Діти – такі самі мешканці міст, як і дорослі. Вони також користуються громадськими просторами, мають потребу пересуватися містом і почуватися в безпеці. Діти можуть не знати слова «енергоефективність», але мають розуміти, що ресурси є вичерпними, тому потрібно закривати кран із водою чи вимикати світло, коли в ньому немає потреби. Українські діти, частина з яких вимушено покинула домівку, а решта пережила досвід блекаутів і час в укриттях, точно розуміють, чому важливо покращувати міста: робити їх доступними та безпечними.

У деяких містах світу є досвід співпраці дітей із міською владою. Наприклад, у британському місті Лідс уже протягом 15 років щорічно обирають дитячого мера, який прописує свій маніфест, розробляє план дій і впроваджує зміни, які вважає необхідним. У Львові останні кілька років функціонує Дитяча дорадча рада при Львівській міській раді.

Чому важливо залучати дітей до покращення благоустрою міста та як це робити – розпитали Ірину Озимок, фахівчиню з місцевого економічного розвитку, засновницю міжнародного саміту мерів (WNISEF) та співзасновницю урбан-клубів для дітей, які проводили цьогоріч у Польщі, яка написала книжку для дітей «У міста є я», що вийшла у видавництві «Книголав».

Ми показуємо дітям, що вони такі самі мешканці, 
як і дорослі

 

– Якщо спробувати пояснити простими словами, що ви робите й чому взагалі взялися за книгу про урбанізм для дітей?

– Якщо коротко, то я допомагаю людям, громадам і містам бути кращими в різних аспектах. Для когось це фінансування, для когось – окремі проєкти, які ми впроваджуємо, для когось – можливість познайомитися з іноземними мерами та вивчити кращі практики, а для когось – прочитати книжку. Над книжкою я почала працювати, коли народила дитину і зрозуміла, що немає чогось, що могло б розповісти сину про мою роботу і взаємодію з містом простою мовою.

– Покращення міста можна розглядати з багатьох кутів: від безпеки до економіки. Якщо ми говоримо про дітей, з чого варто починати їхнє знайомство з урбаністикою і містом?

– Часто питають, з якого віку варто починати говорити з дітьми про міста. Моєму старшому сину чотири роки, десь із двох ми почали говорити про безпеку: як переходити дорогу, чому мають бути безпечні острівці, що таке шлагбауми, як правильно паркуватися. Тому що дитина вже живе в місті. Вона має розуміти, як взаємодіяти з цим простором. 

Що старші стають діти, то більше запитань у них виникає, і ці питання є дуже різними: чому транспорт має бути не тільки безпечним, а й курсувати вчасно, за графіком, чому не можна їздити по виділених смугах для автобусів, чому важливо сортувати сміття. Мені здається, дуже важливо показувати, що можна сидіти й чекати, поки мер, влада, місто все зроблять, але важливо й самому нести відповідальність. 

– Як у вас особисто виходить зацікавити дитину цією темою?

– У мене після написання книжки трохи викривлене сприйняття, наприклад, води з крана. Бо дітям подобається бавитися з водою, вони можуть відкрити кран, підставити руки й стояти довго дивитися, як воно тече, а я намагаюся пояснити сину, що так робити не можна. Спочатку казала, що ми крадемо воду в рибок, їм у річках не буде чого пити, якщо ми не вимикатимемо воду. Але це щось не дуже спрацювало. [сміється] 

Тоді я підійшла з іншого боку – йому подобається бути першим, бути швидким, тому ми рахуємо до п'яти, і він закриває воду. За ці п’ять хвилин син має вмитися, але він настільки хоче бути найшвидшим, що може впоратися і за три. Тобто починати можна з хитрощів, а вже в старшому віці вони вже активні й самі ставитимуть правильні запитання і щось пропонуватимуть.

