Один день у Луцьку

 

Куди піти

Можна дослідити всі закутки Луцького замку й околиць, сходити до будинку скульптора Миколи Голованя чи до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків із найбільшою у світі картиною, дуже довго бродити в Центральному парку культури і відпочинку ім. Лесі Українки й прокласти собі маршрут уздовж скульптур кликунів по всьому місту, яких можна знайти на цій мапі (починаючи, наприклад, від залізничного вокзалу чи від сонячного годинника, який насправді стоїть у тіні). 

Хто такий луцький кликун

Луцький кликун – це глашатай, який раніше повідомляв різну інформацію: від повідомлень міської влади до оголошень про пожежу чи іншу надзвичайну ситуацію. Сучасний кликун – це офіційна професія, яку міська влада повернула у 2015 році. Того ж року в місті почали встановлювати бронзові скульптурки кликунів. Ідею запозичили у Вроцлава, де на вулицях встановлюють фігурки гномів. Зараз у Луцьку можна знайти більше двох десятків кликунів.

 

 

Спочатку бронзові скульптури часто зрізали й крали, розповідає керівниця управління туризму Катерина Мойсіюк. Одного з них, біля Братського мосту, навмисно не повернули. «Його тіло лежить у мене в кабінеті, а черевики ми залишили як пам’ятник луцькому вандалу», – коментує Мойсіюк.

 

Зараз місцеві мешканці вже звикли до скульптурок і навіть телефонують, якщо одна з них раптом зникає. На деяких скульптурах також пов’язані жовто-блакитні чи червоно-чорні стрічки. Першу пов’язали працівники управління туризму, коли у 2022 році поверталися з пункту збору гуманітарної допомоги. За рік ці стрічки були знищені на вітрі, і місцеві почали прив’язувати нові.

Щодо справжнього луцького кликуна, то його звати Андрій Єдинак, і він має таку роботу з 2018 року. Щодня, о 12:00, кликун у спеціальному костюмі має просурмити гімн України й закричати: «Вартую!» А у вихідні чи свята – зробити це двічі на день, ще о 18:00. Щоби виконувати свою роботу, кликун має щодня подолати близько 200 сходинок і дістатися верхівки В’їзної вежі Луцького замку. Дорогою він має переодягнутися в спеціальний костюм. Крім обов’язків кликуна, Андрій Єдинак встигає працювати в музичній школі й грати в гурті. Узимку кликун має канікули.

 

Кликуни – не єдині цікаві скульптури в Луцьку. Прогулюючись  пішохідною вулицею Лесі Українки, можна зауважити двометрове зерно з нержавної сталі. Його створили митці групи GAZ: Олексій Золотар і Василь Грубляк.

 

 

Ідея виникла ще до початку повномасштабної війни, а потім набула нового сенсу. Скульптура стала благодійною: щоби була можливість засіяти зерно, треба розмінувати українські поля, а отже, задонейтити на їхнє розмінування у фонд «Повернись живим». Зісканувати QR-код можна на табличці біля скульптури. Сквер довкола спроєктували Balbek Bureau, тепер тут часто збирається молодь.

Якщо прогулюватися головною вулицею – проспектом Волі – до Центрального парку, дорогою можна побачити невеликий сквер імені королеви Анни. Така назва в скверу з’явилася після того, як тут встановили маленьку скульптуру королеви. Автор скульптури – Костянтин Скритуцький, який також створив скульптури для Пейзажної алеї в Києві, а ідея належить Федору Баландіну. Такі скульптури також є в Києві, Кракові, Тулузі, Версалі, Парижі. Їх встановили в межах проєкту «Шлях королеви», що розповідає про місця, де могла зупинятися Анна Київська на шляху з Києва до Парижа.

Саме цю скульптуру встановили у 2020 році, громаді Луцька її подарувала громада Києва. Місце, де вона встановлена, за часів життя Анни Київської вважалося околицями Луцька. Саме тут, імовірно, проходив шлях купців до Європи, і, як кажуть історики, шлях королеви, яка прямувала до Парижа.

«Чому скульптура маленька? Бо кожна дівчина може стати королевою, і йдеться не про титул, а про те, що, навчаючись, вивчаючи мови, досягаючи висот у певній сфері, ви можете стати володаркою цього життя», – коментує Катерина Мойсіюк.

За її словами, ще до встановлення скульптури територія сучасного скверу була доволі занедбана, тут був розташований стихійний ринок. Зараз це спокійне місце з лавочками, де можна відпочити.

