Полк Nemesis знищив ворожої техніки на 1 млрд доларів. Це жінки, які служать там на бойових посадах

 

 

 

«У ТРО я була єдиною дівчиною в роті, тож щось доводити було важко»

Повномасштабна війна мене застала, коли я працювала в нічну зміну в кав’ярні. Тоді я допрацювала зміну й пішла додому трохи відпочити. Увечері мені подзвонив знайомий і сказав, що збирається в ТРО. У мене був варіант: піти працювати в денну зміну чи піти в тероборону, і я обрала друге. Тож я попередила начальницю й ми зі знайомим пішли в Солом’янський військкомат. 

Там нам сказали, що набирають людей лише з бойовим досвідом, і спрямували до Солом'янського ЦНАПу, де вже була черга. Коли ми її відстояли, то без проблем підписали документи та вступили до ТРО. Потім ще була черга за зброєю.

Ще один знайомий мене запитував, як мені, дівчині, вдалося потрапити в ТРО – він хотів, але його не брали. Насправді я не знаю, просто так склалися обставини. У ТРО я прийшла, коли мені було 19 років (зараз мені 22). Мій позивний, «Ляля», з’явився, коли я писала списки людей у перші місяці війни. Було дуже гамірно, й один із побратимів так мене покликав крізь натовп, сказав комусь підійти до «Лялі».

 

Стрільба на полігоні в ТРО

Прогулянка околицями Донбасу

 

У ТРО ми сиділи на підземній парковці й кожен допомагав, чим міг, наприклад, тягали мішки. Мені спочатку казали, що я буду медиком, але я взагалі не знала такмед, хіба що першу домедичну допомогу з одного заняття у Veteran Hub, більш адаптовану до цивільного життя. 

На щастя, медиком бути не довелося. Здебільшого це була охорона ППД. Навіть на пост спочатку не пускали, мені буквально доводилося підходити й запитувати, чому мене не ставлять. Я ж бачу, що хлопці, які цілий день тягали мішки, потім увечері йдуть на пост, що вони втомлюються. Мені казали, що моя допомога не треба, я ж така маленька. Тож я допомагала на той момент, чим могла, хоча б робила комусь чай. Спочатку я була єдиною дівчиною в роті, тож щось доводити було дуже важко.

Спочатку ми були 130-м батальйоном, потім частину роти перевели в інший батальйон. Пізніше ми стали 243-м батальйоном ТРО й продовжували службу в Київській і Черкаській областях. Восени 2022 року поїхали на перший бойовий виїзд у Бахмут, але й там мене нікуди не пускали, я знову сиділа й охороняла ППД. Тож більше я переживала не за себе, а за своїх побратимів, бо вони вже були для мене, як родина.

Далі мене посадили займатися документами, на яких я тоді ще не дуже розумілася, але почала вивчати, який вони проходять шлях. Це не якась крута й героїчна робота, але важлива, бо за цим документами військові з пораненнями потім мали отримувати свої виплати. Документи для мене – це якесь маленьке персональне пекло, і, на щастя, я більше цим не займаюся. 

«Це найкращий час за всю службу, бо я займаюся роботою, яка мені подобається, і бачу, як вона приносить результат»

У вересні 2023 року я пройшла навчання з FPV-дронами разом зі своєю посестрою Ластівкою. У цивільному житті в неї було троє дітей і своя конюшня, вона не мала жодного стосунку до технологій, але дуже вправно літає на дронах. Як людині з гуманітарного світу мені це важкувато давалося й спочатку для мене виглядало, як якась магія. 

Спершу ми літали на симуляторі, і це був для мене найважчий етап – треба було синхронізувати свої рухи з тим, що я хочу зробити. Потім уже були польоти на справжніх дронах на вулиці: треба трохи часу, щоби звикнути до різниці між справжнім дроном і симулятором. Також ми почали цікавитися, як зібрати власний дрон: раптом щось зламається, щоб ми могли полагодити. Тож ми купили собі «набори юного FPV-дронника» й звернулися до своїх викладачів по допомогу. Згодом ми вже літали дронами, які зробили власноруч. Навчилися й керувати дронами, й із них скидати.

