Інтерв'юЯк фіксери The Washington Post і The Economist допомагають закордонним медіа висвітлювати війну

Марта Родіонова та Костянтин Худов починали кар'єру в журналістиці. У них є спільний відеопродакшн, де вони знімають переважно соціальну рекламу.  Коли наближалась велика війна, їм довелось змінили фокус на допомогу іноземним журналістам, які приїжджали до України. Журналісти потребували людини, яка організувала би роботу на місцях – фіксера.

Через сарафанне радіо в Марти та Кості стало забагато запитів і роботи, тому вони вирішили працювати на конкретні видання. Костя почав співпрацювати із The Washington Post, а Марта – із The Economist. Вони починали як фіксери, супроводжували журналістів і допомагали їм у підготовці матеріалів, а з часом стали продюсерами, тобто отримали більше можливостей впливати на контент і долучатися до його створення.

Ми поспілкувалися з Мартою й Костею, які з початком повномасштабного вторгнення залишилися в Києві та долучилися до команд іноземних медіа, щоб допомагати їм правдиво та коректно розповідати історії про війну в Україні.

You can also read this piece in English.

Костянтин Худов співпрацює із The Washington Post з 21 лютого 2022 року. «У січні вже всі розуміли, що щось буде. Моя бізнес-партнерка Марта була на Шрі-Ланці й звідти писала, що багато журналістів звертаються щодо допомоги. Я не хотів цим займатися, оскільки раніше працював у журналістиці та покинув професію. Та погодився, коли зрозумів, що ситуація стає серйозною», – згадує Худов.

До травня минулого року він був фрилансером-фіксером у команді, працював переважно в Києві й області. А коли у травні The Washington Post відкрили повноцінне бюро в Києві, то долучився до команди в ролі місцевого продюсера.

Детальніше про роботу українського бюро The Washington Post – в інтерв'ю The Village Україна Ізабель Хуршудян.

«Моя задача – щоб історія вийшла максимально правильною та коректною, враховуючи локальний контекст. Журналіст, який приїхав на три тижні до країни, не може знати всіх нюансів, наприклад, чи він спілкується з адекватним спікером. Також важливо знаходити історії, які відгукнуться американському читачеві», – пояснює Худов.

«Ми писали про жінок із дітьми під час травневих обстрілів, де згадали про ППО, яке надали західні партнери і як воно захищає столицю та життя людей. Усі чекають на матеріали про успіхи з фронту, та я вважаю, що не менш важливо висвітлювати допомогу від партнерів у медичній сфері чи в розмінуванні. Так ми показуємо, що їхні податки та допомога Україні працюють і рятують життя», – розповідає Худов.

«Наша мета в тому, щоб вибудувати правильну комунікацію України у світі й отримувати те, що нам потрібно, тобто допомогу та співпрацю. І для цього ми повинні бути на слуху», – каже Марта. Зараз активний період висвітлення війни через контрнаступ та екологічну катастрофу [після підриву РФ Каховської ГЕС] у Херсонській області. Складніше залишатися на сторінках іноземних видань, коли війна переходить у заморожену стадію.

Інший важливий аспект роботи – це безпека команди, з якою працює продюсер. У великих видань є радники з безпеки, які відповідають за команди у східній частині України. У The Washington Post одночасно можуть працювати три-чотири команди у країні. Та радники з безпеки працюють на Сході та Півдні,там, де лінії фронту, усі інші відповідають за себе.

Важко залишатися осторонь. Команда The Washington Post щодня висвітлює трагічні події, тому фіксеру важко балансувати між бажанням допомогти своїм людям і тим, що проєкт створений для американського читача. «Ти працюєш не просто з людьми, у яких ви берете інтерв'ю, а з рідними українцями», – каже Костя Худов.

