Після роботи в Apple чи банку українці стають учителями і їдуть працювати в село: так, це цілком реальні історії, і допомагає їм статися ГО «Навчай для України». Це не єдина їхня освітня програма. Ще одна ініціатива для подолання освітніх втрат має назву «Студментор»: студенти чи просто молодь стають менторами для школярів із прифронтових територій і проводять для них безоплатні заняття. У «Навчай для України» це називають інтелектуальним волонтерством. Запитали в організаторів програми, як ментори знаходять своїх учнів (і навпаки), а також поговорили з трьома учасницями програми про те, чому для них зараз важливо бути менторками і які уроки життя може дати менторство.

Навіщо учням ментори, а менторам учні

«Навчай для України» запустили програму «Студментор» у березні 2024 року. У межах програми для учнів 5–11 класів із прифронтових територій проводять безплатні заняття для подолання освітніх втрат. Викладачів, якими найчастіше стають студенти, називають менторами, а учнів – менті. Своєю чергою ментори мають своїх супервізорів.

Зараз «Навчай для України» провели вже чотири хвилі, або цикли навчання. П’ята хвиля триває, найближчим часом готуються запустити шосту. Школярі займаються у групах до трьох дітей. За час існування програми 487 учнів знайшли 189 менторів, розповідає координаторка програми Ірина Копайгородська. 

За задумом, програма має допомагати не лише дітям – студенти можуть знайти для себе перший досвід викладання. Але долучитися до програми можуть не лише студенти, а й молоді люди від 18 років, які добре володіють одним зі шкільних предметів (історія, інформатика, англійська мова, математика, біологія, хімія, фізика, українська мова, географія), додає Копайгородська. Такі предмети ще називають STEM-предметами.

Щоб узяти участь у програмі, не потрібно мати педагогічну освіту чи бути фаховим учителем, головне – мати гнучке мислення й добре знати предмет, бути готовим стати рольовою моделлю для дитини, пояснює керівниця напряму подолання освітніх втрат Анастасія Донська. Зараз організація має великий запит у дітей на вивчення англійської мови, тож шукають молодь, готову поділитися своїми знаннями. Охочі стати менторами можуть заповнити заявку за посиланням.

Часто молодь хоче пройти менторське навчання, навіть якщо не планує викладати в майбутньому, додає Донська. Серед учасників програми є навіть досвідчені вчителі, які хочуть навчитися менторських навичок. Для цього, зокрема, дивляться курс на «Дія.Освіта», який «Навчай для України» створили разом з експертами з менторингу.

Як менті та ментори знаходять одне одного

Якщо з пошуком менторів більш-менш зрозуміло, то як учні виходять на програму, і як гарантувати, що це справді ті школярі, які потребують подолання освітніх втрат? 

Зазвичай поширювати інформацію серед учнів і батьків можуть школи, або ж батьки дізнаються про програму із соціальних мереж чи громадських організацій, розповідає Ірина Копайгородська. Заповнити заявку мають саме батьки, а не вчителі, наголошує Анастасія Донська. Вони подають запит на реєстрацію, а далі дитина проходить опитування й тестування. Рівень її успішності має бути від низького до середнього.

– Чи реєструються на програму діти з вищим рівнем академічних успіхів? Так, звісно, Тож ми запитуємо їх про бал успішності, чи беруть вони участь в олімпіадах і конкурсах. Дуже часто дітям хочеться цим поділитися, тому вони зазначають, що дійсно беруть участь в олімпіадах. У таких випадках ми розуміємо, що це не цільова аудиторія для занять із подолання освітніх втрат, хоча для них також мають бути створені окремі програми, щоб розвивати їхній потенціал, – коментує Анастасія Донська.

Крім знань, в учнів намагаються розвивати м’які навички – уміння вчитися самостійно, планувати свій розвиток, розуміти емоції й висловлювати думки, зменшувати страх перед помилками, додає координаторка програми.

