Інтерв'ю«Не Донбас, а Донеччина та Луганщина». Яким є український схід

Не Донбас, а Донеччина та Луганщина

Насамперед варто відмовитися від поняття «Донбасу», тому що воно зведене лише до функції видобування ресурсів [їх у регіоні більше]. Його варто замінити ширшими термінами «Донеччина» та «Луганщина», як питомо українськими землями, що нічим не будуть відрізнятися від, скажімо, Сіверщини, Волині, Прикарпаття.

Коли ми кажемо, що Донецьк – це вугільний басейн, обмежуємо себе від широкого історичного контексту. Ще до Джона Г’юза (британський гірничий інженер, вважається засновником Донецька), іменем якого була названа Юзівка, яка перетворилася на Сталіно, яке перетворилося на Донецьк, тут були козацькі поселення. І вони брали в нього плату за проїзд та користування цією територією. Отже, тут є інші категорії, якими також варто послуговуватися, коли ми говоримо про регіон.

Я хотів показати багатоголосся, і живих – місцевих мешканців, активістів, інтелектуалів, письменників, митців; і мертвих, імена яких знайдені в архівах і встигли загубитися або ж не пролунали як слід

Звісно, можна запитати: чи достатньо шести міст, щоби зрозуміти регіон? Моя відповідь: «Говорячи навіть про шість міст, можна показати їхнє розмаїття». Кожне місто відрізняється від іншого. Наприклад, Лисичанськ і Сєвєродонецьк, здавалося б, поруч, але історії в них кардинально різні, геть інші міфологеми, люди живуть іншими питаннями. Або Бахмут, який вам скаже, що він приналежний більше Слобожанщині й він від початку перебрав на себе роль фортеці, а не робочого поселення.

Є характерна риса – гурт «Ненсі», той, що написав незнищенний хіт «Дым сигарет с ментолом» – ледь не в кожному місті нам намагалися сказати: родом вони не з нашого міста. Так було і в Костянтинівці, так було і в Лисичанську, так було і в інших містах. Ніхто не знав достеменно, але важливо було підкреслити – це не в нас.

Я хотів показати багатоголосся, і живих – місцевих мешканців, активістів, інтелектуалів, письменників, митців; і мертвих, імена яких знайдені в архівах і встигли загубитися або ж не пролунали як слід. Наприклад, того ж гірничого Олексія Нікітіна чи фотографа Марка Залізняка (відомий як автор документальних світлин про життя українського села, зокрема в часи колективізації та голодомору, – ред.). Сюди ж додається мій голос, через який я фіксую свої спостереження протягом подорожі.

Я вирішив пізнавати регіон через людей, які його знають. Щоби мати змогу ухвалювати правильні рішення в непростих дискусіях. ЗМІ продовжують розкручувати стереотипи й меми з регіону, і щоби в цьому розібратися, треба сповільнюватися, заглиблюватися, вивчати питання, щоби не натрапити на маніпуляцію. Будь-яка думка має бути опрацьована та здобута власноруч. Мається на увазі робота, яку ми робимо інтелектуально та фізично, щоб її сформувати.

ПВА та граблі

Що мене дивувало під час зустрічі з місцевими художниками, активістами, бізнесменами – це те, з чим у них асоціюється їхнє місто. Ось, наприклад, ідея сєвєродонецьких підприємців поставити пам’ятник клею ПВА, на якому вони збудували свій первинний капітал в 90-х. Тому що клей ПВА варився в Сєвєродонецьку. І за легендою, у Сєвєродонецьку жила така собі Роза, прізвище якої ніхто не пам’ятає, і саме вона розробила формулу ПВА. Але якщо хоча б трішки порушити це питання, то виявиться, що цю формулу розробили на десятки років раніше на заході.

