Реставратори – ніби лікарі для історичних будівель: так само послуговуються заповіддю «Не нашкодь», а до відреставрованих об’єктів просять ставитися, як до «пацієнтів після операції».

Редакторка The Village Україна Вікторія Кіхтенко (Кудряшова) запитала в реставраторки й керівниці львівської реставраційної фірми «Гарда» Ірини Гірної, як фахівці знаходять розписи під 25 шарами набілів і чи можна самостійно відреставрувати розписи у своєму під’їзді.

Про освіту реставраторів і європейський підхід до реставрації

У мене класична освіта: я закінчила коледж Труша [Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша]. Там було більше музейної реставрації з іконами, картинами, а монументальну реставрацію ми проходили як практику. Я стажувалася в Краківській академії мистецтв.

Зараз уже цілі напрями відкрилися в коледжі Труша, Академії мистецтв, у політехніці  [Національний університет «Львівська політехніка»]. У Львові три ЗВО готують досить професійних реставраторів, які можуть займатися монументальним мистецтвом – розписом, оздобою об’ємних елементів. Реставраторів також випускає Харків, Одеса, Кам’янець-Подільський, але це надто мало на Україну. Ми всі намагаємося стажуватися десь у Європі, бо Україна трошки відстає в технічній можливості.

Реставрація в Україні поки що дуже молода. Я не знаю, чи є фірма, яка могла б повністю взяти об’єкт на реставрацію. Це окремо реставрація штукатурки й зображення на ній, різьблених й об’ємних елементів, металевих елементів (брами, перила, решітки), дерев’яних елементів – не лише «столярки», але й сходів, підсхідників, старих перекриттів. Ще є реставрація каменю, треба знати, як поводитися із гранітом і мармуром й іншими цінними елементами.

Про підміну понять: реставрація – це не ремонт

Нещодавно мені прийшов лист, де пропонували взяти участь у тендері, що подавали як тендер на реставраційні роботи. Це гарний польський функціоналізм 30-х років, але список робіт – заміна вікон, утеплення фасаду й утеплення всередині. Де там реставрація?

Будівельні фірми, які мають дозвіл СС-3, займаються а-ля реставрацією, хоча насправді це будівельні роботи. Але останні років п’ять нас, як професійних реставраторів, залучають до субпідрядів, тобто на багатьох об’єктах усе-таки працюють реставтори, а не будівельники, які під них маскуються.

Жодна поважна реставраційна фірма не буде використовувати будівельних матеріалів, і ми теж не купуємо їх в «Епіцентрі». Реставраційні матеріали замовляємо в Європі. Я колись італійському реставратору розказувала, що ми деякі фарби самі робимо. Він такий: «Вау, у вас на фірмі своя лабораторія!» У них є цілі інститути, які займаються реставраційними матеріалами. В Україні поки що немає фінансової можливості. Замовник, коли дізнається про вартість реставраційних матеріалів, радше вирішить, що простіше все збити й зробити ремонт.

У 90-х роках про реставрацію говорили як про перемалювання, й у свідомості людей лишилося, що можна замовити не такий колір, як в оригіналі, не такий орнамент і намалювати інших святих. Зараз ми дуже часто стикаємося з такими «реставраціями» 90-х, дуже багато пам’яток було втрачено з того періоду.

Тоді навіть фахові спеціалісти йшли на це, бо просто були голодні й вважали, що замовник завжди правий. А зараз ми маємо розписи російської православної церкви на Заході України, хоча там такого не могло бути. Але доводять, що це реставрація.

Скільки може коштувати реставрація

Я завжди запитую: «А скільки коштує поремонтувати автівку?» Ціни дуже різні, залежить, у якому стані машина. З розписами важливо, як вони були замальовані. Якщо це звичайна крейдяна побілка, то реставрація може стартувати від 50 доларів за квадратний метр. Якщо це олійна фарба, яку треба знімати пошарово, то це буде зовсім інша ціна.

Я не кажу замовникам приблизну ціну: для того, щоб зробити цінову пропозицію, ми маємо зробити зондажі, тобто дослідження, і виявити, чи є там розписи взагалі. Є різні причини, чому їх може не бути: будинок пошкоджений під час Другої світової війни, просто перештукатурений, або будівельники переплановували квартири під «комуналки» й здирали стіни.

