Поки Трамп домовляється з Путіним про початок «мирних переговорів», сотні тисяч українських військових продовжують відстоювати позиції України на фронті. 

Шлях від цивільного до військового життя в кожного свій. Хтось воює з 2014-го, хтось пішов добровольцем після перших вибухів у лютому 2022-го, інші доєдналися до армії після отримання повістки, а дехто відправився до підрозділів на славлених «бусиках». Тим часом інші ще чекають – коли настане слушний момент чи їх запросять до ТЦК. Досвідчені військовослужбовці радять не чекати. А готуватися й вибирати собі посаду й підрозділ. Так більше шансів опинитися там, де твої навички найбільш потрібні, а твоє життя будуть цінувати.

Шлях Максима Лижова до служби був довгим – на другий день великої війни він пішов до військкомату, але його не взяли. Тоді він доєднався до ДФТГ, але формування не брали на бойові завдання. На деякий час він повернувся до цивільного життя, але «голова тяжіла у протилежному напрямку». Зрештою він почав активно шукати собі місце у війську. Каже: не хотів «сидіти за компом і друкувати», а хотів навчатися та воювати. Так він став пілотом дрона-бомбера в «Ахіллесі» – на той момент батальйоні ударних безпілотних авіаційних комплексів у складі 92 ОШБр, а з недавніх пір – 429-го окремого полку безпілотних систем. 

«Літаю на великій «пташці», яка носить великі «підарунки», – каже він про службу. Це велика розповідь Макса про пошуки свого місця на цій війні, про роботу нічного бомбера, армійський побут і побратимів і про Харків, який живе життям усупереч війні. 

На другий день великої пішов у військкомат, але мене не взяли 

До повномасштабного вторгнення я не уявляв себе зі зброєю в руках. Я брав участь в обох Майданах, був активістом на мінімалках. Періодично волонтерив, підписував петиції й виходив на вулиці, продовжуючи вірити в мирний спротив і силу слова. Письмо – це моя сродна праця. У мене за спиною – сумарно (і сумно) десять років роботи на телебаченні, а також доста проєктів у різних медіа та продакшнах. Останнім часом я писав на замовлення, брав журналістські підряди й, що найцікавіше, катався в археологічні експедиції. Крім прикладної науки, мене затягло в кіно й сучасне мистецтво. А моїм природним ареалом і бекграундом залишалась поезія, в усіх її проявах. На початку 2022-го я саме готував до друку велику збірку хайку, вибране за понад десять років.

Війна заскочила мене в Києві, на Осокорках. На другий день після перших прильотів я пішов у військкомат, ще не знаючи абревіатури ТЦК. Але всі мої спроби вступити до переповнених ЗСУ й ТРО розбилися об брак досвіду. Протягом наступного місяця я будував укріплення на проспекті Бажана й розливав запальні коктейлі в недобудовах разом з іншими залишенцями.

Знайшов місце у ДФТГ, але хотів у бойовий підрозділ 

Наприкінці березня 2022-го я нарешті знайшов своє місце в лавах ДФТГ «Вільна Україна» (добровольче формування територіальної громади – це воєнізований підрозділ, сформований із добровольців, які не є військовими – ред.). І вже на третій день відстріляв перші дев’ять бойових патронів з АК. Ніяково було ще й тому, що це був тир біля Бабиного Яру. 

ДФТГ не вважається мобілізацією, хіба внутрішньою. Це добробат без ВЛК, КМБ і ЗП. Утім, із шаленою волонтерською підтримкою. Нас одягли й екіпірували. Окрім стрільб, інструктори з усього світу проводили заняття з військової підготовки, такмеду, психології, тактики. Згодом за власної ініціативи я пройшов тижневий курс операторів квадрокоптерів. Завдяки друзям-волонтерам зібрав гроші на кілька безпілотників і щодня літав, лякаючи цивільних.

Тим часом росіян без нашої участі вибили з Київщини. Ми як частина добробату поїхали наближати перемогу в Миколаїв, де в очікуванні бойових завдань несли варту й патрулювали, здебільшого охороняючи самих себе. Коли розпочався контрнаступ на Херсон, знов-таки – без нас, я задумався про зміну підрозділу на більш залучений. На півдні таких вистачало, але виникли бюрократичні труднощі, і я повернувся чекати переведення до Києва.

