Інтерв'юЮлія Бевзенко проводить екскурсії Києвом. Як це працює під час повномасштабної війни

Екскурсоводка та засновниця проєкту «Шукай!» зі створення мініскульптур Юлія Бевзенко називає себе «менеджеркою Києва». Вона й справді має менеджерську освіту, працювала персональною асистенткою. Бевзенко стала гідом у революційний час: пішла на курси екскурсоводів, коли почалася Революція гідності. У квітні 2014 року провела свою першу екскурсію, про яку написала на Facebook. Відтоді веде свій блог.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в Юлії Бевзенко, як команда «Шукай!» обирає та створює скульптури під час війни, як це – показувати воєнний Київ і про що запитував під час екскурсії американський ведучий і комік Девід Леттерман.

Юлія Бевзенко захотіла стати екскурсоводом, коли була в Ізраїлі та почула від батька своєї подруги, що він зустрічає туристів просто в аеропорту і розповідає їм про місто вже дорогою в готель: «Мені теж хотілося показувати Київ, передусім місцевим. Не проводити екскурсії, а саме стати локалом, а не професійним гідом», – розповідає Бевзенко.

Через кілька років роботи екскурсоводом Юлія вирішила відкривати на вулицях Києва бронзові маленькі скульптури, які розповідали б про історію міста – від котлети по-київськи до видатних облич міста, як-от меценатів або винахідників. На це надихнули скульптурки в Ужгороді. Наразі в Києві уже 38 мініскульптур проєкту «Шукай!».

Дві з них, паляницю та Привида Києва, встановили вже після повномасштабного вторгнення. Коли почалася повноформатна війна, Юлія також призупинила екскурсії на кілька місяців, але вже у квітні їх відновила.

– У інтерв’ю колегам з УП ви сказали, що не хочете експлуатувати у своїх екскурсіях тему війни. Але мовчати про війну теж не можна. Як розповідаєте про війну, особливо іноземцям?

– Я не замовчую тему війни. Я живу в Києві, проводжу екскурсії в Києві. 10 жовтня «прилетіло» саме на місце початку мого туру, Терещенківську, 13 (будинок, що навпроти спини пам’ятника Шевченкові). Ще 8 і 9 жовтня я там працювала. А 10 жовтня побачила з вікна свого будинку (я живу неподалік), як дим іде з боку Володимирського собору.

Перші думки – загинули люди. Уже потім я подумала про те, що втратила свій маршрут «Терещенківський квартал», який запустила у вересні (усього місяць водила ним екскурсії). Написала людям, які замовляли наступні тури. 90% із них не захотіли їх скасовувати чи переносити на інші дати, хоча я казала, що поверну їм гроші. Деякі з них їхали з інших міст. 10 жовтня ввечері кілька людей навіть купили квитки на екскурсії. Ми допомогли одне одному.

Після обіду 10 жовтня ми з чоловіком вирішили поїхати подивитися на будівлю. Це офіс, де не було людей, його власниця перебуває за кордоном. Там повилітали вікна. Уже ввечері рами витягли, місця вікон закрили щільною плівкою. А те, що вціліло, так і залишилося стояти в офісі, я потім це показувала людям під час екскурсій.

Люди не йдуть на екскурсію, щоб слухати моє ставлення та думки. Вони не за це платять гроші. Вони приходять, щоби відволіктися. Я намагаюся з кожним проводити смолток, додавати трохи людяності. А в кінці екскурсії ми завжди дякуємо ЗСУ за те, що ця екскурсія можлива.

Тури для іноземців, звісно, відрізняються. Їм я можу розповідати: «Ось лунає третій дзвоник на виставу в театрі Франка. Машин навколо театру немає, бо метро перекрите. Люди їдуть на таксі або йдуть пішки з метро, щоб потрапити в театр. Попри те, що можуть вимкнути світло на початку, у середині чи наприкінці вистави».

Іноземцям більше цікава не історія міста, а те, як воно живе зараз. А що коїлося на вокзалі у Львові на початку повномасштабної війни? А що ви робите з людьми, які просять за квартири 80 тисяч гривень, хоча раніше вони коштували вісім? А як ви підіймаєтеся на 18 поверх без світла, з дитиною, котом і купівлями в руках?

– Цікаво, що ви проводили екскурсію Девіду Леттерману. Про що він у вас запитував?

