Влада і Костянтин Ліберови – одеські фотодокументалісти, які протягом останніх двох років майже щодня фіксують воєнні злочини російської армії на території України та стали «очима війни» у світових медіа. У Всесвітній день фотографії, що відзначають 19 серпня, подружжя Ліберових розповідає The Village Україна, як від love story прийшли до документалістики, як співпрацюють з іноземними медіа і які кадри поки що не можуть опублікувати.

 

Перший кадр війни

Воєнна фотографія не раз чинила вплив на сприйняття збройних конфліктів і соціальних проблем. Варто лише згадати всесвітньо відомий кадр Кевіна Картера «Стерв’ятник і дитина» (1993 рік), що привернув увагу до голоду в Судані, стимулюючи гуманітарні зусилля. Або фотографію Ніка Ута «Напалм у В’єтнамі» (1972 рік), що зафіксувала дівчинку, яка тікає від напалмової атаки в селі Чангбанг, В’єтнам. Цей кадр став символом антивоєнного руху, прискоривши виведення військ США. Численні знімки, зроблені під час звільнення нацистських концтаборів, показали масштаби Голокосту, а згодом стали важливими доказами в Нюрнберзькому процесі.

 

Першим по-справжньому важливим воєнним знімком українських фотодокументалістів – подружжя Ліберових – став кадр із кладовища снарядів у Харкові (2022 рік). Тоді фотографи одними з перших зафіксували з дрона масштаби руйнувань міста, викликавши обговорення у світових ЗМІ. 

 

 

 «Нам вдалося потрапити на так зване кладовище снарядів і зробити знімок, який насправді показував лише третину далекобійної зброї, яку Росія за невеликий проміжок часу використала для обстрілу Харкова. Це фото дуже швидко завірусилося у світових медіа, адже в масштабі показало, скільки свого смертоносного заліза Росія випустила лише по одному українському місту і його цивільним жителях», – пригадує Влада Ліберова.

 

Від love story до документалістики

Нині подружжя Ліберових відоме більшості саме як воєнні документалісти, але так було не завжди. До повномасштабного вторгнення основною спеціалізацією Влади й Кості були зйомки love story. Вони також активно займалися навчанням фотографії, мали одразу кілька освітніх проєктів.

«Рішення знімати війну прийшло випадково й тільки з часом стало нашим свідомим вибором. Перші кадри робилися інтуїтивно, через бажання щось робити, знімати. Постійне перебування в підвалі під звуки перших повітряних тривог і сильне емоційне виснаження сублімується у творчість. Уже в перший тиждень великої війни ми зробили серію автопортретів. Просто взяли проєктор і запустили на стіну відеоряд із кадрами, що поширювалися мережею», – розповідає Костянтин Ліберов.

Перші місяці війни Влада й Костя провели в Одесі. Як усі, намагалися бути корисними – волонтерили в місцевих організаціях, а паралельно фіксували на камеру все, що відбувалося навколо. Перша документальна зйомка була на одеському залізничному вокзалі. Тоді Костянтин зняв, як чоловіки проводжали своїх жінок і дітей на евакуаційний потяг. 

Головним мотивом знімати війну стало бажання задокументувати історію. Свідоме розуміння, що вони й надалі продовжать займатися документалістикою, прийшло до подружжя лише за пів року.

 

«Наші перші дні поблизу фронту – це постійне відчуття страху. Ми ще не розуміли механіку війни, банально не відрізняли одні звуки від інших. Постійно смикалися через те, що не могли зрозуміти: це вихід чи приліт? Не могли зрозуміти, чи далеко, чи близько, не могли визначити дистанцію за звуком – що летить, як летить, куди. І кожен гучний звук викликав відчуття, що ти зараз помреш. Окрім того, я пам’ятаю, як ми на початку березня заїхали до Миколаєва й там уперше побачили будинки без шибок. І ці вибиті вікна відчувалися, як… Ну от ти бачив, що в Україні почалася війна, ти знав, що це страшно, але, виявляється, навіть не міг уявити, наскільки. А от коли ми в’їхали в Миколаїв і побачили ці будинки, зʼявилося відчуття реальності. Тепер ми заходимо набагато далі, ніж коли тільки почали знімати. Звісно, нам усе ще буває страшно, але цей страх уже виправданий», – розповідає Влада Ліберова.