Мене засмоктало цивільне життя. Співробітники ТЦК пачками бусифікували чоловіків, іноді на моїх очах, але не мене

Очікування затягнулися, мої «мавіки» поїхали на передову. А мене засмоктало цивільне й культурне життя, яке повернулося в столицю. Уперше я виграв мистецький грант, отримував допомогу від міжнародних фондів, з’їздив на літературну резиденцію в Кам’янець-Подільський. Увесь рік провів на археологічних розкопках (Буковина, Полонне, Вінниця, Рівне, Острог), займався виступами й виставками, доробляв книжку, яку доповнив новими текстами під розділом «2022». Урешті видав «Якомогу», зробив одну круту презентацію й… вигорів. Я завершив найбільшу на той момент справу життя, але це мене геть не тішило. Я марно шукав підтримки у творчості, дружбі, сексі, гуморі… Від початку великої війни мені пропонували виїзд за кордон, але сама думка про це жахала. Моя голова тяжіла у протилежному напрямку.

Я дедалі більше ресьорчив, гортав Lobby X, збирав інфу, шукав поради, розпитував друзів, які вже служили. Але жоден із них не кликав до себе, дехто навіть казав: «Тільки не до нас, тут пизда». Війна безповоротно й динамічно змінювалася. У тилу здавалося, що гіршало все, і я в тому числі. Це був період відчаю й панічних атак, сорому та самопожертвування. З часом я вже не міг заснути без алкоголю й прокинутися без тривоги. Що більше думав, то важче було зробити вибір і наважитися, то гірше ставало. Мене лякали перспективи потрапити в тиловий, м’ясний чи аватарський підрозділ (начитався), рутинна або безглузда служба (наслухався). Я боявся зробити помилку й нічого не робив. Повістки так і не приходили. Я вільно їздив копати Україною, поки працівники ТЦК пачками бусифікували чоловіків, іноді на моїх очах, але не мене. 

Як не дивно, моїм дедлайном став закон про мобілізацію, коли крізь туман війни стало видно, що найбільша помилка – це нічого не робити. Усі поради зводились до того, щоб якнайшвидше отримати відношення в хороший підрозділ. Я сформулював для себе, що він має бути максимально бойовий, щоб у ньому навчали нового й цінували особовий склад. З підрозділів, про які я розпитував, ідеально відповідав критеріям батальйон ударних безпілотних авіаційних комплексів «Ахіллес». Він іще й родом із Києва! Далі я просто заповнив заявку на сайті й чекав на дзвінок. 

Не хотів в армії сидіти за компом і друкувати 

Звісно, армія – це не місце, де здійснюються бажання. Але в усіх анкетах і на кожній співбесіді питають, ким ти хочеш бути, ким ти себе бачиш. Це найскладніше для новобранця, далекого від військової справи. Гірше, ніж уперше сформулювати запит до психолога. От ким не хочеш стати – на жаль, не питають. Бо в армії немає «не хочу» й «не можу». Чого не хотілось мені – то це сидіти за компом і друкувати. З того, чим займався раніше, я був годен лише копати. Я прагнув свіжого досвіду й фізичних навантажень, навчатися та воювати, стати максимально корисним. Готовий бути ким завгодно, – приблизно так, сумбурно й багатослівно торохкотів я у слухавку під час співбесіди. І вже тоді мені ставало легше, ніби прорвало греблю. 

Не пригадую, ким мене тоді записали, але за кілька днів прийшов рекомендаційний лист і запрошення в Чугуїв, де мене чекали ВЛК, ТЦК, а згодом БЗВП.

