Що військовий має робити після поранення, він має знати ще до того, як він потрапить у частину, вважає ветеран Олексій Притула, який має ампутації обох ніг. «Складається враження, що ти залишаєшся з проблемами сам на сам», – розповідає військовий Ігор Макарчук, який має невидиму інвалідність і повернувся на службу після реабілітації. Поки влада готує реформу ВЛК і МСЕК, ми запитали у військових, яким був їхній шлях реабілітації – починаючи від переїздів у лікарні різних регіонів України, закінчуючи «квестом» із документами, а також поцікавилися в урбан-бюро Big City Lab, що можна змінити після аудиту реабілітаційних закладів.

 

Ветеринара Олексія Притулу, який до повномасштабної війни працював в Одесі, мобілізували 5 червня 2022 року. Поранення він отримав 30 вересня того ж року внаслідок влучання касетного снаряда під час евакуації бійців. Ветерану ампутували нижні кінцівки до колін, але до протезування довелося пережити ще кілька реампутацій. Протези військовий отримав у Superhumans Center, ставши одним із перших його пацієнтів.

«Реабілітація мала починатися одразу, як тільки вийшов із реанімації»

Ампутацію мені зробив касетний боєприпас, що прилетів у ногу. Я сам наклав турнікети. Коли мене привезли в польовий шпиталь, від ніг залишалося м’ясо, що висіло на потрощених жилах. Тому в польовому шпиталі просто видалили все, що бовталося, провели первинну хірургічну обробку та відправили до Харкова.

Там прооперували та зачистили рани ще раз, а за кілька днів відправили до Києва. У київському шпиталі вже обробили кукси та видалили коліно. Уламок зайшов у ділянку коліна дуже близько до суглоба й не давав куксі загоїтися. Потім довго лікували нориці [канал, що зв’язує патологічні осередки, утворюється внаслідок змертвіння тканин], вирізали свищ – для цього залучали спеціаліста з Інституту ортопедії.

 

У лікарні Києва я лежав із початку жовтня 2022 року до кінця березня 2023 року, майже пів року. Насправді мені пощастило з лікарями й персоналом, вони були максимально чуйними й коректними, сильно допомагали. Мені пощастило, що я був один у палаті й зі мною майже весь час була дружина.

Не вистачало передусім реабілітації. У моєму випадку реабілітація мала починатися одразу, як тільки вийшов із реанімації. Треба готуватися до того, що на тебе чекає попереду. Так, там був спортзал, про існування якого я дізнався десь за півтора місяця, як там лежав. Цей спортзал працював кілька годин на день, і, якщо немає персоналу, то потрапити туди було неможливо.  

Був реабілітолог, який спілкувався зі мною час від часу, але займався я переважно сам, у ліжку. Я трохи ледачий, мене треба стимулювати. І багатьох людей, із якими я лежав, також. Я ще більш-менш умотивований, але є хлопці, яких треба тягнути. Такого не було, як і не було реабілітаційного плану. Можливо, мені допомогло би набагато більше, якби були конкретні завдання. 

Також на кінець 2022 року не пригадую розмов про мультидисциплінарні команди. Усі, хто зі мною спілкувався, були винятково хірургами. Не було людини, яка розбирається у протезуванні, може порадити, як правильно сформувати куксу, щоби людині надалі було зручніше протезуватися. Лікарі, з якими я спілкувався, не розуміли, що зі мною далі робити: вони мене лікують, щоби все загоїлося, а далі вже, по суті, не їхня робота.

Те, що ти не розумієш подальшого шляху, дуже дратувало. Мені лише казали, що переведуть у реабілітаційний центр, але коли я запитував, у який, то відповідали, що не знають. Далі я запитував, чи можу сам обрати реабілітаційний центр, але виявилося, що такого варіанту немає, інші лікарні зайняті. Але поки я лежав, у мене було багато часу, я би міг собі знайти багато варіантів, підібрати й домовитися – чому ні? Це було би менше стресу для мене й для моєї родини.

Мене направили в цивільну лікарню Червоноградського району Львівської області, яку переробили під реабілітаційний центр буквально за місяць чи півтора до того, як я туди потрапив. Зміни відбувалися просто на моїх очах, наприклад, спилювали поріжки, щоби можна було користуватися кріслом колісним. 

Один із найгірших досвідів – це відсутність можливості сходити до туалету. З крісла колісного я не можу перебратися на унітаз, тому доводилося робити всі свої справи винятково в горизонтальному положенні, у пляшку чи судно. М’яко кажучи, це було принизливо.