Під час подорожі я свідомо зупиняв себе, коли в голові зустрічався з якимось стереотипом чи штампом про людей чи міста

У Бахмуті на зустрічі місцеві сказали про те, що вони хотіли б поставити пам’ятник граблям, тому що ми постійно наступаємо на них і вони б’ють нас у голову. У тому ж Сєвєродонецьку, коли ми заговорили з місцевими художниками, як формувати образи міста через публічний простір, доносити певні меседжі до містян, місцеві художники запропонували зробити мурали із зображенням найвідоміших будівель світу, типу Біг-Бена, Ейфелевої вежі або піраміди Хеопса. Коли я запитав навіщо, вони сказали, що буде прикольно призначати зустрічі під Ейфелевою вежею або під пірамідою Хеопса. Коли я знову запитав навіщо, вони сказали, що художник спочатку робить, а тоді думає. Для мене все працює навпаки – художник спочатку думає, тоді робить.

Під час подорожі я свідомо зупиняв себе, коли в голові зустрічався з якимось стереотипом чи штампом про людей чи міста. Навіть коли реальність підкидала якийсь геть злий сарказм, завжди прагнув зайняти позицію діалогу й намагався не ухвалювати жодних рішень, поки ситуація не завершиться.

Одна з речей, яку я зрозумів – це те, що немає різниці між тим, як складно працювали мої батьки, викладачі в 90-х у Ніжині, і як були змушені виживати українські родини по всій території пострадянської України. Ми всі травмовані однаково. Роман Мінін (сучасний український художник родом із Донеччини, один із героїв книги, – ред), говорить, що коли йдеться про якийсь особливий «донецький характер», то йому згадується, що люди тут пишаються своєю здатністю виживати.

Але коли я накладаю її на будь-який регіон України, то розумію, що вона може існувати будь-де. І на сході, і на заході, і на півночі, і на півдні. У цьому сенсі ми розуміємо, що наші люди, мабуть, трохи більше пристосовані до реальності, ніж в Європі чи США. Наприклад, коли у Флориді під час шторму зникає світло або вода, українська господиня завжди до цього готова, у неї є шестилітровий баняк або виварка з водою. Помитися з каструлі для всіх нас – річ звична.

«Шахтарський» регіон

Якщо говорити про надмірну увагу саме до «Донбасу», то я тут буду покладатися на розповіді Ігоря Козловського та Олени Стяжкіної (герої книги, Ігор Козловський – релігієзнавець і науковець; Олена Стяжкіна – українська письменниця; обоє родом із Донецька, – ред.).

Ігор Козловський, наприклад, запитує, чому саме шахтарі? Чому не металурги чи представники інших професій? Олена Стяжкіна каже, що через міф про радянський Донбас із дискусії виключається величезна кількість категорій населення, такі, як інтелігенція, жінки або діти, тому що все дитинство перетворюється на роботу, йому не приділяється уваги.

Говорити про український схід варто так само, як ми говоримо про захід, північ, про Полтавщину, про Житомирщину

Виходить, що ми навіть зараз, говорячи про схід, так чи інакше продовжуємо слідувати за цим штампом. На сході велике культурне та етнічне багатоманіття, шахтарські містечка сильно відрізняються від поселень у десятку кілометрів від них. Сергій Жадан (український письменник, один із героїв книги, – ред.) говорить, що навіть живучи у Старобільську, вони все одно говорили фразу «Поїхали на Донбас». А ще є сільськогосподарська частина регіону, яка збирала шалені врожаї, у них теж була власна проблематика.

Я не бачу жодної різниці між людиною з Франківщини чи з Львівщини, яка поїде в Польщу на заробітки, і між робітниками з Лисичанська чи з Сєвєродонецька, які поїдуть в Ростов чи в ту саму Москву. Як казали Massive Attack: «Ми всі в одному човні» (фраза – частина відеоряду, який використовувався на концертах гурту, – ред.).

Говорити про український схід варто так само, як ми говоримо про захід, північ, про Полтавщину, про Житомирщину. Немає жодної спеціальної інтонації, жодного специфічного набору фактів. Ми всі об’єднані травмою Радянського Союзу, одними й тими ж дев’яностими. У нас був спільний інформаційний простір до війни.

