Кожна людина може переживати відчуття, що з кожним роком час минає все швидше (зенозіна), або бажання послабити контроль над своїм життям, менше хвилюватися й повернутися в дитинство (ліберосіс), або жагу повернутися в минуле й дати пораду собі майбутньому (енуемент).

Це складні емоції та почуття. Ми їх переживаємо, але не називаємо. Як правило, у мові немає термінів для опису складних емоцій. Режисер і письменник Джон Кеніг почав вивчати та створювати нові слова на позначення складних переживань. Усі слова він укладає в «Словник прихованих смутків» на YouTube. У 2017 році він представив свої дослідження на конференції TED. А вже в листопаді 2021 року словник має вийти друком у видавництві Simon & Schuster.

Розповідаємо, що таке складні емоції, якими вони бувають та як називаються. А також разом із психотерапевткою розповідаємо, чому люди схильні до переживання складних почуттів.

«Словник прихованих смутків» Джона Кеніга: називає складні емоції, які ми відчуваємо

Джон Кеніг – графічний дизайнер, ілюстратор, фотограф, режисер і письменник. З 2006 року він займається дослідженням мови та пошуком нових слів для позначення складних емоцій і почуттів. У 2009 році Джон створив сайт для нових слів DictionaryofObscureSorrows.com, а вже у 2015 році у його списку було 23 слова. Тоді ж вони почали розповсюджуватися в медіа та соцмережах.

Так виник «Словник прихованих смутків» на YouTube. До своїх неологізмів Джон Кеніг підбирає музику, відеоряд і закадровим голосом розповідає про значення терміну. Ці нові слова повністю створені Кенігом, але базуються на його дослідженнях етимологій і значень префіксів, суфіксів і коренів слів із різних мов. За його словами, нові терміни на позначення складних емоцій часто ґрунтуються на почуттях екзистенціалізму та покликані «заповнити діру в мові».

У 2017 році Кенінг виступив на конференції TED, де розповів про словник і необхідність пояснювати та називати те, що ми відчуваємо.

А 16 листопада 2021 року словник має вийти друком у видавництві Simon & Schuster. Видавці називають словник оригінальною та поетичною спробою переосмислити людські емоції. А також цитують письменника Джона Гріна, який сказав, що Джон Кеніг «створює нові прекрасні слова, які нам потрібні, але досі відсутні».

10 складних емоцій, які ми відчуваємо, але не називаємо

Зенозіна – це відчуття, що кожен наступний рік минає швидше за попередній. Це слово утворилося із двох імен: давньогрецького філософа Зенона, який говорив про нерухомість часу, а також богині Мнемозіни, яка уособлювала в давньогрецькій міфології пам’ять.

Оля Швайко, креативна копірайтерка:

«Стала це помічати вже останніх років зо п’ять. Особливо яскраво відбилось, коли пам’ятала в деталях якісь святкування (наприклад, свій день народження чи корпоратив) так, ніби це було вчора. І була шокована від розуміння, що вже минув рік. Обговорюючи це із друзями та рідними, побачила, що таке відчувають усі. Відчуття дуже химерні, ніби ти не встигаєш за всім, а все летить зі швидкістю Space X. Ставиш цілі, книги на рік і так далі – і хоп, рік проходить, а ти тільки зібрався докупи».

Ліберосіс – бажання знову стати дитиною, відчути безтурботність, послабити контроль за своїм життям і менше хвилюватися.

Марта-Марія Возна, дизайнерка:

«Так сталося, що я дуже добре пам’ятаю своє дитинство. Я пам’ятаю почуття, відчуття, запахи й навіть рівень освітлення в той момент спогаду. Пам’ятаю, яким нескінченним здався звичайний день. Кожен день, то було ніби маленьке життя. І зараз, подорослішавши, я відчуваю водночас щастя, бо маю такі спогади, але і велику втрату, бо ніколи більше так не буде. Ліберосіс для мене має кілька проявів. Один з яких часто виникає разом із відчуттям дежавю або коли побачу чи почую те, що вже відбувалося, і так хочеться знову повернутися туди, де було так добре й мило. Інший прояв важчий і не завжди приємний, особливо якщо спогади радісні. У найважчі моменти або коли рутина засмоктує з’являється відчай чи щось схоже на відчай, який неможливо заповнити. Чому я виросла? Коли це сталося? Чому мені так важко? Чому не можна залишитися там ? Я хочу назад. Відмотати туди де всі живі, де всі разом. Що за це віддати? Кому віддати? Ніколи не знала, що це почуття має назву. Тепер знаю».

Опію – це відчуття, що виникає за прямого зорового контакту з людиною. Може скластися враження, що ви дивитеся в безодню, за якою є двері, які можуть розповісти вам цілу історію. Також це може бути візуальний контакт, який дає прилив енергії.