Якщо розписи все-таки є, важливо зрозуміти, у якому вони стані. І відповідно, після цього ми зможемо оцінити, скільки зусиль нам потрібно докласти для того, щоб їх відреставрувати. Тож ціна може сягати й 250 доларів за квадратний метр. Наприклад, в офісі музею «Тустань» у Львові втрата оригінальних фрагментів сягала більше 70%. Ми довго і складно робили реконструкцію, було багато дослідницьких процесів. Один фрагмент ми ніяк не могли відтворити. Врешті знайшли такий орнамент в іншій колористиці у віденських майстрів. Можливо, ці каталоги 19 століття потрапили до Львова, й орнамент робили саме за ними.

Це вже не просто робота на стіні, це вже робота за архівами. Це цікаво, але потрібно провести дуже багато пошуків, щоби якісно зробити практичну частину роботи. Загалом реставрація – це така полінаука, реставратори мають добре знати історію мистецтва й історію архітектури, світову історію, бо розписи змінюються з приходом революції чи війни. Тобто реставратор має бути обізнаний у всьому, починаючи від гуманітарних наук і завершуючи технічними й практичними моментами. Реставрація – це поєднання фізичної й інтелектуальної праці. Напевно, ідеальної для тіла й духу.

Про «професійну шкоду» й правила реставратора

З мене вже моя рідня сміється, бо в усіх сумочках маю скальпелі. Й одноразові насадки від них теж лежать усюди, навіть в автівці. Бо часто трапляється так, що під час ремонту під’їзду мені телефонують і просять піти подивитися, чи є розпис. І я прибігаю зі скальпелем, щоби зробити невеликий зондаж.

Коли ми вже приходимо на об’єкт, то беремо із собою велику валізку для досліджень. Там баночки з різними розчинниками, ватка, щоби зробити перші проби. А коли вже відбувається сама реставрація, то привозимо великі вантажні машини з реставраційними матеріалами.

Реставратори працюють лише в теплий період в неотеплених приміщеннях – ми припиняємо роботи десь наприкінці листопада й розпочинаємо в травні. Потрібно постійно підтримувати температурний режим і вологість. Плануємо роботу так, щоб завершити певні процеси до холодного періоду. Наприклад, якщо знімаєш набіл, треба укріпити фарбовий шар.

Усі реставраційні процеси завʼязані на воді, а взимку вона замерзає. Якщо нанести тиньк на стіну, то за деякий час може здатися, що він уже сухий, але він таки добряче мокрий. Вода в стінах починає розширюватися, і з’являються тріщини. Тому реставратор має знати не лише хімію, але й фізику матеріалів, як вони між собою поєднуються.

Ще одне правило реставратора: не нашкодь. Ми використовуємо зворотні матеріали, які можна змити чи фізично зняти. Однаково реставрація – це людський фактор, тому важливо, щоб інший реставратор міг усе поправити й зняти реставраційні нашарування. Навіть просто зберегти те, що є, – це вже великий крок уперед.

Також реставрація – це  важка фізична робота, часом треба збити кілька нашарувань цементу, і в хід ідуть зубила й молотки. Також ми постійно на риштуванні. Це постійний стан невагомості, на риштуванні ти ніколи не можеш розслабитися до кінця, ти завжди в очікуванні, що може щось статися. Постійно маєш тремор у ногах. Спина й шия – наші найболючіші місця. Багато хто кладе собі на шию спеціальний комір. Ще є страх висоти. Багато працівників, коли вилазять повище, кажуть: «Я далі не полізу».

Цікавий момент: коли ми підмальовуємо розписи, то це не просто малюнок пензликом, це техніка пуантелі, тобто крапочками. Ніби швейна машинка, яка безперестанку крапкує. Тому в тих, хто часто робить тонування, я запитую: «Що, сни в крапочку вже сняться?» Коли заплющуєш очі, мозок уже сприймає весь світ через пуантель.

У реставрації стінописів більше дівчат, ніж хлопців. Хлопці частіше йдуть у реставрацію каменю, фасадів, де треба швидко робити. Годинами стояти й міліметр за міліметром відкривати розписи рідко хто може витримати, потрібне терпіння.