Робота зі школами – окремий напрям, визнає керівниця напряму подолання освітніх втрат:

 – Деякі школи визнають, що мають величезні відставання в усіх учнів, і кажуть: «Будь ласка, приходьте до нас, працюймо разом». Але в деяких школах, адміністраціях або громадах узагалі відмовляються визнавати освітні втрати. Вони стверджують: «У нас немає втрат, немає проблем, і що це за інноваційні методики, які ви використовуєте?»

Коли ментори й менті пройшли відбір, організатори програми мають сформувати групи, зважаючи на потреби дітей: спочатку дізнаються про розклад, зручний для дитини, а далі запитують про вільний час ментора, і зіставляють графіки. Групи намагаються формувати за рівнем знань, щоби поєднувати дітей із відносно однаковими рівнями підготовки, пояснює Анастасія Донська.

– Для деяких дітей уроки хімії сьомого класу стали першою зустріччю з цим предметом, адже в школі не було вчителя, а отже й предмету як такого; для інших навчання не лише повернуло їх до нормального навчального процесу з однокласниками, а й вивело на олімпіадний рівень. Однак більшість погодиться з тим, що їхня віра у власні сили значно зросла, – коментує Ірина Копайгородська. – Ментори також впливають на розвиток програми. Їхня ініціатива постійно мотивує нас вдосконалювати те, що ми робимо. Завдяки цьому ми зрозуміли, як спростити процес відбору, покращити якість підтримки та навчання, а також отримали багато ідей для підвищення видимості програми. 

 

Поліна Абражевич

24 роки

 

Поліна – біологиня, навчалася в КНУ імені Шевченка. Народилася на Чернігівщині, але рідним містом вважає Херсон: каже, з ним пов’язана більшість спогадів і формування ідентичності. Зараз живе в Києві. Працює в Інституті зоології НАН України як інженерка. Каже: коли здобуде ступінь доктора філософії, зможе стати науковою співробітницею. Також навчалася в університеті Адама Міцкевича в Познані за спеціальністю «охорона навколишнього середовища». 

Поліна стала менторкою одразу в кількох групах протягом травня-червня 2024 року. Її менті стали семи- й десятикласники з Харківської, Дніпропетровської областей і Києва.

Чому стала студменторкою

Про можливість бути студменторкою дізналася з фейсбуку, а про «Навчай для України» знала дуже давно. Пам’ятаю, ще під час навчання в університеті всі мріяли потрапити на цю програму, про неї було багато яскравих історій. Мені також було цікаво, але я не могла наважитися на переїзд у невеликий населений пункт. Я працювала з 18 років, і мій роботодавець не розглядав можливість віддаленої роботи. Для науковця послідовна кар’єра дуже важлива.

Утім, коли я дізналася, що не потрібно нікуди їхати і є можливість допомогти дітям онлайн, я не вагалася жодної хвилини. Коли побачила пост, то відклала все, заповнила заявку з телефона й одразу її надіслала.

Тестування з предмета мені сподобалося: там не було некоректних запитань, але були невеликі технічні складнощі з платформою. Після цього мене запросили на інтерв’ю, і розмова лише підсилила мою мотивацію – не лише «програма дивилася на мене», але і я на програму.

Навчання перед викладанням треба було проходити на платформі в «Дії», а потім ще був інтенсив у Zoom. Інтенсив справді виправдав свою назву. За відчуттями, він був більше присвячений розвитку м’яких навичок і загальних компетенцій: активне слухання, ненасильницька комунікація, питання безпеки, використання штучного інтелекту. Але кілька занять були присвячені й предмету.

Також на момент закінчення інтенсиву погодили всі технічні моменти, як-от із документами. Вони були грамотно складені, але були пункти, які я хотіла би змінити, бо вони не відповідали моїй життєвій ситуації на той момент. Мені хотілося, щоб де-факто збігалося з де-юре. Іноді волонтерські організації взагалі не хочуть обговорювати зміст моїх документів, але тут ми знайшли компроміс. Це стало для мене показником, що документи – не формальність, а свідчення того, що зобов’язання будуть виконувати обидві сторони.