 

Марії тільки-но видали зброю, початок повномасштабної війни

Бойовий виїзд, один із небагатьох

 

Мені так і не довелося застосувати свої вміння, бо командир ухвалив рішення про переведення – так я опинилася в 412 полку. Спочатку теж займалася документами: казали, що в мене добре це виходить, але згодом перейшла в екіпаж аеророзвідки. Це найкращий час за всю службу, бо я займаюся роботою, яка мені подобається, і бачу, як вона приносить якийсь результат.

Полк працює по всій лінії фронту, моя група зараз на Донбасі. Мені комфортно, що вже не треба нікому нічого доводити, хлопці мене давно знають. За штатною посадою я командир відділення, але за фактом займаюся дешифруванням даних: тобто я орієнтуюся, де розташований той чи інший об’єкт, і наношу його для подальшої роботи ударних засобів. Тобто я виїжджаю разом з екіпажем, нас четверо. Хлопці запускають дрон, ми даємо трансляцію, і нам кажуть, що треба полетіти в певну зону інтересу. На трансляції ми робимо засічки та передаємо їх для опрацювання в штаб, який і вирішує, чи актуальна ця ціль, чи варто поки її відкласти. Наша ціль – не просто знищення окремих одиниць техніки, а зрив цілих наступальних задумів противника.

Зазвичай ми працюємо під засоби ураження, щоб покращити їхню результативність, тобто в нас нічні виїзди. Мені не так важко до цього адаптуватися, бо я звикла до збитого режиму ще з часів університету та нічної зміни в кав’ярні.

Коли повертаюся з роботи, то лягаю спати (це десь 3:00–4:00), і сплю десь до обіду. Якщо є погода – на ніч знову їдемо з хлопцями працювати. Польоти плануємо десь на тиждень уперед, але погода може швидко змінюватися, як і графік. 

Зараз моя робота не настільки небезпечна, якщо порівнювати, наприклад, із тими, хто служить у піхоті. Загалом операції ретельно планують. Раніше я бувала на позиціях буквально кілька разів, і все було доволі спокійно. Заспокоювало й те, що я вже маю знання з такмеду, і мої побратими також їх мають, і в разі чого ми зможемо надати одне одному допомогу. На щастя, застосовувати свої знання на практиці не довелося.

«На випускний приїхала після виїзду на Донецький напрямок»

Те, що батько був військовим, а мама завжди волонтерила, певно, дало якісь нюанси на моє виховання. Коли почалася повномасштабна війна, я просто не хотіла, щоб у мене вдруге забрали дім. Батько рідко розповідав про свою службу, але я бачила, що в нього багато паперової роботи та дзвінків серед ночі. Деталями не надто цікавилася.

Про те, що я підписала контракт, першому повідомила батькові: він уже був на службі, коли я йому зателефонувала. Мама та молодша сестра були вдома, тож їх я просто поставила перед фактом: сказала, що контракт уже підписаний, і попросила зібрати мені речі. З часом мама прийняла моє рішення.

Моя родина – переселенці з Криму, у 2014 році виїхали із Севастополя. Спочатку батьки жили в Миколаєві, а мене із сестрою відправили до дідуся в Шостку, ми перевелися в іншу школу. Згодом батька відправили на службу до Львова й ми знову переїхали, цього разу всі разом. І знову нова школа. А потім був Київ. Тобто я фактично щороку змінювала школу, але в цьому було й щось прикольне, бо з’являлося нове коло спілкування.

 

Церемонія вручення дипломів у КНУ імені Тараса Шевченка, куди встигла доїхати Марія

Мені казали, що в мене хист до мов, тож я обирала між корейською та перською філологією в КНУ імені Тараса Шевченка. На першу був великий конкурс, тож вступила на перську, у нас у групі було всього чотири людини. 

Коли з пандемією коронавірусу всі перейшли на онлайн, у мене з’явився час підпрацьовувати в кав’ярні. Моє життя не дуже відрізнялося від стандартного життя людини мого віку: навчання, робота, а ввечері погуляти з подружкою чи почитати книгу.

Після початку повномасштабної війни я повідомила в університеті, що служитиму, і до цього поставилися з розумінням, тож закінчувала теж онлайн. На випускний приїхала якраз після виїзду на Донецький напрямок, улітку 2023 року. Я тоді не була впевнена, що встигну, але нас якраз вивели на відновлення за кілька днів до випускного, тож я відпросилася в невелику відпустку, щоб отримати диплом.

