Залишити влаштоване життя, раптом змінити професію й поїхати на рік чи два працювати сільським учителем звучить, може, і романтично, але не дуже легко. Як мінімум для цього треба пройти кілька етапів відбору, а як максимум – перевернути власне життя й життя своєї родини. Але охочих не так мало: свою спільноту вони називають «когортою» й здебільшого залишаються працювати в сільських школах не лише на один рік.

Амбітну мету «подолати освітню нерівність» ставить перед собою освітня програма  Teach for Ukraine («Навчай для України»). У команді кажуть, що між учнями сіл і великих міст – близько 2,5 років розриву в засвоєнні шкільної програми. За підрахунками команди, у сільській місцевості живуть 1,2 мільйона дітей, а менше 10% українських учителів мають вік до 30 років. За умовами програми, учасники мають не лише рік чи два викладати в сільській школі, а й зробити разом з учнями чи громадою позакласний проєкт.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова поговорила з учителями, які наважилися взяти участь у програмі й уже закінчують навчальний рік, про те, як встановити кордони, якщо ти молодий викладач, чому бути вчителем – це не лише про уроки і що треба зробити для того, щоби професія вчителя стала більш популярною.

 

Учити толерантності й колоти дрова: колишня працівниця банку викладає математику у Великій Димерці

Софія Мишелова описує свою освіту як «чисту математику», закінчувала КПІ й університет Шевченка, а далі працювала в банку в роздрібних ризиках (потрібно вирішувати, чи можна надати людині кредит, під які відсотки й на яких умовах).

На якому життєвому етапі подала заявку?

Насправді моя мотивація досить егоїстична – хочеться жити в суспільстві, де кожен відчуває вплив на державу й не байдужий до неї. Ми всі впливаємо на життя одне одного, коли робимо вибір якимось способом, наприклад, долучаємося чи не долучаємося до політичного життя.

 

На програму я подалася ще у 2022 році, за місяць до повномасштабної війни, навіть встигла пройти етап інтерв’ю. Це був період максимально комфортного й стабільного життя: є хороша робота, добре платять, стабільні стосунки. Нудне життя, яке захотілося перевернути. Після повномасштабної війни моя заявка стала ще більш актуальна, бо на той момент свого життя (весна 2023 року) я думала або армія, або освіта. І поки я тиждень чекала результатів відбору, також шукала вакансії у війську. Думала, якщо не візьмуть у програму, то не зможу сидіти на місці, комфортно живучи життя.

Програма здалася ідеальним вибором у той момент, і вона була легким входом в освіту. Бо іноді змінити роботу може бути складно без підтримки й додаткового навчання. Учителювання – це більше, ніж повна зайнятість, але я не зовсім звільнилася з роботи (ми окремо про це домовлялися з командою Teach For Ukraine). Я можу переглядати це рішення, якщо бачу, що з чимось не справляюся, але програма зараз у мене в пріоритеті.

Літній інститут (останній етап відбору) дуже допоміг. Це було інтенсивне навчання, два тижні онлайн по шість годин щодня, а потім ми три тижні жили в Ірпені, з яких два працювали з дітьми, по три заняття на день. Це було без домашки й контрольних, але можна було отримати зворотний зв’язок від менторів, як краще працювати, чого ще можна повчитися. Літній інститут – це більше про психологію взаємодії з дітьми (далі методисти вже навчать викладати свій предмет).

 

А що з побутовими умовами?

У Великій Димерці живе 10 000 мешканців, а у Великодимерському ліцеї – півтори тисячі людей. Це село дуже схоже на моє рідне, що на півдні Одещини. Хоч там і живе на половину менше людей, схожість є в тому, як люди говорять, поводяться, які життєві цінності мають.

Велику Димерку окуповували росіяни. Зі школи багато вкрали, але все вже відновили. Для людей це непрожита травма: вони здебільшого не говорять про час, коли село було окуповане. Особливо травматичний досвід у тих, хто не виїздив під час окупації. Хоча іноді людей і можна вивести на розмову.