Чому ментор – не вчитель

Ідея менторства захоплює мене тим, що завдання – навчити дитину вчитися. За вісім тижнів, поки триває програма, я не можу вичитати весь шкільний матеріал із біології, це фізично неможливо. Але якщо заняття зі мною хоч трохи будуть підвищувати в дитини мотивацію, якщо вони дадуть інструменти, то після занять дитина сама знайде можливість довчити те, що їй потрібно. Тому я намагалася не зосереджуватися на тому, щоб ми пройшли певну кількість матеріалу, а приділити більше уваги саме пошуку можливостей.

Мені було важко орієнтуватися на шкільну програму – потрібно щось робити з підручниками. Бо коли я їх читала, то не могла зрозуміти, що там написано, доводилося перечитувати профільну літературу, щоб якось це систематизувати. Якщо в людини є біологічна освіта, вона ще може знайти взаємозв’язки між абзацами одного параграфа. Але якщо її немає, то я не уявляю, як вивчити купу термінів, які до того ж пов’язані з вивченням хімії та фізики. Але мої учні виявилися дуже самостійними – гуглили й адаптувалися до таких підручників. 

Як і в їхніх авторів, у мене була спокуса давати матеріал більш складно, як його давали в університеті. Мені постійно треба було коригувати себе. Навіть супервізор від проєкту мені казав, що потрібно перевіряти, чи не буде певний термін додатковим перевантаженням для дітей. Не знаю, скільки онлайн-курсів я пройшла, щоб підвищити педагогічні навички.

«Коли я запропонувала дітям безплатно продовжити навчання й усі погодилися, це було для найкращим визнанням»

Найпроблемнішим моментом у будь-якому волонтерстві з дітьми для мене – щоб дитина все робила справді добровільно. Я не підтримую примусові заняття й не бачу в них сенсу. На цій програмі, на щастя, діти були зацікавлені. 

Програма орієнтована на подолання освітніх втрат, але часом мені здавалося, що деякі освітні втрати, здається, подолала я – діти ставили такі запитання, які обговорюють під час підготовки до профільних олімпіад, тож мені доводилося напружитися й перечитувати профільні університетські підручники. Звісно, були моменти, коли певні заняття діти пропускали через війну, доводилося наздоганяти матеріал, але загальний середній рівень досить високий. 

Було й кілька учасників, які відмовилися в участі в програмі – один учень зробив це одразу, а ще одна дівчинка, на жаль, залишила програму через кілька занять через невідомі мені причини. Я спокійно до цього ставлюся – у багатьох дітей такий стрес, що вивчення біології для них справді не найактуальніше питання в житті. А комусь просто не подобається мій стиль викладання.

Нашою з учнями спільною проблемою була технічна – і це не залежить ні від мене, ні від дітей. Але я принаймні доросла людина, і в мене більше можливостей кудись вийти, якщо в мене немає світла. У дітей інтернет був під постійним питанням – то раптово вимкнули світло, то зник зв’язок, то він з’явився, але пропав на половині заняття (і я не можу його зарахувати як проведене, потрібно зустрічатися ще раз). Ми намагалися зробити гнучкий графік, але ця ідея не спрацювала, бо його ще треба було узгоджувати з графіком відключень електроенергії (а той графіком не був).

З поведінкою дітей складнощів не було. Я одна з небагатьох менторок, яким абсолютно ок, якщо діти займаються з ліжка й без камери – головне, щоб вони були зацікавлені. Одразу попередила дітей, що не буду змушувати їх умикати камеру, якщо їм некомфортно, і за кілька занять вони вирішили ввімкнути камеру самі.

Якщо дитині було важливіше поговорити про свій поточний стан, емоційний бік навчання, то я пропонувала робити заняття довшим за згодою учня або робити додаткове заняття. Було кілька занять із неформальною атмосферою, наприклад, учні показували мені своїх домашніх улюбленців або я проводила онлайн-екскурсію своїм університетом, щоби діти подивилися, у яких умовах працюють учені.

Після завершення хвилі я запропонувала дітям більш тривалий курс зі мною, безплатно. І всі діти погодилися – це було для мене найкращим визнанням з усіх можливих.

