Інтерв'юНавіщо швейцарський меценат відкрив артцентр Jam Factory у Львові. Інтерв’ю з Гаральдом Біндером

Центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center («Фабрика Повидла»), що в районі Підзамче у Львові, ревіталізовували протягом восьми років. Він розташований на території колишньої фабрики спиртових напоїв «Йозеф Кронік і син», де в радянський час виготовляли повидло, пастилу й томатну пасту. Крім виставкових просторів, у неоготичній вежі та нових будівлях розташували сцену для театральних вистав, кінопоказів і концертів, ресторан і бар від франківської мережі «23 ресторани»; художню резиденцію-майстерню, крамницю, енергоефективну стоянку й зелений ангар.

З 18 листопада артцентр уже відкрили для відвідувачів. Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова побувала на попередньому відкритті «Фабрики повидла» та запитала у швейцарського мецената й історика Гаральда Біндера, чому вирішив інвестувати в аварійну будівлю, як відповідає на питання про гроші й що зрозумів про українську культуру за час, який провів в Україні.

 

 

– Ваше знайомство з Україною почалося з наукового інтересу. Коли приїхали сюди вперше і як виникла ідея створити Центр міської історії Центрально-Східної Європи у 2004 році?

– Якщо я не помиляюся, я вперше приїхав до України в 1994 році. Я робив дослідження для своєї дисертації про Галичину в архівах і бібліотеках Кракова. Тоді багато говорили про Україну, але боялися туди їхати. У Польщі я зустрів колегу, який став моїм хорошим другом, і він запросив мене до України. Це був особистий і науковий візит, але, звісно, і знайомство зі Львовом, який дуже відрізнявся від того міста, яке є зараз.

Тоді я приїжджав не дуже часто, не щомісяця, як згодом, але регулярно, бо проводив дослідження. Я знайомився з дедалі більшою кількістю молодих науковців, і приблизно у 2000 році зрозумів, що хочу створити інституцію, яка розвивала б зв’язки із західними інституціями, була б відкритою, незалежною, свіжою. І я подумав, що для молодого покоління справді чудово мати кращі можливості для власного розвитку у своїй країні. У мене було відчуття, що ці молоді й розумні люди подавали заявку на якусь закордонну стипендію, їхали за кордон, а потім поверталися, а вдома ситуація незмінна. Тому я був переконаний, що важливо побудувати інституцію, де вони можуть збиратися всі разом і розвивати новаторські ідеї.

 

 

– Чому саме Україна, не інші країни в Центрально-Східній Європі?

– Дивлячись, що ми розуміємо під Центрально-Східною Європою. Якщо йдеться про Будапешт, Прагу, Варшаву чи Краків, то в них набагато кращі умови для того, щоб стати частиною західного світу. Україна не в ЄС, але це країна, про яку багато говорять. 

Ви знаєте, є багато негативних стереотипів про Україну. Але зі свіжими, незалежними інституціями ви маєте набагато більший вплив в Україні, ніж в інших країнах або містах, де є подібні інституції. Думаю, якщо ти хочеш бути кимось на кшталт піонера, то тобі потрібно піти туди, куди не йдуть інші.

 – Як змінився фокус Центру за майже 20 років його існування?

– Спочатку він був невеликим, лише троє людей розвивали ідеї. Фактично ми були єдиними, хто зосередився на міській історії або на урбаністичних дослідженнях, якщо ширше. Думаю, саме міська перспектива дуже важлива для Львова, бо місто має багату історію. Також вона важлива для регіону Центрально-Східної Європи, бо можна вивчати міські культури й потім взаємодіяти з ними. Міська перспектива також розширює світогляд, бо поза національною ідентичністю вона звертається до інших націй, спільнот, які разом з українцями будують місто.

Я історик і працював над темами про місто, а також медіа та публічну сферу, тому мені було цікаво. У містах чудово те, що вони пов’язують вас із сьогоденням і майбутнім, але водночас залишаються зі своєю історією. Будівлі мають історію, але водночас мають життя, яке є сьогоденням і майбутнім. 

Дедалі частіше ми ставали партнерами тих, хто хотів повпливати на розвиток сучасного міста. Це було не суто дослідження минулого, але й активна участь у формуванні сучасної історії. 

Також ми більше зосередилися на Україні, ніж планували, і це, на мою думку, добре. Спочатку ми прагнули стати справжнім Центром міських досліджень для великого регіону, і у нас багато партнерів у сусідніх країнах, але дослідження все одно залишаються в Україні. Вона має великий потенціал для цієї теми, бо зараз, вочевидь, багатьох цікавлять міста. 