У переміщеннях між лікарнями військові з такими травмами, як у мене, потребують сторонньої допомоги, потрібен асистент. На той момент я пересувався лише в кріслі колісному, тому зі мною постійно була дружина. Для неї також потрібні нормальні умови проживання – палата на двох або інше житло, але в нас немає стандартизації, і ти не можеш цього вимагати.

У цій лікарні я також почав працювати з реабілітологом, який раніше займався із людьми, які мали інсульти чи травми на виробництві, але адаптувався під роботу з військовими. Тоді це дуже допомогло.

 

«Наді мною бігали, як над дитиною, і це дуже цінно для ветеранів, які пішли воювати за конкретні речі, за цих самих людей»

Приблизно в грудні чи наприкінці листопада 2023 року хтось із моїх колег (а вони надзвичайно мене підтримувати в той період), розповів мені, що в Україні планують відкривати Superhumans Center. Тоді ще навіть сайту не було, мені просто дали телефон. Не було жодного розуміння, коли вони відкриються, планували десь навесні. У мене взяли попередні дані й обіцяли перетелефонувати. Але після цього довго не відповідали, ми з дружиною навіть почали думати про інші варіанти, але нікуди не подавалися. 

У квітні 2023 року, десь за три чи чотири місяці з моменту, як я зателефонував, мене запросили на первинний огляд. Після огляду знову обіцяли за два тижні подзвонити, але ніхто не телефонував, я тоді був дуже розчарований. Але згодом мене таки забрали із Соснівки, де я був на реабілітації. Разом із дружиною ми жили в шпиталі біля Superhumans, вони там орендували палати, поки тривало активне будівництво центру. Там почався найкращий період життя.

Наді мною бігали, як над дитиною, і це дуже цінно для ветеранів, які пішли воювати за конкретні речі, за цих самих людей, і які щось втратили й ніколи вже не повернуть. Тут було таке враження, що ці люди це розуміють.

 

Мірки для протезів у мене зняли в перші години, як я туди приїхав, і за кілька днів я вже стояв на двох ногах. Заняття з реабілітологом теж почалися доволі швидко, спочатку я займався з 9:00 до 15:00 щодня. Там уже була мультидисциплінарна команда. 

На першому етапі мені встановили механічні протези. Багато хто продовжує ними користуватися, але я хотів електронне коліно – оскільки в мене немає обох ніг, мені було би набагато важче з механічним. Я не можу себе назвати дуже активною людиною, але все-таки мені треба ходити сходами чи сідати в транспорт.

Ми з дружиною навіть почали збирати гроші на електронне коліно, бо не знали, що в Superhumans його можна отримати безоплатно. Також я був здивований, що в центрі не залучають гроші держави. На мене держава виділяє гроші як на людину з подвійною ампутацією, але однаково ця сума не покриє електронне коліно – одне коштує 2,5 мільйони гривень плюс протез за п’ять тисяч доларів кожен. Ті гроші, які ми збирали мені на протез, ми з дружиною перерахували на Superhumans – це означає, що людина, яка потребує протеза, зможе отримати його раніше. Мені теж задонейтили півтора мільйона, і це важливий момент підтримки.

Також у центрі регулярно влаштовували entertainment, возили нас на скеледром, байдарки, хтось навіть підіймався в гори. Завжди є чим зайнятися, завжди спілкування. У центр я ходив майже щодня протягом двох місяців, і навіть після того, як мене офіційно виписали, залишаюся їхнім амбасадором.

Усі там змінюються. Зазвичай ти бачиш у лікарнях дуже похмурих людей, вони постійно втомлені. Мені не подобається наратив суперлюдини, але в центрі просто повертають тебе до твого нормального життя – і зараз я ним задоволений з урахуванням усіх мінусів. Я не хочу, щоби це виглядало як реклама Superhumans, але хочу, щоби всі центри були як Superhumans.

Я був одним із перших їхніх пацієнтів, спочатку їх було не так багато. До цього я не уявляв, як має виглядати реабілітаційний центр – це були ніби хаби для людей з інвалідністю. Зараз я регулярно приїжджаю до центру. Атмосфера там змінилася, людно, але центр не спаскудився – просто став масштабніше.

 

«Абревіатури ВЛК І МСЕК я вперше почув у шпиталі»

Потрапляючи в шпиталь, ти віриш, що тобі допоможуть, але насправді тупо не розумієш, що далі. Мені здається, ще перед службою треба давати пам’ятку, де був би алгоритм дій у разі поранення. Зараз багато джерел, де можна прочитати про шлях військового, як-от «Принцип». Станом на вересень 2022 року їх не було, ми не розуміли, що ми маємо робити, але розуміли, що всі папірці маємо збирати самостійно.