 

Моїй молодшій сестрі вже 17, і вона вже вміє паяти дрони й на них літати. Сестра молодець. Іноді жартую: «Ось виповниться 18, можна буде підписувати контракт», але вона поки не хоче мобілізуватися – у неї свої плани на життя. Я давала їй поміряти свою форму – ми з нею майже одного розміру, маленька копія мене.

До речі, з жіночою формою зараз проблем немає, є навіть жіноча білизна й берці 36-го розміру. Пам’ятаю, коли форму видавали в ТРО, то мені підійшов хіба що ремінь, ну і шкарпетки можна було носити. Тоді ще хлопцям видавали труси, і я пожартувала, що мені теж треба. Десь досі лежать, ці труси 52-го розміру. Тому я довго носила форму від Veteranka. 

Жіноча мобілізація – це складне питання, бо армія таки залишається чоловічим царством, бойові посади для жінок стали доступні з 2018 року, та й жіночу форму затвердили не так давно. Як на мене, спочатку треба створити контекст, який би сприяв проходженню служби й жінками, і чоловіками

«Важливо, що ти робиш саме тут і зараз, а не відбиток того, що ти робив колись»

Зараз я винаймаю квартиру в прифронтовому місті. Тут доволі людські умови, майже як удома. Іноді навіть можна замовити суші, бургери чи піцу, тобто цивілізація є. Тривога тут увесь час, майже не припиняється. Якщо будуть вибухи, то я, найімовірніше, не прокинуся, в мене дуже міцний сон.

Коли їжджу у відпустку, то завжди везу із собою книжки, які прочитала на службі, а потім везу нові у зворотному напрямку. Такий коловорот книг у моєму житті. Раніше я не читала українською, читала якісь піратські книги. Зараз бачу, наскільки в нас круті видавництва, наскільки класне оформлення книг, і потихеньку збираю свою маленьку бібліотеку. Там є і вірші, й українські автори, і якесь закордонне фентезі.

Думаю, найближче до всього службу описує «Піхота» Мартіна Бреста, яку я знайшла в батьковій бібліотеці, як і «Позивний Касандра» або «Життя після 16:30…» Коли я прочитала «Піхоту» вперше, вона мені здалася дуже незрозумілою, з якимись внутрішніми жартами й абревіатурами, незрозумілими для людини з цивільного життя. По-іншому я почала сприймати цю книгу, вже коли служила в ТРО.

Якщо пояснюю своїм цивільним знайомим, чим тут займаюся, то розумію, що це буде довга розмова. В службі купа нюансів, чому саме так, а не інакше, і щоразу повторювати одне й те саме втомлює. Хоч долучити своїх друзів із цивільного життя до військового – це теж цікаво.

 

Друзі побратима Марії подарували квіти. Блокпост, березень 2022, 

Марія навчається копати окопи

 

 

 

«На початку Революції гідності я чомусь вірила, що ми все можемо вирішити мирним шляхом, але наприкінці вже сама мішала коктейлі Молотова», – згадує Анжеліка Волович, SMM-ниця в цивільному житті. Тоді вона вчилася в університеті на режисера естради й масових свят.

Після початку російсько-української війни у 2014 році Анжеліка почала активно волонтерити. В перші місяці повномасштабної війни загинув її друг: колону, яка їхала на Чернігівщину з гуманітарною допомогою, розстріляла армія РФ. «І в мене з’явилися відчуття, що я хочу мати можливість особистої помсти. Це були такі перші дзвіночки, з якими зростало моє бажання долучитися до війська», – розповідає військовослужбовиця. 

Спочатку Анжеліка служила в «Хартії» (яка тоді була добровольчим формуванням, а тепер стала бригадою Нацгвардії), а в травні 2023 року підписала контракт.Перший бойовий виїзд був у Луганську область, далі – у Бахмут, а потім «Вбивця» майже постійно працювала на Донеччині. В Анжеліки кілька позивних: спочатку її називали Мавкою, бо вона працювала з «мавіками», а після перших уражень стала «Вбивцею».