Як мотивувати себе 

Перед вступом до університету в мене також був досвід неформальної освіти в біології, я відвідувала профільні гуртки, і це тривало п’ять років щотижня. За кількістю годин це було навіть довше, ніж на програмі студменторства. Не пам’ятаю, щоб я поверталася додому й нічого не робила – таке навантаження було для мене єдиною можливою нормою. 

Сумістити очне навчання, роботу на пів ставки з викладанням – це був іще той челендж. Але біологія – це моє захоплення, мій сенс життя, тому я ніколи не поділяла життя на роботу чи навчання. Так, фізично дуже важко, щоденний стрес, щоби скрізь встигнути, але мені дуже пощастило з керівництвом, яке не вимагало чіткого виконання робочого графіку.

Мені було дуже страшно починати роботу з дітьми. Це якась принципово інша відповідальність. Вони дуже відкриті, довіряють мені. Вони не будуть перевіряти мої слова – для них це буде істина. Тому перші два заняття в мене тремтіли руки, а потім мене трохи заспокоїли на супервізії.

На програмі в мене було два супервізори, з викладання предмета й із загальних питань, як-от soft skills або етика. Регулярні зустрічі були що два тижні, але спершу мені, як і багатьом, хотілося, щоб супервізор займався зі мною ледь не чотири години й дав оцінку кожному моєму слову. Мені здається, що вчителям у школі також було би набагато простіше починати свій кар’єрний шлях, коли вони мають достатньо підтримки – коли з будь-якою проблемою можна звернутися до більш досвідчених колег та отримати лайфхаки.

Також мені дуже допомагала особиста терапія – я знайшла психотерапевтку, яка погодилася мене супроводжувати на період викладання. «Навчай для України» також проводили групову зустріч із психологом уже після завершення моєї хвилі, але тоді я не могла туди потрапити через екстрені вимкнення світла.

Усе-таки робота з дітьми, особливо якщо діти перебувають у складних життєвих обставинах – це велике навантаження, дуже легко діти до професійного вигорання, особливо коли ще є університет, робота й особисті виклики. Якщо в мене не буде сил чи буде пригнічений настрій, то я не зможу демонструвати захоплення біологією, не зможу дати мотивацію дітям.

Як на мене, психотерапія – невіддільна частина роботи з людьми. Ніколи не знаєш, що будуть розповідати діти. У програмі я не стикалася з чимось екстремальним, але брала участь в інших волонтерських програмах, де були виклики, пов’язані з війною та домашнім насиллям. У будь-який момент я маю бути готова надати допомогу, а не думати про те, що мене теж накривають емоції. Тож психотерапію треба мати як активний запас.

«Учні можуть не стати біологами, але мені дуже хочеться, щоб їм просто було цікаво досліджувати світ»

Я хочу продовжувати викладання, бо для мене це про шлях розвитку нашої країни. Відчуваю свою громадянську відповідальність. Ті, хто на фронті, захищають мене й мою родину, і я хочу, щоб у них була абсолютна впевненість, що в їхніх дітей буде прекрасна освіта. Це моя місія – дати дітям із прифронтових зон ту саму якісну освіту, яку отримують діти із західних регіонів (рівень відрізняється за результатами досліджень).

Бачу, наскільки важко зараз новим поколінням науковців. У нашій країні вони поки що більше нагадують самураїв. Дуже віддані своїй справі, але не отримують від цього так багато бонусів, як могли б. Так, учні можуть не стати біологами та ветеринарами, але мені дуже хочеться, щоб у них залишався інтерес до біології, щоб їм просто було цікаво досліджувати цей світ.

Для мене важлива абсолютна інклюзивність цієї програми – не лише в підході до дітей, але й у підході до менторів і менторок. Організатори ніколи не втручалися в моє особисте життя чи в мої особливі потреби. Щобільше, у нас була лекція, присвячена роботі з дітьми, які мають особливі освітні потреби. Я була готова взяти в менті дітей, які мають такі потреби не лише через війну, але й через стан здоров’я, але поки що не було таких кейсів.

