Мікаель Колвілл-Андерсен – данський містопланувальник, дизайнер, автор книги «Копенгагенізуймо! Путівник з глобального велоурбанізму» й засновник неурядової організації Bikes 4 Ukraine, яка збирає вживані велосипеди з Європи й відправляє в Україну, де соціальні працівники, активісти та звичайні люди використовують їх для пересування й доступу до віддалених громад, які постраждали від російської агресії. Минулого тижня Мікаель повернувся до рідного Копенгагена після місячної подорожі Україною, де він власноруч долучився до процесу роздачі чергової партії велосипедів на Київщині й у Львові.

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану розпитав Колвілла-Андерсена про його досвід в Україні, рішення відбудовувати українські міста під потреби велосипедистів і навіщо українцям ровери під час війни.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

Майже на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну до Мікаеля Колвілла-Андерсена звернулися львівські урбаністи, знайомі з його роботою про сприяння їзді на велосипеді в міському середовищі. Контакт допоміг встановити перекладач, який працював над українською версією книги «Копенгагенізуймо!», розповідає Мікаель. Населення Львова зросло на третину від початку повномасштабної війни, місто прийняло переселенців із прифронтових районів на півдні та сході. Підвищення кількості мешканців спричинило навантаження на громадський транспорт Львова. У відповідь на цю проблему Колвілл-Андерсен і його українські партнери організували схему збору сотень вживаних велосипедів з усієї Європи й відправлення їх в Україну як альтернативний вид транспорту. Таким способом зʼявилася організація Bikes 4 Ukraine.

«Усе почалося в квітні. Одного дня я отримав електронний лист від колег із міського планування зі Львова. Я не знав їх, вони не знали мене, але вони мали проблему у вигляді близько 200 тисяч переселенців у своєму місті. Тож їхня транспортна система була під загрозою через безліч нових автомобілів у місті й велику кількість людей у громадському транспорті. Тож вони вирішили, що велосипеди можуть бути рішенням у цій ситуації. А запитати про це рішення вони вирішили в мене», – каже Колвілл-Андерсен.

Данський урбаніст відгукнувся на заклик і майже одразу Bikes 4 Ukraine запрацювали над тим, щоб доставити першу партію велосипедів до Львова, що й сталося торік у липні. «Відтоді ми продовжуємо робити все можливе, щоб доставити більше велосипедів в Україну», – каже Колвілл-Андерсон. Згодом те, що почалося зі Львова і їхньої нагальної потреби в транспортному рішенні через нечікуваний потік до міста ВПО, почало поширюватися по всій території Україні. Громадські організації й соціальні працівники з різних міст країни чули про проєкт і зверталися по допомогу: «Їм потрібні були велосипеди й не лише у Львові, а й у деокупованих районах Чернігова, у розбомблених районах Миколаєва й Херсона, по всій країні». Зараз велосипеди Bikes 4 Ukraine їздять у 35 містах і містечках України. Колвілл-Андерсен розповідає, що в Данії його завжди дратувало те, що його співвітчизники щорічно викидають близько 400 тисяч велосипедів, купуючи натомість пів мільйона нових велосипедів. «Копенгаген – одне з найбільших велосипедних міст світу, і багато данських міст дуже дружні до велосипедистів, але сам велосипед – це щось на кшталт інструмента, чи не так? У нас він одноразовий: якщо він трохи іржавіє, його крадуть чи ще щось, там просто купують новий. Це мене завжди турбувало. Тому, коли я отримав листа з України, то подумав «боже мій, у нас є надлишок велосипедів, і ніхто не знає, що з ними робити». І саме з цим я намагався працювати тут, у Данії. Потім ми почали збирати велосипеди по всій Європі», – каже він.

Перші велосипеди Bikes 4 Ukraine доставили до таборів для переселенців у Львові, де почали роздавати місцевим. «Я проєктую міста для велосипедів, але я не велосипедист. У мене немає ніяких модних шоломів або спорядження. У мене просто є старий важкий велосипед на задньому дворі, але я дуже-дуже поетично ставлюся до велосипеда, – розповідає Колвілл-Андерсен. – І коли ми передавали велосипеди цим дійсно крутим людям у львівських таборах для ВПО, вони були дуже вдячні. Ця вдячність – перше, що я відчув на собі. Вони спочатку дякували за те, що я приїхав, а потім за те, що зробив щось для того, щоб їм допомогти. Якщо рахувати всі мої поїздки до України, то загалом я провів тут більше чотирьох місяців і щоразу відчував, що ми робимо не даремну справу».