Зустрічаємося в Zoom між робочими завданням військовослужбовиці. На ній футболка із силуетом фехтувальниці Ольги Харлан від Riot Division: «Моя землячка, я теж із Миколаєва», – каже Анжеліка. 

На руках видно кольорові татуювання. На правій – квіти, які росли біля будинку на Миколаївщині на згадку про дім. «Мені було неприємно бачити, як інші міста розвиваються, а Миколаїв ніби гасне, я звідти тікала, хоч час від часу і їздила до батьків. Одного разу я приїхала після того, як набила своє перше тату – це був тризуб із калини й колосків на спині, на пам’ять про участь у Революції гідності. Я тоді вдягнула сукню з відкритою спиною й вийшла прогулятися. Гордо йшла містом, аж поки мені навздогін не закричали: «Краще б ти Леніна собі набила!» (російською).

 

 

«Майже три роки живу без плану»

У 2022 році, коли повномасштабна війна вже дихала в потилицю, я займалася з психотерапевтом. Було тривожно, і я не знала, що мені робити: думала, що я не зможу вбивати, але й бути не залученою я теж не зможу. 

Коли загинула перша близька мені людина, я була абсолютно до цього не готова: головою була повністю у волонтерстві, працювала з ранку до ночі, мало спала та їла. Всі мої думки були про те, що закупити, як знайти і як нагодувати, і я взагалі випустила той факт, що це війна й хтось може загинути. Це був дуже великий шок. А потім у мені щось клацнуло, і я зрозуміла, що вбивати – єдиний спосіб зменшити кількість ворогів і єдиний для мене спосіб допомогти.

Ближче до осені 2022 року я усвідомила той факт, що можу бути скаліченою чи загинути, якщо піду служити. Не могла піти у військо, поки не прийняла ці дві думки. Мені здається, якщо цього не зробити, то ти просто потім впадатимеш у ступор у разі якоїсь небезпеки. Звісно, у всіх є страх. Згадайте початок повномасштабної: хтось морально готувався заздалегідь, а хтось був розгублений і впадав у ступор. Так і тут. Для мене важливо не ставати в позицію жертви, а одразу в позицію боротьби.

 

 

Що довше в армії, то більше покращуються умови, бо ми відтягуємося безпосередньо від лінії фронту. Якщо раніше, у 2022 році, ми могли жити за три кілометри й відчувати себе більш-менш нормально, то зараз ми живемо в більш безпечних місцях, так само як і працюємо, умовно, не запускаємо дрони з балкона. Для нашого полку збереження життів – це пріоритет.

У нас усі універсальні солдати, бо полк лише формується. Тож зараз я займаюся медичними питаннями й інструкторською діяльністю, що передбачає й роботу зі звітністю. 

Ми набирали нові екіпажі й самі нещодавно проходили навчання з іншими засобами ураження. Якщо вони спрацюють, то будемо передавати ці знання й новим екіпажам. Мені трохи важко дається робота інструкторки, і я дуже хочу повернутися безпосередньо до бойової роботи – скоро це відбудеться.

Бойова робота для мене простіша у плані організації, більш структурована. Там ти розумієш, що виїздиш на два чи три дні, потім може бути вихідний. Загалом в армії неможливо планувати, бо ти не знаєш, що буде завтра, і навіть не до кінця знаєш, що буде сьогодні. Тобто я вже майже три роки живу без плану, і для мене це доволі важко. Через це часом починається якась внутрішня тривожність. Тож я намагаюся регулярно працювати з психотерапевтом – навіть коли почуваюся нормально. Це допомагає уникнути труднощів надалі, які потребуватимуть уже більше часу на вирішення.

Якщо зізнатися чесно, то за два з половиною роки в армії я найбільше втомилася від внутрішнього ворога, саме внутрішні процеси демотивують найбільше. З масштабуванням у полку, звісно, є певні виклики. Але мій підрозділ працює над тим, щоби відкинути все зайве й залишити лише те, що допомагає ефективно нищити противника.

До зовнішнього ворога я ставлюся доволі холоднокровно: російських військових просто не має тут бути, їх треба знищити. В мене немає бажання дивитися, як росіяни згорають у своїх автівках, я навіть не дивлюся ці відео, бо мені на них байдуже. Було би добре, якби Росію можна було би обгородити якимось парканом, щоби вони там існували самі по собі, без впливу на цивілізований світ.