Я навіть не знав, чи зв’яжуться зі мною, чи мені треба зв’язатися з частиною. Особисто був знайомий із ротним, але, наприклад, не знав комбата. Щоби дізнатися якусь інформацію, я зв’язувався зі своїми побратимами й із незнайомими людьми в Instagram. Ти про все дізнаєшся випадково. Знаєте, як це тупо: я сиджу, мені відірвало нахрін ноги, а мені ще потрібен папірець про те, що я брав безпосередню участь у бойових діях?

Я впевнений користувач інтернету, але знаю хлопців, у яких кнопкові телефони, і їм ніхто не може пояснити, що далі. Було би круто, якби була якась людина на базі шпиталю, яка приходить до свіжо поранених і все пояснює. Знаю, що юристи, інші волонтери так роблять, але я такого не бачив. [Запитуємо, чи чув про помічників ветеранів і чи пропонували допомогу]. Пізніше чув про помічника ветерана, на одному заході виступав хтось із Мінвету. Звучить красиво, але все загальними фразами, що дуже відштовхує. Я так і не зрозумів, як це працює.

Помічник ветерана – це робота для дуже емпатичних людей. Я знаю, яким можу бути нудним. Але водночас я багато чого можу сам, проте є такі люди, яким усе потрібно розжовувати. Вважаю, що для цього має бути окрема структура. Це знову бюрократична ланка, але мають бути юристи й бухгалтери, яким ти подаєш заявку, а вони це опрацьовують за нормальні гроші. Може, це наївно, але я думаю, реально. Раніше ще були юридичні кухні, де на волонтерських засадах працювали студенти, соцпрацівники.

Мені дуже допомогла дружина. Перші місяць чи півтора вона все шукала, й у моменти, коли мене трохи попускало, то казала, що мені треба запитати і які документи запросити.

Я цивільна людина, не професійний військовий. І навіть у війську залишився цивільною людиною у військових умовах, тому не знаю всіх «внутряків». Абревіатури ВЛК І МСЕК я вперше почув у шпиталі. ВЛК – це те, яким подовжують лікування на базі шпиталю? Чи це те, що може мені дати документи про придатність і непридатність? І те, і те називають ВЛК, але те, що у шпиталях – це проміжне ВЛК.

Коли я лежав у реанімації, то мав на руках лише форму 100. Це найперший документ, який на тебе складають на першій точці, у мене це було в Харкові. Там описують особливості поранення. У Києві я також отримав виписки про проведені операції.

Перші місяці півтора мені було, м’яко кажучи, недобре. Моя дружина знайшла, що мені потрібен додаток про обставини поранення – найважливіший документ про те, за яких умов я отримав поранення, що справді захищав Батьківщину, а не був п’яний і обдовбаний. У частині мені сказали, що документів на мене ще немає, бо після поранення минув менш як тиждень. Тоді я написав ротному, він подав дані на частину, і за кілька днів мені відправили документи. Насправді вийшло оперативно.

Так само було з довідкою УБД: на жодному етапі спілкування мені не треба було щось доводити (на відміну від інших людей із тієї самої частини), але довелося дуже довго чекати. Я не вважаю, що це проблема держави, це проблема на місцях. Можна ж бути нормальною людиною, яка просто робить свою роботу.

 

«Одна зі співробітниць дала мені папірець і сказала підписати, піднявшись на два поверхи вище, хоча бачила, що я стою перед нею на милицях. Одна така фраза дуже вибішує»

ВЛК я вже проходив після реабілітації в Superhumans, це був приблизно серпень 2023 року. За правилами, я мав повернутися в частину й проходити ВЛК там, але я зателефонував і попросив проходити ВЛК за місцем перебування, у Львові.

На ВЛК ти маєш пройти приблизно десять лікарів, а вони мають зробити висновок щодо мого стану та придатності до служби (це вирішує також начальник комісії). Це доволі зручно, отримуєш номерок, коли маєш прийти, але зробити все за один день прям нереально. Мені пощастило, бо на той час я один був такий яскравий, без двох ніг, і здебільшого лікарі мені сприяли, майже завжди проходив без черг. За три дні я повністю пройшов ВЛК, доволі швидко.

 

Звісно, там були свої приколи, наприклад, ліфт їздив не на кожен поверх. Також був епізод, коли одна зі співробітниць дала мені папірець і сказала підписати, піднявшись на два поверхи вище, хоча бачила, що я стою перед нею на милицях. Одна така фраза дуже вибішує. Чому не можна пробігтися, щоби поставити одну закарлючку? Мені це важко зробити навіть у ліфті. Але це ще по лайту, у той період, 2023 рік, кругом я чув страшні речі про ВЛК. 