Колвілл-Андерсена вразило, що велосипеди починали використовувати одразу після того, як вони потрапляли до рук нових власників: одні просто починали їздити на них по парку, приносили їх назад, щоб хтось інший теж мав змогу покататися. Також було багато дитячих велосипедів, які миттєво розібрали. «Там був хлопець, він посадив свою дружину ззаду, на багажник, і вони просто почали кататися по парковці, – пригадує Колвілл-Андерсен. – Одразу взяли й поїхати. Це було дуже круто! [сміється] Це ж те, що роблять велосипеди, так? Це поетична річ. І це миттєве усвідомлення не просто подарунку велосипеда, а радості від нього. Я бачив це скрізь, куди б не доставляв велосипеди. Люди хапають велосипед, дякують, а потім одразу сідають на нього й починають їздити».

 Тому я думаю, що велосипед – це найбільш людяна версія гуманітарної допомоги. Я можу взяти цю худі, що зараз на мені, покласти її в коробку, відправити кудись в Україну, де хтось, хто не має жодного одягу, бо втратив усе через [повномасштабну] війну буде її цінувати. Це чудово. Але велосипед – це щось на кшталт наступного рівня. Тому що це ще й інструмент, який полегшив чиєсь життя. Це річ від людини до людини, і вона так само функціональна, як худі, але на наступному рівні.

Минулоріч на одній з парковок у Бучі Мікаель із командою передали десять роверів соціальним працівникам, які збиралися розвозити їжу й гуманітарну допомогу вразливим верствам населення. Данець відзначив, що захоплюється силою українських жінок: «Їм десь за 40 чи скільки там, бац, і вони на велосипедах. Або згадую молоду жінку років 20 із 30 кілограмами картоплі на задньому багажнику плюс 20 літрів води на кермі, які роздає це якимось літнім людям у якомусь окупованому районі на північ від Херсона. Коли я бачу ці фото, тоді все просто клацає в голові. Це дуже круто».

Під час останньої поїздки Мікаель привіз велосипеди з бельгійського міста Гент й околиць Будапешта. «У нас є два велосипеди з Будапешта, це старі радянські велосипеди, які зробили на Харківському велосипедному заводі, який випустив 30 мільйонів велосипедів між 1920-ми й 1990-ми роками. Це був головний велосипедний завод Радянського Союзу. І велосипеди, звісно, називалися «Україна». Тож один із велосипедів, який ми привезли, був із папірцем, надрукованим російською мовою, тому що хлопець, який нам його передав, добре розмовляв російською. Він розповів, що цей велосипед купив його батько 10 жовтня 1974 року в Будапешті. Перед тим, як віддати його нам, він пофарбував його в синьо-жовтий і сказав, що дуже хоче, щоби цей велосипед повернувся додому, в Україну. Наприкінці він попросив нас переказати українцям, що Угорщина – це не лише Орбан і багато угорців хочуть допомагати Україн» – ділиться історією Мікаель.

За його словами, отримання подібних особистих історій від людей, які докладають зусиль, щоб написати чи розповісти щось про свій байк, якраз створюють цей прекрасний звʼязок людини з велосипедом.

Також Bikes 4 Ukraine отримали багато велосипедів від данської поліції, яка забирає їх усі покинуті на вулицях. Поліція забирає їх, і їх дуже багато, і вона не знає, що з ними робити, пояснює Колвілл-Андерсен. Каже, що ці велосипеди, звісно, потребують певного ремонту, але загалом вони в хорошому стані, можливо, інколи треба підкрутити гальма, десь додати трохи мастила, замінити тросики, але нічого більше. Торік організація провела краудфандинг в Україні, щоб відремонтувати велосипеди, які цього потребували. Таким способом українці теж зробили свій внесок у те, щоб отримати якісний двоколісний транспорт.

Я хочу, щоб кожен велосипед, який потрапляє до рук українців, одразу був готовий жити своє нове двоколісне життя.

Приватні особи з різних куточків Європи загалом пожертвували за весь час близько 450 велосипедів. Чиїсь новіші, чиїсь були вінтажними. Утім, вони всі були повністю готові до експлуатації. Гальма працювали, передачі працювали. Такий контроль зумовлений тим, що організація часто доставляє ровери в місця, де полагодити їх просто немає можливості. «Дехто каже, що вони буквально в такій сраці, що в них просто немає змоги навіть мінімально щось лагодити. Водночас їм конче необхідний цей транспорт. Справедливо, – каже Мікаель. – Тож ми робимо так, щоб вони отримували тільки хороші велосипеди, тому зазвичай намагаємося переконатися, що всі вони в дуже хорошому стані».