За час служби я дуже змінилася, це помітили й мої близькі. Я стала грубшою, стала більше матюкатися, і це мені не подобається: навіть робила челендж – надсилати гроші на банку за матюки. Але так можна й без зарплати залишитися, тож армія – не місце для таких челенджів. Думаю, матюки ще мають певний антистресовий ефект. Після закінчення війни зобов’язуюся від них відмовитися.

 

 

У багатьох сенсах я змінилася на краще, наприклад, стала спокійніше ставитися до побутових проблем. Я завжди любила життя, своїх людей, але зараз на якомусь іншому рівні, бо знаю, як можна легко втратити життя й друзів. 

На певний час я пішла із соцмереж, де вирують дискусії з приводу перемовин. Ще в мене є внутрішній страх, що я повернуся в Instagram і побачу, що загинув хтось із моїх знайомих – наскільки часто це відбувається.

«Ти ж розумієш, що там стріляють?»

Раніше окремою темою були військкомати: коли я туди прийшла, то в мене запитали, чи я шукаю чоловіка для одруження. У добробаті мене не пускали на бойові й постійно повторювали фразу «Ти ж розумієш, що там стріляють?» Для жінок не було навіть можливості сказати про те, що вони хочуть на бойову посаду.

Тепер бачу великий зсув у тому, як жінки почуваються в армії. Вони показали, що можуть працювати на рівних. Довіра приходить із часом, якщо ти добре робиш свою роботу, виявляєш бажання вчитися та розбиратися: якщо треба носити – носиш, якщо треба паяти – паяєш. Показуєш, що ти не будеш сидіти, як тягар, і часом навіть робитимеш більше, ніж передбачають покладені на тебе обов’язки: шукати шляхи, як покращити забезпечення, робити щось додаткове для свого підрозділу. 

Часом утомлювало, що треба комусь щось доводити. Також утомлювало відчуття, що ти не можеш помилитися, бо на тебе одразу навісять ярлик і не будуть сприймати серйозно. Це дуже хиткий стан. Я й досі болісно переживаю свої помилки. Певна, що в багатьох підрозділах до жінок однаково буде певний рівень недовіри, бо, якщо бути відвертою, в армії є різні жінки, які показують себе по-різному. Я намагаюся робити свою роботу якнайкраще й бути вірною посестрою.

 

 

Також в армії змінилося забезпечення. Коли я підписувала контракт у 2023 році, то жіночу форму передавали волонтерські організації. Але коли я перейшла в полк Nemesis, то здивувалася: мені видали жіночу форму та білизну, ще й сказали: «Поміряй, щоб точно підійшло». Тож попри те, що армія залишається чоловічим місцем, жінкам тут стає комфортніше. 

Зараз у нас у батальйоні, крім мене, лише одна жінка, але є ще жінки в полку. Хотілося би більше. В полку Nemesis неважливо, чоловік ти чи жінка, головне – твоє ставлення до роботи й бажання навчатися. Жінки також можуть обирати для себе спеціальність, і їх не відправлять робити «більш жіночі» справи. 

 

 

У полку багато людей, схожих за якостями – це не такий зріз суспільства, як у «Десні», де я проходила підготовку, а ніби одна велика «бульбашка». З такими людьми простіше працювати, вони вмотивовані, хоч і важко бути вмотивованими на третьому році війни. У всіх різні спеціальності в цивільному житті: бармен, бізнесмен, державний управлінець, бібліотекар, айтівець, учитель, але всі намагаються краще робити свою роботу. Мені було би дуже важко виходити з цієї «бульбашки».

«Комфорт складається з дрібниць, і про нього треба піклуватися, бо війна доволі затяжна»

В армії потрібно бути гнучким, бо в тебе немає постійного місця, ти кочуєш і переїздиш. Зараз мені навіть важко згадати всі місця, де я побувала за цей час. Тому потрібно завжди бути готовим: супернеобхідні речі, аптечка, їжа.

Між військовим і туристичним спорядженням насправді дуже багато схожостей (я маю туристичний досвід у минулому). У мене завжди із собою окреме харчування, бо я не їм м’яса: беру горіхи, солодощі й веганські сухпайки, які передає волонтерська організація «Кожна тварина». Також посуд і грілку. 