Єгор Дерюгін, менеджер зі збуту:

У мене таке було. І викликало досить-таки неоднозначну зворотну реакцію. Я людина делікатна, але досить допитлива. Так от зазвичай така «перестрілка поглядами» призводила до знайомства та подальшого вивчення людини від А до Я. Зрештою, люди чи відкриваються, чи відштовхують тебе, не бажаючи впускати у свій простір. Упевнений, що таке відбувається здебільшого з відчуттям симпатії. І може бути оманливим, коли наша фантазія спотворює реальність у контексті цілої історії. Може, там і ніякої історії не бути. Можливо, це все фокуси серотоніну».

Cондер – раптове усвідомлення того, що кожна людина має свою історію. Наприклад, це може бути розуміння, що кожен випадковий перехожий живе таким самим складним життям, як і ми самі: з амбіціями, рутиною, друзями та щоденними турботами.

Яна Супоровська, журналістка:

«Думаю, як і більшість читачів, слово «сондер» я почула сьогодні вперше. Але тепер можу собі зауважити: Яна, останній рік ти відчуваєш сондер. Власне, розуміння того, як усі довкола мають свій контекст, дуже допомагає розібратись у собі. Соцмережі викроїли з людей картонні силуети. І тому мені таким цінним є це усвідомлення: у всіх є власні залаштунки. Знайома дівчина, що живе життям-мрії тревел-блогерки, зараз проживає втрату дитини, супермама-як-із-реклами довго боролась із післяпологовою депресію аж до спроби суїциду, знайомий красунчик із мільйоном селфі переміг за кадром рак. І це не про драму. Це – просто про життя. У ньому є і буде багато неймовірно чудового, і так само непростого, а часто відверто лайнового. Але здатність усвідомити, що ти не сам із таким калейдоскопом колись тебе врятує».

Вемодален (vemödalen) – відчуття страху, що все вже було зроблено до нас. Спочатку цей термін автор вжив для позначення розчарування у фотографів, які вже не зможуть зробити знімок чогось дивовижного, оскільки вже є тисячі однакових фотографій.

Даня Тимошенко, оператор, музикант:

«У мене таке стається, коли слухаю музичні релізи, які мені дуже подобаються. Наприклад, коли я слухав «Это любовь» Scriptonite. Мені так подобається цей трек, що через нього я впадаю в депресію. Тому що думаю, що це настільки круто, що неможливо таке написати самому. Також це відчуття виникає, коли я слухаю альбоми Каньє Веста. Знову ж таки виникає відчуття, що це аж занадто круто, і що в мене ніколи не вийде зробити так само. Тоді навіщо я взагалі займаюся музикою? Чи взагалі навіщо чимось займатися? Це відчуття давить. Але його можна пережити. Воно минає. Приходить розуміння, що треба просто починати, займатися та розвиватися, бо ці музиканти теж із чогось починали свого часу. Вони пройшли довгий шлях і досягли всього наполегливою роботою».

Онізм – відчуття того, який малий наш особистий досвід у контексті всього світу. А також відчуття того, що людина застрягла в одному тілі в одному місці й в один час.

Аня Процюк, редакторка:

«Іноді я гостро відчуваю, що зможу пізнати життя в контексті лише однієї конкретної людини, тобто мене. Що буду змушена жити в межах тільки одного досвіду: з певним соціальним статусом, гендером, національністю та навіть історичним періодом. Через ці обмеження іноді страшно не зуміти зрозуміти світ. Бо він же набагато ширший, ніж мій один маленький персональний досвід».

Жуска – гіпотетична розмова, яка могла би бути. У такому стані людина нав’язливо прокручує в голові й аналізує, що вона могла би сказати у якійсь конкретній ситуації, а також уявляє, якою б була розмова, якби вона по-іншому себе повела та сказала інші слова.

Ірина Мідяна, SMM-ниця:

«У моєму житті була травма. Зазвичай не переймалась стосунками із хлопцями й більше займалась власним розвитком, проте одного разу все змінилось. Зустрічалась із хлопцем майже рік. Він сам ініціював стосунки, у нас був цукерково-букетний період (усе, як має бути). Проте через пів року щось пішло не так, людину ніби підмінили. Я пропонувала розійтись, але він уперто мене тримав. До слова, я до біса закохалася та відчувала шалений потяг. Хотіла реанімувати стосунки будь-яким чином. Якось під Новий рік він просто зник. Без розмов, без розірвання стосунків, без обговорень. Ми так і не поговорили. Я тисячу разів прокручувала в голові сценарій нашої можливої розмови. Але вона так і не відбувалась. Кілька років ситуація не виходила з голови. Якось на сеансі у психотерапевта ми говорили про це. Змоделювали ситуацію, де я поставила себе на його місце, і пояснила всі причини такої поведінки».

Енуемент – бажання повернутися в минуле, щоби розповісти собі про майбутнє. Так буває, коли людина стає дорослою або отримує якийсь новий досвід і думає про те, що було би добре це знати раніше (у дитинстві або хоча б кілька років тому). У такі моменти виникає бажання повернути час назад і дати собі пораду.

