Інтерв'юБерлінець Франк Петер Вільде щодня підтримує Україну ліфтолуками. Бліцінтерв’ю в Києві

Франк Петер Вільде – берлінський стиліст, дизайнер та активіст за права людини, який уже понад рік підтримує Україну у війні проти РФ, щодня викладаючи тематичні селфі зі свого ліфта. Вільде почав флешмоб 22 лютого 2022 року, привернувши увагу до можливого повномасштабного вторгнення Росії за допомогою маски з Володимиром Путіним, відтоді він регулярно нагадує про тему війни через луки з ліфта. У процесі використовує одяг українських брендів, колаборації з українськими митцями й дизайнерами, а також нагадує, що РФ – держава-терорист.

На відзначення першої річниці роботи благодійної платформи United24 Франк Петер Вільде здійснив візит до України. Під час розмови 5 травня в Києві ми розпитали його про понад рік його ініціативи, другу поїздку до України та першу публікацію The Village Україна, що привернула увагу медіа до Франка. 

– Це твоя друга поїздка до України, так? Яка була перша?

– Це мій другий візит, але певним чином і перший. Адже перший раз я був у Києві років 10–15 тому, точно вже й не згадаю. Я був тут упродовж трьох днів на комерційній зйомці.

Такий спогад залишився: я взяв зі столу [в ресторані] карафку та зробив ковток, але виявилося, що там була горілка, а не вода. [сміється] Я навіть повірити не міг, прямо посеред дня! [сміється]

– Це більше стереотип про Росію, але я можу уявити, що і в Києві є такі заклади. [сміється]

– Зрештою, це було 15 років тому. Київ зараз має зовсім інший вигляд, ніж тоді. Коли приїздиш у місто, є відчуття, що ти приїхав в одну з європейських столиць. Як Париж, Лісабон тощо.

– Так, тому що це і є європейська столиця. Якщо це не надмірно чутлива інформація, ти можеш розповісти, коли саме приїхав?

– Так, я приїхав цього ранку [5 травня].

– З таймінгом пощастило, враховуючи вчорашню ракетну атаку РФ на Київ. Чи були в тебе сумніви щодо поїздки? Що переконало, що треба наважитися?

– Якщо чесно, то сумніви були. Але не так про обстріли, радше про мій графік. З Києва я вирушаю до Варшави, де в мене буде велика комерційна зйомка. Тому врешті-решт вдалося організувати все так, щоби мені було зручно.

Я дуже радий, що United24 допомогли мені з цим, це прекрасна організація, яка відзначає перший день народження. Тож я подумав, що було б прикро, якби я не приїхав до Києва. Я зробив усе, щоб це сталося. А вони допомогли мені з логістикою подорожі: з Берліна я вирушив до Варшави, із Варшави – до Хелма, а звідти на нічному потязі до Києва. Я завжди хотів повернутися в місто, тож радий, що я зараз тут.

– Ти згадав про питання робочого графіку, мене також цікавить контент-план твого проєкту [«Щоденник війни»]. Тобі довелося заготувати контент наперед?

– Так! Я запланував кілька речей. Наприклад, публікація, яка вийшла сьогодні, присвячена виставці українського мистецтва, яка почнеться в Берліні [12 травня]. Я зняв цю світлину три-чотири дні тому, ми заздалегідь запланували пост. Узагалі я нікому не казав про поїздку до України, я зберігав її в таємниці, навіть від моєї команди.

Але так, ми підготувалися. Це не нова річ для нас, ми вже планували пости заздалегідь: наприклад, коли я планував поїздку до мами. Мене не було в місті, але я однаково опублікував фото. Не хотілося робити паузи в проєкті.

– Ще раз подякую тобі за підтримку, це дійсно дуже важливо. Особливо зараз, коли на заході зростає так звана «втома від України».

– Ми не можемо цього приймати! Я намагаюся робити для цього все можливе. В інстаграмі можна побачити лише маленьку частину нашої роботи. Власне, робити фото – це не так складно. Але іноді світлини потребують більше часу, іноді я повинен змінювати їх залежно від ситуації.

