Анастасія Петренко підставляє боксерську рукавицю для привітання. О 9:00 починається її перше тренування за день; після нашої розмови буде ще одне. Займатися боксом Анастасія почала після початку повномасштабної війни, і за два з половиною роки встигла стати першою в Україні серед боксерок незалежно від вагової категорії.

На першу позицію в рейтингу вона піднялася після лютневого бою з українкою Оксаною Бондаренко, здобувши титул WBC Francophone Bantamweight і чемпіонський пояс Національної ліги професійного боксу.

 

 

Боксерка тренується в залі, обладнання для якого майже повністю перевезли з Херсона, де до 24 лютого 2022 року вона жила зі своїм чоловіком і тепер тренером, Сергієм Петренком. У залі також намотує кола їхній син, семирічний Яніс, який боксує із татом з двох років. 

«Спочатку чоловік відмовлявся мене тренувати»

Із шести років до 21 року я професійно займалася карате. Мені з дитинства хотілося змагатися. Була й номером один у збірній України, і чемпіонкою Європи, і світу – тобто мій змагальний період був досить довгим.

Спорт був для мене засобом, який я використовувала й в інших сферах життя. В школі я теж була першою, закінчила її із золотою медаллю. Попри те, що я тренувалася п’ять годин на день, встигала й навчатися. Причому навчання мені ніколи не давалося важко. Я не «зубрила», а просто зрозуміла алгоритм, як навчатися. Так само тепер у боксі: якщо швидко не зрозумієш, як навчитися боксувати, то не виграєш змагання.

 

 

У дитинстві моїм тренером був тато, і батьки хотіли, щоб я вступала на вчителя фізкультури, тренера. Але, певно, у знак бунту я вступила на перекладача з англійської й німецької мови в Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського.

За спеціальністю я не працювала жодного дня. Після університету вийшла заміж, завагітніла. Коли народила Яніса, до професійного спорту вже не поверталася. Хіба що займалася фітнесом «для себе» й вела групи. Мені подобалося, коли зі мною дівчата худнули чи досягали інших спортивних цілей. Бокс у моєму житті був, але це була лише робота «на лапах», тобто не було спарингів, бойової практики – здебільшого теоретична частина й трохи прикладної.

 

 

Три роки після народження сина я не займалася професійним спортом і від цього страждала. Коли Яніс трохи підріс, то почала просити чоловіка мене потренувати, поїхати на змагання: Сергій тренує вже понад десять років, але заняття з боксу на той момент не проводив.

Спочатку чоловік відмовлявся мене тренувати. Не знаю, чому, можливо, не бачив перспективи в Херсоні, а переїзд ми не планували. Але після початку повномасштабної війни захотілося чогось нового. Тож у червні 2022 року ми все-таки почали займатися разом. Я стала першовідкривачем для нашої родини, ми пробуємо вдвох.

«Коли Херсон деокупували, ми перевезли майже все із залу»

У Херсоні в нас був зал у підвальному приміщенні, в районі Автовокзалу. Зал зараз цілий, стоїть із порожніми стінами та забитими вікнами. Але влучання були досить близько, тож у деяких квартирах над ним повилітали вікна. Коли ми виїздили з міста, то зал просто закрили. Пізніше росіяни туди залізли, але покрали не все. Забрали щось незначне, як-от спортивні резинки. Інше, мабуть, було важке.

 

 

З Херсона ми виїхали в перший день повномасштабної війни, не чекаючи на окупацію. І поїхали в найвіддаленішу точку України, в Ужгород. Дорога тривала тридцять годин, тож переночували в Трускавці. 

Далі просто місяць чекали, сподіваючись, як і всі, що скоро повернемося додому. Потім зрозуміли, що не все так швидко, як хотілося: спочатку переїхали до Трускавця, бо там були батьки, а згодом до Чернівців.

Першим до Києва поїхав чоловік, почав шукати зал, де можна тренувати. Працюючи у трьох-чотирьох залах, він паралельно шукав квартиру. Дуже хвилювався за безпеку, тому ми із сином не одразу поїхали з ним. У травні 2022 року Сергій нарешті сказав, що в Києві спокійно, і ми переїхали остаточно. Пам’ятаю, у місті було дуже мало людей – ніби не багатолюдний Київ, а якась пустеля: чоловік саме тренував на Подолі, і привіз нас туди. Але потроху місто почало наповнюватися людьми.