 

 

Співпраця з іноземними медіа та відомість

Міжнародні ЗМІ помітили фотороботи Ліберових майже одразу. Утім, налагодженої співпраці з медіа або інформагенціями в них не було. 

«Ми принципово ні з кого не хотіли брати гроші. Усе закривали власним коштом, адже по суті витрачали тільки на дорогу та якісь наші волонтерські справи, і все. Ми вірили, що війна не триватиме довго, не хотіли заробляти на цьому, – розповідає Костянтин. – Проте через пів року, коли в нас почали закінчуватися заощадження, що ми змогли накопичити за довоєнне життя, зрозуміли: або ми перетворюємо фільмування війни на свою роботу, або нам доведеться займатися чимось іще. На той момент ми вже зрозуміли важливість воєнної фотографії, важливість того, що ми робимо, тому вирішили продовжувати. Нашою першою роботою стала співпраця з агенцією Associated Press, нині ми співпрацюємо з Getty Images». 

Попри відомість у медіа, Ліберови не вважають себе популярними й кажуть, це ніколи не було для них мірилом чогось важливого. Знають, що SMM-спеціалісти, які ведуть сторінки президента, часто використовують їхні фото для публікацій, утім, не впевнені, чи стежить за їхньою роботою сам Володимир Зеленський. 

«Раніше наші фото дійсно часто публікували на сторінці президента, але не частіше, ніж інших фотографів або українських та іноземних журналістів, які також документують війну в Україні»,–коментує Влада.

Обрати найважливіші кадри серед власних фото Ліберовим важко. Кажуть, інколи буває так, що деякі фотографії спочатку здаються їм пересічними, але потім вони зустрічають родичів загиблих захисників, яких подружжю вдалося зняти за життя, і лише від їхнього «дякую» цінність таких знімків зростає в рази.

«Дуже важливими є кадри з військовополоненими, – ділиться Костянтин. – Наприклад, під час передостаннього обміну нам вдалося зробити портрети хлопців, які тільки-но повернулися з обміну, задокументувати, у якому жахливому стані вони були. Згодом ці знімки разом з українською делегацією поїхали на Саміт миру. Це була дійсно дуже велика можливість наочно показати присутнім гостям, які ухвалюють важливі рішення у світі, що російський полон убиває. Можливо, побачене спонукає їх витратити трохи більше енергії для того, щоб допомогти Україні повернути всіх своїх військовополонених, якщо не здоровими, то хоча б живими».

 

Моральний бік зйомки

Ліберови кажуть, що у своїй роботі повністю дотримуються стандартів журналістської етики – не впливають на сюжет і не роблять постановних кадрів. 

«Якось Роберт Капа [фоторепортер] сказав: якщо твоя фотографія недостатньо гарна, можливо, ти просто підійшов недостатньо близько. Це і є наше завдання – підібратися достатньо близько до справжньої війни, показати весь її біль, жах, кров, наскільки вона жорстока. Це буває небезпечно і страшно, але коли вдається зробити це й повернутися цілим, ти відчуваєш справжній сенс», –розповідає Влада.

 

 

На ремонт обладнання в Ліберових іде левова частка заробітку. Часто через непрості умови зйомки камери й об’єктиви просто розбиваються вщент. 

На запитання, що ще в них завжди в рюкзаку, Влада й Костя відповідають, що взимку це термобілизна. Також завжди мають із собою запас сублімованої їжі, енергетичні батончики, ноутбук, спеціальні вологі серветки, бронежилет і каску.

«Головне правило в нашій роботі – це не нашкодити військовим. І це насправді складне й просте правило водночас. Тобто ми завжди маємо памʼятати про те, щоб у кадрі ніколи не було жодних прив’язок до локації та не можна було зрозуміти, де саме зроблено фотографію. Також, якщо хлопці не хочуть показувати свої обличчя, наше завдання – показати воїнів так, щоб їхніх облич не було видно», – розповідає Костянтин.

За два роки праці в Ліберових накопичилося чимало серій, які справді мають історичне значення. Хоча деякі з них і досі неопубліковані – чи то з міркувань безпеки, чи з етичних причин. Одна з них – останні хвилини життя героя України Да Вінчі. Так склалося, що Влада й Костя були поруч, коли військовий отримав смертельне поранення. Подружжя вважає, що вони не мають морального права самостійно вирішувати подальшу долю таких світлин. 