Навіщо це потрібно

Мікаель Колвілл-Андерсен вважає, що навіть якби війна закінчилася завтра, гостра потреба у велосипедах для українців однаково залишилася б, адже в багатьох регіонах розбомблені дороги і, навіть якщо мешканці таких населених пунктів матимуть автівки, то вони там просто марні, водночас громадський транспорт усе ще не надійний: «Я підрахував, що якби міг привезти завтра в Україну 100 000 велосипедів, то справді вірю, що вони були миттєво розібрані по всій країні». Мікаель не дарма назвав саме цю кількість, адже це його головна мета на сьогодні. «Зараз у нас лише тисяча, але ми намагаємося розширити масштаби, намагаємось отримати фінансування. Це трохи складно, але ця потреба нікуди не дінеться», – каже він.

Звісно, треба кілька років, доки Україна повністю оговтається, але я бачу велосипед в українському місті як троянського коня.

30-го січня Данія стала однією з перших країн-партнерів, яка прийняла пропозицію України взяти шефство над її відбудовою, зокрема міста Миколаєва, повідомляли в ОП. За словами Колвілл-Андерсена, зараз дуже багато маємо переосмислити, використовуючи війну як можливість. Закономірно, що задля цих обговорень він тричі зустрічався з мером Миколаєва [Олександром Сєнкевичем]: «Моя команда тут, у Копенгагені, зараз розробляє проєкт перетворення Миколаєва на місто, дружнє до велосипедистів. Де розмістити велосипедну інфраструктуру, як трансформувати Миколаїв, щоб він став таким собі маленьким Копенгагеном в Україні. Вірю, що це позитивно вплине на інші міста, як тільки ми покажемо, що робимо. Я маю на увазі, що Копенгаген – багате місто, водночас 60% населення щодня їздять на велосипедах. Лікар, політик, студент – усі їздять на велосипедах. Таке ж бачення я маю для міст у всьому світі, й Україна, безумовно, є фантастичною можливістю здійснити цю позитивну трансформацію, відмовитися від радянського міського планування, яке так багато міст мають в Україні, і почати наближення до більш європейського міського планування, де в місті існують не лише автомобілі, але й пішоходи, громадський простір і велосипеди як засіб пересування», – ділиться планами Колвілл-Андерсен.

«Цікавий факт. Я працював по всій планеті, так багато міст. Особливо в колишньому Східному блоці: Румунія, Болгарія, Росія. Там велосипеди просто зникли після розпаду Радянського Союзу. Мрією для них став автомобіль. Але цього не відбулося в Україні».

«В Україні не забули про велосипеди»

Мікаель Колвілл-Андерсен розповідає, що має багато фотографій, зроблених із машини, під час поїздок у різні куточки України, віддалені райони, міста. На багатьох із них знайомий кожному українцеві людський силует на старому велосипеді. «Або поїдьте до Чернігова, там багато людей їздять на велосипедах. В Одесі також. І я думаю, що це можливо завдяки тому, що Україна досі розуміє велосипед. Це не чужорідний обʼєкт. Якби я привіз велосипед у Канзас-Сіті в Америці, вони запитали б мене, а на біса він їм потрібен. В Америці про велосипед теж майже повністю забули, але не в Україні. Тож це полегшує нам завдання, чи не так?» – усміхається велоурбаніст.

У довгостроковій перспективі Bikes 4 Ukraine продовжать планувати Миколаїв, враховуючи потреби велосипедів, і привозити більше велосипедів. За словами Мікаеля, що більше уваги отримує його проєкт, то більше велосипед повертається у свідомість людей: «Протягом останнього року люди на Заході, а також в Україні, говорили, що привозити велосипеди в Україну – це круто, але навіщо? Це не інтуїтивно зрозуміла історія. І коли я відповідав, що їх використовують на деокупованих територіях, розповідав історії про транспортування їжі й усе це, то всім одразу все стає зрозуміло. У довгостроковій перспективі в нас повна трансформація українського міста. Я не можу зробити це сам, але це мета, безумовно».

Він також ділиться, що наразі працює над книгою з українським видавництвом, з робочою назвою «50 ідей для України»: «Для неї мої колеги з усього світу дають мені по одній чудовій ідеї, що варто зробити українським містам. Я напишу про велосипеди, але також там буде про біорізноманіття, сталу архітектуру, про всі ці речі, про які варто подумати зараз, коли Україна планує відбудову. Це теж щось на кшталт наступного рівня. Це ширша картина. Але зараз простий велосипед робить свою не менш важливу роботу».