Ще один момент – тобі не дають стільки копій, скільки треба. Наприклад, тобі дають дві копії висновку ВЛК, а тобі треба його надіслати в частину, подати в ТЦК і на МСЕК, а скрізь потрібні оригінали. Мені порадили звернутися до нотаріуса, і той зробив мені п’ять завірених копій. Ні копійки не взяв – ніби дрібниця, але таке запам’ятовується.

Висновок щодо ВЛК я отримав за днів 15 або 20 – це довго, але за нормами так і має бути. На той момент я перебував на реабілітації, відправив документи в частину, разом із ними й військовий квиток. Загалом треба було їхати у військову частину, щоби з тебе списали зброю. Дуже багато хлопців, на яких усе згоріло після поранення – на них висять зброя чи шолом, які треба здати, бо ніхто не бачив, як вони горіли.

 

Мені дуже пощастило, з мене не взяли грошей, навпаки, компенсували різницю у виплатах і в невиданій формі. І весь час на лікуванні та реабілітації, понад рік, я отримував зарплатню та премію, жодного разу не було затримки, хоча хлопці часто з цим стикаються.

Далі я повернувся до Одеси й у той самий день пішов до ТЦК (потрібно було протягом п’яти днів стати на облік як непридатний). І знов, бляха, чогось не вистачає, потрібні оригінали. Коли я вирішив цю проблему, то пішов до сімейного лікаря – він уже підготував для мене стос папірців і розповів, що до чого, лікар у мене золото.

Ти щойно пройшов ВЛК, а тут тобі треба на МСЕК, знову проходити тих самих лікарів, тільки в цивільній лікарні. Я нічого нового їм не можу розказати. Комісія засідала в страшній будівлі в промисловому районі, з дуже темними, вузькими й брудними коридорами. Це двоповерхова будівля, на двох поверхах якої є лікарі, і ти не знаєш, до кого тобі треба спочатку звертатися. Йдеш паралельно з цивільними, яких там дуже багато. 

МСЕК починає працювати о 8:00. Ми приїхали о 7:00, а на вулиці стояло вже щонайменше 30 людей. На той момент я вже ходив на протезах, але там був військовий у кріслі колісному. Мені тоді сказали, що до нього спустяться.

Персонал сильно у віці, але продовжує працювати. Через одного також тобі хамлять. Так, я можу бути грубуватим, але тоді, під час проходження МСЕК, я старався бути максимально стриманим, бо розумів, що хочу звідти з’їбаться. Я вже мовчу про російську мову в державній установі, мене це теж дуже тригерить.

 

Я знову швидко все пройшов, за кілька годин. Водночас я знаю військових, які сиділи в цій лікарні по три або чотири дні (вони не мали таких очевидних проблем зі здоров’ям, як я). Хоча я впевнений, що якби я був не в шортах, а в штанах, мені ніхто би зайвий раз не допомагав, незважаючи на милиці. На МСЕК я отримав першу групу інвалідності.

Але після МСЕК бюрократична тяганина не закінчується. Зараз, наприклад, я хочу налагодити отримання пенсії. Як військовий я не можу напряму комунікувати з пенсійним фондом, мені треба комунікувати через ТЦК. І знову подавати документи, які я вже подавав, це дуже довго. Є така фельд’єгерська, специфічна армійська пошта. Якщо на «Новій пошті» посилку можна отримати за добу, на «Укрпошті» – за тиждень, то тут – як карта ляже, усе постійно губиться, наче людина реально на коні все везуть і десь у дорозі ще сплять три або чотири дні.

Так я чекав три або чотири місяці, а коли зателефонував у частину, то сказали зателефонувати наступного тижня. А потім сказали, що цим не займаються й не можуть дати телефон людини, яка цим займається. Це єдиний дуже довгий період спілкування з частиною. Урешті ТЦК зробили повторний запит, і за кілька тижнів отримали потрібні документи. Але на цьому епопея не закінчилася, бо ТЦК ще має відправити документи в певний район міста, тож знову треба чекати місяць чи два. 

 

Ти просто не розумієш, коли ти зможеш отримати пенсію й чи є в тебе всі документи, які потрібні. Тому паралельно я сам телефонував у пенсійний фонд. Був один день, коли я дзвонив туди протягом шести годин раз на пів години. Завжди або зайнято, або вимкнений телефон, або ще щось, як у державних структурах у 90-ті. І люди продовжують працювати так, як працювали все своє життя.