– Так, Radioactive Film попросили мене провести йому екскурсію, але врешті це переросло в п’ятихвилинну зустріч на Софійській площі. Нам випадково зустрілася надзвичайна людина, і я допомогла перекласти Леттерману, що він хотів у неї запитати. Не можу розповідати, хто це був, бо це були знімання, і цей фільм на Neflix ще не вийшов.

Я трохи розказала Девідові про історію Софії. Він такий: «Вона і монголів бачила, вау». Вона й зараз бачить усіх тих молодих людей, «Янголів Азову». [екскурсія для Леттермана була 20 жовтня, а 14 жовтня на Софійській площі відкрили виставку бійців «Азову», які загинули за Україну – ред.]

Уже наприкінці екскурсії Леттерман мене запитав, чому «азовці» сфотографовані з котами й із собаками. Я пояснила, що бійці врятували цих тварин, тому вирішили зробити з ними фото. Так, в Україні жінки й чоловіки рятують не лише одне одного, а й котів, які ледве дихають. Так, у нас є спеціальні машини, які вивозять врятованих тварин, а потім їх приймають у притулках, вимивають і виходжують. А потім люди, у яких уже є кілька тварин, діти та лежачі батьки, беруть собі ще одного кота з притулку.

– Як ви ставитеся до пропозиції Visit Ukraine зробити тури деокупованими містами Київщини? [Після критики запуск цих турів скасували – ред.]

– Через кілька днів після цього я написала серію думок, доволі однозначних. Я згодна зі своїми колегами з інших міст України, що такі екскурсії абсолютно недоречні й антилюдяні зараз, як опис бучанської різні в парку, який тепер цвіте та пахне. Потрібно ще вчитися про це говорити. Цим мають займатися професіонали, має бути створена спеціальна комісія, яка визначить, про що говорити на таких екскурсіях, а про що – не треба.

Екскурсії в Чорнобиль почалися не відразу, минуло десять років. Зараз можна водити екскурсії містами, які живуть більш-менш спокійно. Тому ми гуляємо воєнним Києвом, дивимося на будинки, де повилітали вікна, дивимося на вирви. Ми ходимо на каву в кав’ярню, де 1 березня створили волонтерський штаб. Екскурсії вже змінилися.

– До речі, про укриття. Багато з них, м’яко кажучи, перебувають у занедбаному стані, навіть у центрі Києва. Куди ведете людей, якщо повітряна тривога?

– Я заздалегідь знаю, куди поведу людей, екскурсії продумані до деталей. Як кажуть мої знайомі, у мене завжди є план В і план С. Лакшері-укриття в готелі, про які я раніше говорила, це всього лише паркінг, де стоять ліжка та чай.

Не повірите, але з квітня лише кілька разів було таке, що тривога припадала на кінець туру. У такому випадку я пропоную людям прийти на частину екскурсії в інший день або кажу, що можу повернути гроші. Якщо тривога за хвилин 15 до кінця туру, я однаково запитую людей, чи не хочуть вони перейти в укриття. Вони зазвичай відмовляються, бо в когось потяг ввечері, хтось гарно вдягнувся [на екскурсіях у Юлії Бевзенко завжди є фотограф – ред.] Ми не святі, тому зазвичай завершуємо екскурсію.

Я також запитувала в людей, чи доречно зараз узагалі проводити екскурсії. А раптом їм справді щось не подобається, а вони не можуть тобі сказати, бо ти такий відомий і потрібний? Часто люди ловлять зірку та перестають запитувати про зворотний зв’язок. Але всі відповіли мені, що, навпаки, екскурсії потрібні. Я проводила тури й родині з Маріуполя, харків’ян багато.

– Ви проводите екскурсії російською мовою?

– На 90% я зараз розмовляю українською. Не лише коли даю інтерв’ю, але й зі своїм чоловіком. Після повномасштабного вторгнення жодного разу не проводила екскурсії російською. Усі збірні екскурсії – однозначно українською. 

Щодо індивідуальних екскурсій – мені важливо дізнатися, для кого ця екскурсія. Якщо і є такий запит, то маю розібратися, хто буде гуляти і хто саме говорить російською. В цілому індивідуальна екскурсія коштує більше, ніж збірна (індивідуальні екскурсії дорожчі за збірні, і від мови проведення ціна не залежить). І бронювати краще завчасно, тому що в мене розписаний графік.

Буває, що іноземці одночасно знають і російську, й англійську. Якщо люди хочуть екскурсію російською, вони зазвичай запитують. Хоча могла б уже купити екскурсію, прийти та сказати: «А можна по-русски?» Але знають, що я відповім: «У сенсі?»