Про перебування в Україні

Загалом із квітня минулого року Мікаель Колвілл-Андерсен відвідав Україну шість разів, загалом провів тут близько чотирьох місяців. Остання його поїздка затягнулася на місяць. «Але я подорожував Україною в 1992 році. Потягом по всій країні. Одеса, Севастополь, Київ. Скрізь», – каже він.

Перебування в Україні сьогодні Колвілл-Андерсен порівнює з турбулентністю в літаку: «Ви дивитеся на екіпаж, який подає напої іншим пасажирам, а ті дивляться одне на одного, мовляв, «Бляха, це звісно страшно, але ось ваша кава, сер», – сміється він. Перший раз Колвілл-Андерсен був у Києві торік у червні: «Й ось ми в Києві, буквально їмо тости з авокадо поки в країні війна. А потім лунає сирена (моя перша сирена в житті). Я дивлюся на своїх двох друзів, і вони кажуть мені просто їсти свій тост, бігти будемо тоді, коли вони побіжать. [сміється] Це така гра, чоловіче. Ти просто йдеш за людьми, які мають трохи більше досвіду. Так завжди. Це для мене не проблема. Було весело».

Чому це завжди велосипед

Кілька років тому, після цунамі в Японії, Мікаель Колвілл-Андерсен виніс для себе одну важливу думку: «Усі ці фотографії в новинах, знаєте, з машинами й човнами на дахах будинків, потрощені дерева й понівечені дороги. Але завжди є фото людини, котра їде на велосипеді, – ділиться спостереженням він. – Тоді я зрозумів, що щоразу, коли ти бачиш фотографію катастрофи у зоні бойових дій чи стихійного лиха, фотокореспонденти підсвідомо зроблять фото, якщо хтось проїжджає повз них на велосипеді. Вони цього не усвідомлюють, а я усвідомлюю, бачу закономірність. А потім почав озиратися назад в історію. І я зрозумів, що в цьому є певний шаблон, тому що людина на велосипеді ніби олюднює руйнування позад себе».

«Я також бачу той факт, що велосипед – це буквально важливий інструмент. Усе розвалено, дороги повністю розбиті, нікуди не можна проїхати, але двоколісний може проїхати через будь-який ландшафт, так? Він дуже гнучкий. Він дуже витривалий, його легко ремонтувати. Тож, якщо ви знайдете [велосипед] серед руїн, ви зможете його нашвидкуруч полагодити, і він, можливо, навіть поїде. Тож я зрозумів, що існує певний шаблон, коли ми, ба навіть кореспонденти, робимо це, якщо можемо, – шукаємо поглядом велосипед. Так я зрозумів, наскільки неймовірно життєво важливими й корисними є велосипеди під час війни або стихійного лиха, – продовжує Мікаель. – Я знайшов фотографії після трагедії в Хіросімі. Спустошене місто, і там чоловік їде на велосипеді, наповненому речами, які він зміг урятувати з дому чи ще чогось. Сараєво, стихійні лиха в Японії, навіть минулого року у Флориді був ураган, і є фотографії величезного човна посеред дороги, який розірвало, і жінка на велосипеді проїжджає повз, тобто велосипеди – це життєво важливі інструменти. А потім я поїхав в Україну й побачив, наскільки це правда; маю на увазі, що це просто постійне підтвердження того, наскільки важливим є велосипед у загальній картині міського й сільського життя, як транспортний засіб, як функціональний інструмент для перевезення великої кількості речей тощо».

Побачивши також можливість перетворення українських міст, побувавши в багатьох українських містах, вивчивши, Колвілл-Андерсен зрозумів, що вони всі ідеально пристосовані для велосипеда, і, можливо, саме тому українці так довго їздили на них.

Минулого року, здається, це був Маріуполь, де всі люди намагалися виїхати з міста на велосипедах. Їм це вдалося, і вони опісля покинули їх і сіли в автобуси, їх евакуювали, так? Але велосипеди вивезли їх до біса із зони бойових дій. Хіба ж це не круто?

А потім вони не змогли їхати всю дорогу до Львова, тому вони сіли в автобус і поїхали. Але я памʼятаю, що бачив цю купу велосипедів десь в українському ландшафті, і хотів би, щоб ці велосипеди все ще працювали, але вони служили важливим цілям для цих людей, коли вони потребували цього найбільше, чи не так? Краще, ніж ходити пішки, немає машин, немає бензину, велосипеди вивезуть вас звідти до біса, розумієте?