Якщо лишаємося з ночівлею, то спальник, каремати, можливо, змінний одяг, додатково щось тепле. Різні види серветок, маленький крем, мікрофібровий швидкосохнучий рушничок. Загалом усе, що стосується гігієни, завжди із собою, але дуже компактне. На початку бойової служби навіть доводилося мити голову десь за три кілометри від позицій: води й світла не було, тож треба було гріти на горілці, наливати в пляшечку й просити, щоби хтось злив. Але все можливо.

Комфорт складається з дрібниць, і про нього треба піклуватися, бо війна доволі затяжна. Наприклад, я беру із собою маленьку гірлянду. Деякі побратими навіть возять із собою подушки та ковдри: тішуся, коли бачу, що вони теж піклуються про свій комфорт.

 

 

Також я беру із собою книжку на випадок «вікон» у роботі, які бувають, наприклад, через зміну погоди. Загалом в армії іноді доводиться довго чекати, тому книжка стає рятівним інструментом. Крім того, мені допомагає писання.

Зараз у мене кілька початих книжок, як-от «Плем’я». Це одна з тих книжок, яку я радила би прочитати всім військовим, бо вона про причини виникнення ПТСР, як із ним жити, а також про повернення до цивільного суспільства. Також раджу книжку «Броньований розум». 

Ще читаю книжки українських авторів, остання – «Там, де заходить сонце». За сюжетом літня жінка чекає свого сина з війська, але загалом книга про все, що трапилося з нами з 2014 року, різні життєві історії. Після прочитання в мене виникло бажання вдосконалити свою мрію. Раніше думала переїхати в Карпати, посадити там яблуневий сад і займатися якимось бізнесом. А зараз ще захотілося зробити клуб для бабусь і дідусів, де проводити їм якісь заняття й доводити, що не треба просто лежати та чекати своєї смерті, бо в старості життя теж продовжується.

«Важливо наповнити себе життям, коли навколо смерть»

Ментальне здоров’я й підготовка інколи важливіші за фізичну: можна бути здоровим і швидким, але морально не стягувати те, що відбувається. Мені потрібно бути в ресурсі, щоб підтримувати не лише себе, але й інших, бо в мене зараз в оточенні дуже багато людей, які втратили своїх близьких. Коли я ментально виснажена, то не можу вислухати інших, їм допомогти.

Найбільше допомагають заняття спортом: створювати собі досяжні цілі в певних умовах. Наприклад, якщо я маю вільний ранок і доступний стадіон, то піду побігаю, зараз готуюся до півмарафону. Якщо є змога піти на танці в цивільному місті, взагалі топ. Поки я вчу нові рухи, це настільки мене перезавантажує, що я не думаю ні про що. Також звільнити емоції допомагає будь-яка творчість: гра на укулеле, малювання, бісер, глина, і, в принципі, будь-які дрібниці, які мені подобалися в цивільному житті.

 

 

Моя найбільша опора – це собака. Довгий період я не могла взяти її із собою, бо було дуже шумно: вона ще з більшим ПТСР, ніж у мене, і, коли чує вибухи, то дуже сильно стресує. Зараз вона зі мною, стала собачим терапевтом у нашому підрозділі – їздить на тести та полігони. Можна й вазон собі купити. Хай він хоч місяць простоїть живим біля тебе, але тобі вже буде легше. Важливо наповнювати себе життям, коли навколо смерть.

 

 

 

 

Після початку повномасштабної війни заступила на семиденну зміну в лікарні

Коли хтось із командирів кричав у рацію: «Де «Видра»?», то одразу було чутно. Позивний я придумала собі сама: мені наснився якийсь заплутаний сон, де чомусь була й видра. А потім я вирішила так назвати себе.

Повномасштабну війну я зустріла в батьківському домі в Переяславі. Зранку батько зайшов і сказав нам із чоловіком: «Діти, війна», він усю ніч дивився телевізор. На наступний день ми ухвалили рішення повертатися до Києва: нескінченний потік автівок їхав у протилежному напрямку, а дорога до столиці була порожня.