З одного боку, я їх розумію, має бути окрема людина чи кол-центр, які будуть вирішувати ці питання. Я розумію, що навантаження на Пенсійний фонд дуже велике. Але ж вони одразу кажуть – у нас нема такого прізвища. На прохання пошукати відповідають, що в них немає часу. Зазвичай я не маніпулюю такими речами, як згадка про те, що я ветеран, але цього разу я вже не витримав, мене це довело, чесно. Вони трохи попустилися й пообіцяли пошукати, перетелефонувати протягом години. Так і сталося: нарешті знайшли мою теку з 50 документами. 

Документи лише взяли в роботу, тож мені треба чекати до червня чи до липня. Дуже дратує, що ти нічого не можеш вирішити онлайн. Пенсію я мав отримувати ще з листопада, коли був звільнений із частини. І це ще я маю фінансову подушку. Уявіть собі умовного Миколу з Першотравневого, який не має цієї подушки, не має рідних чи друзів, які можуть йому допомогти чи підвезти. Я не вважаю, що я чимось кращий.

Крім того, я також отримав посвідку особи з інвалідністю внаслідок війни. Для цього потрібно надати довідку УБД і також поїхати на місце реєстрації (у мене це Ізмаїл, 250 кілометрів від Одеси). Чому б не вирішувати все на рівні області? Мені довелося робити довіреність на дружину, щоби вона поїхала й подала ці документи, а потім ще раз поїхала й забрала посвідку. Вона дає непогані пільги: наприклад, можна безоплатно користуватися громадським транспортом або користуватися стовідсотковою знижкою на комунальні послуги, якщо в тебе у власності квартира. Але про ці додаткові пільги ніхто не розповідає на жодному етапі.

Я вважаю, що путівник пораненого, наприклад, такий як розробив «Принцип», людина має отримувати ще в ТЦК або в частині. Вона має знати абсолютно про все, з чим вона може стикнутися, а також мають знати її родичі – що, за чим і як. Максимально негативний момент – бюрократична тяганина.

 

«Ставлення до ветеранів – це те, чим ми маємо відрізнятися від росіян»

Мені 43 роки і я розумію, що з часом користуватися протезами буде ще важче. Доведеться пересісти в крісло. Ходити на протезах – це постійна робота над собою. Йду кілометр чи півтора – треба трохи сидіти. Утомлюєшся, навіть якщо просто стоїш. На щастя, у мене сидяча робота. 

Зараз я користуюся винятково протезами, хоча б тому, що живу в маленькій знімній квартирі, де фізично не можу користуватися кріслом. На ньому я навіть не зможу сходити до туалету. Тому боляче чи ні, треба вдягати протези та йти. Коли я жив у більшій квартирі у Львові, то комбінував користування протезами та кріслом колісним.

 

У Superhumans було добре, бо поряд із тобою перебували люди, яким не треба було нічого пояснювати, вони мають такий самий чи схожий досвід. Ти ніби продовжуєш перебувати серед побратимів, але з пораненнями. А коли виходиш у місто – ніби виходиш із зони комфорту. Я й раніше не любив великі скупчення людей, а тепер почали дуже тригерити скупчення чоловіків мобілізаційного віку. Я розумію, що серед них можуть бути військові в цивільному одязі, батьки трьох дітей чи діти батьків з інвалідністю, але здебільшого це не так. Людям просто похуй (чи в мене таке враження), і вони, наприклад, стоять у черзі за айфоном. Зараз я побудував навколо себе умовну стіну та намагаюся просто на це не зважати.

На ранніх етапах після поранення я навіть думав, що повернуся до війська. Бо в бойових діях фактично брав участь лише два місяці – яскраво, але технічно недовго. Було відчуття, що ось недоробив, і за це соромно. Зараз я розумію, що я тягар, але однаково намагаюся залишатися у військовому контексті, бути дотичним.

 

Психологічних проблем як таких у мене не було. Я був готовий говорити про свій досвід із дружиною чи друзями, а з психологом не дуже любив – не зустрів жодного, з яким хотілося б поділитися. Намагання допомогти було, але це все не для мене, але я бачив людей, яким потрібен психолог.

Звісно, у мене були побоювання щодо повернення на роботу, спілкування з цивільними. Вони й зараз не зникли. Але на роботу я повернувся на початку січня. Я побоювався туди повертатися не в сенсі свого колективу, там у мене була 150% підтримка. Директор у перші дні повномасштабної війни пішов у ТРО, йому не треба було нічого пояснювати. Вони також під мене адаптували кабінет – якби я був на кріслі колісному, то зробили би все під крісло. Важливо знати, що я повертаюсь туди, де мене чекають. І я зараз у цьому впевнений на своєму місці роботи. 