Коли в Деснянському районі загинули троє людей після російського ракетного удару 1 червня, команда відразу приїхала на місце. «Ми брали інтерв'ю в чоловіка, який втратив дружину. Це настільки жахливо, що із початку повномасштабного вторгнення пройшло вже 15 місяців, Київ нонстоп атакують ракетами, а люди гинуть через те, що пішли за порятунком до сховища», – згадує Худов.

Для Марти Родіонової теж психологічно важко працювати та не піддаватись емоціям. «Після кожного складного інтерв'ю про втрати, ти відчуваєш, як тебе наздоганяє емоційна хвиля», – каже Родіонова. «Тримає те, що ти розумієш, для чого це робиш, тому виключаєш емоції та накладаєш «робочий фільтр». Під час роботи не думаєш про те, що це твої люди. А потім закінчуєш працювати, приходиш додому й думаєш, що «окей, треба випити келих вина, щоби заспокоїтися», – продовжує продюсерка The Economist. Додає: щоб працювати в небезпечних місцях, вона проходить різні тренінги та старається бути обережною.

Складно знайти спільну мову з владою після виходу певних репортажів. З весни 2023 року на сайті The Washington Post виходили серії матеріалів про засекречені документи Пентагону, що стали доступними журналістам видання. «Ми отримали доступ до цих документів, і команда в Києві, Лондоні, Брюсселі та Вашингтоні працювала над кожним окремим випадком, що стосувався України. Наприклад, вийшов матеріал, де йшлося, що Пентагон знав про ймовірний план підриву «Північного потоку» Україною. Після публікації таких матеріалів можуть бути проблеми із домовленостями щодо інтерв’ю зі спікерами, але ми знаходимо підхід», – розповідає Худов.

У продюсера The Washington Post не забирали акредитацію, але, за його словами, як майже у всіх міжнародних ЗМІ, у них були певні моменти з пресофіцерами чи Міністерством оборони після публікації текстів.

У Марти Родіонової більш позитивний досвід співпраці зі спікерами. «Це стратегічна робота, з кожним ти вибудовуєш довгострокові стосунки, за потреби перевіряєш цитати, перепитуєш дозволи, зідзвонюєшся», – каже Родіонова. За її словами, у The Economist хороша репутація, вони стежать за тим, що випускають, щоб не нашкодити Україні у сфері безпеки, тобто можуть приховати точність локації чи зберегти анонімність спікера, а Родіонова старається вичитувати всі матеріали з України. Додає, що у них траплялися затримки з отриманням дозволу працювати на фронті, але відмов ще не було.

«Наш основний виклик після перемоги – в адаптації людей, які повертаються з фронту. Це включає реабілітацію, зокрема психологічну. Ми маємо повернути їх до простого життя – без війни, артилерії, вибухів, поранень. Це буде складно, бо зараз ми живемо в дещо різних світах», – вважає Худов. Він переконаний, що це не лише обов’язок держави, а й кожного з нас. Коли твій знайомий, подруга або коханий повертаються з фронту, варто почитати про те, як коректно поводитись.

На його думку, щоб кожен зміг повернути людину зі свого оточення до нормального життя, треба дати їм час, говорити з ними, пропонувати їм роботу, шукати реабілітаційні центри, донорів на кращі протези й, головне, не поспішати. «З мого досвіду їм не потрібне співчуття, їм потрібна максимально людська й відкрита комунікація без акценту на тому, через що вони пройшли, якщо вони самі не говорять про це. Бо кожне таке запитання – неймовірний флешбек», – розповідає Костя.

«Ми, українці, уже знаємо, що треба робити. Ми об'єднуємось, рятуючи людей після підриву дамби, рятуємо тварин, донейтимо. Потрібно буде звузити коло та допомагати адаптуватися людям, які повертаються», – продовжує Худов.