Ще одна скульптура, яку спочатку можна й не помітити, – це геометричні фігури Євгена Примаченка «Возз’єднання» в Центральному парку. Триметрові скульптури з кортенівської сталі встановили на різних берегах річки Стир: по одну сторону – батько, по іншу – мама за дитиною. Їх присвятили родинам, роз’єднаним війною. Фігури стоять на двох паромних переправах, які збудували ще в 60-х роках, коли Стир був судноплавною річкою. 

 

Скульптура Возз’єднання

 

Радимо ще поблукати парком і знайти алею скульптур місцевого скульптора Миколи Голованя. Раніше ці скульптури були розкидані по всьому парку, а зараз вони зібрані в одному місці (і їх красиво підсвічують увечері). До речі, у Центральному парку також можна пошукати скульптури з хмизу й алеї парасольок і ліхтарів.

 

 

Це замок із 600-річною історією, який жодного разу не захоплювали ворожі війська, а також пам’ятка архітектури національного значення. На сьогодні збереглося три вежі замку – Стирова, В’їзна й Владича. Який вигляд замок мав раніше, можна побачити на численних макетах, якщо зайти в середину.

Чому його не треба називати замком Любарта? Бо Любарт будував замок уже в цеглі, а до цього ще існували дерев’яні укріплення. Загалом замок розбудовував не один князь: до розбудови долучалися й Вітовт, і Свидригайло. Назва «замок Любарта» з’явилася вже в історичних джерелах російського періоду, пояснює Катерина Мойсіюк.

 

 

Піднімаємося на В’їзну вежу – місце роботи луцького кликуна. До речі, попереджаємо: через правила техніки безпеки піднятися туди самостійно не вийде – потрібно доєднуватися до екскурсійної групи. Самому можна погуляти лише територією замку і його галереями. Дорослий квиток коштуватиме 80 гривень, а студентський і дитячий – 60 гривень. Екскурсії матимуть вартість від 400 гривень (іноземною мовою – 500 гривень). 

 

 

Кілька хвилин – і ми опиняємося на місці, де колись був Окольний замок, що своїми розмірами в кілька разів перевищував Верхній. Єдина його вежа, збережена до сьогодні, – Вежа князів Чорторийських. До музейного простору «Окольний замок», який відкрили в липні 2023 року, також увійшла частина оборонного муру 15 століття й підземелля колишнього єзуїтського монастиря з колегіумом, де тепер розташований коледж харчових технологій.

Вежа Чорторийських – це і є вежа через «О». Вислів належить письменниці Оксані Забужко, яка презентувала свою книжку під час резиденції у 2021 році. Насправді прізвище давнього українського роду Чорторийських походить від назви місцевості Черторийськ, але в більшості джерел їх згадують як Чарторийських. Правильна історична назва вежі українською мовою – саме через «О» (літера [е] асимілювалася до [о]). «Вежею через «О» назвали й збірку оповідань українських письменників, які приїхали на літературну резиденцію.

На подвір’ї музейного простору студенти проводять пари. Від сусідів – приватного будинку з городом – парканом заплітається хміль. Зараз не віриться, що ця територія ще кілька років тому була занедбана й заросла кропивою. Катерина показує шматок оборонного муру Окольного замку з готичною кладкою цегли й ромбоподібним візерунком, а потім – арку на місці замурованої стіни. 

Міська влада почала реставрувати підземелля з 2018 року в межах грантового проєкту з ревіталізації старого міста. Їх планували відкрити ще у 2022 році, але відкриття відтермінували через повномасштабну війну, розповідає керівниця управління туризму: «Цих 700 квадратних метрів – лише  частина підземель. Ми реставрували два крила, а третє вирішили не чіпати, бо під час Другої світової війни в ці підземелля впала бомба. Щоби його реконструювати, потрібні дуже потужні археологічні дослідження. Загалом  місто просякнуте підземеллями».

 

 

На подвір’ї музейного простору можна прогулюватися безоплатно, але вхід у підземелля платний. До речі, можна навіть придбати єдиний квиток, який також дає змогу відвідати Луцький зоопарк.

У музейному просторі можна походити самостійно, а можна з екскурсією, але на екскурсії в понеділок і вівторок записуватися треба заздалегідь (загалом їх проводять  щодня, у будні й вихідні). Зокрема, театралізовані й музичні екскурсії, на це натякають голограми привидів і силіконова скульптура монаха-єзуїта настільки реалістична, що хочеться з ним привітатися. 

 

 

Люди люблять шукати відповідники: наприклад, з’явилася Волинська Голландія (тюльпанові поля у Волинській області). Натомість скульптору Миколі Голованю ніколи не подобалося, що його будинок називають Будинком із химерами (за аналогією до київської будівлі за проєктом В’ячеслава Городецького). Але скульптор завжди любив приймати відвідувачів у своєму будинку за адресою Лютеранська, 9. Сюди часто приходили музиканти, художники, режисери, зокрема Олесь Санін, розповідає Катерина Мойсіюк.