Раніше були екскурсії й для українців, які говорять російською, умовно віку наших батьків. Вони втратили все, їм знову треба вирішувати, де жити, що їсти та вдягати. Вони й так себе картають, що не перейшли на українську раніше. Але однаково кажуть: «Говоріть українською, ми все розуміємо, просто відповідатимемо російською».

– Знаю, у вас це запитували тисячу разів, але все-таки: чому ви себе називаєте «менеджеркою Києва»? Адже в слово «менеджер» можна вкладати й негативне значення, наче намагаєтеся щось продати.

– За ці сім років не чула нічого поганого, що казали б люди. Може, не всі можуть сказати. Який сенс у цей вислів вкладаю я? У компанії є менеджер, а є менеджер у міста. Це про керування, управління тим, що я роблю в місті. Наприклад, раніше робила карту «Сто крутих місць Києва», зустрічала людей в аеропорту.

До того ж я і є менеджерка, умію організовувати, три роки працювала персональною асистенткою. Назва відповідає тому, що я роблю. Зрозуміло, що можна назватися хоч королевою України, і всі сміятимуться. Але ця назва закріпилася за мною, коли я писала про себе пост, так мене стали називати.

Я не чиновниця, не політик, просто блогерка. Не пуп Землі та не пуп Києва, навколо мого проєкту не крутиться весь світ, і я не можу подобатися всім. Але можу продовжувати прищеплювати людям любов до Києва. Є і багато інших гідів, які це роблять. Зараз ми почали більше спілкуватися та підтримувати одне одного.

Багато хто думає, що я встановлюю скульптури, щоби водити ними екскурсії. Це не так. На екскурсіях я дуже рідко показую свої скульптури, а якщо й показую, то ніколи не говорю, що це мій проєкт. Це неправильно та ставить людей у незручне становище. Іноді люди самі кажуть: «Чому ви не розповідаєте, що це ваші скульптури?»

Я також не отримую відсотків від локацій, куди воджу людей. Навпаки, я їм плачу, бо пригощаю там людей, це входить до вартості квитка на екскурсію.

Так, я не найскромніша людина у світі. Якщо ти блогер, то, на думку інших, уже нескромний. Але мініскульптури – це для людей, а не для того, щоби я потішила своє его.

– Поговорімо про ваші мініскульптури під час повномасштабної війни. Як ви визначаєте, де справді символ, а де те, на чому, грубо кажучи, можна робити хайп?

– Як я вдячна вам за це запитання та що ви це розумієте! Мої блоги на Facebook і в Instagram присвячені Києву, але там різна аудиторія. І періодично я отримую повідомлення про те, які скульптурки хотіли б бачити люди: часто пишуть про шафку з Бородянки, півника, Патрона.

До повномасштабного вторгнення в мене були плани на скульптури, але зараз їх встановлювати недоречно, інші сенси й інший світ (я хотіла встановити скульптуру, присвячену одній жінці, яка працювала в моді; вона киянка, але стала відомою за кордоном).

Проєкт «Шукай!» – це про історію Києва, сучасну та більш давню. Тому я не кваплюся за хайпом, у хорошому сенсі. Так, на другий день після звільнення Херсона хотілося встановити кавунчик. Але я обережно ставлюся до своєї праці, до роботи з меценатами. Не хочеться сісти в калюжу, хочу робити все зважено (хоча сісти в калюжу – це теж досвід).

Ось, наприклад, паляниця. Чи це історія Києва? Наче ні. Але чи пекли паляницю в Києві? Так. Це водночас українське слово, український хліб та унікальний мем. На місці готелю [Fairmont], де зараз розміщена паляниця, раніше був борошномельний завод.

Загалом пропозицій від меценатів було багато. І часом було важко відмовляти, коли хотіли встановити скульптуру на честь бійців, які загинули на війні, особливо якщо це кияни.

– Багато ваших скульптур встановлені на готелях. Чому саме ці місця? Здається більш логічним встановлювати скульптури про історію Києва на фасадах історичних будівель, наприклад.

– Лише п’ять скульптур із 38 розташовані на фасадах готелів. Коли я обираю локації, то перше, на що орієнтуюся – безпека скульптурки. Чи хотіла б я, щоби вони були в секретних двориках, щоби люди справді їх шукали? Так. Але скільки там проживе скульптура, незрозуміло.