Крім того, ми дедалі більше розвивали формат цифрової історії, починаючи з інтерактивного плану міста (це була моя ідея), і ми продовжуємо розвивати цифрові формати в багатьох сферах. 

Ми також розвивали публічну історію – виставки, прогулянки містом, лекції, а також просторові проєкти, наприклад «Простір Синагог» у 2016 році. Намагалися бути не лише академічними, у нас було багато дитячих програм. Це не мають бути закриті академічні дослідження, потрібен більший вплив на суспільство. Зараз можна сказати, що це інституція такого рівня, як і будь-де в Європі.

 

 

– У 2015 році ви також створили Harald Binder Cultural Enterprises і надаєте гранти культурним інституціям. Які ваші пріоритети в наданні грантів, що для вас важливо?

– Думаю, у мене є відчуття того, що варто підтримувати в культурі. Це те, що відображає сучасність, не традиційну фольклорну культуру, а сучасну та якісну. Завдяки цьому Україна може бути голосом у світі. Завжди важливо сказати щось, що має потенціал бути почутим.

Щоб знайти контакт із культурними ініціативами чи окремим людьми, ми започаткували програму їхньої підтримки. Це було до того, як ми змогли почати наші власні проєкти в більшому масштабі.

– Ваші колеги часто кажуть, що Jam Factory – це ваша пристрасть, ваша дитина. Що відповісте на це?

– Звісно, пристрасть є, але також є прагнення виконати певну місію, інакше я не вкладав би в це стільки сил і грошей. Це також дуже пов’язано з тим, ким я є, що я відчуваю, що життя варте уваги, якщо ви маєте вплив на інших. Це більш філософський підхід.

Я був у захваті від цієї фабрики, це було щось інше, ніж Центр міської історії, але також мало б позитивну роль у майбутньому Львова. Також є просто загальний інтерес до культури, я сам колекціонер мистецтва й із дитинства його любив. 

Сучасне мистецтво особливе й часом вимагає певних зусиль, щоби зрозуміти його та відчути себе причетним. Але я вважаю, що мистецтво й культура – це щось надзвичайно важливе, це винагорода, яку потрібно підтримувати та відчувати. Тому ви можете назвати це інтелектуальною пристрастю чи як завгодно. Без сумніву, є прагнення інвестувати в щось, що не просто виробляє матеріальні блага в комерційних цілях, а виробляє щось, що має культурне значення.

 

 

– Чому для Jam Factory обрали саме район Підзамче? Наскільки мені відомо, будівля була в аварійному стані, а район індустріальний і віддалений.

– Саме через це й обрав. Знову ж таки, це про піонерське мислення, коли ти йдеш кудись, куди інші не ходять. Ця територія, як ви знаєте, раніше була занедбаною. Але якщо ви подивитеся довкола, тепер тут прекрасно. Але ви маєте почекати, як у казці. Це просто треба відкрити людям, і тоді вони побачать це новими очима.

Віддаленість від центру також має перевагу – центр міста дуже туристичний, і, ймовірно, люди шукають альтернатив, куди б поїхати. Допомогти цьому мікрорайону розвиватися – це місія сама по собі. Я думаю, що артцентр привернув інвестиції: відколи ми почали, дедалі більше компаній почали цікавитися цим районом.

Так, будівля, як ви кажете, була в аварійному стані. Дуже романтично, до речі. Зараз виглядає не так романтично, більш функціонально, але можливо, більш сучасно, це теж добре. Тоді я думав, що потрібно врятувати будівлю, поки вона не розвалиться, або її хтось купить чи зруйнує.

– Ви придбали будівлю у 2015 році, але перші роботи зі збереження та реконструкції будівлі почали лише у 2019 році. Які труднощі виникали в процесі?

– Сам процес придбання був складним, бо в будівлі було два власники. Потім були бюрократичні проблеми, здається, із правом власності, яке передали, щось не збігалося, і нам вартувало десь пів року, щоб це виправити. Ви не можете зробити наступний крок, не завершивши попередній, починаючи від тимчасових конструкцій і завершуючи фінальними роботами.

Також тривалим був процес проєктування разом з австрійським бюро Штефана Ріндлера. Думати й переосмислювати – це забирає багато часу. Ми додали нові частини до будівель, що вже існують, і побудували нову.

Потім настав COVID-19. Вісім років – здається, довгий період, але не для проєкту такого масштабу. Знаєте, у західних країнах є проєкти, які займають набагато більше часу. Перевага в тім, що ви можете робити все краще й краще, якщо у вас більше часу.

 

 

– Будувати під час повномасштабної війни – це ризик. Що ви подумали 24 лютого, коли дізналися про повномасштабне вторгнення?