Завдяки ДФТГ був більш підготовлений до служби

Завдяки пів року у ДФТГ я був – як порівняти з іншими, здебільшого молодшими – краще підготовлений до служби. У мене лишилося багато чого з одягу й екіпу, а найголовніше – знання й досвід. Тому спеціально не готувався. Я щойно повернувся з розкопок, трохи практикував йогу, тож у своїй фізичній підготовці був упевнений найбільше. Щоправда, останні десять днів, якраз між співбесідою й виїздом, я провалявся з ковідом, уперше. Мене це неабияк понервувало в Києві, коли прийшов час збиратися до війська, а я тиждень не міг піднятися з ліжка. Але за кілька днів до потяга я встав і пішов. На ВЛК про це вирішив не згадувати. І хоч це відчутно похитнуло моє здоров’я, я непохитно йшов далі й у найважчі хвилини не жалкував.

Мій майбутній підрозділ супроводжував нас і на ВЛК, і в ТЦК. Усе відбувалося швидко, в один день. Це було формально, але й нормально, принаймні для рекрутів «Ахіллеса». Поліклінікою нас швидким кроком водив енергійний сержант, від кабінету до кабінету розсуваючи черги до лікарів. В окуліста я вперше зробив кілька помилок на таблиці Сивцева, що мене неприємно здивувало. У когось були проблеми зі спиною чи ногами, але вони йшли на більш посидючі посади. 

Уже по обіді ми гуртом, придатним до служби, прийшли в ТЦК, де нас по черзі мобілізували в ЗСУ. Декого – з нуля. Я ніколи не мав військового чи приписного. Навіть фоток не приніс, але мене приставили до стінки та сфоткали на смартфон, тому мій портрет у військовому такий собі. В одного з наших навіть прописки ніколи не було, але й це вирішили. Усе напрочуд привітно й доброзичливо. Уже за кілька годин усі тримали в руках новенькі квитки.

На БЗВП відчув себе як на курорті

Наступного дня ми приїхали на БЗВП, де мені ще раз пощастило. Це був кінець пекельного липня, спека вже спадала. Нас поселили в наметах у заповідному лісі. Мальовнича Слобожанщина, яка зараз так потерпає від бойових дій. Цілий серпень ми жили в тіні сосен і беріз. Птахів майже не чув, удень бачив білок, уночі – їжаків, і все. Замало як для заповідника. Менше з тим, мене не покидало відчуття, ніби я на курорті. Уперше з повномасштабного вторгнення я був у відпустці. Досі я ніде не міг розслабитися й не возив себе на відпочинок.

Тутешній відпочинок був украй активний. Із шостої ранку до сьомої вечора нас муштрували. Щоранку стрільби й тактика, по обіді такмед, інженерно-саперна справа, зброя, мапи, зв’язок – стандартний набір для ВОС 100. Але викладали їх прекрасні й досвідчені інструктори після оборони Харкова, контрнаступу, Бахмута. Ми одне одного полюбили й досі підтримуємо контакти.

Я був готовий до всього, навіть більшого. Хоча вирубався першого тижня одразу після відбою. Більша частина курсантів цілком витримувала навантаження, подекуди траплялись і травми, старі й нові. Майже весь взвод був із рекрутів «Ахіллеса»: 15 наших з усієї України й ще семеро бусифікованих із Харківщини. Тому нам як дронникам робили поблажки, а дарма. Триденний польовий екзамен скоротили до пів дня. Мені й більшості за всі предмети поставили «добре», хоча стрільби здав на п’ятірочку, а такмед знав (і лише повторював, що теж важливо), але я це прийняв. Пригадую нарікання на кухню, хоча годували, як на забій. Я брав менші порції, носив свої спеції, віддавав м’ясо. Були й такі, хто говорив: готують краще, ніж удома.

Присягу ми склали просто посеред лісу. Одразу після неї нас намагалися вкрасти «покупці» з інших бригад, але «Ахіллес» відстояв своїх. З бусифікованих пара втекла в СЗЧ, двоє нібито воюють на Курщині, а ще двох забрали на Покровськ, і вони давно не виходять на зв’язок.

Літаю на великій «пташці»

Служба в «Ахіллесі» перевищила всі мої очікування, які не були заниженими. Як жартував (або ні) побратим: ти у штурмовій бригаді, значить – штурмовик. Я й справді прийшов у батальйон ударних дронів у складі 92 ОШБр. Пілот безпілотника, як це не дивно й не банально вже звучить. Літаю на великій «пташці», яка носить великі «підарунки». Працюю в нічному розрахунку – це три-чотири надійні людини на незамінних посадах. Часто ганяю за кордон, бувало, декілька разів на ніч. А Неньку я не покидав із 2020-го! Три доби через три на підготовку й виїзд відповідно. 