Також програма – це про постійну підтримку, можливість написати своїм супервізорам навіть о дев’ятій вечора. Спільнота велика, але викладачі біології, математики, української чи англійської мови – не в різних чатах, тож завжди можуть порадитися одне з одним. Наприклад, ментори з української можуть порадитися щодо того, як пояснити певний термін із біології. 

Крім онбордингу, є також офбординг, тобто ти не виходиш зі спільноти після того, як завершуєш свою хвилю. Дуже багато зворотного зв'язку, його справді враховують. Це не порожні анкети, про які потім забувають, а реальні зміни, які втілюють у життя найближчим часом.

 

Ольга Харченко

23 роки

 

Оля з Каховки Херсонської області, до Києва переїхала в 14 років. Закінчила фізико-математичний ліцей і факультет кібернетики при КНУ імені Тараса Шевченка, але на третьому курсі перейшла на факультет математики. «Шкільна математика мені не подобалася, на відміну від вищої», – каже Оля.  

Тему, яку дівчина обрала для досліджень, майже не вивчали в Україні, тож ще до повномасштабного вторгнення Оля переїхала за кордон, щоби вчитися на програмі «Алгебра, геометрія і теорія чисел». За програмою на подвійний диплом дівчина спочатку навчалася в Італії, а зараз – у Німеччині. «В Україні навчають більш загально – більше предметів і менше часу на кожен. А тут можна обирати собі спецкурси, починаючи вже з другого курсу. Тож ті, хто зі мною навчалися, могли вже бути сильно обізнані в темі, яку я лише починала вивчати», – розповідає Оля.

За її словами, після початку повномасштабної війни навчатися стало ще складніше: паузу взяти не вдалося, але можна було перейти на онлайн-заняття. Родина Олі переїхала до Польщі. Через складність програми в університеті дівчина вирішила взяти додатковий рік і зараз завершує магістерську роботу. 

Каже: через те, що вдалося трохи «розтягнути» програму, з’явився час на менторство. У програмі брала участь двічі. Під час першої хвилі у квітні-травні 2023 року займалася з п’ятикласницею із Запоріжжя. Зараз Оля навчає п’ятикласників із Сум і Харківської області.

Чому вирішила стати студменторкою

Про студменторство я дізналася випадково, побачила оголошення на сторінці моєї професорки з Києва, яка знала одну з організаторок проєкту. Ще за пів року до цього я думала, що маю величезне бажання долучитися до покращення освіти в Україні, може, навіть організувати мінішколу. Я розуміла, що багато дітей із Каховки, як я, і навчаються онлайн. 

Мене зупиняло те, що я ніколи не працювала з дітьми, не знала, скільки часу їм потрібно допомагати – а що як їм ще буде потрібна моя допомога, а я вже не встигатиму? Як організувати процес? І тут «Студментор» – фіксована кількість часу на тиждень, група до трьох людей і всього два місяці.

Чому ментор – не вчитель

Учителі ніби не мають зобов’язання працювати з учнями настільки індивідуально, як ментори. Так, вони можуть робити для дітей усе, але все-таки не будуть думати про особисті цілі менті. Ментор ніби показує ширшу картину, ніж школа. До того ж це цікава роль, ти маєш свободу.

Моя ціль – мотивувати дітей навчатися. Думаю, це треба робити якомога раніше, поки вони ще не мають великих проблем у математиці (тому я брала молодші класи). Я можу чітко розповідати дітям, навіщо потрібна математика. В 11 класі менторство – це вже більше про потреби учнів, як-от підготуватися до ЗНО. І ця підготовка – не зовсім те, чим би я займалася із захопленням, працювати з мотивацією для мене цікавіше.

Щоб мотивувати учнів, на перших заняттях я в них запитую, яка математика їм цікава, і показую, яка вона буває – від задач на логіку до розробки комп’ютерних ігор. Під час уроку даю невеликі вставки завдань, які пов’язані з інтересами менті і їм цікаві.

Враховувати інтереси учнів – це виклик, особливо якщо вони не збігаються з твоїми. Іноді тобі не хочеться додатково про щось читати, щоб потім це обговорювати. Але потім ти приходиш на заняття наставників і бачиш, що вчитель може бути зацікавлений і в іграх, і в малюванні, і так діти набагато більше розкриваються. А навички твого наставника переходять до тебе – це якась магія.