Назар Благодьор, курсант:

«У мене таке відчуття часто буває, коли назбиралась купа інформації та потім я її аналізую разом зі своїми діями. Розумію, що набагато краще було зробити так, а не так, шкода, що не знав цього раніше, але і разом із тим усвідомлюю, що час назад не повернеш і в будь-якому випадку все, що робиться, то на краще»

Паро – відчуття, що все, що ми робимо, іде не так. Термін пішов від вислову par zero. Він означає отвір на полі гольфу, у який як би ти не вдарив, але вже буде пізно, бо гравець відстає, усе іде не так, як мало б.

Олена Костюк, журналістка:

«Близько 8 місяців тому в мене з’явилось відчуття, що абсолютно все, що я роблю, позбавлене сенсу. Це стосується не лише роботи чи навчання. Кожне своє рішення я сприймаю як неправильне. Від цього з’являється почуття власної безпорадності та нікчемності. На тлі таких емоцій починаєш порівнювати себе з іншими людьми, у яких, на мій погляд, усе вдається набагато краще. Тому я применшую свою значущість у житті та знецінюю повністю все, що роблю. Через це я не можу й не хочу ухвалювати будь-які рішення, бо не бачу у цьому сенсу».

Трамспрінга – спокуса піти зі своєї кар’єри та стати, наприклад, пастухом у горах, слідуючи за своєю отарою між пасовищами з вівчаркою та рушницею, спостерігаючи шторми в сутінках від дверей маленької каюти. У таких бажаннях і мріях люди роблять перерву в щоденному житті, щоби згодом повернутися до своїх обов’язків і роботи.

Анастасія Локайчук, підприємиця:

«У мене неодноразово виникала повна апатія до моєї роботи. У такі моменти хочеться все кинути та втекти, щоби ніхто мене не знайшов.

Помітила, що я відчуваю це щоразу, коли занадто багато навантаження, немає балансу або коли мої цілі не досягаються. Тому невдоволення поточною ситуацією провокує бажання все кинути. У такі моменти здається, що я вичерпала себе у своїй діяльності. Одразу хочеться зайнятися чимось зовсім новим, щоби було більше часу на себе й на саме життя. Фантазую, ким би я могла бути та як облаштувати нове життя. Такий ментальний і фізичний перепочинок потім дає мені змогу знову повернутися до своєї роботи з новими силами й любов’ю. Зараз я вже розумію, що ця емоція може слугувати маячком, що до мене підкрадається вигорання».

Чому ми відчуваємо складні емоції та чи потрібні їм назви

Катерина Калиновська

психотерапевтка

Загалом людська психіка функціонує досить складно, для нашого усвідомлення доступна лише частина всіх психічних процесів та явищ. Тому переживання складних емоцій цілком природний процес, така психічна діяльність притаманна людині. Крім того, захисні механізми психіки обумовлюють ситуації, коли, наприклад, людина переживає певні незрозумілі їй почуття та стани, тому що їх повний зміст є занадто складним (а інколи неможливим) для психіки, і те, що доступне для переживання й усвідомлення, становить лише частину психічного процесу. Ідеться про нерозв’язані внутрішні конфлікти, витіснені або відщеплені почуття, певний травматичний досвід, що може бути зачеплений якимось тригером.

Значною мірою це пов’язано із тривогою та неможливістю асимілювати набутий психічний досвід, або з тим, що людині складно або боляче прийняти якісь неприємні для неї аспекти реальності. Часто такі складні емоції як, наприклад, згадане відчуття, що я все й завжди роблю неправильно – ознака раннього травматичного досвіду, який не доступний для повного усвідомлення та переживання, а відчувається ось у таких нібито складно зрозумілих психічних станах.

Крім того, наша психіка не існує окремо від інших, тобто всі переживання й емоції народжуються в контакті. Психічні процеси не є суто індивідуально обумовлені; часто наші переживання є частиною більшого наративу: насамперед сімейної динаміки, а також відбиттям великих суспільних процесів. Наприклад, певні непережиті в попередньому поколінні травми даються взнаки в наступному поколінні у вигляді незрозумілих симптомів, складних емоцій або звичних (і часто не конструктивних) патернів поведінки.

Загалом, згадані складні емоції є більш доступними до усвідомлення та розуміння, коли людина звертає увагу на свої психічні процеси, рефлексує їх, коли її психіка стає здатною «переварити» складний психічний матеріал. Водночас повністю зрозуміти та розтлумачити всі грані складних переживань неможливо, адже обсяг несвідомих психічних процесів перевищує наші можливості до їхнього розтлумачення.

Чи потрібна складним емоціям назва

Що краще працює символізація, тобто здатність до усвідомлення, розпізнавання та називання своїх психічних процесів та явищ, то людина краще орієнтується в собі, а її психіка функціонує достатньо зріло. Водночас за однаковими назвами переживань та емоцій може лежати дуже різна психодинаміка (тобто психічний досвід і процес, що лежить в основі переживання), і коли ми намагаємося зрозуміти, що стоїть за певним переживанням, це завжди дуже індивідуальна робота.