Наприклад, кілька місяців тому, коли Росія влаштувала масову ракетну атаку на Україну, я був у шоку, я ридав цілий ранок. Я просто не хотів робити фото: що б я не запостив, це було б про мене, а не про цю трагедію. Тому я вирішив зробити дещо, чого я досі не робив, – я вирішив позбутися себе й опублікував фото з написом «Росія – держава-терорист» (Russia Is A Terrorist State), виконаним червоною помадою.

– Це фото нагадало мені про перше селфі з твоєї серії з маскою Путіна, яке ти називав триб’ютом фільму Ніколаса Рога [«А тепер не дивися»].

– Так, причому це було ще за два дні до [початку повномасштабного вторгнення РФ до України].

– Розкажи, як саме ти взаємодієш з українськими брендами? Виглядає так, ніби ви робили великий масив робити з пошуку та кураторського відбору.

– Дійсно, це багато роботи, але я роблю це не сам. Олександра [Марченко] мені багато в чому допомагає. Власне, це була її ідея з публікацією «Росія – держава-терорист».

Ми також працюємо з нею над окремим проєктом. Не хочу вдаватися в деталі, але ми зберігаємо всі речі, які використовуємо в серії, щоб колись можна було провести спеціальну виставку. Для мене це натхнення, що Україна продовжує розвиватися під час війни…

Якщо повернутися до твого попереднього запитання, то я зазвичай кажу, що Україна ніби звалилася на мене. Це було частково доля випадку, але для мене відразу було очевидно, що я повинен підтримувати Україну. Як я казав у першій розмові із The Village Україна: «А чому я не повинен підтримувати Україну?»

– І ти також казав, що частково мотивацією була боротьба України за свободу, адже ти також багато знаєш про свободу.

– Про свободу я знаю все. Я переконаний, що в диктаторському режимі, у державі, яка пригнічує свій же народ, неможливо реалізувати весь потенціал людей на благо всього суспільства. Краще, коли людей підтримують у прагненні створювати щось прекрасне. Але краси ніколи не вийде з пригнічення.

Думаю, це головне для Путіна та Росії – пригнітити Україну. Адже приклад України доводить, що можливо будувати квітучу й успішну країну, повну краси й любові, не обмежуючи людей, не пригнічуючи їх і не забороняючи їм висловлювати свою думку.

Тому так, для мене цей проєкт почався волею випадку, але я дуже радий цьому. Коли ви опублікували першу публікацію про мене, мушу визнати, я не знав, що таке The Village Україна. Але потім моя знайома артдиректорка з української рекламної агенції надіслала мені повідомлення: «Про тебе написав The Village Україна!» Вона надіслала мені лінк, я подивився і такий: «Вау, це дуже круто! Вони обрали гарні світлини, гарно їх об’єднали, гарно оформили все…» Це було класно. Це ти публікував?

– Це була наша команда соцмереж, але я передам їм вітання від тебе.

– Ти маєш їх похвалити за це! Якщо чесно, я був дуже стомлений, коли ми готували матеріал. Я запропонував зідзвонитися у Skype, але, на жаль, тоді не було такої можливості. Але коли ви опублікували пост, інтерес до мого проєкту почав рости. Кількість моїх читачів [в Instagram] виросла з 4 тисяч до 78 тисяч. Тоді цю історію почали підхоплювати інші медіа, включно з Vogue та Marie Claire… Тоді її помітило українське телебачення…

Невдовзі після 24 лютого я волонтерив на центральному вокзалі Берліна, ми зустрічали там українців, які прибували до Німеччини. Тоді я почав більше взаємодіяти зі спільнотою українців у Берліні та переселенцями з України…

– Ти також долучився до створення фільму Uprooted про українців, які знайшли прихисток у Німеччині.

– Так, причому це була команда із 60 українців, з України не були тільки я і мій асистент. Тож я намагався допомогти, як міг.