На старті та на фініші

Під час першої участі в програмі одна з менті від’єдналася – в неї були проблеми з підключенням, крім того, вона взагалі не розуміла, що робить у цьому проєкті, казала, що не хоче цим займатися. Через це я сильно хвилювалася, але супервізії додали мені впевненості: приймати це спокійно, і навіть якщо дитина не відповідає, продовжувати ставити їй запитання. Коли я пішла на програму вдруге, то помітила, що стала набагато спокійнішою на занятті, як і мої менті, які бачать, що я не хвилююся. 

Коли в тебе один учень, більше говориш про його потреби. А коли їх стає двоє, то це ще й про роботу в команді, бо менті мають між собою взаємодіяти.

Спочатку здається, що треба якомога більше часу виділити на навчання математики. Дати тест на визначення рівня знань, бо як же без тесту ти будеш працювати. Але згодом уже не шкодуєш часу на те, щоб менті між собою познайомилися, і це дуже сильно впливало на атмосферу. Налаштування на роботу необхідно, але коли починаєш, то цього не усвідомлюєш.

Діти часто розповідають, що не виспалися після обстрілів – у таких випадках намагаюся ставити до них менші вимоги. Також дітей хвилює, що в них немає друзів, їм бракує спілкування. Тому я дуже радію, коли після заняття два менті залишаються й іще 15 хвилин обговорюють комп’ютерні ігри. 

Буває, що ти можеш підготуватися до заняття, а менті не готові, і тоді тобі повністю треба поміняти план. Важко не тиснути на менті й не сприймати гайд ментора як закон. Написано «навчити командної роботи» – значить, треба вчити. Зараз я розумію: набагато більше користі, якщо ти будеш орієнтуватися на учня, а не на свій план.

Також я навчилася ставити цілі разом з учнями. Під час першої участі в програмі ми разом із менті ставили надто великі цілі, тому було важко відстежувати прогрес. І хоча я його бачила, менті – ні. Тепер я зрозуміла, як це змінити: наприклад, з одним з учнів ми поставили ціль зібрати гроші на дрон (їх даватимуть батьки за хороші оцінки). І менті дуже зацікавлений у цьому процесі, він справді старається.

Як мотивувати себе

Із самомотивацією в мене проблем немає: я і без того вмотивована, бо займаюся чистою математикою, яка ніде у світі не потрібна. Тож суперментори мені більше допомагали з практичними навичками – робота з певною віковою групою чи онлайн-дошками. Можна ініціювати окрему зустріч, а раз на два тижні проводять зустрічі для всієї хвилі, де ми розглядаємо певні кейси.

Наприклад, один із менті «просідає», а інший все прекрасно знає, і вони не хочуть взаємодіяти між собою. Що ментор має робити в такій групі? Зазвичай знаходяться кілька рішень – від супервізорів чи інших менторів, у яких уже були подібні проблеми. Одне з них – пограти з менті у гру й зробити вчителем того, хто гірше розбирається у предметі. І це справді спрацювало.

Коли ти менторка в п’ятикласників, доволі важко отримати від них фідбек. Тож я збираю його у формі гри, схожої на дартс, коли діти мають кидати дротик і певну характеристику. Наприклад, коли я в них спитала, наскільки вони отримують задоволення від навчання, то вони поставили 10 із 10.

«Коли сам побував у ролі ментора, розумієш, як взаємодіяти зі своїм наставником»

Я собі уявляла програму як безплатне репетиторство, коли допомагаєш дітям підтягнути знання з якогось предмета. Або так, як її позиціювали в «Навчай для України» – інтелектуальне волонтерство. Це мені близько, я люблю ділитися знаннями. 

Виявилося, це більш комплексний підхід. Так, ти допомагаєш вивчити предмет, але також постійно думаєш про потреби дітей, їхній особистісний розвиток, інтереси, роботу в команді. Наприклад, щоби визначати потреби учнів, треба ставити конкретні запитання або робити карту предмета, що дає змогу розподілити свій час, і ці інструменти допомагають не лише в навчанні, але й у житті.