Ставлення до ветеранів – це те, чим ми маємо відрізнятися від росіян. Людина, яка воює за свою країну, саме воює, вмирає, калічиться – це довбана еліта, вона довела своє право на громадянство цієї країни. І на всіх ланках – від державного апарату до звичайних людей – мають це зрозуміти. На вулицях я не стикаюся з негативом, іноді – у соцмережах, але це можуть бути й росіяни. Але я знаю протилежні історії, і знаю, що вони правдиві.

Ігор Макарчук,

має третю групу інвалідності й продовжує воювати на сході

   

Ігор за спеціальністю історик-археолог, приєднався до ЗСУ 25 лютого 2022 року. До цього навчався на аспірантурі на історичному факультеті, зараз перебуває в академічній відпустці. Також із 2015 році активно займався громадською діяльністю в «Пласті». Поранення в праву руку отримав 4 квітня 2022 року в результаті танкового обстрілу на Харківщині.

 

Моє поранення – це пошкодження ліктьової кістки, артерії й нерва правої руки – робочої, бо я правша. Першу медичну допомогу я надав собі сам, лівою рукою накладав турнікет. Далі мене евакуювали з поля бою, парамедики надали допомогу. Після цього – евакуація в Краматорськ, перша операція з пересадження вени, була серйозна кровотеча. Так вдалося врятувати руку від ампутації.

Потім – потяг до Дніпра, а після Дніпра – до Львова. Там зробили другу операцію, зашивали вихідний отвір від уламка. Уламки не зайшли навиліт, тож вхідні отвори були менше, ніж вихідні. Щоби зашити вихідний отвір, треба було взяти частину шкіри з ноги. Третя операція – це зашити вхідний отвір. Після операції зняли шви, рубці затягнулися, але кістка була розроблена, тож рука залишалася в гіпсі. Я встигнув ще побувати в санаторії в Трускавці.

На проміжному ВЛК мені дали місяць – ніби на реабілітацію, але насправді я провів цей час удома. Рука не повністю функціонувала, на той час не згиналися вказівний, середній і великий пальці, тож я ще вирішив звернутися в приватну клініку. Там мені дали направлення в Інститут ортопедії, де вдалося виявити, що пошкоджений також нерв. Тож в Інституті ортопедії провели вже четверту операцію – узяли нерв із ноги та пересадили його в руку. Після цього пальці почали згинатися, відновлювалося функціонування руки.

Повноцінні реабілітації я мав дві (обидва рази безоплатно) – по три тижні в Україні та в Литві, куди мене спрямував начальник медичної роти в частині. Була певна кількість місць на реабілітацію в реабілітаційному центрі міста Друскінкай, де з 2014 року займаються реабілітацією українських військових. Зі мною поїхало ще четверо хлопців, керівництво відпустило. Ми жили на території центру й проходили різні процедури.

Самі процедури доволі схожі на ті, що проводять в Україні, відчувається відбиток радянської школи (хоча в Литві було трохи сучасніше обладнання, ніж у Житомирі). Але, наприклад, до лікувальної фізкультури в Литві більш індивідуальний підхід, ти не просто повторюєш вправи. Був також різні ванни, електростимуляція, коли здійснюють вплив на нерв і кінцівка сама починає рухатися, а також сеанси релаксації, коли потрібно було сидіти в масажному кріслі. Сеансів із психологом не було (психологинею була литовка), але вони були в Житомирі (потреби не було, але проходив кілька базових занять).

Крім реабілітації, ми також їздили в литовський парламент, там були заходи до річниці повномасштабного вторгнення. Нас туди возив офіцер із литовської армії, який вивчив українську мову за 10 років, поки триває війна.

Загалом мій досвід реабілітації позитивний, але треба враховувати те, що попри складність поранення, я можу самостійно пересуватися та самостійно себе обслуговувати, тому в мене немає додаткових потреб у плані інклюзивності.

Рухливість пальців вдалося відновити на нормальному рівні, але з дрібною моторикою складніше. Також зараз важко відновити всю силу правої руки, ліва удвічі сильніша. М’язи не використовувалися, тож атрофувалися, зараз їх знову треба наростити. Мені досі не варто підіймати важке, але, наприклад, стріляти правою рукою я можу – а це важливий аспект у роботі, якою я зараз займаюся.