Адміністрація школи запропонувала нам із колегою гуртожиток, ми самі також шукали житло. Зрештою знайшли приватний будинок, який орендуємо вдвох. З опаленням прям важко, бо твердопаливний котел. Одного разу нам привезли непоколоті дерева й довелося колоти самим. Також таке опалення означає, що вогонь треба постійно підтримувати, а ми не можемо цього робити вночі. Тому зазвичай до школи ми збираємося зранку в холоді. 

Такі умови не в усіх, у людей у селі є й газові котли. Є труднощі й з водою. У нас є бойлер, але вода не придатна для того, щоб, наприклад, чистити зуби, білий одяг не можна прати. 

Зі мною живе кіт, якого я взяла з Києва. Також із нами живе собака власників будинку. Щовихідні я їжджу на електричці до Києва. Загалом реально їздити туди й назад щодня, але це важко. Також я вважаю, що, перебуваючи саме в громаді, досліджуючи її, комунікучи з учнями поза школою, ти більше проймаєшся цією атмосферою, розумієш їхні потреби, можеш стати ближче й краще зрозуміти їх на емпатійному рівні.

 

Як тривала адаптація

Вересень – це був жах. Я приїздила додому з занять о 13:00, лягала спати на кілька годин, потім прокидалася й готувалася до наступних уроків. Було дуже важко: багато нових людей, потрібно запам’ятати імена. Я ще сама інтровертна людина й виснажуюся від соціуму. А тут ти один дорослий, відповідальний за весь процес.

Останні два тижні вересня – це була ще й сесія в університеті. Я здобуваю педагогічну освіту в університеті Грінченка (учасники програми можуть здобувати її паралельно з викладанням, якщо немає педагогічної складової в дипломі). У мене в університеті була педагогічна практика, але я вирішила ще повчитися, бо в нас не було вікової психофізіології дітей. Зараз викладаю лише в одній паралелі, восьмі класи, тож можу дослідити психофізіологію дітей певного віку.

Одразу після школи треба було підключатися на пари до 20:00 чи 21:00. Можна було взяти відпустку, але не хотілося, бо довелося це робити лише за два тижні після того, як я познайомилася з дітьми. 

Перший семестр я просто прожила, а в другому вже почала працювати як досвідчені вчителі. Зараз можу працювати до 18:00, проводити додаткові тренінги для вчителів, і мені нормально. 

Як водночас дотримуватися календарних планів і робити предмет цікавим

Математика – непростий предмет. У початковій школі ще можна робити якісь кольорові, більш практичні завдання, а у восьмому класі через брак часу іноді доводиться йти в абстракцію. Часто люди не можуть зв’язати те, що відбувається на математиці, із реальним життям. Наприклад, задачі з геометрії на пошук площі чи периметру можуть знадобитися, коли робиш ремонт і вираховуєш, скільки потрібно лінолеума, шпалер чи плінтуса для кімнат різної форми.

Загалом я полегшую вимоги й програму, ми не йдемо по всіх завданнях високого рівня. Якщо це завдання на побудови, то ми вирізаємо й розрізаємо ці квадрати й трапеції, складаємо їх в інші фігури. Вирішувати задачі – це було би швидше, але за допомогою таких завдань учні можуть самі дійти до того, чому формула саме така. 

Коли ми вивчали синуси й косинуси, я одразу сказала: «Дуже велика ймовірність, що ви не будете використовувати це в житті й воно вам не знадобиться». Бо це правда. Для чого ми це вчимо? Щоби тренувати мозок, щоби він потім на цих нейронних зв’язках міг вирішувати проблеми в реальному житті.

У мене досі немає відповіді, як залучити всіх. Іноді дитина навіть не хоче дивитися й читати. Але я максимально стараюся, роблю посильні завдання, іноді трошки з викликом.

