Про загибель на війні чоловіка Олексія Бориса, учасниці руху Veteranka Тетяні Борис повідомили телефоном. Після чого тривалий час усі телефонні дзвінки були для жінки тригерами. В Ізраїлі є практика повідомлення про смерть військового винятково особисто, і без дзвінка у двері, щоб уникнути надалі неприємних асоціацій. Далі – ще багато аспектів, де людину в горі не підтримує суспільство.

Виходячи з непростого власного досвіду та досвіду спільноти Veteranka, Тетяна вирішила ініціювати дослідження загального досвіду проживання втрати в контексті російсько-української війни. Щоб зрозуміти, як підтримати людину в періоді горювання, і сформувати зрозумілий кожному алгоритм дій. Проєкт назвали «Центр сили «План Б». А його місія – підтримка батьків, партнерів, друзів, колег загиблих воїнів і вшанування пам’яті та гідності захисників і захисниць України. 

Раніше ми розповідали, як доречно вшановувати пам’ять захисників. 

Як це працюватиме

   

Організатори проєкту проведуть дослідження «Від горювання – до планування», у фокусі якого буде досвід проживання втрати.

Це має призвести до концептуальних змін у підході до роботи з родинами загиблих воїнів на всіх державних рівнях влади: у стосунках із місцевою владою, соціальному та юридичному супроводі. У результаті члени родин загиблих отримають путівник проживання втрати, що сприятиме їхньому поверненню до активного суспільного життя, реінтеграції, підтримці та відновленню. Тобто включатиме в себе психологічну, медичну, юридичну та громадську підтримку.

Навіщо це потрібно

   

Найгірше, коли вдають, що нічого не відбулося. Люди, які не знають, як реагувати, можуть спробувати вдати, що все так само як було раніше й уникати теми втрати з родичем загиблого. 

Більшість людей не мають досвіду проживання втрати в контексті війни (і це добре). Тому далеко не всі розуміють, що робити з людиною, яка перебуває в горюванні. У мене все почалося з обговорення з іншими дівчатами з руху Veteranka мого досвіду. І виявилося, що в нас є багато спільного з тими, хто також проживав втрату. Є багато спільних проблем, про які не говорять. Так я вирішила, що настав час виводити цю тему в більш публічну площину. Говорити, як можна підтримувати і які для цього можуть бути інструменти. 

Є сервісні організації, що надають психологічну та юридичну підтримку родинам загиблих. Але ми хочемо дослідити саме досвід, зрозуміти, що проживає людина, коли проходить через втрату, і як суспільство може їй допомогти. Тому ми започаткували саме дослідницький проєкт. 

З чим допоможе дослідження

   

Дослідження може підсвітити очевидні, але непроговорені проблеми взаємодії держави з рідними на всіх етапах, починаючи від сповіщення про загибель, тому що це не завжди відбувається так, як має бути. Це записано в Пам’ятці щодо організації поховання, у різних положеннях, але не всі цього дотримуються.

Дослідження може вказати на такі проблеми взаємодії з державою, як тимчасова непрацездатність людини на першому етапі проживання втрати.

У цей час багато ресурсу людини йде на те, щоб усвідомити, що сталося, і прожити це. А якщо людині після звістки на наступний день виходити на роботу, а ще й працювати, наприклад, із цифрами – це дуже важко, майже неможливо. За кордоном є практики відпустки зі співчуття. В українському трудовому законодавстві акценту на це немає. Дослідження може допомогти адвокатувати зміни, в тому числі й до трудового законодавства. 

Основне наше очікування від дослідження – дослідити проблеми на різних етапах проживання втрати й дати якісь інструменти. Ну і, звісно, зробити цю тему видимою, обговорюваною, забрати з неї соціокультурні нашарування й табу. Хочеться, щоб про це не мовчали. 

Ми хочемо включити в дослідження досвіди родин загиблих із 2014 року. Це дуже важливо – дослідити різні етапи горювання та зрозуміти, яким досвід був колись, і яким є зараз. 

Що не так зараз

   

Першою проблемою є сповіщення. Це далеко не завжди відбувається етично. Наприклад, мені про загибель чоловіка повідомила цивільна особа телефоном. Хоча вже до батьків чоловіка прийшли працівники ТЦК. В Ізраїлі, наприклад, є практика стукати у двері, коли прийшли повідомити жахливу звістку, щоб потім дзвінок у двері не був тригером.

Далі є взаємодія з військовими частинами, коли рідні повинні випрошувати різні документи, чекати, і це не спрощено до якогось мінімуму. На кожному етапі треба йти в державний орган, і всюди можуть ставити некоректні питання. Наприклад, я вирішила взяти прізвище чоловіка на пам’ять про нього й отримала коментар про те, що я ще молода, ще раз одружуся та марно це зараз роблю.

Також, коли ти йдеш отримувати документи, у моєму випадку повторного свідоцтва про шлюб зі зміною прізвища, ти заходиш в одні й ті самі двері, у які заходять молодята, де відбуваються весілля. Це дрібниця, але в моменті може сприйматися дуже боляче. Дуже часто людина, яка приходить із болем, бачить щастя інших людей. Це добре, що інші люди щасливі, але певний час ти маєш несприйняття й відторгнення таких подій.

Великий запит у людей, які проживають втрату – пам’ятування. Це одна з важливих частин досвіду, яка в когось виникає відразу, а в когось – із часом. Це можуть бути тату пам’яті, висаджування дерев на пам’ять про людину чи будь-які інші способи.