Наприклад, під час зустрічі дітей із мером у Луцьку [презентація книги «У міста є Я» відбувалася у форматі зустрічей дітей із мерами кількох українських міст – ред.], дев’ятирічна дитина могла вільно сказати: «Я вам раджу стару частину міста вкласти бруківкою, щоб створити відчуття, що це старовинне місто та привабити більше туристів». Діти дуже кмітливі й вони, так само як і дорослі, мають потреби. Вони також по-своєму думають про доступність, про зручність, про природу. Нам, дорослим, треба говорити з ними про це і мати можливість вислухати та дослухатися.

– Зустрічі дітей із мерами – це дуже крутий формат, але цікаво, наскільки самі мери були зацікавлені та гнучкі? Ну і з іншого боку – діти – чи не було в них бар’єру в спілкуванні? І де цих дітей брали: це якісь місцеві активісти та відмінники?

– Ми були лише в чотирьох містах, які виявилися найбільш відкритими до цього: у Львові, Тернополі, Рівному й Луцьку. Для дітей була відкрита реєстрація, бо ми не хотіли, щоб міська влада скликала дітей, бо тоді б це були винятково діти, які показують найкращий результат у школі, а нам не цікавий такий підхід.

Для дітей це було цікаво, бо не кожного дня випадає нагода зустрітися з мером. Наприклад, якщо Славутич – це маленьке місто, де мера всі знають і він є близьким до громади, то, наприклад, у Львові не кожен школяр може поговорити з мером на рівних. Тому їм було цікаво. Звісно, спочатку було трохи побоювання, але потім діти розговорилися й казали прямо: «Я живу на такій-то вулиці, у нас є перехід, але він небезпечний – на ньому постійно трапляються аварії». У Рівному в мера спитали, чи міг би він зателефонувати до президента, бо є питання загальнонаціонального значення. 

Насправді жодного нетактовного питання діти не поставили. Говорили про безпечні переходи, про тактильну плитку, можливо, вони трохи готувалися до цього, але було видно, що їм це цікаво. 

Ці зустрічі були поділені на дві частини: у першій діти ставили запитання про функціонування міста, а в другій – пробували себе в ролі депутатів. Вони мали ухвалювати рішення і вирішувати питання, які самі ж і висували.

Може здаватися, що ця тема дітям не цікава, але особливо зараз, коли так багато українських дітей вимушено живуть за кордоном, вони можуть порівнювати, що є в Україні, в їхніх містах, і що вони побачили деінде. Це важливий user experience [користувацький досвід – ред.], що, можливо, сприятиме критичному ставленню до міст. Сподіваємося, що все найкраще, що побачать діти за кордоном, вони зможуть привезти на рівні ідей і спробувати імплементувати в наші міста.

– Коли ви починали працювати над книгою, ваша дитина була ще зовсім маленькою, як ви тестували, чи буде подача, яку ви обрали, цікавою дітям? Чи може це книга для дорослих, щоби вони читали її дітям?

– Ну, у мене є друзі. [сміється] Я давала почитати книгу різним дітям, у нас були бета-рідери, мені дійсно дуже важлива була думка дітей. Але дітям було важко читати масив тексту, їм треба розглядати, щоб розуміти, тому ми почали працювати над ілюстраціями [Ілюстрації до книги «У міста є Я» створила художниця Анна Іваненко з візуальної студії «Сері/граф» – ред.] Дітям важливо, щоб книга була інтерактивною, тому ми додали знаки оклику в місцях підвищеної небезпеки, зобразили дещо навіть комічно. Наприклад, пандус біля виходу з під'їзду іронічно виглядає як гірка, з якої діти катаються. Так ми хотіли показати, що це повинно виконувати функцію, а не просто бути.

Існує потреба в позиціюванні, тому навряд ми можемо назвати цю книгу дорослою. Але вона точно для дорослих і дітей. Це ніби перший крок для подальших розмов між дорослими та дітьми. І дорослі – це можуть бути старші брат чи сестра, батьки, дідусі, бабусі, вчителі. Узагалі хочеться трошки більше говорити про ці питання в суспільстві.