Також на початку [повномасштабного вторгнення РФ до України] я працював над комерційною зйомкою у Варшаві, я був дуже натхненний тим, як українцям допомагали поляки. У цей час німецькі політики сиділи на телебаченні й казали: «Ми не знаємо, чи треба нам у це вв’язуватися, бла-бла-бла…» Я тоді написав на фейсбуці, що я соромлюся мого уряду. Коли вони вирішили надіслати Україні 5000 шоломів…

– А як ти оцінюєш підтримку Німеччини зараз?

– Вона вже краща. Але, наприклад, ти, мабуть, бачив, що нещодавно я закликав надати Україні військові літаки. Певно, я був одним із перших у Німеччині, хто закликав надати Україні [танки] Leopard: «Вивільніть леопардів!». Пригадую, я тоді був на одному з мітингів «Віче» [української спільноти Берліна, – ред.], мені почав хтось казати: «Але надання зброї Україні призведе тільки до розростання війни!», я просто відповів, що так не буде. Тільки затримка та непевність зараз коштує життів українців.

Гадаю, врешті-решт, це й питання життів російських солдатів. Адже щойно Росія усвідомить, що вона не може перемогти – а вона не може перемогти, – вони одразу ж заберуть своїх солдатів з України. Тому люди, які закликають не надавати озброєння Україні, насправді тільки затягують цю війну. А українці щодня платять високу ціну власною кров’ю.

– Ми вже згадували про питання втоми від України, у Берліні при цьому почали збиратися окремі мітинги проти надання нам військового озброєння. Чи стало тобі складніше через це комунікувати зі своєю аудиторією в Німеччині?

– Мені – ні. Я просто використовую свій голос. Якби я цього не робив, я б потім пошкодував. Тому я підтримую заходи «Віче» в Берліні.

Для мене це також виклик, тому що я не спікер, не звик виступати на публіці. Я насправді сором’язливий хлопець. Але коли мене запросили виступити на мітингу «Віче», я подумав: «Треба це зробити, Френку!» Якщо в Німеччині досі є ці дивні люди, ці політики лівого спрямування, які розповідають по ТБ, що треба припинити допомогу Україні й говорити з Путіним, то треба, щоб хтось сказав щось у відповідь. Адже підтримка маніфесту миру на цьому етапі – це підтримка обмеженню свободи, тероризму й диктатурі.

– Я хочу наостанок запитати про непросту тему, але я знаю, що вона дуже важлива для тебе, – тема репрезентації та прав ЛГБТК+-спільноти. Нещодавно в Збройних силах України почалася дискусія щодо репрезентації всього розмаїття українських військових, зокрема через законопроєкт про цивільні партнерства. Навіть створили окремий Twitter-акаунт, який розповідає про відкритих геїв і лесбійок у ЗСУ, показуючи, що ці люди є і що їхні права слід поважати. Що б ти сказав молодому українському солдату з ЛГБТК+-спільноти, який зараз перебуває на фронті?

– Це дійсно дуже особисте. Але я переконаний, що альтернативи камінг-ауту немає, принаймні з мого досвіду. Я співпрацюю із ЛГБТК+ військовими, вони надсилають мені свої шеврони, я також використовував їх на своїх світлинах…

Врешті-решт, я вважаю, що це одностатеві партнерства – це невіддільна частина вільного, сучасного та демократичного суспільства. Особливо важливо це під час війни. Адже є трагічні ситуації, коли одностатеві партнери втрачають коханих і не мають доступу до них у лікарнях…

Це трагедія. Але це якраз причина, чому ми не повинні зупинятися. Я завжди кажу, що демократія починається з питань сексуальності. І, до речі, це одна з головних речей, що відрізняють Україну від Росії. Адже у РФ держава узаконила гомофобію, минулого літа вони ще більше посилили це у своєму законодавстві. А Україна на зовсім іншому шляху, ми повинні підтримувати Україну в цьому процесі.

Фото: Франк Петер Вільде
Колаж: Дарина Лисак