Антоніна Самойлова – перша українська альпіністка, яка торік здійснила сходження на Еверест. Свій спортивний шлях українка почала у 2018 році. Першою підкореною вершиною стала найвища точка Африки – гора Кіліманджаро. Потім жінка піднялася на гори Ельбрус, Вінсон та азійську К2. Цього разу жінка мала на меті піднятися на вершину Евересту без кисню, але їй завадила застуда. Навіть попри це, Антоніна зійшла на гору з киснем удруге. Так, Самойлова стала першою українкою, якій вдалося двічі підкорити найвищу точку планети.

The Village Україна випала унікальна можливість першими розпитати Антоніну Самойлову про її досвід майже відразу після повернення з експедиції.

Цей матеріал ми підготували за підтримки наших читачів

Donate

«Я ще не встигла до душу сходити, – починає крізь кашель розповідати Антоніна Самойлова. – Я зараз навіть сиджу в готелі в тих кросівках, у яких перебувала в базовому таборі. Тут тепло, 33 градуси. На відміну від бази».

Антоніна продовжує розповідь, згадуючи свій торішній досвід сходження: «Тоді взагалі вийшло дуже цікаво. Я взагалі не збиралася йти на Еверест. Але місцевий оператор, із яким ми бачилися лиш один раз, сказав за два тижні до експедиції, що ніхто з України не може приїхати. Він запропонував іти мені, інакше на вершині [Евересту] не буде українського прапора, а це був якраз початок [повномасштабної] війни. – із сумом згадує Самойлова. – Доволі божевільне рішення, адже до цього я не підіймалась навіть вище 7000 [метрів]. У мене за плечима був досвід [сходження на] Кіліманджаро, Котопаксі. 6000 [метрів] максимум, нескладні гори. А тут мені кажуть «іди на Еверест». Але йти треба, бо як це так – не буде українського прапора? Так, торік місія почалася. Цього ж року я хотіла закінчити її безкисневим сходженням, тому що це зовсім інша історія. Це взагалі не порівняти ні з чим. Я могла би бути десятою жінкою у світі, яка це зробила, ну і було б круто, якби нею стала українка. Перший прапор був маленьким із написом «Stand with Ukraine» на ньому. Я була майже певна, що його знесе вітром. Тож цього разу я також хотіла завершити цю історію остаточно та красиво і, гадаю, у нас це вийшло. Оператор дрону на самій вершині зміг зробити просто неймовірні кадри».

Перед самим сходженням Самойлова сильно застудилася, що перешкоджало планам здійснити повністю безкисневий підйом, але Антоніна довго тренувалася перед цією експедицією та була рішуче налаштована йти до кінця. Тому, не очікуючи повного відновлення, українка все ж пішла на вершину: «Я застудилася, тому ідея безкисневого сходження сама собою анулювалася. Це неможливо, адже йти на гору з кашлем і без кисню – фатальне рішення. Спочатку я захворіла на грип, а потім ще інфекція приєдналася. Останні 20 днів постійно хворіла. Тож будь-яке сходження, навіть із киснем, для мене було під великим питанням. А брак кисню – це небезпека для життя. Просто ти не зможеш рухатися. За три дні до старту я була майже певна, що мене евакуюють із другого висотного табору».

Увесь маршрут Антоніни цього разу зайняв 42 дні, що сама альпіністка вважає доволі тривалим показником: «На деяких ділянках швидкість мого пересування становила один крок на хвилину. Уже на 6200 [метрах] я відчувала, що йти було неможливо. – каже Саймойлова. – Я йду десять кроків, встаю та просто кажу своєму гіду, що не можу зрушити з місця. Тіло просто не слухається. Я була хвора, бракувало кисню, а ще ж погода… У горах усе залежить від погоди. Якщо вона хороша, то може бути райське сходження, або навпаки – це може бути справжнє пекло за умов сильного вітру та снігу. Цього разу погодні умови були дуже непередбачуваними. Коли ми почали, була нормальна погода, потім, десь через три години шляху, почалися сильний вітер і сніг. Мені посікло очі. Як, я не куталася, а однаково Еверест мене поцілував. Це називається «поцілунок Евересту».