Є читачі, які після прочитання книги пишуть мені в приватні повідомлення щось на кшталт: «Ми під час Помаранчевої революції надсилали одне одному смс-ки: «Донбас порожняк не гонит», а тепер розуміємо, що помилялися». Мені пишуть читачі, батьки яких живуть у Кривому Розі або дівчата, які народилися й виросли в Запоріжжі, що типологічно немає різниці, тому що це все про одне й те ж.

Важливі історії

У книзі є окремий сюжет детективного характеру про те, як я шукаю спадщину щоденників, фотографій Марка Микитовича Залізняка. Це дивовижний фотограф із міста Покровськ, який прожив майже сто років (5 травня 1893 – 10 листопада 1982).

Уперше він узяв камеру в 1905, коли йому було 12, і знімав до самої смерті.

Залізняк пройшов громадянську війну, Першу світову, розкуркулення, голодомор. Коли йому було 50, він пережив окупацію свого рідного селища Гришино, тоді ж його кинули на звільнення Петербурга, де він отримав друге поранення (перше – під час Першої світової).

Ця людина по собі залишила п’ять тисяч фотографій, близько 20 щоденників, в яких він виклав найцікавіші історії свого життя. Масштаб особистості не збагнути, тому що Залізняк працював і з візуальними, і з текстуальними елементами, часто поєднуючи їх. Для мене важливо було ввести Залізняка ввести в ширший культурний контекст, показати, що українській історії є багатогранні цікаві постаті.

Мені було важливо розповісти про історичні приклади поганих своїх

Окремий момент – це приклади дивовижних активістів, які формують обличчя цього сходу. Наприклад, Наталка Сосницька та її дивовижна ініціатива «Druzi» в Костянтинівці. Наталка під час Майдану повернулася з Києва в рідну Костянтинівку та відкрила вільний простір. І вже шість років це сила, що формує підлітковий кластер, від 8–9 класу до ЗНО. Там виростають цікаві відеографи, музиканти, дизайнери. Я зараз слідкую за цим поколінням, з яким ми познайомилися тоді, чого вони досягають. Історія Наталки та команди – це приклад того, як може розвиватися в цілому Україна.

Мені було важливо розповісти про історичні приклади поганих своїх. Скажімо, історія чоловіка, прізвище якого Камишев. Це лікар-венеролог, який під час окупації Артемівська (тепер Бахмут, – ред.) був одним із поплічників окупантів, особисто закатував чимало бійців червоної армії. Відзначався особливою жорстокістю та садизмом. У книзі я описую його історію, а в кольоровому додатку наприкінці є ще й фотографія з його особистої справи, що було зроблене під час слідства, далі його розстріляли. Мені було важливо вмістити фотографію цієї людини в книжку, щоб читач міг зазирнути йому в очі.

Мені було важливо розповісти про історичні приклади хороших своїх, які лишилися під окупацією. Наприклад, про доктора Хайлова, який у той же час і в тому ж Артемівську, працюючи офіційно в госпіталі на окупантів, підпільно рятував людські життя. Коли звільнили Артемівськ, прийшла червона армія, КДБ із нього затребувало свідчення, чому він залишився на тій території. Хайлов описує в деталях, скільки людей врятував, як йому це вдалося, завдяки чому. Це все про те, що є і хороші свої, і погані свої, але ми звикли бачити переважно те, що болить. У пам’ять радше вкарбовуються болісні речі.

А якщо говорити про повсякденні історії – я помітив дивовижну особливість. Вона полягає в тому, що люди приносять із собою щастя в інші міста. У цьому випадку йдеться про переселенців та їхні історії. Тих, хто переїхав із більших міст у менші або ж тих, хто називає себе «возвращенцы» – це ті, хто спочатку поїхав у велике місто, а тоді повернувся на малу батьківщину. Вони із собою приносять речі, яких їм бракує в їхньому досвіді великого міста.

У цьому сенсі моя улюблена історія – про жінку, яка водила сина у школу брейкдансу у великому місті, а тепер в меншому була змушена організувати цю школу для того, щоб він не губив свій драйв і продовжував здобувати досвід. Ця історія – урок, який теж мені б хотілося передати. Він про те, що це щастя ми несемо із собою, горе так само, ми нікуди від нього не подінемося. Але його можна трансформувати через простір і справу.