Я також думаю, що ця книга може стати стимулом і для дорослих. Бо, наприклад, прочитає дитина про сортування сміття, прийде додому, спитає батьків: «А чому ми не сортуємо?» І, можливо, у такий спосіб, через дітей, ми змінюємо й дорослих на краще.

– З нами в дитинстві ніхто не говорив про урбанізм. Може, поговорять хоч наші діти.

– Дуже іронічно, що коли ми видали книгу, першою країною, яка вирішила купити права на переклад стала Швеція, – країна, де все прекрасно з урбаністикою. Здавалося б, навіщо їм – країні, що сама може бути прикладом – купувати книгу про урбаністику з України, де, будьмо відверті, не все так добре. Вони на це відповіли, що це постійний процес освіти. Якщо вони вже мають людиноцентричні міста, це не означає, що не потрібно продовжувати навчати дітей, продовжувати вкладатися в кожне наступне покоління. І для них пріоритетно перекладати шведською різні книжки про урбанізм для дітей для того, щоб зберігати стандарти, продовжувати, залучати до цього якнайбільше людей. Тому це, дійсно, нам усім важливо.

Ми ж хочемо бути для дітей прикладом. У мене вже були ситуації, коли я вчинила правильно з огляду на те, що поруч дитина. Ну і дитина вже може робити мені зауваження. Якось я шукала паркінг, було вільне одне місце біля парку, але воно було біля самого виходу, і потенційно моє авто могло б заважати виходити людям із парку. Я запізнювалася і всередині боролася з собою: можна тут стати чи ні, бо ніби є паркомісце, але чи це зручно для пішоходів? І мій чотирирічний син каже мені: «Мам, тут краще не ставати». А хто я така, щоб не дотримуватися правил. Як я можу потім хотіти чогось від дитини, якщо я сама не дотримуюся норм поведінки. Тож ця книжка ще для того, щоб ставити одне одному запитання й починати зміни з власного прикладу. 

– Поки ви працювали над книгою, певно ж, досліджували цей ринок. Багато є книжок про урбанізм для дітей у світі?

– Не дуже багато. Є вімельбухи – великі книги з картинками для найменших, де просто показано, що ось місто, ось школа, ось СТО. Є туристичні гайди для дітей: з малюнками, наліпками. Є книжки, присвячені окремій темі: наприклад, пластику в місті чи сортуванню сміття. Бачила дитячі книжки про архітектуру, але таких, щоби комплексно розповіли про всі аспекти – мало.

–  Ви сказали, що у Швеції, наприклад, є пріоритетом вкладатися в освіту й виховувати з дітей урбаністів. Як із цим справи в Україні? Знаю, що за мотивами книги ви робили подкасти, розробляли навчальні програми, можливо, є якісь переговори з МОН щодо того, щоб додати новий урок у школах? Чи не все так просто?

– Я завжди кажу, що «У міста є я» – це більше, ніж книга, бо коли вона виходила, ми з Megogo записали дитячі подкасти в Києві, Львові та Боярці. Там діти розповідали про свої міста й міські звички, про все, що відбувається в місті. Було кумедно, що у Львові на запитання, чи подобається тобі те, що робить мер, дитина відповіла: «Ні, він нічого не робить, бо нічого не змінюється, тільки пішохідні переходи фарбують». І це вже знову про зв’язок дорослих із дітьми, бо цікаво, чи дитина це сама помічає, чи просто повторює за старшими.

На роботі я спілкувалася з принцесою Нідерландів. Вона займається освітою у своїй країні й ділилася досвідом, що в них є такий курс – «Свідомий містянин». Це моя велика мрія, щоб в Україні теж був такий обов'язковий курс у школах, де б діти вчилися досліджувати місто, щоб вони на різних етапах дорослішання по-різному поринали в проблеми міста та пробували вирішити складні питання. Ми робитимемо презентацію такого курсу завтра на великій події від Міністерства освіти й науки [25 серпня на щорічній освітянській конференції «Серпнева» – ред.] А ще принцеса Нідерландів сказала мені важливе: «Ми не вчимо дітей зверху, ми, дорослі, не думаємо, що знаємо більше через свій вік, ми спілкуємося з позиції рівний рівному».