На бойових сплю кілька «світлих» годин у бліндажі. І хоч ми в будь-яку мить готові піднятися по тривозі, це мій найміцніший сон. У спальнику після зміни легше й солодше засинати та прокидатися, ніж потім вечорами у теплому ліжку. Як я спав у тилу, згадую, як кошмар. А на службі сон став новим сексом.

Ми в небі й під землею водночас. Розносимо посилки своїм, куди не довозить жоден транспорт, і розносимо чужих усюди, де знайдемо. На нулі обнуляємо, на мінусі мінусуємо русню. Нищимо дураків, мінуємо дороги, послідовно вирішуючи російське питання. 

Філософське запитання, чи зможу я вбити людину, залишилось далеко позаду. Після першого підтвердження відчув лише полегкість, боячись передусім схибити або запізнитись. Зрештою, ми не кривдимо собі подібних, а ліквідуємо вбивць, ґвалтівників, мародерів, терористів, серунів, які прийшли вбивати українців та українок, спустошувати й руйнувати. Для нас це справедлива війна, більше, ніж самозахист чи помста за втрати, жертви, страждання. І в цьому суть нашої роботи й боротьби. 

Я не уявляв, що стану нічним бомбером, і досі не знав, що це таке. Укотре мені пощастило – після усвідомлених кроків і докладених зусиль. Воювати так воювати, думав я, обираючи підрозділ. Коли ми приїхали з БЗВП у батальйон, не вистачало нічних бомберів і набирали саме їх. У мене не було чіткої візії, лише досвід пілотування DJI, що й зіграло свою роль. Без хаосу війни, але з воєнним поспіхом уже десятий мій виліт був бойовий. А бойові – це найкращий вишкіл. Урешті кайфую від своєї роботи і її готичної естетики. Маю честь воювати за Україну на українському дроні в команді українців. До того ж це ефектно й ефективно. Проте й важко: напруга й відповідальність, небезпека та ризик, утома на третю добу й десятки кілограмів борта, баток, БК. Але ж так і задумано.

Що справді важко – це людські втрати, скалічені тіла, зламані долі, обірвані шляхи, зруйновані домівки.За заповітом будь-яку травму намагаєшся перетворити в досвід, а лють – акумулювати у працю. І берегти життя – своє і своїх побратимів і посестер. Це запорука невпинної боротьби й перемоги на боці світла.

Днями стало відомо, що наш батальйон масштабується й виростає в 429-й окремий полк безпілотних систем. Відповідно, й без того активний рекрутинг набирає оберти, йде набір добровольців на розмаїття посад. Мене ніхто не просив, але я б хотів дати лінк на анкету. Перші місяці у війську ловив себе на думці, що я все пропускаю (прем’єри, відкриття, новинки, мандри, тусівки), згодом прийшло розуміння, що це в тилу я все пропускав.

Жалію, що тягнув з армією

Ніколи не любив умовний час і заперечував його. Мені подобається думати, що я схильний не жаліти ні про що й нікого, насамперед себе, що роблю висновки й не повторюю помилок, хоча це самообман. Я справді жалкую, що тягнув з армією. Нафіга я так мучився в тому тилу? Шоб шо? Можна ж було… Так, саме цього я не люблю. Але люблю уявляти.

В армії корисно, а часом необхідно водити авто. Водіння – дуже важливий скіл, і він тут потрібен щокроку. На керівну посаду радше візьмуть досвідченого водія, бо їздити доведеться чимало. Та й водієм – членом особливої й численної касти в армії – не станеш без прав. До слова, у нашій роті організували набір у місцеву автошколу. Я подався й навіть сходив. Але на відвідини лекцій нереально знайти час. Він розподілений так: або підари, або ПДР, де наш вибір очевидний. (Так, я почав вживати це слівце щодо ворога, від якого нікуди не подінешся.) Утім, маю надію, що навесні, коли ночі покоротшають, а дні виростуть, ми таки здамо на права.