Марта Родіонова із The Economist вважає, що про те, як знайти спільну мову, більше хвилюються українці, які змушені були виїхати. «Думаю, що про те, як знайти спільну мову та засудження, більше переживають мої друзі, які виїхали, ніж ті, які залишися. Людям, у яких сталося горе, не до того. Хоча помітила, що наші режисери під час зйомки соціальної реклами пропонують залучати людей, які лишилася в Україні, бо їм робота потрібніша», – розповідає Родіонова.

Костянтин Худов каже, що «аудиторія там дуже втомилася від нашої війни, у них є свої проблеми». Тому важливо доносити їм, що росіяни не зупиняться ні перед чим, що не можна сідати за стіл переговорів і домовлятись. Інший важливий меседж стосується того, що багато людей в Україні потребують реабілітації як фізичного здоров’я, так і психологічного.

«Коли ми беремо інтерв'ю, то вирізаємо моменти з високим градусом. Наприклад, людину, яка дуже страждає, чи маму, яка болісно ридає. Я не хотіла би, щоб українців жаліли, нас мають поважати за нашу силу», – каже Родіонова. Крім цього, з її досвіду, занадто емоційні картинки не впливають на іноземну аудиторію, їх це відлякує.

І останнє – потрібно говорити, що мільярди допомоги, які отримує Україна, працюють і допомагають нам відстоювати нашу незалежність, а також захищати Європу.

«Як і більшість свідомих громадян, які не на фронті, намагаюся бути максимально корисним, щоби наблизити нашу перемогу», – каже Костянтин Худов. Крім цього, тримає колектив. «Я завжди йшов, якщо мені щось не подобалося в команді. А у The Washington Post працює професійна й емпатійна команда, вони круті і як люди, і як фахівці», – додає Костя.

Марту Родіонову теж тримає команда. «Редакція привозить мене в Лондон, щоб обійняти та сказати «дякую». Це більше, ніж робота», – каже Марта.

Крім цього, їй важливо бути зайнятою та робити те, що любить. «Я люблю свою роботу, вона приносить мені задоволення. Мені потрібно бути постійно зайнятою, інакше починаються депресивні настрої», – додає Родіонова.

«Київ змінився, бо змінились люди. Такої єдності, допомоги та відкритості, здається, ще не було. Сподіваюсь, це не зникне. Бо Київ – це любов. І ця трагедія зробила стосунки з містом тільки міцнішими», – каже Костянтин Худов.

«На початку вторгнення Київ був порожнім і людей було мало. Ми віталися з незнайомцями на вулиці. Зараз бачу затори й дуже тішуся цьому. Люди почали повертатися додому, і це класно», – розповідає Марта Родіонова. Також звертає увагу, що фактично не чує російської в місті. «Молодь говорить українською. Київ став крутим, класним, сміливим і живим. Подобається, як люди реагують на обстріли, це перетворюється в меми. З одного боку, це абсурд, а з іншого – у нас класна армія, тому ти не переживаєш, коли спрацьовує тривога», – продовжує Родіонова.

Для Кості Худова:

• Трикутник Рейтарська-Вали-Павлівський сквер-Садок-Січових Стрільців і Львівська.
• Улюблені заклади – Zigzag, «Косатка», TCP.
• кінотеатр «Жовтень».
• Musafir. «Тому що в центрі це був перший ресторан, де можна було замовити гарячу їжу, коли росіяни намагалися зайти в Київ і не було де поїсти».

Для Марти Родіонової:

• Місце моєї сили – це мій дім. У мене є батарейка, мій собака Бакі, друзі кажуть, що це цілий генератор.
• Pure & Naive на Івана Франка, Zigzag на Рейтарській, Mimosa на Басейній:«Люблю Рейтарську, Львівську площу й усе, що біля неї».
• Спортивний клуб «ЄБШ».

---

Цей матеріал підготували ​​в межах проєкту IWPR «Голоси України» за підтримки ЮНЕСКО. Редакція несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цьому матеріалі, і за висловлені в ньому погляди, які не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО й не зобов’язують організацію.