Ми робили пілотну програму для шкіл. Почали з Луцька, завдяки партнерству з ГО «Ефект дитини» – організації, яка розвиває освітні проекти та надихнула міський відділ освіти до співпраці. Це заняття факультативного формату – десять тем, кожну з яких можна розбирати кілька уроків. Основна особливість курсу в тому, що він має практичні заняття. Наприклад, щоб пояснити тему енергоефективності, ми запропонували дітям зробити енергоаудит школи. Бо коли вони самі перевірять, чи дме з вікон, чи щільно закриваються двері – і зможуть сказати директору школи, що потрібно виправити, вони розуміють практичне значення та свою важливість у цьому процесі.

   

Принцеса Нідерландів сказала мені важливе: «Ми
не вчимо дітей зверху, ми, дорослі, не думаємо, що знаємо більше через свій вік, ми спілкуємося з
позиції рівний рівному

   

Після того, як ми протестували формат у Луцьку, долучилися школи зі Львова та Києва, а під час повномасштабної війни ще й Славутича. Під кожне місто програма трохи адаптується, бо там є вимога – візит на якусь міську установу, наприклад, на сортувальну станцію, або в Славутичі це був «Славутич-Водоканал». Також у межах курсу важливі неформальні зустрічі з дорослими, які працюють у місті, і якщо в Славутичі мало шкіл і майже до всіх міг особисто завітати мер, то у Львові це неможливо. Але, наприклад, в одну зі шкіл прийшов тато учня, який працює в міській раді. Він пояснював, як працює бюджет міста. Для нього це теж був корисний досвід, бо, за його словами, він уперше зміг пояснити власній дитині, що робить за професією. Діти, коли слухають інших дорослих, мають до них більше довіри та цікавості.

Також ми робили урбан-клуби для дітей у Польщі, у Любліні та Варшаві, спільно з ГО Ефект Дитини та Western NIS Enterprise Fund.. Там діти з різних міст України зустрічалися з урбаністами, дизайнерами, міською владою, вчилися в різному форматі: від теоретичних цікавих фактів до технік апсайклінгу й симуляції переговорів щодо релокації української компанії Ajax у Польщу. Це було дуже цікаво, бо діти з різних міст порівнювали свій досвід життя, наприклад, у Покровську, Харкові, Києві, Варшаві. Ми роздали їм іграшкові гроші, ніби вони отримали зарплату на шоколадній фабриці, і вони почали критично думати. Коли попросили віддати із «зарплати» 10 злотих на податки, один хлопчик відмовився. Ось він і зріз суспільства – не всі хочуть платити податки, навіть якщо розуміють, куди ті йдуть. Ми йому ще раз пояснили, що якщо місто недоотримає коштів, то не все заплановане зможе втілити, але хлопчик сказав, що його все задовольняє. 

Як на мене, дуже важливо, щоб інші діти також це бачили. Вони зможуть проаналізувати цей учинок і подумати, чи потрібно так робити й, можливо, на своєму якомусь рівні це обговорять. Вони зможуть самостійно обрати, як вчиняти надалі.

До речі, єдиний розділ книги, який я прямо відвойовувала в літературної редакторки, – про корупцію. Вона сказала, що дітям це не потрібно, а, як на мене, ми маємо пояснити, як це працює й чому це погано якнайраніше.

   

Ми роздали їм іграшкові гроші, ніби вони отримали зарплату на шоколадній фабриці, і вони почали критично думати. Коли попросили віддати із «зарплати» 10 злотих на податки, один хлопчик відмовився. Ось він і зріз суспільства – не всі хочуть платити податки, навіть якщо розуміють, куди 
ті йдуть

   

–  Під час війни ви доповнили та перевидали книгу. Чому вирішили додати кілька розділів?