Немає ідеального місця для паляниці та Привида Києва. Встановити Привида на даху, під небом? Там немає доступу для людей. Не встановиш же його на військовому об’єкті! А готель – гарне рішення, там є камери відеонагляду. Це win-win.

Крім того, я намагаюся продумати логічний маршрут для скульптур. Не одна на Ярвалу, щоб люди їздили по місту в пошуках, а дві-три. Намагаюся уявити, як поводитиметься шукач моїх скульптур.

– Якщо так кажете, значить, уже були акти вандалізму?

– Так, кілька разів. Спиляли скульптуру на честь фонтана-слоника біля колишньої Арки дружби народів (тепер – Арка свободи українського народу). Це була скульптура з краєвидом на Поділ, здавалося, слоник тримає всю панораму на своєму хоботі. Тоді камер не було. Прийшла людина в капюшоні, уся в чорному – і хто розбиратиметься?

Одного разу біля готелю чоловік поламав, навмисно. А один раз дитина випадково приземлилася на скейті, там якраз був поріжок. Від скульптури відламалося дві частинки, зараз ми її лагодимо.

– Розкажіть загалом про процес виготовлення скульптури. Як співпрацюєте з меценатами, скільки зазвичай коштує виготовлення скульптури та як працюють інші люди, долучені до проєкту?

– Меценати заповнюють анкету на сайті або пишуть мені напряму. Ми маємо знайти скульптуру, яка подобається і мені, й меценату (зазвичай я маю список і можливих скульптур, і потенційних локацій).

Чи скульптура, яку встановлює меценат – це в певному сенсі піар мецената? Так. Чи пише про нього преса? Так. Чи платимо ми їм за це? Ні. Але журналісти можуть і не писати, хто меценат скульптури, хоч ми завжди це вказуємо у пресрелізах.

Скільки коштує виготовлення скульптури, я не можу розголошувати. Скажу лише, що від першої скульптури проєкту до останньої значно зріс курс долара.

Коли ми все погодили з меценатом, то підписуємо договір. Ілюстратор починає малювати картинку, а після того, як малюнок готовий, роблять пластилінову та воскову модель скульптури, далі – бронзову. Це займає два-три місяці.

Водночас триває процес погодження – чи можна розмістити скульптуру на певній будівлі? Це ще одна причина, чому мініскульптури простіше встановлювати на будівлях, які мають власника, а не на історичних – просто менше ресурсів на те, щоб отримати дозвіл, менша кількість паперів. Хоча в нас є скульптура й на Національній філармонії.

Поки скульптурка випікається (в обох сенсах, вона справді іноді випікається в печі), ми готуємо івент-відкриття. Урочисто знімаємо тканину, перерізаємо стрічку. Зазвичай люди не знають, що це за скульптурка, це сюрприз. Знають лише журналісти, коли ми надсилаємо їм запрошення, але ми просимо їх не розповідати до відкриття, щоби зберігався елемент інтриги. Паралельно ми вже готуємо до відкриття ще одну скульптуру.

– Ви писали, що під час виготовлення мініскульптури паляниці консультувалися з етнографами з приводу форми самого хліба й орнаменту на рушникові. Які були нюанси?

– Паляниця – важливий символ, і з точки зору хліба, і з точки зору рушника. Не хотілося потрапити в таку історію, як із тризубом Чорновола. Одна справа, коли п’ять років тому зробив котлету по-київськи на тарілочці, й зовсім інша – коли воєнний час, і всі хочуть тебе знищити (я не про те, що люди накидаються, а про те, що ще більш болісно реагують, якщо зробиш помилку. Люди реагують на все, що стосується сторінок історії, на яких ми зараз живемо).

Уявіть собі, яка маленька ця паляниця. Усього п’ять сантиметрів у діаметрі. Ми подумали, що зараз такого наліпимо, хай бог милує. Скульптор спеціально купив рушника, але спочатку ми його виклали, як скатертину. Коли скатертина висить на столі, вона драпіровкою. А рушник вузенький і довгий, там маленька складочка.

На оздоблення цього рушника ми витратили приблизно сто крапок пластиліну. Усі експерти одностайно сказали прибрати колоски біля паляниці – тому що це більше символ голодоморів.

Мене консультували етнограф, фольклорист і заступниця музею Івана Гончара. І коли спеціалістка з орнаментів сказала: «Юлю, надзвичайно гарний рушник!», то я заспокоїлася – вийшов рушник з орнаментом Київщини та деревом життя.