 

 

Зал у Києві майже ідентичний із херсонським, навіть кольори збереглися. Весь інвентар зі спортзалу в Херсоні знайомі підняли в нашу квартиру, розташовану просто над залом. Реально підняли всі гирі й гантелі. Лишився лише ринг, бо він був стаціонарний, і не було сенсу його перетягувати. Усе обладнання нам вдалося перевезти вже після деокупації міста – попросили волонтерів забрати на зворотному шляху. Лише новий ринг зробили вже в Києві, бо його неможливо було перевезти. 

«Люблю бокс із дистанції»

Коли ми з чоловіком лише починали тренуватися, я одразу сказала, що хочу пробувати професійно. Тому ми вже знали, куди поступово рухатися. Вже після трьох-чотирьох місяців тренувань я взяла участь у перших змаганнях.

 

 

Коли почала займатися боксом, він мене трансформував. І я це помічаю, і мій чоловік. Бокс впливає на тип мислення, я стала іншою людиною: витривалішою й фізично, і психологічно. 

Зараз ми рухаємося за версією WBC [є ще WBO, IBF й WBA. Якщо боксер володіє поясами всіх чотирьох організацій, які визнають чемпіонів, то він стає абсолютним чемпіоном, або Undisputed Champion]. Перша сходинка – це стати чемпіонкою світу від WBC, а далі вже можна й пояси інших версій і стати undisputed.

У мене було вже п’ять боїв, і у всіх я перемогла. Звісно, перед першим було лячно, але я вже розрізняю панічне й підконтрольне хвилювання. Я розуміла, що моя опозиція не досить складна, але однаково хвилювалася, бо це було вперше й трапитися могло що завгодно. Але в другому раунді нас уже зупинили, бо дівчинка просто не могла зі мною боксувати. Тобто перший бій виявився не дуже складним. Це було понад рік тому. Цікаво, що мій п’ятий бій, поки останній, був майже на річницю першого. В опозиції була дівчина, яка пройшла вже сім поєдинків.

 

 

Я боксувала не лише з українками, але й із мексиканкою, яка була шульгою. Тож під час підготовки ми просили спаринг-партнерів відпрацьовувати під шульгу, навіть якщо вони були правшами.

Коли готувалися до бою, то враховували й стиль суперниці. Це класичний мексиканський стиль: постійно зближуватися, йти на обмін і клинч: коли працюєш досить близько з людиною, ваші рукавиці прям стикаються; коли використовують більше не прямих ударів, а кругових. 

Я не дуже люблю такий бокс, полюбляю боксувати на середній чи дальній дистанції. Такий бокс змушує тебе захищатися й не давати супернику зробити те, що він хоче. Тобто ти менше «тримаєш урон». Бокс із дистанції теж може бути сильним і потужним.

Не боюсь боксувати, але завжди думаю про безпеку. Бо розумію, що будь-яка неправильна дія чи брак захисту несуть за собою наслідки. Ще я розумію, що бокс у моєму житті колись закінчиться. І хочеться, щоб життя після такого боксу було яскраве, щасливе, і з розумом, а не навпаки.

 

 

Свої спортивні вміння, на щастя, не доводилося застосовувати в повсякденному житті. У житті я взагалі неконфліктна людина. У темному провулку я також боюся, як і багато жінок: а що як там буде п’ятеро чоловіків, і я не встигну втекти? Хоч бігаю я швидко.

«Мої спаринг-партнери – це переважно чоловіки»

Спаринг-партнерів ми шукаємо здебільшого завдяки зв’язкам і знайомствам. Іноді просто публікуємо оголошення в мережі. Часом приїздять через власний інтерес, а часом ми навіть сплачуємо кошти, щоби приїздили й побоксували.

Дуже важко знайти справді схожу на мене дівчину. Комусь нецікаво, хтось просто не хоче. Більшість спортсменок зараз в аматорах, це різний таймінг і підготовка. Аматорський спорт – це три раунди по три хвилини, а професійний – десять раундів по дві хвилини [у чоловічому професійному боксі – три хвилини й до 12 раундів].

Часто доводиться боксувати з чоловіками. Ми шукаємо чоловіків, приблизно схожих на мене за вагою. Але я важу 55 кілограмів, тож мої спаринг-партнери здебільшого принаймні на десять чи двадцять кілограмів важчі. І чоловіки в принципі сильніші, в плані сили дівчата не можуть працювати на рівні з хлопцями.

Проте чоловіків можна перебоксувати в плані техніки, однозначно. І чоловікам це не подобається. Якщо вони розуміють, що починають програвати дівчинці, то одразу вмикається якась груба й жорстока сила. Торік через такий випадок мені зламали ніс на одному зі спарингів. Це ж навіть були не змагання, а тренування. Я боксувала технічно, якісно й обережно та перемагала за балами. А хлопець просто вдарив на зустрічній дії. Було дуже неприємно – більше навіть не фізично, а морально.