За моїми спостереженнями, в армії легше тим, хто володіє бойовими мистецтвами. Не те щоб єдиноборству було застосування, але воно тримає у формі тіло та зміст. Ще й мистецтво як-не-як.

Іноді співчуваю, та частіше заздрю побратимам, яких чекають удома сім'ї, яким є за кого воювати. Мені теж є за кого й за що, але як ніколи захотілося сім'ї з доньками (пацанів щось зовсім ні, сорян). І не чекати з цим до перемоги. Поки я уявляв, мій побратим на тижні розписався. Я принагідно протестував державу в смартфоні й тепер щасливо заручений.

Військових підтримує спілкування та зустрічі. А посилки – портал в інший світ

Менталку треба підтримувати в тилу. А тут я на своєму місці, принаймні найбільш корисний і спокійний ever. Я не знаю, як спиться на гражданці чи за кордоном. Я люблю Тису й Мармароси, воюючи за них. І хочеться за них перемогти, а не загинути. Так, я натякаю, але нікого не засуджую. Дозволив би всім безпечно їхати, куди завгодно. Як і служити – у будь-якому свідомому віці. Аж ніяк не заздрю тим, хто звалив, і щиро співчуваю тим, хто ховається. 

Мій позивний – Панк (варіант Діоген скромно відкинув). Коли допитуються, кажу, що це про свободу – зовнішню та внутрішню, вільну країну й вільну людину. Іпро боротьбу за свободу.

Що справді підтримує військових – це спілкування. На жаль, я підтримую чати лише з кількома дорогими мені людьми. А з багатьма – не встигаю. З кимось – лише смолтолки, і це велика радість. Нюдси вже незаконні, що незбагненно під час війни, як постріл собі в ногу чи поміж ноги.

Посилки – це портал в інший світ і надважлива підтримка. Отримую їх від близьких і далеких, радію кожній, що б там не було. Від солодощів, чаю й кави, які тепер вживаю в рази більше, до теплого одягу й снаряги, якої часто забагато, але завжди недостатньо. Не дочекаюсь індивідуальної броні від виробника. Двічі отримував блокноти, але жодного вірша в них не написав. Найбільше, що прислали, навіть пригнали – цілий пікап. Посилок не так багато, та я заледве встигаю подякувати всім. На жаль, до заслужених подяк у соцмережах руки не дійшли, а там є про кого розповісти.

Зі спостережень скажу, що немає кращої підтримки, як зустріч. Хоча траплялися й руйнівні візити. Цивільним приїхати в гості простіше й корисно також, щоби не втрачати зв'язок із реальністю, кожен зі своєю. Мене, наприклад, можна застати в Ха. Ще й умовний вихідний день або ніч можуть дати. Чекати у відпустці – даремна річ, яка залежить від ще не відкритих зірок. Звісно, хочеться, коли зійдуть сніги, вирватися на хайкінг.

Принагідно подякую друзям і подругам, знайомим і незнайомим, волонтеркам і волонтерам, які допомагали мені й допомагають підрозділу, фінансово чи матеріально. Це не просто допомога, а співучасть і внесок. Хочу нагадати: найкраще або єдине притомне, коли гроші на армію заробляють і збирають за кордоном, а шлють в Україну. Коли виробляють необхідне тут. Коли підтримують бойові підрозділи, такмед і дітей, а підрозділи підтримують своїх ветеранів. Так має бути, а подекуди вже є, вірю, що це стане трендом.

Залишив свою соціофобію в тилу

«Хто всі ці люди!?» – це перше, що хочеться запитати, побачивши майбутніх побратимів і посестер. Я це проходив у 2022-му й от знову. Те, що жінок у війську бракує, помічаєш одразу, особливо якщо цивільним здебільшого спілкувався з дівчатами. З ними легше й комфортніше, було. Але у війську вони є і зазвичай серед перших і найкращих. А комфорт доводиться винаходити заново. 

