Євгенія живе в Дніпрі. Ще зо рік тому вона працювала кухаркою, бо обожнює готувати. Після травми чоловіка на фронті жінка залишила роботу. І хоча наслідки війни змінили чимало в житті героїні, ні вона, ні її коханий не впали духом. Про розвиток стосунків, розділених фронтом, реабілітацію партнера після втрати руки та власне навчання й зміну професії Євгенія розповіла в тексті для The Village Україна в межах кампанії Projector Foundation. Далі – пряма мова.

 

 

Початок вторгнення для обох 

У перший день, коли всі бігали по крамницям у пошуках продуктів, я пішла за кормом для тварин. Думала так: якщо доведеться довго бути в укритті або навіть евакуюватися з міста, то я зможу пробути без їжі, але мої собачки й кіт – ні. Тоді я відчувала страх, незрозумілість, постійно переглядала новини. Хоч тривогу в перші дні не вмикали, вибухи було чутно.

У ресторані, де я тоді працювала, почали готувати їжу для військових і внутрішньо переміщених осіб. Я просилася допомогти, але директор відмовив, мовляв куди мені носитися з 50-літровими каструлями. А десь за місяць ресторан відкрився як заклад. Місто наче почало вертатись у звичний ритм життя, я ж тоді зрозуміла, що не хочу нікуди звідси їхати. Попри обстріли, попри пізніші блекаути, попри всі жахливі злочини росіян проти жителів Дніпра.

На початку вторгнення Геннадій [чоловік Євгенії – ред.] працював на заводі в Кривому Розі. Місто постійно обстрілювали, завод закрили, тож він перейшов працювати в гірничний видобувний комбінат. Туди сталося влучання. Згодом під час обстрілу постраждав і будинок, де він орендував квартиру. У той момент Геннадій вирішив, що потрібно йти воювати й зупиняти всі ці злочини, не чекати повістки. Так він потрапив у навчальний центр. А після присяги – у Бахмут.

 

Стосунки, що переросли в шлюб 

Ми познайомилися якраз, коли Геннадій проходив підготовку. Почали з листування в інтернеті: він написав, я відповіла. Був дуже обережний, спокійний, не тиснув. За кілька днів ми зідзвонилися. Я знала про його військову службу, але підтримувала й пишалася таким вибором. Для мене справжній чоловік – це той, хто в час війни бореться й зупиняє ворожу навалу.

Ми довго спілкувалися. Зустрілися офлайн, коли підрозділ Геннадія був на передислокації в Дніпрі. Тримали контакт і коли він з побратимами поїхав. Навіть на нулі, коли я розуміла, що коханий буквально в пеклі. І навіть у ті короткі хвилини зв’язку Геннадій чуйно поводився, запитував, як справи, як робота, як я почуваюся.

Одружилися ми швидко. Бо це ж війна. Чоловіку важливо знати, що його чекають удома й у нього є опора. Я розуміла це й тоді, і тепер. Зараз ми вже півтора року разом.

 

Життя поміж фронтом і тилом

Війна й служба мого чоловіка найбільше вплинули на наше самопочуття, бо обоє маємо розхитані нерви. Загалом у зоні бойових дій Геннадій міг залишатися на зв’язку завдяки старлінку, але коли йшов на завдання, зникав на кілька днів. Це, мабуть, найважче – працювати й не думати ні про що, аби тільки кохана людина виявилася жива. Чекати повідомлення чи дзвінка. Я всюди була з мобільним, щоб раптом чогось не пропустити. Зрозуміти це могла тільки найкраща подруга, коли її чоловіка перевели на нуль, – тепер вона так само не може випустити телефон із рук.

Я добре пам’ятаю дні, коли Геннадій отримав поранення. Напередодні він мені зателефонував, розповів про дуже важку ситуацію. Нервував він, а я з ним. Пізніше поділився, що його штурмовий підрозділ іде в посадку на допомогу іншому – піхотному. Пообіцяв мені за два дні телефонувати. А вже за добу я отримала дзвінок у Signal. Підняла слухавку й почула: «Сонечко, мені відірвало руку», – і далі він не зміг говорити. Я спробувала додзвонитися ще раз, попросити медсестру до телефона й так дізналася, що Геннадія перевели в Новомосковськ, недалеко від мене. Швидко зібрала чоловікові речі й поїхала. Уже далі дізналася, як усе сталося: по ним працював танк і влучив снаряд. Перші дні Геннадій не пам’ятав, що саме сталося, а коли почав згадувати, ми зрозуміли: це щастя, що коханий вижив.