Антоніна Самойлова каже, що цьогоріч сезон на Евересті видався надскладним через погодні умови та черги. «Жахливий сезон цього разу, дуже холодно. Мені просто є з чим порівняти. Смертність величезна. 12 людей загинуло, пʼятеро зникли безвісти. Це дуже високий рейт на Евересті, – продовжує Антоніна. – 24-го травня зник угорець, який вийшов за нами та йшов без кисню. Два дні людина без кисню на висоті вище 8000 [метрів] – це означає смерть. «Холодно» й «небезпечно» – саме цими двома словами я б описала цей останній досвід».

Зі збільшенням висоти підйому в гори в повітрі зменшується вміст кисню, і організм поступово починає відчувати кисневе голодування – гіпоксію. На висоті понад 4000 метрів вміст кисню в повітрі знижується майже на половину, що провокує активний розвиток гіпоксії та гірської хвороби. Це загрожує обмороженням кінцівок і смертю. Антоніна іронізує про власний досвід гіпоксії: «Цього разу вже під кінець [сходження] я майже не відчувала пальців на ногах. Я благала всі вищі сили, щоб зійшло сонце й можна було трішки відігрітися. Думала, як я буду потім у босоніжках ходити, якщо мені пальці відріжуть», – сміється альпіністка.

У кожного українця зараз є свій персональний Еверест. Особливо в умовах війни. Ми щодня переживаємо жахливі речі та продовжуємо жити. Наша сила в тому, що, попри все, ми йдемо до своєї вершини. Вершина – це перемога

Альпіністка також розповідає, що її надихали земляки, які щодень віддають життя задля своєї країни, а обидва сходження вона присвячує незламності й силі свого народу та його боротьбі за свободу. Це також доволі особиста історія, адже поки Самойлова намагається прославити українців на світовій альпіністській арені, її батько та брат захищають Україну на службі в ЗСУ. «Наші люди настільки віддаються своїй країні, що, я думаю, що моя місія дуже маленька, але що можу, то роблю, – каже українка. – Моєму батькові вже 58 років, та він пішов до Збройних сил слідом за своїм сином (моїм братом), якому 21 рік, обидва пішли добровольцями. У брата взагалі «білий квиток», він міг нікуди не йти. Але пішов. А це моя битва, яку я не можу програти».

У нас неймовірний красивий прапор, який чудово пасує Евересту. Важко навіть описати відчуття, коли ти усвідомлюєш, що твій прапор зараз майорить на найвищій точці планети. Це круто

І хоч експедиція Антоніни виявилася надважкою, українка налаштована на можливе повторення сходження. «Гірські люди, вони такі – коли йдеш туди, наверх, страждаєш, буквально помираєш. Тисячу разів я собі за цю експедицію казала, це останній раз, я зав'язую з горами, але це як наркотик, – сміється вона. – От зараз я вже прилетіла в Катманду, трішечки вийшло сонечко, тепло й думаю: «Ну не знаю, може, й ще раз». Хоча я пообіцяла батькові, що ніяких більше гір найближчим часом. Він написав мені відразу після спуску, знаючи про всі мої проблеми зі здоров'ям і як я там відстраждала. Але хтозна. Навіть я вже не знаю».

Самойлова додає, що найважливішим уроком, який засвоїла в горах, стало розуміння того, що людські можливості набагато більші, ніж кожен може собі уявити – і саме про це варто памʼятати українцям в умовах сьогодення: «Ділянка вище 8000 [метрів] називається «Зоною смерті». У мене зараз таке відчуття, що кожен з українців зараз у цій зоні вже тривалий час. Інколи здається, що це все, більше йти ти не можеш. Ти хочеш розвернутися, здатися або просто сісти от тут і дати собі тихенько замерзнути. Але ні, треба йти вперед. Вершина близько. Перемога буде. І неважливо, скільки часу це може зайняти. Важливо продовжувати йти цей шлях до кінця. У горах кожен здобуває перемогу над собою, а ми знаємо, над ким ми здобуваємо перемогу в цій війні».