Також важливим є облаштування на кладовищі сектору поховань військових. Родинам потрібне місце, куди можна приходити, щоб побути поруч, у тиші. І те, що ми досі не маємо військового цвинтаря – це теж проблема.

Було б добре мати людину, яка може супроводжувати сім’ю під час оформлення документів та організації поховання. Це могла б робити патронатна служба, але вона поки що є не в усіх бригадах. Але навіть коли є людина, яка допомагає з документами, може бракувати того, з ким можна поговорити про свою втрату.

Потрібні також групи підтримки, де рідні можуть поділитися болем і почути інших людей, які проживають подібний досвід. Я живу в Києві, мені пощастило мати доступ до груп підтримки, я відвідувала дві з них. Але якщо говорити про невеликі громади, часто людям просто немає, куди звернутися. Вони могли б опинитися на груповій психотерапії онлайн, але для цього треба знати, що таке є. Тобто про таку можливість людині мають повідомити.

Дієві способи пам’ятати

   

Мій чоловік був журналістом, і до його дня народження в червні юридична газета, де він працював, опублікувала його інтерв'ю, яке він дав іще під час служби, також зібрали спогади рідних. 

Він писав книгу, коли вже був на службі, і я знайшла цей файл. Він не давав мені дозвіл на використання, бо ми це не проговорювали, але я дала невелику цитату з цієї книги для публікації. Коли цивільна робота пам'ятає – це дуже важливо.

Також дуже підтримували дописи друзів у соцмережах. Ми зробили чат пам’яті з родиною, де вони ділилися фотографіями мого чоловіка з тих часів, коли я його ще не знала. Це було дуже цінно. 

За ініціативи студентів з організації, до створення якої був дотичний мій чоловік, ми посадили дерево пам'яті. Національний ботанічний сад імені Гришка в ділянці кленів виділив місце, де родини могли садити дерева разом. Це був дуже єднальний досвід. Я часто приїжджаю до цього дерева як до місця сили. Можу пов’язати стрічки чи просто посидіти біля нього. Там встановили табличку з ім’ям чоловіка, і люди, коли йдуть ботсадом, зупиняються. Коли квітнув бузок, було дуже багато людей, я спостерігала, як багато людей читають його ім’я, і мені ставало тепло всередині. Знаю, що подібна ініціатива є на Трухановому острові, там дівчата висаджували сакури.

Завдяки підтримці Дарницької адміністрації батьки мого чоловіка посадили біля свого дому кущі калини, а на школі, де він учився, з'явилася пам'ятна дошка. Насправді я вже, можливо, не згадаю всі ініціативи та способи пам'ятати, але я за всі дуже вдячна, вони всі мене підтримали.

Те, про що не говорять

   

З неприємних моментів, про які зазвичай не говорять, ще те, що вдовам часто починає писати русня. Вони надсилають фото, картинки, повідомлення – усе такого змісту, щоб розхитати. Мене це не може допекти, бо я працюю з психотерапевтом. Але однаково це залишає певний посмак, коли ти мусиш відкрити чат по роботі від незнайомої людини, а ти наперед боїшся, що зараз буде чергове повідомлення від русні. Це теж такий тригер. І це вже про безпеку родин, бо звідки в них мій номер? З чату кладовищ? З даних ТЦК? Про цю безпеку родин обов’язково потрібно дбати, щоб оберігати від додаткових тригерів. 

Один із тригерних періодів – свята. Це дні, коли людина гостро відчуває, що її близький не поруч. Це самотність, біль і спустошення, бо всі з родинами, у всіх свято, а ти сам.

Я отримувала теплі слова й теплі повідомлення від людей, яких знала, які вважали за потрібне це зробити. І це було дійсно цінно. Це дні, коли ти особливо потребуєш підтримки.

Як у світі

   

У світі немає країн, які проживали б те, що проживає Україна зараз. У нас горювання відбувається безпосередньо під час гострої фази війни. Тому вся політика з цього приводу лише починає формуватися. 

Однак я можу сказати, наприклад, про військове кладовище в Римі. Воно розташоване в центральному районі, там красивий світлий мармур і багато квітів. Я провела там годину, поринаючи в роздуми про життя та смерть. Це місце сприяє рефлексії. 

Дуже важливо дбати про доступність цих місць. Щоби до кожного місця поховання зміг дістатися й побратим на кріслі колісному, і люди з милицями, і люди з візочками. 

Нам треба пам’ятати, що ми формуємо пам’ять не для тих, хто загинув, і навіть не для тих, хто живий, а для майбутніх поколінь. 

Основна мета

   

Ми назвали цей проєкт «Центр сили. План Б». Бо ми не хотіли, щоб він був концентрацією болю чи жалю. Ми хотіли, щоб він був про силу. Ніхто з нас не обирає, щоб втрати з нами сталися, і в якийсь момент, щоби це пережити й усвідомити цей досвід, потрібен план Б і потрібна підтримка.

Цим проєктом ми ставимо собі кінцеву собі мету – повернення до активного суспільного життя людей, які мають досвід проживання втрати. Допомогти людям не бути сам на сам у горі, а бути активними в суспільстві й рухати зміни.

Реалізацію проєкту підтримує Європейський союз і Міжнародний фонд «Відродження» в межах спільної ініціативи «Європейське відродження України».