Якщо багато дітей хворіють або якщо тривога до 8:00, ми навчаємося онлайн. Якщо тривога під час навчального процесу, то йдемо в укриття, але навчання не продовжуємо: дуже багато дітей. Укриття підходить за нормами, але там дуже тісно й займатися неможливо. Тому ми просто сидимо. Я принесла в укриття плейстейшн, настільні ігри, а також прошу дітей скачувати математичні ігри на телефон. Іноді ми так сидимо кілька годин поспіль. Таким способом Росія забирає в нас освіту.

Як вибудувати кордони з дітьми, якщо ти молодий викладач?

Складне питання. Я не відчуваю, що учні не сприймають мене як вчительку. Можливо це пов’язано з їхнім віком – 13–14 років. Зі старшими учнями в мене також дружня комунікація, вони можуть звертатися до мене на «ти» (але я в них не викладаю, лише на позашкільних активностях).

Я вважаю, що учнів треба поважати як людей і не ставитися до них як до тваринок, яких треба надресирувати. Вони особистості, а я тут для того, щоби задовольнити їхні освітні потреби (навіть якщо вони про це ще не знають). Одне з моїх правил – це взаємоповага всіх до всіх, не лише учнів до вчителя. 

Також важливо бути максимально чесним, говорити, якщо щось не окей, якщо поведінка учнів не влаштовує. І формулювати це через свої потреби. Тобто не «ти поводишся погано», а «мене це не влаштовує й ось чому». Якщо підійти до викладання з дуже людської сторони й показати, шо можна спілкуватися інакше, не криком, то вони, учні, і між собою починають інакше спілкуватися.

 

 

Чому важливі позакласні активності

Ще в першому семестрі ми почали збирати дітей на кіноклуб – перегляд фільму в укритті. Іноді ми граємо в настільні ігри чи невеликими групами їздимо на екскурсії. 

Найчастіше такі активності ініціюю я. Наприклад, фільм не вимагає великого залучення, просто треба його обрати й надіслати оголошення в чат. Якщо екскурсія, це більш відповідально, тому я беру лише тих, у кому впевнена, що вони чогось не начудять і мені не доведеться із цим розбиратися. 

Наприклад, нещодавно ми їздили на показ фільму в Київ. Учні захотіли провести показ і в нашій школі. Я їм сказала, щоби вони самі запитали в організаторів, чи можуть ті дати нам стрічку напрокат, щоби саме вони цим зайнялися, а не я. Це активне залучення, а не пасивне споживання, і впливає не лише на навчальний процес, але й на розвиток м’яких організаторських навичок – вони розуміють, що можуть сказати про свої потреби і що їх можуть почути.

Позакласні активності – неформальний простір, де ви можете побудувати стосунки. На уроках цього простору може бути замало, на перервах також. А під час позакласної діяльності діти можуть більше дізнатися про вчительку як про людину, а не як про підручник чи провідник. Ви проводите з ними більше часу, більше годин, а іноді навіть днів.

Це дуже сильно впливає на побудову стосунків й освіту. У мене є кілька учениць, у яких не дуже сильні знання, але завдяки побудові стосунків, тому, що хочуть бути поряд, вони ходять на додаткові й поліпшують свої знання. Плюс виконують ті завдання, які я даю на уроках. Якщо зі мною як із людиною комфортно, то вони намагаються не підвести мене, не засмутити й виконують завдання, які я даю.

Що найбільше тішить у роботі

Мене найбільше мотивує, коли я бачу не лише академічний розвиток, а й розвиток як особистостей. Учні дуже стрімко змінюються. Приємно спостерігати, як їхні думки, які я часом вважаю ред флегами, стають думками дорослих людей, які вийдуть у соціум і не будуть порушувати кордонів інших людей. Бачити, як формуються хороші цінності на практиці.