 

«Складається враження, що ти залишаєшся з проблемами сам на сам»

Коли людині дають 30 днів на реабілітацію, то немає фахівця чи кількох, які могли би їй підказати, куди звертатися. Цей час просто проходить – роби, що хочеш, і в цьому основна проблема. Моя реальна реабілітація почалася після того, як я сам почав шукати варіанти та можливості. Зазвичай ніхто нічого не пропонує, треба самостійно все знаходити – починаючи від папірців і завершуючи лікарями. Складається враження, що людина ніби залишається сам на сам із проблемами після того, як проходить усі етапи лікування. Можливо, зараз уже щось змінилося, але станом на той час бракувало фахівців, які могли би оцінити, куди слід рухатися далі.

Документи – найгірше в процесах, що відбуваються після поранення. Після того, як я його отримав, не було зв’язку десь тиждень, ніхто не знав, що зі мною, чи живий я взагалі. У лікарні мені ніхто не говорив, що таке форма 100, мені її не дали. Підозрюю, що вона могла загубитися, бо на початку повномасштабної війни був такий хаос, що й люди могли губитися, не лише документи. Потім я від хлопців дізнався, що довідка про обставини поранення – це чи не найважливіший документ.

Перше проміжне ВЛК я пройшов у травні 2022 року, мені дали місяць відпустки. Потім, у червні, на ще одному ВЛК дали ще 30 днів. А вже після останньої операції в Києві, у серпні 2022 року, я мав ВЛК, де потрібно було визначити мій ступінь придатності до військової служби. Саме там я стикнувся з бюрократією – починаючи від етапу отримання направлення на це ВЛК до видачі бланка на проходження лікарів. Це завжди квест, ти маєш сам здогадатися, до якого лікаря йти. Здебільшого або питаєш у лікарів чи хлопців у чергах, або йдеш наосліп. 

Крім того, велетенські черги, які йдуть потоком – в одній черзі опиняються й військові після поранень, і ті, хто лише підписав контракт. Умовно кажучи, якщо ти приходиш о 8:30, то автоматично стаєш 50-м чи 60-м у черзі, а до деяких лікарів навіть 70 чи 80. А це значить, що за один день ти не встигнеш. Оскільки я хотів чимшвидше, доводилося приїжджати о 5:00 й займати чергу. Там біля шпиталю висів бланк із номерами кабінетів і люди записувалися наперед, щоби встигнути зайти швидше. Таким методом я пройшов ВЛК за днів чотири або п’ять. Але якби я проходив його класично та приїздив би на 8:00, то це могло би тривати два чи три тижні.

Рішення ВЛК я отримав за тиждень. Мене визнали непридатним для служби в десантно-штурмових військах, морській піхоті й обмежено придатним для служби в центрах комплектування, чи, наприклад, військових навчальних центрах. Далі я почав дізнаватися, як мені пройти МСЕК для визначення ступеня інвалідності й втрати працездатності, і це був ще один етап у цьому великому квесті.

Я думав, МСЕК – це серйозніша комісія, більша кількість лікарів. Але вийшло, що майже така сама кількість лікарів, тільки занести рішення треба було в іншу структуру. МСЕК я так само пройшов доволі швидко, записуючись наперед за старою схемою, майже вночі. Було важко розібратися в самій будівлі, але, як-то кажуть, «хто шукає, той не блудить». Результатів МСЕК довелося чекати близько місяця, урешті мені дали третю групу інвалідності на один рік, що означало 30% втрати працездатності.

Так, із рішенням про обмежену придатність я міг би запросто перевестися в тиловий підрозділ, забезпечення, навчальний центр, але вирішив залишатися у своїй бригаді, де я служу з початку повномасштабної війни. Чому я вирішив залишитися? Тому що я належу до «Пласту», ми з моїми друзями ще з 2015 року готувалися до того, що почалося у 2022 році – повномасштабної війни. І, як показала практика, недаремно, хоча більшість нашого оточення й скептично до цього ставилося. Мені 23 роки – непризовний вік, я навчаюся на аспірантурі й маю мінімум чотири роки відстрочки в разі здобуття наукового ступеня, але це занадто простий шлях. А ми не шукаємо простих шляхів у контексті того, що відбувається зараз. 

 

(Без)бар’єрність реабілітаційних відділень

Посібник безбар’єрності закладів реабілітації презентувало урбан-бюро Big City Lab наприкінці квітня. Його створили спільно з МОЗ і в межах Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні за ініціативи першої леді Олени Зеленської, а також за фінансової та технічної підтримки Світового банку, посольства Швейцарії та партнерів з розвитку.