– Коли ми робили книгу вперше, ми не виділяли окремий розділ для доступності та комфорту людей з інвалідністю. Бо ці люди не живуть в окремому світі чи розділі, вони поміж нас. Тому ми просто зображали в ілюстраціях різних людей: чоловіка з протезом, дівчинку зі слуховим апаратом, незрячу людину, яка йде тактильною плиткою, що раптом закінчується. Але війна все ж додала свого контексту.

Ми не можемо говорити про все тільки позитивне, коли в країні війна. Є діти, які прийдуть до школи, а хтось із їхніх однокласників, наприклад, більше не має кінцівки, або було влучання в школу. Або ми в книжці намалювали як потенційну небезпеку закрите, заколочене укриття, буквально за кілька тижнів після того сталася трагедія в Києві, коли через зачинене укриття загинули люди. 

Мені здається, що розділи, які ми додали, повністю відображають те, чим зараз живе Україна. Ми просто перекладаємо наш, дорослий контекст, на дитячу мову. У нових розділах ми згадали про безпеку в місті через війну, важливість зелених насаджень через екологічну ситуацію, доступність для маломобільних груп населення й людей з інвалідністю, міста-побратими. 

–  З інклюзією й укриттями ясно, але чому міста-побратими?

– Раніше міста-побратими – це була дуже формальна річ. У Києва, наприклад, понад 60 міст-побратимів, але це не означало майже нічого: якісь підписані документи чи обміни студентами. А з початком повномасштабного вторгнення з’явилися класні приклади взаємодії між містами. Наприклад, Чортків – місто-побратим із Каннами. Діти військовослужбовців із Чорткова відпочивають у Каннах, французький мер особисто привіз військову та гуманітарну допомогу на Тернопільщину. Відбудовою Житомира опікується Барселона. 

Мені хотілося пояснити дітям те, чого раніше ми й самі не знали – що співпраця між містами може відбуватися на різних рівнях: обмін студентами, досвідом, транспортом, лікарями в разі стихійних лих.

–  У яке місто світу ви порадили б повезти дитину, щоб показати класну урбаністику?

– Я люблю контрасти. Мені здається, щоб почати цінувати й розуміти місто, треба побачити жах, а потім побачити «цукерочку». Мене особисто дуже вражають Швеція й Данія. Я ходила й питала сама в себе: «Яким же має бути суспільство, щоб воно саме так відображалося в архітектурі й урбаністиці». Там очевидно, що людина перебуває в центрі всього. Це те, чого дуже бракує українським містам, де в центрі всього можуть бути машини, чи навіть забудовники, але не людина. 

З хороших прикладів, крім Данії та Швеції, ще можуть бути Нідерланди та Польща. З Польщею дуже цікаво, бо 15 років тому я навчалася в університеті у Варшаві, і в цьому місті не було нічого особливого, а зараз можна побачити, яким розвиненим воно стало. Мер Варшави має програму висадки мільйона дерев. Поки що висадили пів мільйона, але цю динаміку дуже добре видно. До того ж там неймовірний електротранспорт – трамваї, що заряджаються через дах.

Ще, наприклад, у Данії мене вразило, що в готелі не було води в пляшечках, а у ванній напис: «Пий мене з крана, я чиста». Те саме і в Німеччині. У людей з України з цим може бути бар’єр: як це – пити воду з крана? Але для контрасту варто показати дітям також, як живуть міста в Індії, де з тією ж водою повна катастрофа. 

Ці контрасти допоможуть зрозуміти цінність і завжди прагнути більшого. Мені хочеться, щоб наші діти відчували, що з ними так не можна й вони заслуговують кращого. Щоб вони могли сказати: «Я не хочу йти підземним переходом, що завішаний дешевою комерцією. Не хочу жити в місті кіоскового типу. Я хочу скейтпарк і кінотеатр просто неба». І щоби цих дітей почули та дали можливості для втілення їхніх мрій.