Наприклад, ред флеги для мене – це сексизм чи токсична маскулінність. На 8 Березня учні-хлопці спитали в мене, чи я феміністка. Я сказала, що так, а вони сприйняли це, як образливе слово й почали чіплятися до дівчат із цим запитанням: «А ти феміністка?» 

Я підготувала спеціальний урок, де розказала про жінок в освіті й науці, про Юлію Здановську – учасницю «Навчай для України», яку вбила Росія. І почалися стандартні схеми: «Ви розказуєте про жінок й утискаєте чоловіків». Вони нахапалися цього гендерного виховання, але ж люди бувають різні: якщо ти дівчинка, ти не зобов’язана щось робити. Так само й хлопці. У нас в укритті висить плакат: «Плакати нормально, і хлопцям також».

Або ще один приклад. Одного разу хлопці бушували на уроці й потім домовилися грати в мовчанку, щоби не заважати вчительці. Вони сказали: «Хто першим заговорить, той гей». Ми почали з ними розбиратися, що в цьому поганого. І вони відповіли, що бути геєм погано тому, шо геїв ображають. Тепер вони так не називають одне одного. До речі, я ношу на одязі ЛГБТ-значки, щоби показувати своє ставлення до ЛГБТ-спільноти.

Також сильний ред флег для мене – це російська мова. У селі зазвичай із цим проблем немає, усі розмовляють українською й трошки суржиком. Але російська залишається в TikTok чи «Слові пацана». Коли я чую російський контент на перерві, то прошу вимикати. Учні вже навчилися аргументувати, кажуть, що росіяни не отримують монетизацію або що це відео українця російською мовою. Тому я йду до них не через те, що ми платимо гроші Росії, а кажу, що вони мізки собі засмічують: замість того, щоби дивитися якісний український контент (чи контент англійською), вони дивляться щось тупе й російське.

Чому вирішили запустити проєкт для вчителів

У мене була ідея створити проєкт не в школі, а для всієї громади – таке собі антикафе з настолками й переглядом кіно для всіх охочих. Але це виявилося важко втілити. Необхідно проводити дослідження, чи справді люди цього потребують, а для цього треба говорити з ними про їхні потреби. А як про це говорити, якщо людей ніколи про це не питали?

У школі трохи більше, ніж сто співробітників, і вони радо приймають ідеї. Хтось каже: «Навчіть нас чогось». Хтось багато навчається сам. Деякі навіть просять: «Підіть скажіть адміністрації з приводу такої-то проблеми. Ми не можемо, бо ми вже так звикли й нас не будуть слухати». Ми з колегою ніби тимчасові люди в цій школі, які дивляться на все збоку. Нам не так страшно зруйнувати стосунки, якщо зробимо зауваження адміністрації (хоча вона максимально відкрита до наших ідей).

З більшістю колективу можна поспілкуватися більш неформально. Утім ми з колегою помітили, що зазвичай учителі спілкуються переважно з дітьми, а одне з одним – не так часто, тому вирішили робити проєкт із навчання вчителів. Під час тренінгів щотижня ми ділимося інструментами, які використовуємо в роботі для того, щоби її полегшити. Це, наприклад, Kahoot, або платформа для автоматизовних контрольних, квізи для вивчення мови чи термінів, платформи, які іноді використовують у бізнесі або для гейміфікації навчального процесу. До того ж, коли всі вчителі використовують плюс-мінус однакові інструменти, учням легше з ними працювати.

Зазвичай, щоби розібратися в цих інструментах, потрібен час, тому простіше користуватися вже тим, що налагоджене роками. І вчителі потребують підтримки, щоби провести нові активості. Ми хочемо, щоб інші вчителі також проводили тренінги, але поки що лише ми з колегою це робимо.

 

 

Що зрозуміла за цей рік

Цей рік був стрімким ростом. Більш стрімким був, певно, на першому році навчання в університеті, коли змінилася обстановка й треба було поглинути одразу багато інформації. 