Двадцять шостого лютого мені треба було заступати на зміну, я працюю в лабораторії лікарні швидкої допомоги з 2016 року: білок, глюкоза, печінкові проби, ниркові проби. Зранку до вечора фактично крутиш і фарбуєш кров, із року в рік одне й те саме.

Усі лаборанти виїздили, бо треба було відправити дітей у безпечні райони (теж відправила сина до Переяслава, але він у мене вже дорослий, 20 років. Мені 46). На сьоме чергування я йшла з роботи з думкою про те, що мені треба у військкомат. У мене середня спеціалізована медична освіта, тож я знала, що буду корисною. Мій колега також пішов у військкомат, а чоловік чекав дзвінка удома. За спеціальністю він водій.

За день мені подзвонив колега й запитав, чи не передумала я йти. Якраз були потрібні медсестра й водій, ми з чоловіком зібралися та поїхали з речами в Голосіївський район. Нас одразу зарахували в медичну службу при частині. Згодом сформували 204-й батальйон ТРО.

 

 

У підвалі на Васильківській ми створили імпровізований медпункт – розставили полички, столи й усе інше. Здебільшого до нас приходили з такими скаргами, як до сімейних лікарів – порізи, травми, уколи. Серйозного поняття про медичну службу ще не було, просто всі щось робили, як уміли. Волонтери звозили ящиками все, тому перев’язувального матеріалу чи ліків не бракувало.

На ПДД минув і мій перший день народження під час повномасштабної війни. Вже був вечір 17 березня, багато магазинів закриті, і тут приходить мій командир із побратимами й приносить мені велику коробку тюльпанів. Це було дуже зворушливо. Вони не лише знайшли квіти в такий час, а ще й подбали про те, щоб вони не зав’янули, тому принесли коробку зі спеціальною губкою.

Моїм першим пацієнтом був хлопець, який просто спіткнувся та вибив головою скло у дверях під час навчальної нічної тривоги. Голова розбита, все в крові – ми надали йому першу медичну допомогу та відправили далі в лікарню. Саме в нас на ПДД не було випадків поранень від вибухівок чи стрілецької зброї, але я знаю драматичні випадки, як-от через необережне поводження зі зброєю (був постріл із наслідками).

Нам теж видали зброю. Що з нею робити, мені показав чоловік, бо він служив. На полігоні ми тренувалися вже перед виїздом на бойові, там також вчили тактичної медицини. 

Ми з чоловіком були серед перших добровольців, які поїхали в бік Бахмута. Хто, як не ми? Якщо від Києва відступили, значить, треба йти далі. Я здивувалася, коли після деокупації Києва подзвонили з батальйону й спитали про наші плани, бо я наївно думала, що ми й далі служимо. А тут ще й виявилося, що будуть платити зарплатню. З 204-го батальйону ми перейшли до 242-го, місяць були в Бахмуті й ще пів року на Харківському напрямку. 

«Поверталися ми вже з іншим усвідомленням життя»

Якщо ти усвідомлюєш, що тебе можуть вбити чи скалічити, це не так страшно, як те, коли ти втрачаєш близьких або нічим не можеш допомогти. Я завжди переживала за рюкзаки, де ліки й апаратура, а все інше мені було не так цікаво, тож мою зброю чоловік носив разом зі своєю.

Там ти ні до чого не готовий: кожна ситуація – нова ситуація, у якій ти ще не був. Думаєш, що все пройшов на такмеді, а це може бути травма, яку ти бачиш вперше. У першого пацієнта було осколкове поранення двох кінцівок: крові було багато, виглядало доволі страшно, але без ампутацій. Він постійно говорив, що йому кінець і що він нікому не потрібен, а лікар його заспокоював: «Ти ж дорослий дядько, чому ти ниєш? Усе буде добре!»

Ми приймали пацієнтів, яких вивозили з позицій, і передавали в лікарню на Бахмут, коли той ще був цілий. Це було ПДД у Часовому Яру на першому поверсі лікарні, але загалом доводилося жити не тільки в палатах, але й в автівках чи сарайчиках. Жили й у місцевих хатах: коли були на Харківському напрямку, то один чоловік віддав нам своє помешкання й не брав гроші, тільки попросив платити за світло.