Як зрозуміти, що під білою стіною може бути розпис

Ми пробуємо різні методи, як це з’ясувати, не рухаючи стіни фізично. Є варіанти з ультрафіолетом, але, коли маєш дуже багато шарів набілів, то розписи не проявляються. Тому залишається механічно, шар за шаром, знімати історичні нашарування й відкривати розписи. У львівських кам’яницях ми можемо зняти до 25 шарів історичних нашарувань. Наприклад, якщо будинок був збудуваний у п’ятнадцятому чи шістнадцятому столітті,  то щонайменше що 50 років там робили ремонт. Моду ніхто не скасовував – новий інтер’єр, новий дизайн і нові розписи. У нас був будинок, де кожен третій шар був із розписами, і тоді складно вирішити, який із них залишити. Є, наприклад, методика трансферів, коли ми знімаємо шар й експонуємо його у вигляді картини. Але ми віддаємо перевагу іншому формату,  коли залишаємо фрагменти всіх періодів.

У часи пандемії коронавірусу мали класний досвід – робили реставрацію їдальні у восьмій школі Львова. Директор цієї школи написав фантастичну книжку про її історію, тут училися багато видатних людей. Ми почали її гортати й зрозуміли, що в приміщенні їдальні колись було помешкання для директорів, які приїздили з Австрії. А далі знайшли шість періодів розписів, і кожен із цих періодів фрагментарно відкрили. Згідно з пострадянським реставраційним уявленням, ми мали б відкрити найдавніші або найцінніші розписи. А німецькі і європейські реставратори працюють із концептом, вони вирішують, що для них цікавіше. Тут ми залишили всі шість періодів.

Коли я відвідую замки Закарпаття, то помічаю, що всі їхні коридори білі. Як реставраторка, я розумію, що вони були розписані, і завжди запитую в архітекторів, чому вони не відкрили розписи. Це парадигма радянської школи – забілити, щоби воно було ніяке, не відрізнялося від інших. З іншого боку, можливо, у них ще не було навичок розкривати розписи.

Чи можна самим відреставрувати свій під’їзд

Часто люди думають, що розписи мають бути назовні, але місцями вони сховані під 50 шарами набілів. І коли ми зчищаємо ці набіли, починаються згадки «а моя бабця розказувала», «а мій дід пам’ятав», що було в цьому під’їзді.

У Львові вже років 15 ведеться досить добра освітня програма, тож мешканці, які живуть у старих будинках, уже плюс-мінус розуміють, із чим мають справу. Багато хто навіть свідомо купує квартири в старому фонді, щоби знайти там якісь розписи. Інше питання – чи готові вони їх реставрувати. Деякі живуть у парадигмі, що хтось має прийти і щось зробити, але є тенденція, що люди навіть шукають гранти, щоби відреставрувати розписи й готові фрагментарно реставрувати свої під’їзди. 

Хтось стежить за «Бюро спадщини», які створили платформу «Оператори спадщини». Багато замовників приходить через дизайнерів. Це стає модно, зараз дизайнери й архітектори дуже допомагають популяризувати реставрацію, наштовхують людей на її цінність. Коли двоє-троє сміливих відреставрували і є гарний результат, інші хочуть їх наслідувати. І «бульбашка» розширюється.

Зазвичай дозволити собі реставрацію можуть заможні люди, які шукають якісний підхід у всьому. Але філософія моєї фірми – показати, що реставрація доступна, тому ми можемо реставрувати і фрагменти по три чи десять квадратних метрів у кімнаті. Часом і до п’яти років можемо проводити реставрацію на одному об’єкті, фрагментами.

Ми також надаємо консультації для людей, які кайфують від цієї роботи й готові реставрувати самі. Я не боюся відкривати технологічні таємниці для людей, бо в реставраторів і фанатів реставрації настільки багато роботи, що вистачить для всіх. Це моя позиція, загалом це питання дискусійне серед реставраторів.

Перший етап, дослідження, має проводити реставратор. Але часом крейдяні набіли можна зняти доволі легко, і мешканці самі можуть це зробити, порадившись із нами. Якщо розписи складно розчищаються й можна їх пошкодити, ми радимо все-таки звернутися до фахівців.

Як підтримувати відреставровані фрагменти в належному стані

Відреставрований фрагмент як людина після операції – із ним треба дуже обережно поводитися. Але у квартирах мають мешкати люди. Тому часто ми рекомендуємо відкрити розписи вище голови – верхня частина стелі чи фризів: унизу меблі соваються, стіни брудняться руками, а на стелі ви хіба що іноді позмітаєте павутину. Якщо розписи в кухні, то варто ставити витяжки, щоби пара їм не шкодила. Я завжди запитую, де і що буде стояти, бо, наприклад, краще не відкривати розписи, якщо на них можуть потрапити жирні плями.

Розписи, розташовані внизу, ми забілюємо спеціальними зворотними фарбами, які можна легко змити. Це також реставрація, бо можна збити штукатурку разом зі старими розписами й наново робити ремонт, а можна підремонтувати й забілити так, щоби не було шкоди для цих розписів. Якщо раптом зміниться інтер’єр, їх можна буде відкрити.

Деякі ставлять скляні панелі, щоби захистити розписи. Це складний момент, бо це про компроміс між класичною музейною реставрацією й тим, що тут будуть мешкати люди. Ми займаємося такою собі «ужитковою» реставрацією. Треба завжди думати про те, як приміщення будуть використовувати.

За під’їздами простіше стежити, ніж за квартирами. На жаль, місто зараз немає програми для реставрації розписів у під’їздах, але ми реставрували кілька.

Про українську реставрацію

У різних куточках України були різні підходи до будівництва. На Заході України дерев’яні перекриття підшивали очеретом. Коли ми бачимо, що є дерев’яна дранка, бришівка дерев’яними планочками, то розуміємо, що це вже радянський період і розписів тут не буде: за часів Польщі й Австро-Угорщини стелі були підшиті очеретом. У Центрі України ця дранка була історична, і там, навпаки, можна знайти розписи. 

Також є різниця у використанні матеріалів: на Заході України використовують гіпси, а в Центрі України – глину. Сама структура штукатурки зовсім інакша, хоча, звісно, сецесію можна знайти й на Вінниччині та Хмельниччині: люди їздили й переймали досвід. Наприклад, Київ має багато досвіду з фресковими розписами. Тому з київськими майстрами ми регулярно радимося щодо фресок.

Нам пощастило у Львові, бо ми маємо історію двох шкіл реставрації – радянської і польської й німецької – і можемо міксувати. Сильна сторона українських реставраторів у тому, що вони працюють із фактично аварійними будинками. До нас звертаються, коли стеля падає або там шалені тріщини. Європейські реставратори вже з цим не стикаються, вони лише вичищають забруднення чи поновлюють тонування. Коли вони приїздять, навіть бояться питати, як ми це робимо. Ми як польові хірурги, які реставрують аварійні пам’ятки.

Часто європейські реставратори також не можуть зрозуміти, як розписи могли бути замальовані, чому на їхньому місці біла стіна. Для них це нонсенс. Наприклад, ми зараз реставруємо одне приміщення для офісу ЮНЕСКО, і, коли показали їм, що відкрили розписи з-під шарів штукатурки й набілів, то вони сказали, що мусимо це знімати на камеру. 

Це радянський спадок. На Заході України дуже багато перемальованих розписів. У Центрі України їхній стан часто гірший, ніж на Заході. На Сході, на жаль, дуже багато розписів узагалі збито.

Що можна змінити

У Ризі відбудували два готичні костели, щоби показати, що вони на цій території були далеко до існування Російської імперії. Поляки відновили історичну частину Варшави з нуля після Другої світової війни, щоби показати, що існували купу століть до цієї війни. Це концепція. Що ми хочемо показати в Україні – відбудувати історичні будинки в первісному вигляді чи відкрити рани війни?

Просто відтворення не завжди є вдалим рішенням. Утрачені елементи можна доповнювати сучасними, і це матиме неймовірний вигляд. Не варто боятися сучасних підходів.

Ми не любимо брехати в реставрації, тому радимо замовникам не відтворювати те, чого немає. Навіть якщо ми на 80% знаємо, який вигляд повинна мати будівля, однаково є фантазування. Навіть коли ми маємо проєкт, він дуже рідко відповідає реальності, бо проєктувати могли по-одному, а будувати – по-іншому.

З іншого боку, коли дивишся на Колізей у Римі, тобі не хочеться його добудовувати, і ти кайфуєш, коли лазиш по руїнах цих катакомбних церков. Та знову-таки в Римі ти можеш купити тонну книжок, де показують, який вигляд мав Колізей раніше.

Свідомості реставрувати може не бути й у світі, зате там є хороше законодавство. В Україні ніхто не може зобов’язати робити реставрацію, ти лише можеш достукатися до совісті й сумління. І відреставрувати ще треба якісно, а не зробити імітацію реставрації. 

Але не знаю, чи реально йти шляхом законодавства. Змушувати робити щось насильно – теж не вихід. Досягти змін швидше проговорюванням і показуванням того, що є цінним. На популяризацію реставрації потрібен не один рік. У Львові популяризація, яка почалася в 2007–2008 роках, лише зараз дає плоди.