У цій програмі постійно рефлексується ріст, у нас є регулярні зустрічі з менторами. І це основна цінність – постійно думати про те, що ти робиш, як ти це робиш і як можна зробити краще. Передусім розвиток особистості. У програму можна йти й для того, щоби прокачати себе, розвинути комунікативні й соціальні навички, посунути свою інтровертність. Тому я залишаюся на другий рік. Це буде не такий стрімкий ріст, а більш комфортний, але це класно.

Не думаю, що мій спосіб життя кардинально змінився через сферу роботи. Якби я працювала в київській школі, це була б така сама зміна способу життя. Учителювання – це прекрасна робота, де можна бачити швидкі й нешвидкі результати років за десять.

Єдиний мінус – зарплата. Якби за цю роботу добре платили, то не було би проблем із кадрами й необхідності брати на роботу невмотивованих людей. Це велике навантаження, постійна взаємодія з організмами, які формуються. Спостереження за тим, які вони безпосередні, ще не загнані в соціальні межі. 

Залишитися на другий рік я вирішила й тому, що хочу розвивати себе в більш комфортних умовах, і тому, що наступного року мої восьмі класи будуть випускними – я не хочу передавати їх іншим учителям. Але розумію, що не треба приносити себе в жертву, треба завжди шукати власну мотивацію, бо без неї далеко не поїдеш. Перед тим, як піти на другий рік, ще потрібно пройти співбесіду, де школа й команда «Навчай для України» оцінять результати моєї роботи.

Якщо хтось сумнівається, чи треба подаватися чи ні, то треба спробувати. Ви на будь-якому етапі можете відмовитися, якщо щось не подобається, і поставити стільки запитань, скільки потрібно. Навіть для тих, хто пішов із програми, це хороший досвід, який їх розвинув. «Навчай для України» – потужна спільнота, де можна навчитися й відчувати підтримку. Це люди з різними досвідами, але зі схожими цінностями. Разом ви народжуєте глобальні ідеї, які можуть піти далеко поза школу. Ви можете розвиватися в різних напряма і, можливо, за 20 років побачите, як хтось із ваших учнів зробив щось грандіозне, і подумаєте: «Мій вплив тут теж є».

 

Подкаст «Святі Петрівці», біологія з ветеринарним ухилом й англійська мова від колишньої співробітниці Apple

Ганна Здор й Алла Шахова познайомилися в літньому інституті «Навчай для України» в Ірпені, а тепер удвох закінчують навчальний рік, викладаючи в Петрівському ліцеї в селі Старі Петрівці. На Zoom вони підключаються після останнього уроку зі шкільного музею, довкола бігають діти.

Учителька біології, 27-річна Ганна Здор – ветеринарка, до програми «Навчай для України» працювала в київських приватних клініках, за освітою – ветеринарна лікарка екзотичних тварин.

Викладачка англійської мови, 28-річна Алла Шахова за спеціальністю – інженерка машинного морського транспорту, але два роки пропрацювала в продажах Apple в Україні. 

– Я працювала на посаді shop leader у точці Apple на Шулявці в «Космополіті», займалася всім, починаючи від перемовин із дистриб’ютором і закінчуючи спілкуванням з клієнтом і підвищенням продажів, – розповідає Алла. – За кілька місяців до повномасштабної війни в нас був зідзвон із security-командою зі США. Вони почали вивозити команду за кордон. Через сімейні обставини я не хотіла залишати країну. Нас залишилося двоє з команди, а було близько тридцяти. Зрештою Apple вирішив, що не хоче залишатися в Україні. І тоді я зрозуміла: якщо зараз не повернуся до програми «Навчай для України», то навряд чи колись ще це зроблю.

На якому життєвому етапі подали заявку?