Консультувалися і з приводу паляниці: щоб скоринка була не надто висока та не надто низька, щоб розріз не був схожим на вареник. А може, скоринку взагалі прибрати? Справжня паляниця була пласка, без розрізу. Вона випікалася лише з води та борошна, дріжджів там не було. Але тоді мініскульптура була б схожа на бронзовий камінчик.

Отримати консультації – це теж було нешвидко. У когось з експертів десять годин різниці в часі, хтось не має світла, хтось ще хоче колегам показати. Крім цього, я ще маю погоджувати всі статуси роботи з меценатом.

Якщо десять людей сказало, що погано, треба дослухатися. Люди тобі завжди підкажуть. Я не вірю в історію успішних успіхів, коли роблять усе наперекір.

– А як виготовляли Привида Києва?

– Не думала, що це скажу, але з паляницею було простіше. Ми хоча б знаємо, який вона має вигляд, і яким має бути рушник – теж, більш-менш. Привид Києва – це збірний образ, і ми не могли консультуватися з тими людьми, з якими хотіли б. Це військові, до них непросто достукатися, посилатися на них ми не можемо.

Працювати над цією скульптурою я почала ще в березні, 5 чи 6 числа, коли була у Хмельницькому. Я ще не знала, чи повернуся, чи буде меценат, чи ми встановлюватимемо цю скульптуру. Це просто допомагало вижити. Знайшла скульпторку, вона почала малювати ескізи.

Як казала Ярослава Гресь [співзасновниця агенції Gres Todorchuk], нумо рити рови перед дощем, бо дощ точно буде.

За основу ми взяли образ бійця в масці. Він запускав ракети, які захищають небо. Вважаю, у цьому випадку ми мали право на художній образ.

Під час виготовлення цієї скульптури я вперше показала на Facebook її пластилінову модель. І впевнилася, що правильно робила, що не показувала моделі раніше.

По-перше, має бути елемент несподіванки, а по-друге, я не можу дослухатися до порад усього Facebook: «А чому палець угору, а не вниз? Чому так багато летить ракет? Це агресивно». Інша справа – професіонали.

Щоправда, ми тоді дослухалися, на відсотків десять змінили скульптуру, зробили трохи менше ракет. Колись я дуже болісно ставилася до критики. Але потім зрозуміла, що немає людей, яким подобається критика.

Зараз ми працюємо над двома скульптурами одночасно. Поки не можу сказати, над якими саме, але дуже сподіваюся, що встигнемо встановити одну з них у грудні. Не скажу поки, військова тема чи історична, але скульптури трохи легші, з точки зору консультування.

Я навчилася спочатку робити, а потім казати. Хоча коли працюєш над чимось протягом трьох або чотирьох місяців, дуже хочеться поділитися та скинути напругу.

– Чи прикрашатимете в цьому році мініскульптури? Ви їх раніше прикрашали перед Новим роком, Днем святого Валентина й іншими святами.

– Я думала над цим. Треба вирішити, чи доречно прикрашати взагалі, і якщо так, то як. До того ж не кожну скульптуру можна прикрасити, є скульптури пласкі. Має хтось пошити костюмчики, а потім хтось має поїхати, прикрасити та сфотографувати. Раніше в мене були волонтери, я їм «Новою поштою» надсилала прикраси та їх називала ельфами. На той час ми називали волонтерством це.

– Чи хотіли б масштабувати проєкт за межі Києва?

– Про це я також думала. Я б хотіла не лише в Україні, а й по всьому світові розставляти наші символи. Але поки що мені б упоратися з тим, що в Києві. Водночас, якщо хтось читає це інтерв’ю та має ідеї, я відкрита до розмови.

Під час війни я зрозуміла, що не все залежить від мене. Мені було це важко зрозуміти про себе. Надзвичайно важко жити, коли не можеш контролювати та планувати, а планувати однаково потрібно, бо без цього нічого не буде.

Екскурсія виходить легкою та схожою на імпровізацію лише тоді, коли вона готується завчасно, коли продумано навіть те, де на маршруті туалети. Це не просто «Юля молодець, пішла прибрала скло на локації», це душевні муки – чи варто взагалі сюди водити екскурсію?

Раніше я казала собі, що ніколи не проводитиму збірні тури, тільки індивідуальні екскурсії. Що ніколи не залежатиму від локацій і не проводитиму екскурсії за розкладом. Але під час війни я зробила все, про що колись казала «Ніколи». Тому встановити скульптури по всій Україні та за її межами – чому ні? Не зміниться лише те, що Росія – покидьки й терористи. Усе інше може бути.