Журналіст і фотограф «Суспільного» Тарас Ібрагімов на початку червня 2023 отримав нагороду конкурсу професійної журналістики «Честь професії» в номінації «Найкраще новинне висвітлення резонансної події» за матеріал у співавторстві з Оленою Дуняк про те, як рятували людей з-під завалів у Дніпрі.

Працювати на війні складно не тільки через те, що ризикуєш життям у відрядженнях чи переживаєш емоційне виснаження, але й через складнощі співпраці з владою. 9 червня Комітет захисту журналістів (CPJ) опублікував заяву, де закликав українську владу встановити чіткі правила акредитації для журналістів і не тиснути на них за їхні репортажі. Згідно з CPJ, журналістам NBC News, The New York Times, CNN, The New Yorker і «Громадському» погрожували позбавленням акредитації або фактично позбавляли її через звинувачення в порушенні правил роботи на фронті, писали в «Детекторі медіа».

Ми поспілкувалися з воєнним журналістом Тарасом Ібрагімовим про роботу на війні, тимчасове позбавлення акредитації через висвітлення Херсона в перші дні після звільнення, як цивільним і військовим знайти спільну мову й чи змінився для нього Київ після 24 лютого.

You can read this piece in English.

Тарас Ібрагімов

Про роботу на передовій

На думку Тараса Ібрагімова, основне завдання воєнного журналіста – це привозити редакції хороші історії, які чесно й об’єктивно ілюструють, що таке війна. Це історії про військових і воєнні дії, про життя цивільних в умовах війни у прифронтових або фронтових містах. «Ти відчуваєш, коли перед тобою відбувається щось важливе. Зазвичай це щось страшне, війна в окопі чи смерть цивільних. І ти розумієш, що це історія, яка ілюструє те, що з нами всіма зараз відбувається», – розповідає Ібрагімов.

Йому важливо, щоб люди розуміли, що війна – це не чаї в окопах. Війна – це втрати, небезпека, ризик і важка робота військових. А життя цивільних на прифронтових територіях – це не тільки гуманітарка, вода, розбите житло, це абсолютно інша реальність. «От запитай у десятьох людей, чому вони не хочуть виїжджати з умовного Вугледара – і почуєш десять абсолютно різних історій. Тому не можна узагальнювати», – продовжує журналіст «Суспільного».

Якось вони з волонтерами приїхали в небезпечний район Бахмута. Коли виїжджали звідти, потрапили під обстріл. Тому приїхали в укриття запропонувати людям евакуюватися разом із ними. Ніхто не захотів. Лише одна бабуся попросила забрати її котів, та не її. У кожного свої причини залишатися, попри ризики.

Чому забрали акредитацію

Коли звільнили Херсон, Тарас Ібрагімов поїхав це знімати. І в нього забрали акредитацію. «Це нездорова практика. Я робив усе за правилами, дзвонив Наталі Гуменюк [керівниці пресцентру] з ОК «Південь», казав, що ми плануємо їхати до Херсона, коли будемо бачити що його звільняють. Вона сказала чекати офіційного розпорядження й що нам повідомлять, коли ситуація стабілізується», – розповідає Ібрагімов. Він поїхав у Херсон із поліційними, які зачищають території відразу після ЗСУ та зафіксував те, що відбувалося на центральній площі міста.

Хоч прескарту згодом і повернули, Ібрагімов переконаний, що з боку влади було неправильно позбавляти його акредитації й подібне не має повторюватись.

Складнощі роботи на війні

Перше – це співпраця з пресофіцерами. Щоб поїхати у відрядження на передову, потрібно домовитися попрацювати з тією чи іншою бригадою з пресофіцером. Коли є дві-три домовленості, Тарас Ібрагімов їде на декілька тижнів у прифронтове місто, Слов’янськ чи Краматорськ, а звідти – на передову.

«З пресофіцерами важко працювати. Це потрібні люди на фронті, але часто вони не дають до кінця робити свою роботу у природних умовах із військовими», – каже Ібрагімов.

Задача пресофіцера в тому, щоб привезти журналіста на фронт і дати йому декілька годин попрацювати, щоб привезти звідти матеріал. «Я хотів би залишатися з військовими на день-два або тиждень, міг би й місяць провести в окопах, але це неможливо», – продовжує Ібрагімов. Охочих поїхати висвітлювати роботу військових багато. Якщо бригада популярна в соцмережах, до неї ще важче потрапити.

«Не агітую порушувати правила, але свій найкращий репортаж я зняв без пресофіцера, коли вдалося потрапити в окоп. Не шкодую про це, навіть якби в мене забрали прескарту», – каже Ібрагімов.

Друге – це виснаження, зокрема моральне. Ібрагімов розповідає, що війна дуже одноманітна, вона скрізь однакова: це біль, страждання, втрати, людське горе в різних його проявах. «Коли ти знімаєш це півтора року, складно сказати щось нове. Ти документуєш одне й те саме з дня в день. Мене турбує, що ми звикаємо до того, що одна смерть – це згадка в якомусь телеграм-каналі, а сорок смертей – резонансна подія», – пояснює Ібрагімов.

Крім цього, він помічає, що тема війни в Україні вже не так часто опиняється на обкладинках провідних журналів за кордоном. «Я бачу на фронті багатьох іноземних журналістів. Вони добре працюють, у багатьох із них є чого повчитися. Водночас іноземна аудиторія втомлюється від війни. І я не знаю, чи варто їх за це засуджувати. Це нормальний процес», – вважає Ібрагімов.

Як цивільним і військовим знайти спільну мову

«Я думаю, що важливо слухати й чути одне одного, давати можливість виговорюватися. Це крок до порозуміння між цивільними та військовими», – вважає Тарас Ібрагімов. Крім цього, важливо не стигматизувати військових.

Як війна змінила Київ

«Я переїхав до Києва у 2011 році з Луцька. Він став для мене своїм, зрозумілим і рідним після Майдану, де я був активістом», – розповідає Тарас Ібрагімов.

24 лютого 2022 року він залишився в Києві. «Це був сюрреалізм – порожні проспекти, особливо Берестейський проспект [раніше – проспект Перемоги], абсолютно аномально для Києва. Перший місяць повномасштабного вторгнення було боляче на все це дивитись. Київ – це люди, для нього неприродно бути таким порожнім», – згадує Ібрагімов.

«Київ живе в режимі війни, але він також намагається жити таке життя, щоб не з'їхати з глузду: ходити в бари, кіно, організовувати фестиваль Docudays і так далі. Місто не забуває про війну, кожен другий мій знайомий донейтить», – каже Ібрагімов.

Улюблені місця в Києві

  • Ходимо з друзями в Solod пити коктейлі.
  • У «Сквот» ходимо перед відрядженнями.
  • Перед роботою можу зайти або в Blue Cup, бо я працюю на Хрещатику або в Bimbo, на Чикаленка [раніше – Пушкінській]. Дуже люблю там фільтр, бо на війні не вистачає нормальної кави.

Цей матеріал підготували ​​в межах проєкту IWPR «Голоси України» за підтримки ЮНЕСКО. Редакція несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цьому матеріалі, і за висловлені в ньому погляди, які не означають висловлення будь-якої думки з боку ЮНЕСКО й не зобов’язують організацію.