ГАННА: Мене не дуже влаштовувала стара робота, я думала, чим хотіла би займатися ще. Хотіла якось волонтерити, робити щось на місці. І тут мені спрацював таргет у Instagram. Я вирішила подати заявку, бо основний напрям програми – забезпечувати рівність у школах, сільські школи трохи не дотягують до міських. ЦЕ ТЕЖ ПЕВНЕ ВОЛОНТЕРСТВО – ПІДНЯТИ ОСВІТУ. Я сама з села Рівненської області. До цього лише проводила кілька екскурсій для дітей. Подумала, що просто спробую податися на перший етап, і так доросла до літнього інституту.

Ганна Здор

Алла Шахова

 

Алла: Про етапи дуже влучно! Етап за етапом я була впевнена, що не пройду, але щось пішло не так і ми вже тут майже рік. [усміхається] Я про програму знала дуже давно, знайомий розповів ще років п’ять тому. Завжди хотіла потрапити, але була достатньо непогана робота, мене все влаштовувало. А ще я думала, що недостатньо доросла до того, щоби розказувати й показувати щось дітям. Раніше я вже працювала з підлітками в громадських організаціях, у кемпах. Але туди зазвичай приходять із певною метою, заповнюють заявку. Тож мені було цікаво, чи зможу я щось зробити з дітьми, які не суперзацікавлені. 

Як готували до роботи в літньому таборі?

Ганна: Ми розуміли, що половина дітей узагалі не знають, що таке школа через коронавірус і війну, їм важко 45 хвилин на чомусь концентруватися. Після частини з менторами ми мали проводити власні уроки в співпраці з ліцеєм Ірпені, потім ходили на уроки колег. Були страхи, ким я буду, стендапером чи педагогом, коли вперше зайду в клас? Але літня школа допомагала роззнайомитися й побороти ці страхи.

Алла: Зазвичай я достатньо скептично ставлюся до всього теоретичного й насиченого розумними словами, але практика була достатньо цікава. Але знову ж таки це про дітей і їхніх батьків, які заповнили анкети, тому хоч трішки вмотивовані. У літньому інституті ми також познайомилися з когортою [так учасники програми називають спільноту «Навчай для України»] і зрозуміли, хто куди поїде. Стало трошки легше, бо ми не знали цього до останнього: хтось міг відмовитися від участі на кінцевому етапі.

Ганна: Після того, як дізналися, у яку школу їдемо, був невеликий метч з адміністрацією. Ми запитали те, що нас дуже тривожило, як вони ставляться до татуювань, чи буде нам де жити.

Алла: Ми уявляли, що адміністрація – дорослі виважені люди, які скажуть: «Ніяких смішнявок і подкастів». Але після спілкування ми побачили, що з цим проблем не буде й будь-яку ідею підтримають.

 

«Очікування і реальність» 

Алла: «Навчай для України» апелює до того, як це класно – бути молодим учителем, що всі діти на нас чекають і вишикуються в чергу.  Але ми не побачили суперпієтету, бути молодим учителем недостатньо для дітей.

Я ніколи в житті не жила в невеликому селі, завжди у великих містах, тому було багато стереотипів. Переживала, що не буде проєкторів і доведеться пояснювати все на пальцях. Але тут ледь не в кожному класі інтерактивна дошка й проєктор.

Ганна: Ми очікували, що приїдемо в суперсільську місцевість, бо є співкогортяни, у яких немає тих самих проєкторів і навіть не вистачає підручників у деяких класах. Але побачили великий контраст: у когось із дітей iPhone, а хтось може взагалі не мати телефона. І їх потрібно об’єднувати.

Також на початку навчального року вийшло так, що ліцей об’єднався, звели два колективи з двох шкіл Нових і Старих Петрівців (у Старих велика школа й непогане укриття, а в Нових – дев’ятирічна школа й укриття немає). Тож діти ходять у дві зміни. 