 

 

Моя робота передбачала коротке плече передачі з позиції на точку: хтось сидів на рації, хтось чергував. Проблем із забезпеченням не було. Спочатку дуже багато возили волонтери, переважно імпортне й необліковане, але ми все використовували.

Ми розташовувалися не далі, як за десять кілометрів від позицій, інколи під’їжджали за два-три кілометри. Хлопці на позиціях володіли такмедом, тому могли не підпускати дівчат, хіба що працювати на евакуації. Але важке ми носили на рівні, хіба що чоловік міг мені допомогти.

Найгірше почуваєшся, коли з автівки на автівку перевантажуєш мішки. Вони закриті, і туди вкладають листочок, хто це. Після одного з бойових завдань загинув командир і ще двоє хлопців. Для нас це був шок – як це, хтось пішов і не повернувся? Наш медичний командир тоді отримав поранення, його госпіталізували. 

Тоді в кожного другого була контузія в радіусі 50 метрів від вибуху – в когось більше, в когось менше. А наслідки – поганий сон, перепади настрою, тиск, запаморочення, проблеми з когнітивними функціями, тобто це не проходить безплідно. На четвертий чи п’ятий день стан міг погіршуватися через акубаротравму [травма внаслідок дії акустичної вибухової хвилі], хоча до цього боєць міг не відчувати, що отримав цю травму.

Багато військових потребують занять із психологами й психіатрами. Буває, люди починаються заїкатися, в когось руки трусяться – це все наслідки війни. Звісно, я не можу надати професійну психологічну допомогу, але завжди люблю поговорити з побратимами чи просто їх вислухати. Ця дружба і це братерство лікують.

Після першого бойового виїзду ми з чоловіком поверталися вже зовсім з іншими думками. Коли ми їхали туди, нам було цікаво та страшно. Потім ми відчули цей страх на собі, коли сидиш у підвалі й тебе просто трусить, а потім думаєш: «Слава богу, що живий». А могло би бути й інакше, і так щодня.

Мені здається, що я завжди жила з відчуттями, що служитиму, якщо буде потрібно. Для мене це була ніби звична атмосфера: без проблем виконати наказ або самій проявити ініціативу. Дідівщини в нас не було, всі рівні – хлопці й дівчата, старші та молодші.

«Хотіла піти на службу ще у 2014 році»

У багатьох моїх посестер були діти, навіть була багатодітна мама, у неї троє дітей. Служили й сімейними парами. В однієї жінки вже був дорослий син, як мій. Але ми всі тоді думали про те, як подужати ворога. Я думала піти на службу ще у 2014 році, але мені хотілося довести сина до самостійності.

 

 

Коли ми з чоловіком пішли на бойові, то були певні, що син упорається – він уже закінчував магістратуру. Але коли ми приїздили у відпустку, то син ділився, що дуже переживає. Через це він займався з психологом. 

Також син дуже сильно хвилювався через влучання, були навіть песимістичні настрої: «А може, хай краще ракета прилетить?» Після того, як він тоді побув у Переяславі в дідуся, академія запропонувала їм гуртожиток у Львові, й у перший же день, коли він туди приїхав, «прилетіло». Потім син повернувся до Києва.

Зараз йому легше, бо він бачить нас у Києві й живими. Чоловіка за станом здоров’я зняли з обліку, ми прослужили разом два роки. Я зараз працюю керівницею медичної служби. Мене призначили після того, як Nemesis переформатували з батальйону в полк.

Спочатку це призначення було для мене шоком, бо я ніколи не уявляла себе на керівній посаді, я по життю асистент. Зараз мої задачі – планування, забезпечення, звіти, оцифровування. У мене середня медична освіта, і я не можу бути офіцеркою, але так склалося, що мусила нести службу і за офіцера, і за молодшого, і за старшого [усміхається]. У мене в штаті санітарний інструктор і водій, але має бути вісім людей – ми ще тільки формуємо штат. 

У цивільному житті я більше себе не уявляю – в армії мені сподобалося. У полку Nemesis скільки жінок, і всі такі класні! Приходять і з цивільного життя, і переводяться з бойових підрозділів. Коли Nemesis був батальйоном, то служило, певно, до семи жінок. А тепер ідеш по ПДД і бачиш, що майже кожна десята – жінка.