«Будівельні норми оновлюються, але вони зараз розпорошені. Якщо треба дивитися щось як мінімум із трьох джерел, це означає, є ризик щось загубити, а тут ми зібрали всі поради в одному місці», – каже спеціалістка з фізичної доступності урбан-бюро Big City Lab Софія Брем.

Для цього з літа 2023 року проводили аудит у 20 лікарнях, які мають реабілітаційні відділення по всій Україні. У бюро перевіряли фізичну доступність усіх просторів, тобто проходили маршрут пацієнта, починаючи від входу в лікарню і простору навколо неї. «Можна було ще вимірювати кількість світла, шуму, але в нас була базова перевірка – фотофіксація, заміри висоти, ширини, куту нахилу поверхні», – пояснює дослідниця.

За словами Софії Брем, найчастіше для реабілітації не будуть нові заклади, а переобладнують старі, наприклад, відділення реабілітації можуть відкрити в незалученому корпусі або виділити під нього поверх. 

«Людей багато, і їх треба покласти на стаціонарне ліжко, а приміщень мало. Виходить, в одній кімнаті чотири ліжка. Персонал обслуговує пацієнтів – водить у душ і туалет, приносить їжу. Це було виправдано в певних умовах, на початку повномасштабної війни, але довгостроковий процес реабілітації має бути в інших умовах і просторах. Він має бути незалежним. Щоби людина сама могла взяти води собі в кулері, потім, наприклад, вийти на вулицю з родичами. Але поріжки можуть бути недоступні, маленька ширина дверей, немає універсальної кабінки в туалеті для людей з інвалідністю або ліфта. Виходить так, що перебування в лікарні є залежним, людині постійно потрібен супровід і реабілітація не відбувається в повному циклі. Людина повертається додому й намагається надолужити самостійно або через періодичні походи в лікарню», – коментує Софія Брем.

За словами дослідниці, найскладніше для керівників реабілітаційних закладів – саме навчитися помічати бар’єри. «Але вони зацікавлені у змінах і часом звертаються до бюро за консультаціями», – каже Брем. Наприкінці посібника є анкета, за допомогою якої медичні заклади можуть самостійно перевірити себе на доступність.

У посібнику намагалися врахувати й дрібниці, які могли зробити простір більш безбар'єрним – вішаки, дверні ручки, стільці. «Наприклад, людина з тростиною стоїть біля рецепції та ставить тростину біля себе, вона постійно падає, бо для тростини потрібен тримач», – наводить приклад дослідниця.

Що можна з цим зробити

У Big City Lab вивчали й закордонні приклади облаштування реабілітаційних відділень. Попри те, що ці приклади точкові, за кордоном реабілітація таки більше готує людину до соціального життя: «Є медичне втручання, а є кінцева соціальна адаптація. І посередині є реабілітація між медичним втручанням та соціальною адаптацією, що інтегрує ці два напрями. Тобто людина відновлює первинні навички й частково вчиться відновлювати соціальне життя, зокрема завдяки роботі в групах, де бачить зміну й ріст інших і відчуває свою», – пояснює Софія Брем.

В Україні практикують кабінети ерготерапії з умовною кухнею під відпрацювання конкретної навички, а за кордоном більше поширений формат псевдоквартир – тобто пацієнти відновлюються не в палаті, а в просторі-імітації квартири, де вони намагаються виконувати побутові дії без супроводу.

Звісно, будувати реабілітаційні заклади з нуля було би простіше, ніж перероблювати вже наявні лікарні – для цього там потрібен капітальний ремонт, каже Софія Брем. Але зробити його може бути простіше, ніж залучати кошти для побудови нових центрів. Наприклад, якщо в лікарні вузький коридор і немає можливості його розширити, то можна облаштувати розворотну кишеню завдяки переплануванню внутрішніх стін.

«Зробити все в пандусах чи тактильній плитці – це ж не рішення. Наприклад, незряча людина в коридорі не загубиться, якщо там ще і є поручні. А от коли є якісь перепади висоти, то треба про них попереджати, давати додаткові напрямні», – каже Софія Брем.

За її словами, спільні простори в лікарнях мають бути універсальні для всіх. Для прикладу, людина на кріслі колісному може мати порушення зору та потребувати різних видів реабілітації. Водночас нормотиповій людині також можуть допомогти безбар’єрні елементи, як-от таблички контрастного кольору для людей із порушеннями зору. Або, наприклад, маркування простору – піктограми, мнемосхеми – можуть допомогти іноземцям, які також проходять реабілітацію в Україні.