До того ж ти не можеш наражати себе на небезпеку в процесі підготовки до бою. Головне – це бій, а в бою можуть бути травми, ясна річ. Тож коли ти травмуєшся ще в процесі підготовки, це доволі складно, бо в бій треба йти в максимально гарному стані.

 

 

Думаю, найсильніший мій бік – це готовність боротися до останнього. Ще з дитинства я завжди йшла до перемоги. І навіть коли траплялися поразки, в мене не опускалися руки: на наступний день я поверталася в зал і розуміла, що мені потрібно ставати краще. Ця риса мені допомагає не лише в спорті, але й будь-якій моїй справі в житті.

«В Україні я вже з усіма перебоксувала, і поки що не бачу, з ким з українських спортсменок можна було би боксувати далі»

Як і чоловікам, жінкам не можна бити нижче пояса, в потилицю чи по спині. На грудях є спеціальний захист. Жінки також боксують без шоломів, тому заборонені бодки головою та небезпечні рухи ліктями.

Як на мене, зараз жіночий бокс виглядає дуже яскраво, нарешті він набирає обертів. Не скажу, що на рівні з чоловіками, бо ми різні. Це все-таки чоловічий вид спорту – тому що його почали чоловіки. 

У жіночому професійному боксі зараз також відбуваються дуже потужні івенти, які стають мейн карді [main card – головна частина боксерського вечора, коли виступають зіркові боксери чи титульні претенденти]. Наприклад, мені дуже імпонує Кларесса Шилдс зі США, вона undisputed [абсолютна чемпіонка, тобто боксерка, яка володіє всіма основними чемпіонськими поясами у своїй ваговій категорії]. 

Або Скай Нікольсон з Австралії, featherweight у категорії 57 [вага боксера цієї категорії не має перевищувати 126 фунтів, або 57,2 кілограма]. Дуже класно боксує. Мені подобається саме розумний бокс, де намагаються не максимально перебоксувати одна одну в плані ударів, а будують стратегію, тактику, намагаються підлаштуватися під опонента й не дати йому зробити нічого проти себе. Це як шахи.

Коли я лише починала боксувати, то часто чула, що жіночий бокс нецікавий, і дівчата боксують слабко. Але зараз тенденція змінюється, як і рівень боксу. Наприклад, коли я боксувала з мексиканкою, то судді й глядачі мені казали, що це був найяскравіший жіночий бій, який вони бачили, видовищний і якісний.

 

 

Буває, організатори самі зацікавлені запросити, і буває, що card уже заповнений, коли чоловік телефонує знайомим організаторам. Узагалі організувати бій дуже дорого: останній був настільки дорогим, що я навіть не знаю точну суму, але точно понад 15 тисяч доларів. Просто не уявляю, як ми би впоралися без спонсорів.

В Україні не дуже багато активних бійчинь. Найчастіше це жінки, які вже давно не боксували, або андердоги, тобто люди, які боксують на поразку – просто для того, щоб інша людина зробила собі рейтинг. Перші два-три бої ми просто шукали опозицію, щоб почати бодай із чогось. Зараз розуміємо, що боксувати з легкою опозицією мені вже немає сенсу. Навпаки, треба, щоб рівень опозиції зростав, а рівень боксу покращувався. Саме в професійному боксі в Україні я вже з усіма перебоксувала, і поки що не бачу, з ким з українських спортсменок можна було би боксувати далі.

Єдиний варіант, який ми поки що не спробували – це виїхати за кордон і побоксувати там десь у кемпі, де конкретна дівчина чи група дівчат готується до змагань. В Україні я так приїздила до збірної аматорів, яка готувалася до міжнародних змагань у Конча-Заспі.

«Мені 29 років, у мене не так багато часу в професійному спорті» 

Обожнюю змагання. Підготовку не люблю, бо дуже складно тренуватися щодня. Буває, треба місяць готуватися, буває, більше. За майже три роки в боксі в мене фактично не було канікул, максимум чотири або п’ять днів я могла відпочити після змагань. Ми не розкачуємося, бо розумію, що в мене не так багато часу. Мені вже 29 років, а є дівчата, які із шести років займаються боксом і вже понад 15 років у спорті. Тому я орієнтована на максимально швидкий, але якісний термін.

 

 

План моїх тренувань змінюється залежно від того, на якому я зараз етапі. Зараз я не готуюся до конкретних змагань, але однаково займаюся майже щодня, іноді двічі чи навіть тричі на день.