Останні конфлікти пригадую на БЗВП, ще було емоційне тертя на початках співпобуту й усе. Як і раніше, я не толерую багато речей, але не зациклююсь на проблемі. Коли йдеться про принципове, не мовчу, але й нічого не доводжу. Усі знають про армійський гумор із підйобками, який тримає купи й рятує від божевілля. Так-от, я можу підколоти за російську, а мене за українську – ніт. Коли тікток без навушників заважає працювати, я спокійно прошу побратима зробити тихіше, і він не відмовить, навіть вимкне.

Певна річ, робочих моментів на війні вистачає, часто вкрай нервових і гучних. Це явище природне, схоже на катаклізм або негоду. Але ми працюємо в будь-яку погоду, а погоду робить спільна боротьба. У війську панує непорушний суспільний договір і надзвичайне порозуміння. Робота – це святе. Вона робиться, і це хороші новини. Погані ми теж читаємо, але за політику не сперечаємось. Про перемир’я й перемовини з росіянами від бойових побратимів не почуєш. Перемогу теж всує згадують усе рідше, але це єдине, для чого ми тут. Я залишив свою соціофобію в тилу, вона не влазить в армійський баул.

Поруч із нами є суперлюди – це командири, сержанти, інструктори й інструкторки з бойовим шляхом, які від початку буквально пройшли війну у стрілкових підрозділах. У кожного/кожної є свій унікальний досвід, неоціненні знання й контузії. Це ті, хто повернулися з нуля, щоб із нуля зробити цей підрозділ. Зовсім молоді, майже вдвічі молодші, люди майбутнього (це не я, а вік про себе нагадує). Є такі, хто уникає підвищень і приховує офіцерство, щоб «їбашитись». Передовий в усіх значеннях підрозділ – це насамперед про боротьбу й людей, які викликають безумовну повагу та вдячність.

Харків – місто з великими яйцями

Уже пів року, як я не був у тилових містах, і не знаю, коли буду. Можу розказати про Харків, який ми захищаємо. Це місто з великими яйцями й історією, де я бував усього декілька пам’ятних разів. Востаннє – дуже давно. Я постійно хотів приїхати сюди до друзів і подруг, яких тут вистачає, та й просто погуляти, пошукати, познаходити – і весь час відкладав. І дуже жалкував про це.

Тепер маю вдосталь Харкова. І замало водночас. Часто тут буваючи, мені рідко випадає пройтися, зупинитися, роздивитися. І я приємно дивуюся щоразу, коли бачу веселих чи закоханих харківців і харківок, святково вбрані трамваї й парки, світло в кав’ярнях і пабах. Ціную ці миттєвості забуття на тлі невпинних тривог і сирен, які швидко наздоганяють і рідко відпускають. 

КАБи, ракети, шахеди щодня й щоночі відгризають від міста по шматку, знедолені повсюдно просять на хліб і риються в смітниках, жертви серед цивільних, а також військові втрати, про які не пишуть новини – це харківська реальність. Попри все люблю це місто, як жодне інше. Харків живе життям, що його язик не повертається назвати мирним. Але живе. Усупереч війні. І це – супер.

Замість висновку

Ця доповідь дедалі більше нагадує поради. Навряд чи я маю право радити, але докину з власного досвіду: якщо ви підлягаєте або прагнете мобілізації, не тягніть і не гайте час на школи, тренінги, підготовку, не кажучи про жалощі та провину. Лікарі й психологи тут є також, зокрема безплатні. 

Підсумуйте свої бажання, оцініть сили, і, якщо ви в нормі, прямуйте в обраний рекрутинговий центр. Ну добре, медичний чекап займає дві доби. В армії здоров’я не наберешся, але можна знайти собі корисне застосування під будь-яку медкнижку й резюме. Не треба йти в штурмовики зі слабким здоров’ям. У хороших підрозділах, де цінують людей, зважають на все. 

Словом, можна просто зайти на сайт – це найкомфортніший спосіб, перевірено. Заповнюєш анкету, і тобі скажуть, що робити. Приїдеш, і тебе всього навчать. Можливо, у мене рожеві балістичні окуляри й утомлені очі, але зараз я все бачу так.