«Найважливіші кадри – це, мабуть, кадри прощання з військовими. Емоційно дуже важко перебувати на похованнях, тим більше з камерою в руках. Навіть коли тебе запросили рідні загиблого, які хочуть, щоби ти там був, це завжди дуже й дуже важко. Відчуваєш себе просто якимось стерв’ятником. Але водночас ми розуміємо всю важливість таких фотографій і те, наскільки важливо зафіксувати для наступних поколінь увесь біль, який принесла в Україну ця війна. А головний біль – це і є втрата наших найкращих людей. І ніщо не зможе показати ступінь цього болю більше, ніж прощання з військовими. Але не передати словами, наскільки це важко й боляче», – ділиться Влада.

 

Як документалісти Ліберови не намагаються штучно створювати якийсь імідж України в очах іноземців. Кажуть, настрій їхніх фото напряму залежить від подій, що відбуваються в Україні тут і зараз. Наприклад, цими днями Костя працює в Курській області, тому й кількість надії у знімках Ліберових ніби стала більшою. 

«Ми є відображенням того, що відбувається зараз у суспільстві. Я сподіваюся, правдивим і чесним. У той момент, коли фотографи починають маніпулювати або щось свідомо показувати чи приховувати, щоб справити враження на певну категорію осіб, вони з документалістів перетворюються на пропагандистів. Для нас дуже важливо не перетнути цю можу. Це принципово», – каже Влада.

 

Ліберови вірять, що зроблені ними фотографії допоможуть світу побачити реалії війни в Україні або принаймні нагадають іноземцям, що вона все ще триває. На запит фотографи завжди безплатно передають свої фото для проведення мітингів або благодійних акцій. Наприклад, цього літа фотовиставка Libkos разом із ініціативою Music Saves Ukraine обʼїхала майже всі гучні музичні фестивалі Європи (Pohoda, Sziget, Open’er). Кошти, зібрані завдяки ініціативі, спрямують на гуманітарні потреби. Побачили виставку Libkos на тему кохання під час війни й відвідувачі Altas United 2024.

 

 

«Моя улюблена серія фото, яка дає надію – це серія з народження дитини нашого хорошого друга, військового з позивним Дронго, яке зазнімкував Костя. Є кадр, на якому цей чоловік, що воює з 2014 року й бачив уже стільки всього в житті, плаче в момент, коли акушерка вперше кладе на груди його дружини їхню новонароджену донечку Ліну. Особисто для мене це дуже щемливий кадр, який є свідченням того, що життя продовжується, що надія є, що в Україні є майбутнє», –розповідає Влада про свої улюблені фото чоловіка.

 

Що далі

Говорити про плани на майбутнє Ліберовим важко. Фотографи зізнаються, що навіть після перемоги вже не зможуть повернутися до зйомок весіль чи love story. Чи залишиться з ними й далі аудиторія, яка дізналася про творчість під час війни, не впевнені. 

Наразі думають про випуск власної книги чи фотоальбому з вибіркою найважливіших кадрів. А також планують повернутися до викладання фотографії, але вже не в тому форматі, як це було до повномасштабного вторгнення.

 

«Узагалі, до перемоги ще бажано б дожити, тому що знімати війну стає дедалі важче й небезпечніше, – відповідає Костянтин. – Зараз я вже маю декілька контузій, у Влади теж є поранення й контузії. Коли ти робиш свою роботу й намагаєшся тримати задану планку – робити її так само якісно, як робив раніше, – а поруч уже вирують FPV-дрони, розумієш, що ризики набагато вищі. І так, це небезпечно. Тому зараз наш єдиний план – дожити до перемоги, бажано цілими. Єдине, що ми знаємо точно, це що нас двоє, і ми залишимося разом завжди». 

Зустрітися з Владою і Костянтином Ліберовими наживо можна буде на День Незалежності у книгарні «Сенс на Хрещатику» (24 серпня, 17:00). Гості зможуть запитати фотографів про все, що цікавить, як-от про роботу в гарячих точках, висвітлення складних тем, найпам’ятніші моменти за ці два роки.