Аналогові рішення – найбільш корисні рішення

Мікаель Колвілл-Андерсен розповідає, що виступає на багатьох конференціях про свою філософію урбанізму, де всі «так зачаровані технологіями». «Але ми не часто озираємося назад, чи не так? Це людська річ, коли людина вперше винайшла колесо, ми йдемо, «о боже, можливості», ніхто не озирається назад, щоб побачити, що ми мали раніше. Тож я справді вважаю, що Україна, попри всі жахи війни, якщо підходити до цього прагматично, є неймовірно цікавим прикладом того, що аналогові рішення в повсякденному житті людей є найкращими рішеннями. Звичайно, це війна безпілотників, українці вражають тим, як вони ведуть війну за допомогою дронів і технологій, але в повсякденному житті звичайного українця, як у Миколаєві, де більше року не було води, трамваї переобладнали, щоб привозити воду. Не існує жодного масового технологічного рішення, щоб доставити воду жителям Миколаєва, це трамваї, які їздять там вже 130 років, так? – ділиться Мікаель. – Так само й велосипед. Ніколи не старіє, завжди корисний. Тож захоплення технологіями має бути збалансоване з повагою до аналогових рішень, які працювали так довго».

Це також історія про майбутнє. Наприклад, якщо кліматичні зміни дуже сильно вдарять по нам або якщо війна пошириться на решту Європи. Знаєте, я живу в одній з найбільш цифрових країн світу. Усе в моєму житті цифрове. Україна дуже крута, але ми в Данії на наступному рівні. Якщо росіяни прорвуться й відключать все в Данії, то нам кінець, розумієте? І бути готовим до війни чи зміни клімату й памʼятати, що аналогові рішення – це ті, які, імовірно, принесуть найбільшу користь у повсякденному житті.

Про велосипед для Зеленського

Наостанок Мікаель розповідає історію про другий із велосипедів із Будапешта: «Ті, що з Карлівського велосипедного заводу, пам’ятаєш? Так от один із них був з прекрасним посланням від власника. Інший просто радянський велосипед, який привезли на вантажівці. На рамі вказаний рік випуску – 1982. Уже не новий велосипед, який потребує певного догляду й дещиці любові. Але він все ще їздить, він витривалий, надійний. І для мене це найкраща метафора для України, розумієте? – усміхається він. – Тому в мене була доволі божевільна ідея передати цей велосипед Зеленському. [сміється] Про це якось навіть дізналися в ОП і його комунікаційники зв’язалися з данським послом, але зустріч так і не відбулася через брак часу в графіку вашого президента. Останнього разу я зупинився в готелі Bursa на Подолі. Так от, велосипед і досі там стоїть, чекає свого часу зустрічі із Зеленським. Готель зробив для нього стійку, і він має там досі стояти перед входом».

Як щодо підтримки від уряду Данії?

«Ніякої! – злиться Мікаель. – Це вражає мене. Мені не потрібно багато грошей. Мені потрібно десь два мільйони доларів, щоб доставити 100 тисяч велосипедів в Україну. На данські гроші це ніщо. Тож так, я намагався зʼясувати, з ким можна поговорити, але це нічого не дало. Це схоже на якийсь химерний дипломатичний фаєрвол, через який просто не можна пройти. Ось чому це інтервʼю з вами й мої останні інтерв’ю для Франції та Німеччини важливі, бо я сподіваюся, що ми зможемо привернути до нього більший інтерес. Тому що ми залежимо від краудфандингу. І, на жаль, краудфандинг уже давно вичерпує себе, хіба ні? Я впевнений, що багато людей усе ще підтримують Україну, звичайно, але потім стаються землетруси в Туреччині. Тож хтось відправляє свої 20 баксів туди. Тоді Судан, тоді ще щось. Нам конче потрібно трохи більше фінансування з інших джерел. І ми намагаємося зʼясувати, як це зробити.

Але я просто думаю, наскільки безглуздо, що данський уряд знає про мою діяльність в Україні. Усе, що я чую: «Чудовий проєкт!» – і поплескування по спині, – продовжує Мікаель. – Знаєш, це все лайно собаче. [сміється] Це гарне питання, мене добряче тригернуло. Але якщо подумати про те, скільки коштує відправити зброю й усе інше, то гроші, які мені потрібні, – це ніщо. Я не хочу ніяких грошей для себе. Я просто хочу грошей на те, щоб відправити велосипеди. І все. Я тут не заради грошей. Я роблю це безкоштовно. Але бляха, це мене бісить. Так, ти мене розлютив. [сміється] Гаразд. Щось вигадаємо. Слава Україні!»