Якщо я на етапі підготовки, то ми повністю плануємо час, тривалість і кількість тренувань і навантаження. Наприклад, ближче до дати змагань варто прибрати частину силових тренувань і додати більше бойової практики, тобто спарингової частини.

Також я тренуюся «на лапах» із тренером, на снарядах і в парах. Останнє – не вільна робота, а конкретні завдання під різні ситуації та різних опонентів. Тренування можуть бути також біговими чи на витривалість (кондиції), адаптовані під бокс. 

Наприклад, якщо треба працювати над кондиціями ніг, то намагаємося більше переміщуватися в стійці, адаптуючи м’язи під велике навантаження. Це потрібно для того, щоб вони не відмовляли, а працювали, коли потрібно показати максимальний результат під час змагання. На початку занять боксом у мене дуже страждали ноги: я розуміла, що після першого раунду вони мене вже не слухаються, а просто німіють і не хочуть навіть ходити – не те, що переміщуватися в стійці. Зараз набагато краще. У боксі великий обсяг роботи саме на ногах: треба швидко переміщуватися та захищати себе чи уражати.

Щосуботи я бігаю крос, п’ять-десять кілометрів, залежно від цілі. А в неділю повністю відпочиваю. Хіба що можу порозтягуватися чи зробити МФР [міжфасціальний реліз – тренування для відновлення]. Чи масаж, щоби швидше відновитися. Але іноді навіть одного дня не вистачає, однаково є якась кріпатура.

Також на першому місці для мене сон: ми лягаємо з 21:00 до 23:00 і прокидаємося о 7:00–8:00. Сім-вісім годин сну – це запорука якісного відновлення, як і їжа. Я навіть закінчила курс від лікаря Толстікової, яка веде Олександра Усика. В мене все розкладено за поличками: знаю, скільки й чого треба з’їсти, щоб організм працював, як годинник. 

Є боксери, які в період без змагань можуть набрати до десяти кілограмів, а потім, щоб увійти у вагову категорію, тримають дієти, проходять сушки й вживають пігулки. У мене такого немає, бо я не роз’їдаюся, хоч і повноцінно харчуюся двічі-тричі на день. Здебільшого це білок, але є і вуглеводи, клітковина (багато салатів). З вітамінів можу вживати D3, риб’ячий жир, магній. Коли готуюся до змагань, то магній обов’язково, щоби краще спати: часом нервова система настільки збуджена після тренувань, що не може заснути.

 

 

Каву без молока я можу взагалі не пити, а можу випити дві чи три чашки на день. Будь-яка залежність впливає на людину. Колись прочитала в книжці, що потрібно бути вільним навіть від легких спокус і задоволень. Тому інколи себе перевіряю та влаштовую виклики, як-от прожити місяць без кави чи без солодкого. Обожнюю такі виклики – вони показують, на що я здатна.

«З чоловіком (не)говоримо про роботу вдома»

Деякі люди думають, що ми з чоловіком – сестра і брат. Був навіть випадок, коли на змаганнях до чоловіка підійшов інший тренер і запитав: «А як довго вже боксує ваша донька?» Я просто на тих змаганнях була з кісками, напевно, виглядала молодшою.

На роботі й удома – здається, це чотири різні людини: дві мене й два Сергія. На початку було досить складно, але я розуміла, що тренер має бути дуже суворим, дисциплінованим, навіть грубим – такий вид спорту. Якщо будеш м’яким, то не помічатимеш недоліків, а потім будеш отримувати в «кабіну» під час поєдинку.

Іноді образа на тренера, якого я сприймаю як чоловіка, могла впливати на сімейні моменти. Але ми тренуємося вже доволі довго, майже три роки: мені здається, що за цей час адаптація вже минула. Дім – це дім, а тренування – це тренування. Якщо не випустити пару в залі, то потім є ризик випускати його одне на одного. Тому часом важливо потренуватися, щоб виплеснути емоції.

Єдине що: важко не говорити вдома про роботу, про бокс ми можемо говорити 24 на 7. Дивимося відео тренувальних процесів, аналізуємо помилки, пишемо плани та звіти за тренуваннями. У нас є спеціальна група в телеграмі, де ми все фіксуємо. На тренуваннях не буває нічого неважливого. Тобто бокс не можна повністю залишити в залі, ми ним живемо й не можемо по-іншому. В нас неперервний потік ідей, планів і поєдинків. Єдиний вихідний, коли ми відновлюємося – це неділя. Ми гуляємо, дихаємо повітрям і розмовляємо про якісь інші справи. Про бокс лише іноді.