Були побоювання з приводу нового колективу: і так нові люди, а тут ще й ми зі своїми ідеями. Мені здається, ми трохи напружували колектив, але все обійшлося. Це прекрасні люди, немає стереотипних викладачів, які кажуть: «А голову ти вдома не забув?»

У вас усе ще є ентузіазм?

Алла: Не можу сказати, що ми ті люди, які їхали сюди з наміром змінити всю освіту України. Не їдьте так – це катастрофа. Бо багато наших колег їдуть капець заряджені, а за місяць вмирають, бо все не так, як вони собі уявляли. Але ви можете вплинути на певних дітей і ваші уроки зможуть запам’ятатися. Нас врятувало те, що ми були реалістами. 

Попри це, за рік наш ентузіазм не видихнувся, він просто став більш приземлений. Перші три місяці я хотіла зливатися через те, що постійно хворіла, причому не просто пчихала, це була історія про затяжні бронхіти. Суперзаряджена два-три тижні, а потім злягаю. Зараз стало легше. А загалом перед тим, як подаватися на програму, раджу всім прокачати імунітет.

Ганна: Тим, хто обирає цю професію, потрібно давати собі час. Спочатку хотілося встигнути все, але з часом зробили ставку на проєктну діяльність, знайшли однодумців – і стало легше.

Загалом усе, що ви чули до про те, що діти будуть тягнути з вас енергію, множте на 10500. Дітей багато, і вони все сприймають по-різному. Інколи хочеться, щоби всі були відмінниками, але це так не працює. Більшості в класі не потрібен ваш предмет, «треба вчити математику, бо вона важливіша». Варто розуміти, що ви щоразу будете стикатися з цим розчаруванням. Тому даєте, що можете, а діти це приймають. Усіх навчити не можна, але можна довести до певного рівня.

Алла: Будь-який учитель, який хоче щось змінити, має орієнтуватися на певних дітей, і це не історія про «любимчиків». Просто ці діти більше дослухаються, сприймають вас як ментора. Якщо є кілька таких дітей, то можна починати з ними щось робити. А потім несподівано підключаються й інші. Буває таке, що дитина на початку року не говорила, а потім починає інтерв’ювати людей для подкасту.

 

Як запустили подкаст (і чому «Святі Петрівці»)

Ганна: Спочатку нам впала в око бібліотека, яка ще має радянські мурали, закриті шторкою. Ми хотіли це змінили й організувати простір для дітей. Але потім усе-таки вирішили робити подкаст, в Алли Анатоліївни був невеликий досвід – вона знала, як їх записувати й запускати на платформах.

Назва «Святі Петрівці» ніяк не стосується релігії. Просто нам потрібна була така назва, щоби ніхто не образився, бо в подкасті брали б участь два села – Старі й Нові Петрівці. Ми навіть на сайти заходили, дивилися, як виникли ці два села, що між ними спільного. А потім подумали, чому б не «святі»? Ця назва була би своєрідним об’єднанням.

Алла: Щоб не образити два села, додали трошки святості. І назва унікальна, запам’ятовується, це добре для просування.

Ми хотіли робити те, щоб як мінімум рік нам подобалося й не напрягало. Перший епізод ми записали самі, далі хотіли запрошувати дітей. Ми розраховували, що проєкт буде розростатися, і діти самі будуть займатися записом інтерв’ю й монтажем, але навіть не думали, що до нас у гості можуть приїхати круті блогери. 

Зараз більша частина роботи на дітях: запис, соцмережі, маркетинг. Дай Бог здоров’я Владіку, який нам монтує це все. Зараз над подкастом працюють шість дітей із сьомого, восьмого й дев’ятого класів.

Але щоб залучати дітей, треба мати достатньо сформовану ідею, якісь напрацювання. Якщо все одразу скидаєш на дітей, то шанс того, що все виллється в готову концепцію, дуже малий. Тому мають бути принаймні перші ознаки проєкту.