 

Микола Головань помер 1 лютого 2022 року. Тепер на воротах його будинку, де живе родина скульптора, висить табличка «Приватна садиба», тож не факт, що вдасться потрапити всередину чи принаймні у двір. Ми роздивлялися скульптури знадвору, але знаємо, що іноді відвідувачам таки вдається увійти досередини. Наприклад, співзасновниці бренду Gunia Марії Гаврилюк, яка гостювала в Луцьку приблизно в один час із нами. Дружина скульптора, пані Тамара, провела екскурсію у дворі й усередині будинку, розповідає Віледжу Марія.

Зводити будинок-вернісаж почали у 80-х роках 20 століття. Зараз у дворі назбиралося близько пів тисячі скульптур, які виростають із фасаду, наче коси Медузи-Горгони. Купа великих і маленьких скульптур ніби ще не знайшли собі місця. Центральним вважають горельєф вагою півтори тонни, де зображена родина скульптора: себе він зобразив Атлантом, який притримує небо. Також тут можна знайти італійський мистецький дворик і дворик пам’яті сина скульптора.

 

Щоби потрапити в Музей Корсаків, доведеться трошки проїхатися від центру міста до культурно-розважального центру «Адреналін Сіті». Музей – це три поверхи і 12,5 тисяч квадратних метрів площі. Повний квиток коштує 200 гривень, а пільговий – 100 гривень.

Віктор Корсак – радше бізнесмен, ніж знавець мистецтва – спочатку доручив львівським мистецтвознавцям розробити концепцію музею, але робота над нею затягнулася. «Тоді пан Віктор вирішив розбиратися в усьому сам. Купив 30 книжок, виїхав у тихе місце в лісі, і за місяць написав концепцію. Потім зібрав 20 мистецтвознавців, які сказали: «Це круто, але ти цього не зробиш». Далі покликав дизайнерів з Італії. І створив музей. Спочатку було складно, але зараз до нас ходить багато людей», – розповідає керівниця освітніх проєктів Тетяна Репницька.

 

На вході до музею зустрічає інсталяція Радислава Дзюби, який розмірковує про «шосте вимирання» Елізабет Колберт: заіржавілі глобуси й ніби зогнилі яблука й без перформансу говоритимуть про те, що світ убиває сам себе. 

На першому поверсі зараз триває експозиція картин західноукраїнських художників, а на другому показують мистецькі роботи з Києва, Харкова й Дніпра. Наприклад, зараз у музеї можна побачити ранні роботи Івана Марчука або роботи Алли Горської й Віктора Зарецького з колекції музею, які не ввійшли до виставки «Алла Горська. Боривітер» в Українському домі. Виставки постійно змінюють.

Музей сучасного мистецтва Корсаків відкрили у 2018 році, а в листопаді 2022 року тут почали створювати картину площею 2086,5 м². Протягом 18 місяців художник Петро Антип писав «Космогонію», яка складається з понад 600 фрагментів, які можна сприймати як цілісні твори. Щоби орієнтуватися у великому полотні, створили навіть навігатор «Космогонією», який можна переглянути й онлайн.

 

Митець із Горлівки переїхав до Києва у 2014 році, коли в його майстерню влучила армія РФ. Після повномасштабної війни Антип поїхав до Луцька, де і з’явилася ідея проєкту. «Космогонія» – це про створення Всесвіту: від великого вибуху до теорій про те, що чекає на людину в майбутньому. 

Наприкінці вересня 2024 року митець закінчив створення «Космогонії», її зареєстрували в Національному реєстрі рекордів України в категорії «найбільша площа картини». Картина Петра Антипа також побила світовий рекорд британця Саші Джафрі, який той встановив у 2020 році [картина «Подорож людства» площею майже 1600 м²].

Усю панораму «Космогонії» важко охопити одразу, тож, щоби її роздивитися, можна пройтися вздовж пірсу й узяти бінокль (і послухати імерсивну виставу, яку час від часу тут проводять). А якщо розвернутися в інший бік, то можна зустрітися очима з вигадливими героями картин Емми Андієвської (по периметру «Космогонії» зазвичай розміщують змінну експозицію).

Спочатку «Космогонія» тягнеться і на стінах, і на підлозі, а потім продовжується лише на стінах: на підлозі волонтерський склад, а також склад магазинів Spar і «Наш край». Ці склади працюють і зараз як виробництво, інтегроване в мистецтво. 