«Син ще в підгузках бив по татових долонях»

У рік і два місяці Яніс почав ходити, а у два роки, ще бувши в підгузках, уже бив по татових долонях, «бинтувався» й казав: «Тато, я хочу боксувати».

Як сьогодні пам’ятаю: приходить Сергій із роботи о 21:00 і починає займатися із сином, до 22:00. Спочатку це в них було як традиція, такі вечірні балування, які потроху перейшли в тренування.

Два роки – для мене це дуже рано й травматично. Ті, хто знають, що таке тато чи чоловік-тренер, зрозуміють, як важко тренувати та навчати своїх. Це як батько вчить тебе кермувати автомобілем. Тому коли Сергій тренував Яніса, я навмисно виходила в іншу кімнату. Мені було шкода й дитину, й тата, я не хотіла чути, як вони один на одного кричать.

 

 

Тренування дуже зміцнили Яніса, в нього справді характер бійця. В плані тренувань він дуже дисциплінований. Розуміє, що через якісь дрібниці не варто розчаровуватися.

Коли ми переїхали до Києва, то Сергій відкрив групу для дітей від чотирьох до шести років, спеціально для Яніса. Зараз уже таких маленьких дітей він не тренує, але в нього займаються від шести-семи років.

Малий також займається паркуром і шахами. Це більше моя відповідальність, тато в нас по боксу й вихованню. Не можна сказати, що я для сина не авторитет, але точно не такий авторитет, як батько.

Намагаюся зробити так, щоб у Яніса в голові була модель: ти якісно робиш усе, що тобі подобається. Якщо тобі щось не подобається, то ти про це кажеш і ми шукаємо інші варіанти. В сина зараз не так багато вільного часу. Думаю, він уже має відчувати відповідальність у всьому, що робить. Дітей – і хлопчиків, і дівчаток – неможливо виховувати без дисципліни, потрібні строгість і план.

Зараз ми із сином багато розмовляємо про його інтереси, поки йдемо зі школи, з тренування чи просто вдома. Але не завжди встигаю приділяти йому увагу, бо, на жаль, людина не може бути кращою у всьому, вона ставить пріоритети. Перші три роки Яніса я проводила з ним майже весь свій вільний час, працювала лише дві чи три години, поки з ним сидів чоловік. Потім я стала поступово віддалятися. Напевно, стомилася, захотілося свого простору. Та й син став більш самостійним.

Навіщо йому незадоволена й нещаслива мама? Коли відчуваю, що перетворююся на гримзу, бубню й злюся на всіх, це мені не подобається. Я краще прогуляюся й потренуюся. Тренування для мене – це справді медитація.

«Бажання великі, були би тільки можливості»

Люди чомусь думають, що я заробляю з поєдинків, але ми в такому мінусі, що жахливо уявити. У нас зараз усе в оренді, треба сплачувати за зал і за квартиру в Києві. Поки що ми з чоловіком і командою не заробляємо нічого, крім рейтингу й імені. Звісно, хотілося би, щоб це приносило дохід.

Бренди з пропозиціями приходять, але хотілося би більше. Думаю про те, щоби створювати власний бренд, бо вважаю, що в нас є стиль боксу. Є і сильні сторони, які треба просувати.

 

 

Раніше думали про те, щоб виїхати з України, але після подорожей у карантин я зрозуміла, що хочу залишатися тут. Я люблю Україну, бо вона справді різностороння, красива, тут усе рідне й усе легко – медицина, освіта, навчання. Тут класні люди.

В Україні, на жаль, через війну і брак фінансування у сфері жіночого професійного боксу дуже важко, але ми поступово будуємо план і думаємо, як краще його реалізувати з наявними можливостями. Бажання великі, були би тільки можливості.

Загалом розвиток жіночого професійного боксу залежить від двох чинників – організація поєдинків і фінанси. У США й Великій Британії промоутерські компанії та менеджери зараз активно просувають своїх боксерів, роблять івенти і якісні поєдинки. Все залежить не від кількості, а від якості. 

Що залежить від мене? Якість мого боксу та вмотивованість. Моя команда також максимально вкладається у свою роботу. Чоловік не лише мій тренер, але й мій промоутер. Він із цим просто спить і їсть, тобто постійно цим займається. Так само й менеджери, які шукають спонсорів, думають про маркетинг і максимально якісно виконують свою роботу. Мені здається, якщо кожна людина просто буде якісно виконувати свою роботу, Україна буде недосяжна.

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа