Радниця голови комітету міжнародної торгівлі в канадському парламенті Анна Лачихіна трохи більше місяця тому повернулася в Україну, де хоче розвивати свою комунікаційну агенцію Good Politics, яку у 2021 році відкрила з бізнес-партнером і чоловіком. За освітою Анна – політологиня, на магістратурі отримала подвійний диплом – Києво-Могилянської академії і Єнського університету в Німеччині. Також постійно брала участь у програмах обмінів, зокрема ще в школі їздила в США за Flex, а також із Європейським молодіжним парламентом, що симулює роботу Європейського парламенту.

У Канаду 33-річна Анна Лачихіна також потрапила за програмою стажування в канадському парламенті на п’ять-шість тижнів, але врешті залишилася на два роки. Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова запитала в Анни Лачихіної, якою була робота на канадський уряд і знайомство з прем’єр-міністром Канади Джастіном Трюдо, візит до Тайваню в складі міжнародної делегації й чому Україні не завжди варто вчитися в Канади (бо може бути й навпаки).

 

«Якщо можете зробити щось гарне на відстані витягнутої руки, зробіть це»

Я із Сімферополя, але вчилася в українській гімназії. На той момент це була єдина українська гімназія в Сімферополі. Може, це навіть був єдиний формат гімназії у Криму. Звісно, були невеликі українськомовні школи або класи, але не навчально-виховний комплекс. Я туди перейшла в сьомому класі з ініціативи батьків. Уже тоді хотілося вчитися в Києві, Могилянка була моєю мрією.

Коли в школі ми почали вивчати українську мову, для мене взагалі не було складно, бо я її вже знала, у мене мама з Одеської області. Але для багатьох дітей це була нова мова, у родині нею не спілкувалися, книжок не читали, узагалі ніяк не використовували.

На уроках історії, коли ми вивчали біографії політичних чи громадських діячів, які знали по десять мов, малювали, ще й видавали книжки, я завжди хотіла бути такою людиною: мати широкий світогляд, узяти звідусіль найкраще й реалізувати цей синтез найкращого в себе вдома, на своєму місці.

Коли в 16 років я потрапила за Flex у США, це був переломний момент: я побачила, як живе розвинуте демократичне суспільство. Мене вразило, наскільки воно інклюзивне. Мене також вражала здатність американців співпрацювати. І тоді я зрозуміла, що хочу пов’язати своє життя з міжнародною політикою.

На випускному директорка нам сказала: «Якщо можете зробити щось гарне на відстані витягнутої руки, зробіть це». Цей принцип лишився зі мною. Якщо хочеш, щоби щось класно працювало, спробуй почати із себе.

 

«Побачити, як працює демократична система в Канаді, щоби повернутися й допомогти будувати Україну»

Про канадсько-українську парламентську програму (CUPP) я дізналася, ще коли була студенткою. Мій чоловік і бізнес-партнер, Макс Джигун, був її учасником у 2019 році, якраз перед пандемією. Також її випускниками були, зокрема, нинішній міністр оборони Рустем Умєров, колишні міністри Ганна Новосад і Володимир Омелян.

Програму заснував у 1991 році канадський юрист українського походження Ігор Бардин, який виїхав з Польщі до Канади у віці трьох років. Це програма, яка дає новому поколінню українців змогу побачити, як працює демократична система в Канаді, щоби потім повернутися в Україну й допомоги будувати цю державу. На цю програму зазвичай подаються студенти, але взагалі там немає освітніх чи вікових обмежень. На момент участі (і досі) я студентка аспірантури, пишу PhD.

Із фінансуванням програми можуть бути проблеми, але зазвичай фандрейзять на території Канади, серед діаспори, і таким способом знаходять гроші. Щороку відкривається набір: треба писати мотиваційні листи, проходити співбесіду з керівниками програми, протягом пів року виконувати певні завдання. Наприклад, самостійно домовитися про інтерв’ю з відомою у світі особистістю (лідер думок, урядовець, письменник), читати статті в їхньому внутрішньому журналі й рефлексувати на історії учасників.

Це готує тебе до того, що ти приїжджаєш в іншу політичну систему, країну G7. Бо, крім того, що треба подолати мовний бар’єр, потрібно також налагодити контакт із незнайомими людьми, у яких часто інший світогляд. І тобі треба вільно почувати себе в спілкуванні з різними людьми.

 

 

«Я стала не лише учасницею, а й допомагала з організацією програми»

За час пандемії зібралося три групи українців по 10–15 людей, які мали їхати в Канаду за програмою. Коли в Україні почалася війна, Канада почала поступово виходити з пандемії, люди поверталися на робочі місця. Це був ідеальний момент, щоб спробувати щось робити. Ми могли б стати амбасадорами України: коли твій голос звучить, то пріоритет за певними питаннями піднімається.

На початку березня сорок дівчат вирішили їхати. Раніше програма найняла би компанію, що зайнялася б купівлею квитків, житлом, плануванням програми й рештою речей, але тоді фінансування було обмежене. До того ж візові центри не працювали і ще не запустили CUAET для українців [канадсько-український дозвіл на екстрені поїздки, спеціальну урядову програму Канади ввели 17 березня 2022 року]. Доводилося комунікувати з посольством України в Канаді, а також з посольством Канади в Україні й у Польщі. Ми намагалися пояснити, що в нас є спеціальна група, якій треба виїхати терміново (поки парламент у червні не пішов на канікули).

Вийшло так, що в мене була віза на той момент, яку я робила для свого бізнесу: ми з чоловіком робили бізнес-тури до Канади, намагалися налагодити звʼязок для потенційних проєктів. На прохання засновника програми я приїхала в Канаду на місяць раніше, ніж інші, у квітні 2022 року, щоби допомогти організувати цю групу. Я самостійно купувала квитки на 40 людей, із пересадками. Не всі на той момент перебували в Україні, це був великий логістичний шматок роботи.

Ми також шукали депутатів: не всі були відкриті, щоби прийняти до себе людину, яка буде стажуватися, бо це додатковий бюджет і завдання. До того ж у людей уже міг бути спланований розклад, відпустка. З іншого боку, CUAET тепер давав дозвіл на роботу, можна було не лише працювати на волонтерських засадах, а й працевлаштуватися.

Ми жили в орендованому готелі, нам також забезпечили страхування. Канадці, які в цій системі з дитинства, не могли нам порадити, з чого почати й куди йти за певними документами. Державні сервіси лише почали відкриватися після пандемії. Тому я фактично шукала все самостійно й телефонувала різним людям, щоб отримати потрібні документи поза чергою, бо в нас був обмежений час перебування. 

Я не думала, що стану допомагати з організацію програми, а потім ще й мені запропонують працевлаштування. У моєї шефині якраз ішла людина, яка працює з нею на федеральному рівні, парламентському схилі (у кожного депутата основний офіс на окрузі). Тому, коли я прийшла на стажування, шефиня дала мені зрозуміти, що за ці шість тижнів я маю максимально навчитися, щоби потенційно залишитися.

Стажування для мене стало перехідним етапом, щоби взяти максимум із контактів і знань, як працює демократія, які пріоритетні політики. Мені пощастило працювати в офісі депутатки, яка стала другою в історії жінкою, котра найдовше служить у канадському парламенті (її обирають понад 30 років). Починала свою кар’єру з муніципалітету – міської ради Торонто. Вона колишня міністерка міграції, була головою безлічі комітетів, працює з правами людини, зокрема в Тайвані й Ірані. Умовно, це канадська Ненсі Пелосі – безстрашна, і її слова важать.

Я щиро вірила, що війна закінчиться до осені 2022 року й можна буде повертатися додому, тому не одразу погоджувалася на працевлаштування. Але потім зрозуміла, що до завершення ще далеко й прийняла цю пропозицію.

Від реформи охорони здоров’я до візиту в Тайвань: якою була робота

Велика частина роботи – це, умовно, внутрішні урядові звʼязки. Я дуже часто була звʼязковим між офісом комітету, головою комітету, сенаторами, іншим міністерством чи іншим членом комітету з ліберальної партії. Моє завдання полягало в тому, щоби пріоритезувати порядок денний для ліберальних депутатів у цьому комітеті, пробрифувати їх, скоординувати на місці, якщо виникали якісь питання. Не можу знайти відповідник цій посаді в Україні, але це була більше законодавча діяльність, менше – комунікаційна.

Також я супроводжувала голову комітету до Тайваню з офіційним візитом у ролі прессекретарки, загалом їхали депутатів п’ять. Перед візитом делегація отримала багато погроз від китайського посольства, ми переживали, що будуть ще випади з боку Китаю під час візиту. Насправді такі візити відбувалися час від часу, але через пандемію на кілька років призупинилися, тож китайська сторона намагалася повернути все так, ніби це якась екстраординарна подія – приїзд до Тайваню міжнародної делегації. Першою поїхала Ненсі Пелосі, а за кілька місяців – канадська делегація, у проміжку також їздили чехи й багато європейських країн. 

Ми сидимо за великою вечерю разом із міністром закордонних справ Тайваню, а він каже: «Аня – перша українка, яка приїхала до Тайваню з офіційним візитом, хоч і в складі міжнародної делегації». Буквально за кілька тижнів після нашого візиту приїхала й перша українська парламентська делегація. 

Мета візиту – розвідати, які є торгові й культурні можливості для обміну з Тайванем, налагодження потенційних зв’язків. Нам також показували завод із виробництва мікрочипів і порти, канадці були вражені рівнем автоматизації. Мені здається, якби вони приїхали до нас в Одесу, то також були б вражені. Бо в Канаді насправді дуже усталені методи роботи, вони не встигають за швидким розвитком технологій. 

Тайвань любить синхронізувати порядки денні, плани й меседжі з Україною, щоби наголосити й на своїх потребах. Ми таким способом одне одному допомагаємо. Я й досі залишаюся в класних відносинах із тайванцями, вони мені подарували жовто-блакитну вазу ручної роботи перед від’їздом.

Крім того, у Канаді я працювала над реформою у сфері охорони здоров’я, яка стосувалася здоров’я очей. Це була ініціатива депутатки, з якою я працювала. Здоров’я – провінційна сфера відповідальності, але уряд може задати якісь межі.

 

У Канаді така система, що урядові законопроєкти – це переважно ті, які включають частину про видатки й податки, тобто все, що стосується грошей. Депутати також можуть ініціювати законопроєкти, але вони радше рамкові, наприклад створити стратегію розвитку підприємництва, що не включає взагалі нічого про гроші, просто транслює, що економіка країни потребує якихось інноваційних рішень, більшої креативності.

Законопроєкт щодо здоров’я очей пропонував створити стратегію для збереження здоров’я очей, а також раду при міністерстві, куди ввійшли б федеральні й провінційні експерти, пацієнти, дослідники (офтальмологи, оптометристи). Згідно зі статистикою, кожен п’ятий канадієць у ризику втрати зору протягом короткого часу, десяти років, але 70% цих випадків можна запобігти, якщо вчасно діагностувати захворювання. Страхування в Канаді дуже рідко покриває здоров’я очей, тому це дуже дорого для родин.

Втрата зору – це насправді дуже пов’язана з економікою річ. Бо люди, які втратили зір, втрачають мобільність і незалежність, дуже часто перестають бути активною робочою силою на ринку праці. Вони ізольовані, не підтримують економіку своїми витратами: від транспорту до розваг. Тобто держава втрачає потенціал цих людей. 

Я телефонувала кожному депутатові й агітувала голосувати за цей законопроєкт. Він пройшов у палату представників одноголосним голосуванням «за». Як виявилося, у кожного депутата в оточенні була людина, яка втратила зір, тому це насправді глобальна проблема для суспільства. За два роки ми фактично пройшли дві палати разом із правками, зараз законопроєкт у Сенаті, має пройти слухання комітету.

 

Шкарпетки Трюдо й кольорові піджаки: яка атмосфера всередині будівлі парламенту

Канадці доброзичливі й легкі в спілкуванні. Ти почуваєшся як удома, бо це твої люди. Канадці не байдужі, вони хочуть робити щось класне й залишати слід в історії країни, незважаючи на партію, до якої належать.

Депутати в канадському парламенті можуть їсти в McDonald's, ходити на засідання в кросівках і просто мати в шафі костюм, щоби зайти в зал під час дебатів. Загалом діє жорсткий дрескод, причому часто говорять про те, що потрібно це змінювати, бо історично він прописаний лише для чоловіків. Вони всі як під один: у темних костюмах, краватках – а жінки – у класних різнокольорових піджаках.

Також депутати – це люди з абсолютно різними бекграундами. Депутатка, з якою я працюю, прийшла з місцевого самоврядування. Є люди, які приходять із юриспруденції, малого бізнесу, вчителювання. Тобто це просто люди, які були активістами на своєму рівні, мали впізнаваність у своєму окрузі. У якийсь момент вони вирішують, що хочуть більше працювати у своєму напрямі, змінювати його на рівні держави, вони починають переобиратися, очолювати різні комітети. 

Дуже цінують і заохочують представлення корінних народів. Часто такі народи проживають у своїх поселеннях на більш північних територіях. І мають свої проблеми: ще донедавна не було доступу до чистої питної води, але минулого року ухвалили рішення, щоби вирішити цю проблему.

 

Знайомство з прем’єр-міністром Джастіном Трюдо

Прем’єр-міністр Джастін Трюдо – людина, яка привертає увагу, бо ходить у традиційному костюмі й різнокольорових шкарпетках, і цей факт яскраво говорить про Канаду.  

Із прем’єр-міністром я познайомилася на День вишиванки у 2022 році, тільки-но почалася наша програма. Ми всі були у вишиванках, а також замовили їх для деяких депутатів, щоби вони їх одягнули чи просто залишити як сувенір. 

Джастіна Трюдо ми зустріли в основному холі, він теж був у вишиванці, тиснув руку, запитував, як справи. Він був дуже відкритий і простий, міг пожартувати. Було відчуття, що людина дуже кайфує від своєї роботи. Думаю, це добре відображає канадську політичну систему – відкриту, готову тебе прийняти.

Двічі ми бачилися на Днях вишиванки. Також Трюдо робить щорічні заходи як лідер партії, де дякує всім за роботу й розповідає, які плани в уряду й партії на наступний рік. Там також є можливість підійти й поспілкуватися.  

У грудні 2022 року ми з моїм чоловіком Максом подарували Джастіну Трюдо браслет із металу «Азовсталі», з останньої партії. Трюдо нам сказав, що знає про героїв на «Азовсталі» й одягне цей браслет на перемогу. Це був дуже приємний, теплий й особистий момент. І мені здається, це частина культурної дипломатії на персональному рівні: мати доступ до цієї людини, коротко розповісти свою історію, нагадати, на що зараз важливо звернути увагу лідерові країни, і залишити якесь фізичне нагадування про розмову. Мені здається, це безцінно.

 

 

Присутність на парламентському схилі й у ліфті з міністром: що вдалося змінити

Фізична присутність на місці дає набагато більше, особливо в неформальних розмовах. Ти почуваєшся, як сірий кардинал, який має доступ до цієї внутрішньої системи країни G7. Ти українка, але максимально інтегрована в цю політичну систему, фактично бачиш, як вони урядово ухвалюють рішення, на що звертають увагу. Коли до мене приходила в офіс моя бос, голова комітету міжнародної торгівлі, то розповідала, над яким рішенням вони думають, цікавилася, що відчувають українці. І в мене так була неформальна можливість впливати – дуже хочеться вірити, що я вплинула на якісь рішення. 

Наприклад, коли дійшла справа до оновленої угоди про вільну торгівлю між Канадою й Україною [Володимир Зеленський і Джастін Трюдо підписали її у вересні 2023 року], то ми мали розглянути її в нашому, профільному комітеті. Консерватори хотіли відтягнули слухання, а ми хотіли зробити так, щоб усе пошвидше почало рухатися – під час повномасштабної війни можна переорієнтувати певні сфери економіки, можливо, опустити якісь мита, тож треба було вивчити, що зараз доцільно й потрібно, що треба зробити пріоритетніше. 

Для консерваторів було критичне питання доступу до ринку зрідженого природного газу, а розділ про енергетику не був окремо виписаний в угоді. Для лібералів була важлива зелена енергетика й економіка, навпаки, відхід від викопних копалин. Тому почалися політичні моменти. Коли стартувала робота в комітеті, була можливість запросити експертів, членів іноземного уряду чи посольств, і я тоді допомогла сконтактувати з іноземними представниками. Врешті дуже швидко за підтримки лібералів й інших партій комітет зміг винести угоду на розгляд і проголосувати.

Це був перший запит, далі почали переорієнтовуватися більше на фінансову й військову допомогу Україні. У мене була можливість задати певний напрям, наприклад, проводити певні лобістські заходи, куди можна запросити всіх депутатів, сенаторів, представників уряду, і поговорити з ними на певну тему. Наприклад, ми робили такий захід спільно з канадським фондом, який займається гуманітарним розмінуванням. І це була можливість познайомитися з представниками уряду, які фінансують подібні програми, щоби ця допомога йшла в Україну не лише з коштів, які ця благодійна організація може зібрати з діаспори, але й з боку уряду.

Перед самим поверненням до України мені також удалося організувати великий захід на парламентському схилі (його ще називають парламентським пагорбом). Там зазвичай відбуваються всі великі події, з’їжджаються голови інших держав. Нам вдалося запросити приблизно 350 людей, серед них і представники тих країн, які ще не визначилися, чи підтримують вони Україну, наприклад, ПАР чи країни Південної Америки. З України приїхала радниця-уповноважена президента з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна, говорили про гуманітарне розмінування й інклюзивну відбудову. Після заходу вдалося знайти спонсорів.

Фізична присутність на схилі, можливо, не має миттєвого рішення, але це щоденне нагадування про Україну. Навіть коли їдеш у ліфті з міністром (а в Канаді міністри й депутати в одній будівлі), то можеш розповісти їм останнє зведення з учорашніх новин, які зранку прочитала в Telegram-каналах. І мені здається, це має персональний ефект, бо за особистого контакту ти відчуваєш історію людини набагато глибше, ніж через екран. Іноді мене просто могли запитати, чи правильно написали англійською українське «дякую» чи «добрий вечір», це дрібниці, але контакт був дуже теплий.

 

Що робити з утомою від України за кордоном

Наявність великої української діаспори не дає канадському уряду зупинитися й розслабитися, бо політики дуже сильно орієнтуються на округ. Українці можуть постійно виходити на акції підтримки України, писати листи й телефонувати в офіс із питаннями, які їх турбують. Перша хвиля українських мігрантів до Канади – це люди, які створили й підняли аграрну сферу, заселяли території посередині континенту – Саскачеван, Вінніпег. Канадці це пам’ятають і до сьогодні говорять про цю історичну тяглість.

Також з іншого кінця континенту розташована Росія й спільна Арктика, яку треба моніторити. Це питання турбує Канаду, у них є спільні програми зі США, об’єднаний безпековий простір. Географічно ми насправді недооцінюємо близькість одне до одного.

Політичні перекоси бувають, як з оновленою угодою про вільну торгівлю. Консерватори голосували проти, і це був момент пов’язаний із фінансуванням партій: велика база – це люди, які підтримують традиційні напрями економіки. Друга причина пов’язана із зеленою енергетикою. Ліберали нещодавно наклали податок на викиди, навіть якщо будинок опалюється газом. Консерватори виступали проти цього податку, говорили, що це не ефективний інструмент у боротьбі з кліматичними змінами. В угоді про оновлену торгівлю є пункт про викиди, і консерватори апелювали до того, що ліберали зобов’язали Україну сплачувати додаткову вартість податку. Насправді це доволі символічні гроші, й Україна мала платити податок у межах процесу євроінтеграції.

Лідер консервативної партії в риториці сильно нагадує Трампа, тяжіє до його наративів. Канада й США – дуже тісні партнери, і їм було непросто, бо з адміністрацією Трампа був розсинхрон щодо того, як має відбуватися міжнародна політика. Тож лідера консерваторів засуджують, але поки це негативно не впливає на підтримку України.

 

 

Чому не завжди Україна може переймати досвід у Канади, а може бути й навпаки

Я спілкуюся з діаспорою в Канаді, усі люди прекрасні, щирі, готові допомогти, але багато хто з них уже давно не був в Україні. Вони пам’ятають Україну ще пострадянського часу як авторитарне суспільство з комуністичними настроями, де все було зашорене й сповільнене. Вони вже давно не були тут, не бачили, який прогрес зробила Україна.

Мені не хочеться повчати й розказувати, але я хочу взяти максимум і привезти в Україну. Найкраще в Канаді – це дух співпраці. У нас немає такої культури дебатів і діалогу, більше конкуренції. Так, конкуренція – це теж про співпрацю, вона допомагає тобі ставати кращим. Але мені хочеться, щоби люди в Україні відчували, що вони гідні кращого діалогу чи сервісу й не гідні поверховості або агресії. 

Дух співпраці важливий і на рівні людей, і на рівні політиків. На рівні людей можуть бути ідеї, які ми не підтримуємо, а втім завжди цікаво вислухати іншу сторону, подумати над аргументами – і ви не обов’язково маєте погодитися в результаті. Щодо політичних дебатів, то часто їхній рівень – це закидання одне одного яйцями у Верховній Раді. Раніше вестмінстерська система парламентаризму передбачала, що політики могли навіть шпагами одне одного вбивати в залі засідань. Це історичний факт, і навіть досі прохід у залі засідань Канади вимірюється двома шпагами на витягнутій руці. Але зараз у демократичних країнах культурні дебати, де люди глибоко орієнтуються в темі. 

Також у Канаді працюють інститути, незважаючи на те, що там є справді харизматичні лідери. Не може бути такого, що людина приходить і їй треба повністю перебудувати всю систему під себе: є певна тяглість, під яку ти адаптуєшся. Так, ти можеш щось змінювати, вдосконалювати, але для сильної роботи держави все не має триматися на одноосібних рішеннях і харизмі однієї людини.

Крім того, на рівні держави відображаються ціннісні стандарти й орієнтири. У Канаді багатопартійна система, але система завжди тяжіє до протистояння між лібералами і консерваторами. Людина розуміє, що з одного боку – традиційна економіка, заперечення кліматичних змін, а з іншого – протилежне. А в нас, на жаль, немає розуміння, у якому напрямі рухається країна. Якщо його немає в суспільстві, то не буде й у різних політичних формуваннях, які завжди відображають бажання й потреби виборців. Тому в Україні хотілося б мати більш глибокі речі, на основі яких ти розумієш, у який бік буде формуватися політика. Поки що ми не до кінця розуміємо, чого хочемо.

Так, можемо взяти в західного суспільства, як працюють інститути чи суспільний договір, взаємоповагу до особистого простору, але з іншого боку, там так усе усталено, так зрозуміло. У людей немає цієї жаги постійного перевинаходу себе, своїх підходів до роботи. Якщо щось працює й дає результат, не треба шукати альтернативні шляхи. Україна в цьому плані дуже креативна, і мені здається, що таких місць не багато на Землі.

У Канаді також є економічні виклики, з якими вони борються. Там працюють переважно видобувні компанії, які видобувають мінерали. Тобто економіка виживає на торгівлі, але базується на експорті, тому міжнародні угоди дуже важливі. До економіки треба підходити більш креативно, я читала про це у звітах МВФ. У Канади немає креативного бізнесу й технологій, немає умовного Apple.

Канада точно має повчитися наших цифрових підходів до співпраці між державою й бізнесами. Для нас відкрити картку в банку чи отримати довідку – це два кліки. У Канаді треба фізично йти в банк і ще п’ять днів чекати, щоби картка прийшла поштою. Так, багато людей таким способом отримує роботу, бо хтось має запакувати цю карту в конверт. Але так втрачається час, а у швидкому світі хочеться, щоби такі речі не заважали основним обов’язкам і пріоритетам у щоденному житті.

 

Відчуття після повернення

У Канаді я була одна, без родичів і друзів. Це був трошки ізоляціоністський період. Два роки – той проміжок часу, який я змогла виділити, щоби прожити без своєї родини на відстані понад 7000 кілометрів і з різницею в часі в сім годин. Коли я вирішила повертатися, голова комітету дуже агітувала залишатися, переживала, як там в Україні.

Під час роботи в Канаді я їздила в Україну двічі. Уперше приїхала на тиждень в березні 2023 року, щоби одружитися (ми з чоловіком заручилися до повномасштабної війни). У Канаді з мене сміялися, казали, що я перша людина, яка поїхала на свій honey moon у warzone. 

Удруге я приїхала в червні на тижні три, під час парламентських канікул. Ми з чоловіком з’їздили в Буковель. Як людина, яка виросла в Криму, я дуже люблю гори. До того ж, на відміну від Канади, у нас набагато м’якший клімат. У Канаді суспільство загартоване погодою й навіть будує життєві плани навколо неї. Тобто якщо починається сніговий шторм, то люди сидять удома й нічого не рухають. Узимку в Онтаріо – до -40°C, а влітку – до +40°C.

Перед тим, як приїхати в Україну вперше, рівно за рік після від’їзду, я думала, що тут якийсь жах й апокаліпсис. Але відкривають нові заклади, люди ходять у театр, незважаючи на сирени й вибухи. Я тоді плакала, думала: тут так вирує життя, що я роблю в Канаді? Але моя персональна місія того вартувала.

Сьогодні я ночувала в коридорі через те, що була повітряна тривога. Але навіть у коридорі я почувала себе набагато спокійніше, ніж у Канаді, коли читала новини з Telegram-каналів. Коли ти в себе вдома, краще відчуваєш, що відбувається. Усі живуть цю хвилину на максимум. Люди почали робити те, що раніше відкладали, хтось змінює професію, починає розуміти цінність свого внутрішнього голосу, прислухається до нього.

Зараз я дуже рада повернутися додому. Звісно, якби в мене не було цих двох поїздок протягом двох років роботи в Канаді, мені було б важче адаптуватися. Зараз я ходжу на багато заходів, намагаюся зустрічатися зі старими контактами, оточувати себе якомога більшою кількістю людей, щоби влитися в цей ритм, зрозуміти, чим ці люди живуть, про що думають, яке мають бачення майбутнього розвитку. 

Зараз ми з чоловіком багато працюємо з міжнародними проєктами, часто громадянськими, суспільно значущими. Коли почалася війна, комерційні проєкти стали ніби недоречними. Потенційно канадці хотіли б інвестувати в Україну, але вони не знають, із чого почати, не знають ринку, споживача, культурних особливостей. І ми тримаємо зв’язок із тим, хто зацікавлений. Також мені цікаво інтегруватися в спільноту альма-матер – Києво-Могилянську академію. Я багато в чому завдячую цьому університету, де починалися робочі знайомства й мій шлях.

Я ніколи не хотіла бути голосом з-за кордону, який розказує, як там усе класно працює і як мало б працювати вдома. Я просто хочу привносити свій досвід і залишатися вірною своїй країні. Хочу бути частиною змін у своїй щоденній роботі, у спілкуванні з людьми, вихованні майбутніх дітей. 

Щоразу, як я поверталася з-за кордону, хотіла бути корисною тут. Круто, що світ такий відкритий, можна подорожувати, але в мене ніколи не було бажання емігрувати, просто хотілося взяти найкраще й повернутися в місце, де я завжди хотіла жити.