– Це був шок, як і для всіх. Було незрозуміло, чи зможе ця країна залишитися незалежною з урядом, який обрав народ, чи це буде проксі-уряд і ключ до прослуховування вказівок Москви. І це означатиме, що будь-яка інституція, яка хоче бути прозахідною, критичною й вільною, не має майбутнього. Тоді Jam Factory також не мала б майбутнього.

Тому коли повномасштабна війна почалася, я зупинив проєкт, будівельні роботи були повністю припинені. Частина тих, хто раніше працював, виїхали за кордон. Але тим, хто був в Україні, ми продовжували виплачувати зарплату. Приміщення ми частково використовували для гуманітарної допомоги чи прихистку. У цій драматичній ситуації ми повністю змінилися. Але ми були частиною історії, і я радий, що ми нею були, зробили все, що могли, щоб допомогти країні. 

Так тривало близько місяця. Тоді російські війська відійшли, стало зрозуміло, що війна піде не за бажанням Путіна. І я сказав, що ми продовжимо давати людям можливість працювати, розповідати всім, що ми не в паніці та закінчуємо те, що почали. Ми хочемо бути частиною надії й мати віру в те, що Україна залишиться незалежною та сильною. 

 

 – Наскільки автономна команда Jam Factory? Як ви ухвалюєте рішення?

– Нас троє у правлінні, і я є членом правління. Керівна рада складається з мене, програмно-виконавчої та операційно-виконавчої директорок [Божена Пеленська й Тетяна Федорук, розмова з ними за посиланням]. Усі основні рішення, які мають значення для управління цією установою, зокрема й занепокоєння працівників під час повномасштабної війни, ми обговорювали. Я не маю офіційного права вето, але маю певні повноваження й завжди прагну знайти рішення, які підтримують усі. Це колектив із трьох людей, які мають владу вирішувати, але слухають і побажання працівників, ставляться до них із повагою. 

Повсякденна практика управління інституцією – це відкрите, толерантне й зацікавлене спілкування. Ми хочемо, щоб люди, які тут працюють, відчували себе добре. Культура управління, на мою думку, дуже важлива.

– Як ви взаємодіяли з місцевою владою під час будівництва, були якісь бюрократичні труднощі?

– Так, було кілька точок взаємодії, наприклад, коли робили ремонт на вулиці Богдана Хмельницького. Для нас важливо було домовитися, як ми з’єднаємося із системою – водопостачання, пожежна безпека. Або, наприклад, шляхи евакуації: є правило, що ми не можемо мати лише один вихід. Ми повинні були дотримуватися дуже суворих правил безпеки, і часом вони були суворішими, ніж на Заході. І ми іноді дивувалися, як працюють інші заклади чи ресторани, які цих правил не виконують. Але ми не хотіли платити, і мені шкода, що ми мали пройти весь цей бюрократичний процес. 

 

Одне з наших побоювань два місяці тому було в тому, що труднощі з отриманням остаточного дозволу призведуть до додаткових затримок і внеможливлять відкриття Jam Factory навіть у листопаді. Цього не сталося, і це дає мені надію, що адміністрація будівельного сектору працює ефективніше та прозоріше.

Загалом міська влада добре розуміє, що мої інвестиції корисні не лише для містян, а й для репутації Львова за кордоном. Я не очікую фінансових внесків від міста, але думаю, що ми могли б звільнитися від орендної плати за ті ділянки землі, які є у власності міста. Вони повинні розуміти, що кожна гривня, яку нам не потрібно платити, йде на зміцнення культурної спільноти. Якби місто погодилося на таку непряму підтримку, я б нарешті міг сказати «так» на найчастіше запитання, яке чую за кордоном – чи отримуєте ви підтримку від міста? Це невеликі гроші, але символічно важливий жест. 

– Ви також стали співкуратором виставки в неоготичній вежі, де ми зараз із вами розмовляємо. Як досліджували історію Jam Factory і на які аспекти хотіли звернути увагу?

– У мене був інтерес до історії цієї будівлі до 1939 року, коли тут працювала алкогольна фабрика «Йозеф Кронік і син». Дві мої колеги, які працюють у Центрі міської історії, зосередилися на інших періодах історії. У процесі дослідження я дізнався багато речей, які здалися мені цікавими, особливо про родину Кронік. На території ми також змогли знайти синагогу, збудовану в 1878 році. Її знищили під час Другої світової війни, тож на її місці ми зробили меморіал. Я був зачарований дослідженням цієї синагоги. 

– Так, я пам’ятаю, ви на екскурсії казали, що поїхали до США на інтерв’ю з чоловіком, який жив поряд із фабрикою й пам’ятає, як ходив до цієї синагоги разом із дідусем, коли був дитиною. Як ви знайшли цього чоловіка?