 

Де їсти й пити

Серед питомо «луцьких» страв співкураторка літературної резиденції Катерина Мойсіюк радить спробувати грибну юшку, картопляну кишку й вареники з чорницями. На десерт – тістечка-розалінки, які так назвали на честь італійського-кондитера 20 століття Чезаре Розаліні. Їх можна спробувати в кав’ярні «Золотий дукат», наприклад, разом із кавою «Гаряча смола», яку офіціанти ефектно підпалять, або «Шпигунською кавою Пилипа Орлика» чи «Кавою князів Чорторийських» із сіллю. Але якщо не хочеться відмовлятися від столичного вайбу, можна взяти кави й у київській мережі Idealist.

На вечір можна випити місцевого крафтового пива від Luchan Brewery. Як варіант – класичний німецький лагер «Пан Картофан», куди додали картопляні пластівці. Місця, де можна придбати таке пиво, за посиланням. До слова, у Луцьку доволі багата історія пивоваріння, його варили ще монахи-домінікани. Наприклад, чех Вацлав Йозеф Земан переїхав на Волинь наприкінці 19 століття й відкрив броварню. Зараз також можна спробувати пиво Земана за стародавнім рецептом.

Misto Cafe

Це «перше на Волині кафе суспільного впливу»: засновниками стали сто людей, які зробили одноразовий внесок у старт проєкту, а 80% прибутку віддають на розвиток міста. За основу взяли модель Urban Space 100 в Івано-Франківську. Крім страв волинської, кримськотатарської й сучасних європейських кухонь, тут також є подієвий майданчик і крамничка з товарами від місцевих виробників, де можна знайти відтворені силянки Лесі Українки від Ladom або перший український пуровер Dotyk dripper із глини Слов’янська. Що ще можна придбати, дивіться тут.

Трапезна «Підземелля»

Туди можна завернути просто з центральної вулиці Лесі Українки. Головне – ненароком не потрапити в бібліотеку поряд, а спуститися в підвал, схожий на середньовічне підземелля. Можна сісти в Камінній залі, «Тунелі Дракона» чи залі «Стихії», відгородженій червоними оксамитовими портьєрами. Для святкувань тут є «Зала монархів», яку тематично прикрасили картинами зі з’їзду монархів у Луцькому замку 1429 року. Сюди варто прийти заради атмосфери й назв «Здобич Геральда» або «Тартар Володаря».

Кафе «Променад»

Просто на вході в Центральний парк можна помітити кафе з невеликою сценою на даху. Із літньої тераси видно човники на каналі. Вечорами тут грають на піаніно чи влаштовують концерти джазової музики, а вдень можна зайти на каву з десертом.

Кафе з баром «Люди»

У закладі на проспекті Волі можна взяти сніданки, боули, салати, бургери, пасти, страви з морепродуктами, а також чотири види авторських глінтвейнів і коктейлі за знаками зодіаку.

 

Що можна привезти з собою 

Сопілку з «ясена Лесі Українки». Чи справді Леся Українка писала під цим ясеном, поки жила з батьками в Луцьку, невідомо, але місцеві вірять в цю легенду настільки, що, коли 200-річний ясен впав у 2021 році, то неподалік написали «Лесю, пробач». Міська влада довго думала, що робити із сухим деревом. Спочатку хотіли зробити скульптуру Мавки, але згодом вирішили з ясена вирізати сопілки. До слова, таку саму сопілку продали як лот за 60 тисяч гривень, коли презентували артбук Оксани Забужко «Казка про калинову сопілку» в київському культурному кластері «Краків».

«Саме тоді Go_A виступали на «Євробаченні». Сопілкар Ігор Діденчук родом із Луцька. Наступного року виступали Kalush Orchestra, там теж половина хлопців лучани: Тимофій Музичук, Віталій Дужик. І всі ці хлопці вчилися в одного вчителя – Юрія Євгеновича Фокшея в Луцькому училищі культури і мистецтв і Першій музичній школі. Так ми зрозуміли, що всі найкращі сопілкарі: від «Лукаша» з «Лісової пісні» до переможців «Євробачення» – наші». І місцевий майстер Дмитро Березюк зробив сопілки», – розповідає керівниця управління туризму Катерина Мойсіюк.

Браслети й кулони. Луцький ювелір Тарас Янюк створив намистинки для браслетів і кулони із зображенням Луцького замку, кликуна й навіть першого українського всюдиходу – машини-«волинянки».

Значки-піни «Луцький люк» і «Луцька трилінка».

Трилінка – це шестикутна бруківка, названа на честь польського інженера В’ячеслава Трилінського. Подібну бруківку можна знайти й в Івано-Франківську, але в Луцьку нею встелена вся головна вулиця. Також ім’я Трилінко дали одному з луцьких кликунів.