Напевно, це звучатиме погано, але попри шок я не плакала. Мені було просто не до того. Коли приїхала до Геннадія, він боявся моєї реакції. Але для мене ампутація не вирок, це не про зміну людини всередині. Так, я хвилювалася за чоловіка, але намагалася не показувати йому цього. Ми щодня робили селфі, деякі я публікувала в інстаграмі. Я нахилялась і прикривала ампутовану руку, забинтовану рану, намагалася в такий спосіб підтримати його. 

 

Шлях реабілітації, який насправді тільки почався 

Поранення було важке, але ми цього спочатку не розуміли. Потім виявилося, що нас чекає дуже довгий шлях. За тиждень евакуаційним потягом Геннадія відправили в головний військовий госпіталь від Міноборони в Києві. Багато операцій, далі реабілітаційний центр під Києвом, пізніше – інший центр у Львові. Моє життя проходило в потягах і в дорозі: Київ, Дніпро, Львів. Напевно, могла б уже працювати на вокзалі й ділитися інформацією про всі потяги. [сміється]

Із самого початку Геннадію дуже не подобалося, щоби я його годувала чи перевдягала. Він погано почувався через залежність від кого-небудь, тому вчився все робити сам однією рукою. Тепер навіть підстригтися може самотужки. Допомагає мені готувати, поступово почав мити посуд, пилососити, навіть носити сумки з крамниці. Так, є речі, які він не може зробити досі, але їх постійно меншає. А ще ми підлаштовуємо свій побут: наприклад, я почала робити заготовки для канапок, тож коли в мене були лекції, він міг сам зробити собі чай чи каву і щось перекусити.

Ми чекаємо на протезування за державні кошти, але протези, які дозволять якісно замінити руку, – це непросто. Особливо, коли ампутація висока. В Україні всього кілька спеціалістів, які займаються саме таким протезуванням, і до них чимала черга. Але ми одразу робили необхідні перші кроки: погодилися на лікування в одного з таких лікарів, консультувалися, їздили й в інші протезні центри в Україні. Закордонних програм підтримки у той час не було, але одного разу нам зателефонували з Києва й запропонували остеоінтеграцію – вживлення протеза в кістку. Це інноваційний метод, який відбувається в кілька етапів і після якого можна протезувати. Власне, зараз ми саме на цьому етапі.

 

Відновлення не лише ззовні, а й зсередини

У перші дні після ампутації мій чоловік мав дуже пригнічений стан. Йому було фізично боляче, страшно бути не прийнятим. А ще він боявся втратити мене й наші стосунки. Інколи настрій поліпшувався, як-от тоді, коли ми робили щоденні селфі. Але з поїздкою до Києва все погіршало, особливо, коли мене не було поряд. Попри все я намагалася наповнювати наш час активностями: дивитися фільми, багато гуляти. А на відстані ми вигадали собі спільну розвагу – граємо разом в онлайн-гру. Ще я підшукала фізичні вправи, де не треба задіювати обидві руки, і спонукаю займатися разом. Постійно жартую: мене нічого не цікавить, нам ще купу планів виконувати.

Але були й сумні випадки. Наприклад, проблеми з пам’яттю, які певний час частішали. Ми могли йти в крамницю, і Геннадій запитує, де ми й куди прямуємо. Або забувати мої слова. А ще було сильне роздратування. Часом мені самій доводилося кричати, щоб зупинити його. Коли ж ці приступи припинялися, чоловік міг навіть погано пам’ятати нашу сварку. Тоді я сказала, що з цим потрібно щось робити. Геннадій більше не міг мені заперечити, і ми таки звернулися до психіатра. Той підтвердив: така поведінка – це прояви контузії. Лікар призначив препарати, до яких теж треба було звикнути.

Цей період для нас обох був надважкий. Специфічні препарати й утрата памʼяті накладались одне на одного – і мені доводилося бути для коханого провідником і водночас буфером. Це виснажувало фізично й особливо морально. Але ми впоралися. Я впоралася. І пишаюся тим, який шлях ми здолали разом. Увесь цей час я намагалася й давати раду з власним самопочуттям, бо коли на тебе кричать ні за що, ти не розумієш своєї провини. Відганяла від себе погані думки, а моя найкраща подруга стала для мене великою розрадою. Тоді я сама звернулася по допомогу до психолога, спробувала арттерапію, виплескувала свої емоції.

 

Пошуки розради для себе 

З часом я ініціювала групу підтримки для партнерок військових. На той короткий період ця група чудово виконала свою місію. Вона допомогла мені самій. Наприклад, деякі жінки припинили мене засуджувати, бо більше дізналися мою історію. Навпаки, з’явилося співчування, зацікавлення моїми справами. Таке спілкування дало зрозуміти: ми не вороги, ми в одному човні. І якщо наші чоловіки об’єдналися на фронті, отже, і ми маємо бути заодно тут, у тилу.