– Зараз усе відбувається через Google. Цей чоловік, Вільям, дав інтерв’ю Меморіальному музею Голокосту у Вашингтоні, і я зв’язався з істориком цього музею. Історія цього чоловіка була дуже зворушлива й сумна, він виріс тут через дорогу. Але зрештою ця історія отримала хороше продовження в США. Там він підхопив сімейну традицію, сам почав цікавитися вином. Я поїхав до США й ми провели інтерв’ю, здається, йому було 92 роки. Фрагменти інтерв’ю можна буде почути біля меморіалу, що на території Jam Factory, для цього треба відсканувати QR-код.

Люди часто думають, що історія пов’язана лише з державами або важливими людьми у світі. Але насправді цінною є не лише історія будівель, але й історія місцевості та історія людей, які тут виросли чи живуть. Ми також робили інтерв’ю з людьми, які працювали на фабриці після Другої світової війни. Цю частину історії, після 1950 року, теж треба поважати. Тоді тут був уже не алкогольний завод, тут виробляли джем та інші товари. Я думаю, людям цікаво дослідити цей елемент, бо ми не культурний центр, розміщений у пустелі, де нічого не було – ми маємо своє минуле.

 

 

– Яким був фідбек учора, на попередньому відкритті артцентру?

– Що ж, мабуть, найбільше було подяк. І я вдячний за те, що побудував це місце для спільноти митців і людей, пов’язаних із культурою. Це місце унікальне, такого, можливо, більше немає в Україні. Тут люди, які займаються мистецтвом, відчувають, що в них є місце, де щось відбувається, відчувають себе частиною спільноти, як вони кажуть. І це не те, що організовано «зверху». Я не знаю, скільки разів я чув «дякую», і я дуже цьому радію. 

Люди з влади та бізнесу завжди питають «Скільки ви вклали?» Вони хочуть почути, що мільярди? Один чоловік підійшов до мене й перше, що запитав: «Десять мільйонів чи п’ятдесят»?

– І як ви відповідаєте?

– Я ніколи це не коментую. Бо знаю, що буває, коли починаєш говорити про цифри. Ви не думаєте про те, у чому суть, а скільки грошей на це витратили. В Україні є певна одержимість цими цифрами. Це не головне. 

Я навіть не склав повний список усіх своїх витрат, я ніколи їх не додавав. Я почав, знаєте, з того, що випив каву з архітектором і запросив його випити. Мені це теж додати? Я перебільшую, але з архітекторами у Відні був довгий процес планування, і ці архітектори не з дешевих, правда. А потім ще процес будівництва, компанії, які з нами працювали, керівництво. Я мав загальний бюджет, але потім він був адаптований. У мене є приблизна сума, але я не хочу називати її світу, потім будуть заголовки.

– Ви ж розумієте, що в Україні завжди фінансували культуру за залишковим принципом, а зараз ще й повномасштабна війна.

– Так, але я сподіваюся, що люди зрозуміють, що культура важлива навіть під час війни. Ідеться про сенси й про те, хто ми є.

– Що ви зрозуміли про українську культуру за час роботи з нею?

– Іноді мені здається, що українське мистецтво досить зосереджене на собі. Під час війни це, звичайно, доречно й цілком зрозуміло. Проте митці повинні мати можливості, щоб бачити, що відбувається у світовій культурі. Протягом багатьох років українська культура представлена ​​за кордоном у традиційний спосіб, але це також швидко змінюється. Словом, сучасне українське мистецтво має що сказати світові, але йому потрібно більше простору в самій країні, щоб відчути те, що роблять інші. Це одна з ролей, які може виконувати Jam Factory.

– Чи плануєте ще проєкти в Україні, можливо, не лише у Львові?

– Думаю, це мій останній великий проєкт. Я завжди готовий бути частиною чогось подібного, але не думаю, що в мене буде енергія зробити це ще раз. Мій фонд потенційно підтримує інші ініціативи, але не можу собі уявити, щоб знову розпочати щось велике, особливо в іншому місці. У Львові було не так легко, але думаю, відкрити артцентр саме тут було найпростіше, бо місто розвинулося й відкрите для спілкування із Заходом. Тому я завжди вважав, що прихід сюди – не такий уже й великий крок.

– На пресконференції ви казали, що були в Києві. Як вам архітектура міста, загалом перше враження від нього?

– Це велике й красиве місто, воно завжди мені подобалося через інший його масштаб. Але коли я там був, там переважно говорили російською, наприклад, у ресторані, і це змусило мене почуватися трохи чужим, бо я не розмовляю російською, лише українською на певному рівні. Мова також грає роль у тому, наскільки людина може почуватися вдома в певному місці.