Менторство дало інструменти, які допомагають визначити емоційний стан менті. Це елементарно – спитати, як почувається учень, а не просто «справи норм, поїхали далі». Якщо менті не виспався, хоче їсти або в нього просто поганий настрій чи немає бажання працювати, менторові корисно про це знати.

Я йшла на програму передусім для того, щоб допомогти дітям, і неочікувано отримала в процесі корисні для себе навички, які я часто використовую у спілкуванні зі своїми друзями, як-от активне слухання. Також, коли побував у ролі ментора, то розумієш, як побудувати співпрацю зі своїм наставником в університеті так, щоби вона була більш ефективною: надати зворотний зв'язок, бути більш проактивною, ставити запитання, навіть про особисте життя наставника, говорити про зміни, які в тебе відбуваються, свої почуття та свій стан.

Мене дивує, як програма для студменторів розвивається. Тут мене постійно запитували фідбек щодо будь-якого процесу, можна було поділитися своїми враженнями, дати пропозиції, а далі побачити їх у дії. Це відрізняє цю програму від інших програм, де я брала участь і не бачила свого впливу. 

 

Владислава Бабко

20 років

 

Влада навчається на магістратурі в Острозькій академії, а також викладає англійську мову в онлайн-школі. Називає себе «викладачкою в третьому поколінні». 

У програмі брала участі двічі, зі стартом у квітні й червні 2024 року – викладала англійську для старшокласників із Запоріжжя, Харківської та Миколаївської областей. Влада хотіла би стати учасницею програми ще раз, а після випуску з університету, можливо, узяти участь в іншій програмі для викладачів – «Навчай для України». 

Також Влада веде заняття в розмовному клубі, куди можуть безоплатно приєднатися українці будь-якого віку (деякі заняття – за мінімальний донейт на ЗСУ). 

Чому вирішила стати студменторкою

Оголошення я побачила на одному з каналів, де постять можливості для молоді, як-от обміни з іншими країнами. Тоді я навчалася на четвертому курсі бакалаврату, тож програма мене зацікавила тим, що вона короткострокова і її можна поєднувати з моїм розкладом. Я подумала: цікаво порівняти свій досвід викладання із сучасними тенденціями, навчитися м’яких навичок від людей, які мають більше досвіду. До того ж я вже знала про програму «Навчай для України», за якою вчителі їхали викладати в менші населені пункти.

Чому ментор – не вчитель

Після практики в школі я зрозуміла, наскільки кардинально викладання відрізняється від менторства. У класах зазвичай доволі багато учнів, учителі просто не мають можливості пропрацювати тему з кожним, закріпити її. Крім того, я ще не зустрічала людей, яким подобаються шкільні підручники. Також учні часто не розуміють важливості мови, вчать її для того, щоб отримати оцінку, а не щоб використовувати в реальному житті.

Менторство – це про показ того, що спілкування між ментором і менті можливе. Не лише я закидую менті інформацією, вони теж можуть висловитися. Ментор може приймати пропозиції, часом критику (наприклад, учні можуть сказати, що їм замало практики й забагато теорії). Один менті попросив мене змінити шрифт для презентації, бо не міг його зрозуміти. Крім кольорових презентацій, на заняттях ми також обговорюємо відео, зокрема й мультфільми англійською.

Важливо зробити так, щоби менті не здавалося, що вони в школі, просто прийшли й щось вчать. Щоби було цікаво і яскраво. Для цього наші суперментори ділилися з нами списком матеріалів на кшталт інтерактивних навчальних ігор. Один із лайфхаків, які я використовувала на уроках – це «криголамчики» – картинки, які зображають кілька різних настроїв. У кожного був свій номер, і зазвичай діти писали в чат цифру з тим «криголамчиком», що показує їхній настрій.

Менторові варто розвивати м’які навички, як-от організація часу й планування уроків. Це була доволі велика проблема, бо ментори зазвичай планували багато, а встигали не все, бо часу було мало. З часом прийшло розуміння, скільки саме матеріалу варто дати менті, щоб вони встигли розібратися.

