація. Коли канадцям потрібно зробити один-два-три кроки, то нам потрібно було зробити один-два-три-чотири-пʼять. Ми повинні були як мінімум адаптуватися, вивчити мову, зрозуміти специфіку країни. Це те, що американці мають від народження й навіть не задумуються про це. Ця робота, яку українці проводили над собою, загартовувала й показувала бажання довести, що ти не гірший, а навіть кращий, що з нас можна брати приклад. Це код, зашитий і в «Юкі», і в «Американській мрії».

– Про Україну часто говорять як про країну футболу. Але той же глядач «Юкі» може побачити, що найкращі хокеїсти в історії «НХЛ» це, зокрема, й українці. Хіба це не значить, що українець, поміщений в нормальні умови, як-от у США чи Канаді, доводить, що він не менш талановитий? І тоді виникає питання, а що ж не так з українським хокеєм?

– Тут не я повинен відповідати на це запитання, а напевно, усі ті люди, які розвивали хокей в Україні, які зробили ту ситуацію, яку маємо зараз. Проблема більш комплексна, це стосується не тільки спорту, а й інших сфер. Здається, що в нас тільки зараз зароджується ця мода на українське, щось своє. Треба трохи часу, щоб і спорт, і кіно, й інші сфери розвивалися. 

Володимир Мула разом із українським ексхокеїстом і володарем кубка Стенлі Русланом Федотенком у Тампі, штат Флорида

Це наслідок рівня громадянського суспільства: воно обирає людей, які потім здатні або не здатні впливати на процеси, які відбуваються в Україні. Що якіснішою буде ця вибірка людей, то якіснішим буде розвиток спорту. Найлегше просити допомоги й думати, що за нас зроблять наше домашнє завдання чи просто допоможуть, бо ми класні. Треба будувати самостійно.

– Я починав стежити за хокеєм з «Піттсбурга», а саме завдяки Сідні Кросбі. У той час там уже грали росіяни Малкін, Гончар і навіть мій майже тезка Алєксєй Морозов, хоч ситуацію й трохи врівноважував українець Руслан Федотенко. Інша команда, за якою стежив – «Анахайм» – в Instagram вітала проспекта Мінтюкова з днем народження російською. Як жити фанату хокею в часи, коли ти оточений російським? Як морально змушувати себе стежити за цим спортом?

– «НХЛ» – це комерційна структура. Хочуть дивитися – дивляться, хочуть іти на трибуни – ідуть. Ось тобі подобається «Сільпо» чи «Ашан». Ти розумієш, що «Ашан» працює на російський ринок, тож, імовірно, туди більше не підеш. Тут така ж історія. У яких клубах грає найбільше російських гравців? Імовірно, я на ті поєдинки не піду. Чи буду я дивитися хокей? Напевно, що так, але інші матчі. Чи погано це? Погано. Але вони обрали таку стратегію, для них різниці немає.

 

У 32 командах «НХЛ» грає 46 росіян і четверо білорусів. Серед команд, які не мають росіян, – «Нью-Джерсі», «Бостон», «Баффало», «Монреаль», «Едмонтон», «Сієтл», а також «Аризона» й «Калґарі», які мають одного й двох білорусів у складі відповідно. Найбільше росіян у «Колумбусі» – четверо, а «Кароліна», «Нью-Йорк Айлендерс», «Вашингтон», «Тампа Бей» і «Ванкувер» мають по три гравці з паспортом РФ. Утім, ситуація в складах команд може змінитися в результаті обмінів, а також драфту після завершення сезону.

Я спілкувався про це з Джеффом Чикруном. У той рік, коли почалося повномасштабне вторгнення РФ, у квітні 2022-го я зробив премʼєру «Юкі» в Балтиморі, щоби зібрати гроші. На одному показі зібрали понад 10 тисяч доларів, я тоді зміг закупити обладнання для військових й одразу привезти його в Україну. На премʼєру тоді приїхав журналіст The Washington Post, і він порушував цю тему також, бо Овєчкін [російський хокеїст] грає за «Вашингтон Кепіталс»…

– Цікаво, що Овєчкін, засновник Putin Team [громадський рух, який Овєчкін створив на підтримку президента РФ Путіна і його президентської кампанії у 2018 році], грає за столичний «Вашингтон», можна сказати, у самому серці США. Хіба це, хоч і дуже метафорично, не є ознакою великої проблеми, яку в «НХЛ» ігнорують? 

– І ніхто фактично з цим нічого не робить. Так, на цьому великі гроші завʼязані, але ніхто цю тему навіть і близько не піднімає. «НХЛ» настільки велика структура, що вибити в них навіть амуніцію чи футболки для дітей, які займаються в Україні, дуже складно. Я спілкувався з Олексієм Житником, який, зокрема, грав за «Баффало Сейбрс» і «Лос-Анджелес Кінгс» разом із Вейном Грецкі. Він каже, що йому важко випросити форму для дітей. 

Після багатьох розмов ми вийшли на те, що все ж недостатньо інформації про Україну, недостатньо простежуються ланцюжки. Це ми знаємо, що Овєчкін – це Putin Team, як і Малкін. Але їм [у США й Канаді] це незрозуміло. Вейн Грецкі «топить» за Овєчкіна, щоби той побив його рекорд. Зі спортивного погляду я його розумію, він сам побив рекорд Ґорді Гова, він у «Юкі» казав, що почувається некомфортно, що побив рекорд кумира свого дитинства. Його батько тоді відповів, що рекорди для того і ставляться, щоби їх побити. Але з людського погляду дивитися на це нормально, як мінімум, дивно. Ці компроміси, на які йде «НХЛ», не додають фанатам бажання стежити за спортом. Але це не тільки в «НХЛ», у тенісі ми також бачимо багато росіян…

– Медведєв, а також Звєрєв, хоч і грає під прапором Німеччини…

– Так.

– Росіянин Овєчкін, який підтримує збройну агресію РФ, а також загрожує «вічному» рекорду українського нащадка Грецкі, – це ніби сюжет історії про добро і зло, але в контексті хокею, хіба ні?  

– Це показує, що все ж недостатньо інформації й тієї «хорошої сили», яка би відстоювала наші інтереси на заході. Це те, що я кажу нашим українцям, які довгий час живуть у США: «Ви класні, багато що робите, але цього не достатньо». Вони просто не розуміють, наскільки великий фінансовий й інформаційний ресурс нам протистоїть. Маємо бути якомога більш обʼєднані, відстоювати свою позицію на всіх можливих рівнях. Якими б класними сенатори й конгресмени не були, скільки би інформації вони не отримували, за нас інформаційну політику ефективно краще ніхто не зробить.

– Виходить, що «НХЛ» легітимізує росіян у лізі, діти носять футболки з іменами цих гравців, обирають через них улюблені команди, а ті отримують купу грошей. Наш єдиний ресурс – це українські хокеїсти за кордоном?

– На жаль, це звучить не дуже добре з демографічного погляду, але так, це той процес, на який ми не маємо впливу, він уже запущений.