Крім такої буквальної допомоги, мені помічним стало навчання на курсі з SMM від Projector Foundation – програмі грантів для навчання партнерок військових. Інша партнерка військового, з якою я на той час мешкала, поділилася новиною про стипендії на навчання від фундації. Я вирішила податися, пошукати підтвердження для себе, що саме така зміна професії справді мені потрібна. І хоча все нове лякає, але я йду вперед, попри страх.

Тут я почувалася безпечно. Через війну мені стало важко спілкуватися з жінками, чоловіки яких не служать. Бо мій коханий обрав один шлях, і моє бачення життя в країні різниться з іншими. За звичайних умов навчання в групі я, напевно, була б роздратована й думала не про навчання. Тут же я розуміла: дівчата можуть не встигати; я збагнула, чому так відбувається, адже в когось була маленька дитина на руках, а в когось поряд чоловік-ветеран. Та насправді ми не говорили на ці теми, але мовчазне розуміння сильно підтримувало.

Узагалі мій освітній шлях починався з педагогічного коледжу, де спочатку мала стати вихователькою-логопедом, але за два роки на заочному взялася за фах вчительки молодших класів й образотворчого мистецтва. Я пригадую, що колись обрала коледж, бо вже в 9 класі нудилася в школі й думала про психологію, а зрештою аж до поранення чоловіка останні 10 років працювала кухарем. Якось потрапила в кейтеринг і просто здобула там усі можливі знання.

Любов до готування в мене є й досі, і, попри все, я хотіла б повернутися до цієї справи. Бо якщо ти одного разу потрапляєш на кухню, ти тут приблизно назавжди. Водночас робочі зміни кухаря можуть тривати 14–15 годин, тому працювати в цій сфері після травми Геннадія я не можу. Натомість SMM для мене став тією професією, у якій можеш працювати навіть удома, а ще це зрозуміло, бо всі ми сьогодні добре знаємо соцмережі.

Мені подобається аналізувати, систематизувати інформацію, розбиратися в чому-небудь. SMM про такі процеси, зокрема, тож мені було цікаво зануритись у цю систему. У підлітковому віці мама брала мене на лекції з маркетингу, і мені ще тоді сподобалася вся ця індустрія. А тепер із цими знаннями я можу, наприклад, працювати SMM-менеджеркою якого-небудь закладу або ж відкрити заклад і розвивати його зі знанням роботи в соцмережах.

І так, у нас масштабні плани: доробити вдома ремонт, щоб для Геннадія все було зручно. Придбати автомобіль, бо їздити нашими маршрутками незручно навіть без ампутованої руки. І, звісно, відкрити свою спільну справу. Чоловік під час реабілітації вже проходить навчання, трохи практикується, просить облаштувати робоче місце після його повернення. Ми хочемо відкрити офлайн-бізнес – доставку суші, а пізніше і власний заклад. Геннадій не та людина, яка буде сидіти вдома. А я тим часом хочу практикуватися, навчатися, набиратися досвіду. А ще ми хочемо власний будинок, щоб завести дітей і мати достатньо простору для всіх нас. І, звісно, ми мріємо про відпустку, бо останній рік нас сильно втомив.

 

 

Поради іншим партнеркам військових 

Прийняти вибір людини. Я сама хотіла йти служити, але чоловік відмовив. Коли ж він отримав поранення, то таке питання зникло саме собою: мене просто не взяли б на службу. Та все ж, якби фронт дійшов до нашого міста, Геннадій нікуди не поїхав би. А я кажу, що в такому разі піду з ним, буквально подаватиму патрони.

Вірити попри все. І зберігати спокій. Навіть у короткі хвилини розмов із фронту чоловіки відчувають хвилювання. Але будь-яке поранення не вирок. Так, війна і травма змінює вас обох, але віра в коханого, у себе, у ваші стосунки зможе здолати все.

Не займатися самопожертвою. Бо в критичні моменти можна зламатися й, навпаки, стати тягарем. Спорт, спілкування, психологічна підтримка, хобі, особливо фізичні – усе це допоможе відновити сили.

Думати про майбутнє. Бо поки ти тривожишся, що попереду все погано, ти забуваєш, що майбутнє настає ось уже. І на зустріч у поганому настрої майбутнє точно не заслуговує.

Текст створено в межах проєкту «Партнерки. Взаємна опора»

ФОТО: Михайло Палінчак, ТЕКСТ:Тоня Чундак