Крім цього, ментор має комунікувати так, щоби стати безпечним дорослим, із яким комфортно. Правильно давати зворотний зв'язок, щоби він був ефективним, щоби він не звучав як критика (за принципом сендвіча, коли критика «всередині», і водночас треба підкреслити гарні сторони). Бути активним слухачем. Це важливо не лише в професійній сфері.

Думка з інтенсиву, яка стала для мене революційною – людину не можна навчити біологічно. Але можна створити комфортні соціопсихологічні умови, щоб вона навчалася. Тобто навчання – це не процес, спрямований на когось, він має йти від людини, яка ніби забирає собі знання.

Не можна змусити людину вчитися. Під час останньої хвилі наприкінці навчального року мої менті-дев’ятикласники були втомлені, їм було важко звикнути до додаткових занять, хай навіть двічі на тиждень. Також було таке, що одна менті прийшла на кілька занять, а потім просто перестала відповідати в чаті, і її батьки також. Сподіваюся, з ними все гаразд.

Діти часто мені скаржилися, що в них багато домашнього завдання, що вони хочуть їсти чи спати – лише не вивчати англійську. Могли розповідати про свої хобі чи домашніх улюбленців. Про життя під обстрілами чи щось особисте не розповідали, але якби таке сталося, дуже сподіваюся, що в мене вистачило би знань і впевненості, щоб їх підтримати. 

На випадок обстрілу чи тривоги суперментори радили дітям так, як вони домовилися з дорослими – іти в укриття чи за дві стіни, але, на щастя, таких ситуацій не було. Але бували технічні складнощі через поганий інтернет. Один менті ніколи не вмикав камеру, бо її не було на компі, і ввімкнув лише на передостанньому занятті з телефону – я була рада побачити, як він виглядає.

На старті й на фініші

Спочатку було важко адаптувати матеріал, бо вхідні опитування, які проводять для менті, не дуже репрезентативні для англійської мови: можуть перевірити більше навички читання чи розуміння на слух, але не навички говоріння. Опитування проводять і після менторства: менті, з якими я займалася під час другої хвилі, показали набагато кращі результати.

Я цього не очікувала, але мені сподобалося працювати з дітьми. Раніше я вважала, що дорослі більш серйозні та відповідальні й із ними легше мати справу.

Після того, як я взяла участь у програмі вдруге, стала відкритішою до того, що можу навчитися від менті. Вони мають інші інтереси та бекграунд. Наприклад, я дізналася, як сказати «бісероплетіння» англійською, бо одна з учениць мала таке хобі, а також ліпила з глини, показувала мені свої чудові вироби. Також я дізналася, наскільки різноманітними можуть бути комп’ютерні ігри – одна з моїх менті використовувала їх для того, щоб учити англійську.

Коли я взяла участь у програмі вдруге, ще більше помітила результат своєї роботи. З часом мої менті почали викладатися на повну, не боялися говорити англійською й ділитися подробицями. Для них це були не просто уроки, швидше зустрічі, де можна поділитися й зробити разом щось цікаве.

«Сам підхід має бути простішим»

Мені подобається бути корисною. Менторство – це можливість закохати інших людей в англійську й побачити вогник у них в очах. 

Також участь у програмі стала для мене хорошим нагадування про те, наскільки круті в Україні люди. Саме це відчуття спільноти, яка може тебе підтримати, спонукало мене взяти участь у програмі вдруге.

Після досвіду менторства я стала спокійніше ставитися до викладання, бо зрозуміла, що навчити когось неможливо, якщо людина не захоче навчитися сама. Тобто у викладача не має бути перфекціонізму аж до такої міри, що процес стає неефективним. Варто пам’ятати, що не вся відповідальність на менторі – він може допомогти учню, але саме змотивувати дуже складно. Менторство підказало, що сам підхід має бути простішим, щоби студенти приємніше почувалися на занятті.

Пишаюся молодим поколінням і по-доброму заздрю рівню їхньої мови. З останніх жартів про рівень мови – не С1 і С2, а F16.