ГАННА: Як і на уроках, з дітьми не працюють питання «А що би ви хотіли?» Спати, бігати, їсти й грати в Kahoot, бажано на вулиці. 

АЛЛА: Це як із компанією друзів: не збереш доти, поки не скажеш: збираємося в цей день і в цьому місці. Якщо цього не сказати, можна збиратися ще кілька тижнів.

ГАННА: Я була здивована, коли побачила, що діти почали активно працювати, вони відчувають за це певну відповідальність. Монтажер здає всі випуски вчасно, дівчата пишуть такі пости, що й перевіряти не треба. Вони повністю автономно існують, як мінікомпанія. У мене в досвіді було лише: «Вчитель сказав, що треба з’їздити на олімпіаду, буде сертифікат». А в них необмежене мислення, вони можуть бачити перспективи й запросити відомого блогера, навіть якщо в подкасту лише 60 тисяч підписників.  

 

АЛЛА: Також вони самі малюють і продають мерч, як-от екосумки. Це їхня ідея – не друкувати, а розмальовувати самостійно.

Заздрю людям, які потраплять сюди на другий рік. Бо тут є діти, на яких можна стовідсотково покластися. А по-друге, здається, цей проєкт має багато можливостей. Щоразу, коли слухаю наступний епізод. Наприклад, Дмитро Раєвський говорить про маркетинг, а потім це віруститься в твітері (X), це дуже мотивує. Коли бачимо, як розвивається наш подкаст, як реагують діти, які гості приходять, як падають чергові долари на Buy Me a Coffee, це нас рятує морально й фізично.

 Що найбільше подобається у викладанні

Алла: Коли діти кажуть: «Воно мені знадобиться, я відчуваю». Коли вони можуть трохи поговорити англійською. Бо найбільша проблема моєї школи була в тому, що я непогано знала граматику, але мені було дуже важко говорити. Я хочу, щоби дітям було байдуже, це Past Simple чи Perfect, а щоб вони пробували сказати щось людям.

Ганна: Коли ставлять запитання. Це не початкова школа, де вмотивовані батьки й діти, яким завжди все цікаво. Це вже підлітки, і, якщо почути від них запитання, максимально дотичне до теми, це окриляє.

Загалом зараз такі діти, що вони на вигляд можуть здаватися вже дорослими, але не треба забувати, що вони ще діти. Або навпаки, хочете п’ятому чи шостому класу щось на пальцях розповідати, а вони вам вмикають Chat GPT.

Алла: Нещодавно на подкасті була дитина з четвертого класу, яка розповідала про досвід навчання в Бельгії. І вона сказала, що їй там не дуже сподобалося, бо інші діти були «дуже токсичні». У мої 9 років такого в лексиконі ще не було.

Що зрозуміли за цей рік

Ганна: Дуже вдячна за цю можливість і продовжувала би програму, але не можу за сімейними обставинами. Це крутий досвід, і спробувати варто навіть на рік. Можливо, потім я й повернуся в учителювання.

Алла: Не жалкую про цей рік, він був і є чудовий. Але треба йти вчасно. Фінансове питання дуже важливе. Важко давати щось, коли не можеш мати звичний для себе рівень доходів. Також треба пам’ятати, що іноді контроль за всіма процесами залежить не від вас, але є великий шанс, що потрапите в класну школу, яка вас круто здивує, як здивувала нас наша. Тому, якщо у вас була ідея піти на програму, то зачепіться за неї. 

Ганна: А ще можна залишитися у випускних альбомах.

Алла: Чекаємо на випускний, щоби презентувати результати своєї роботи. Сподіваємося, можна буде привести наших дітей. Дуже круто, коли вони самі говорять про свій досвід.  

P.S.: Чому для Ганни й Алли важливо, щоб учні називали їх по батькові

Алла: З приводу цього в нас була дискусія з колегами. По батькові класно вибудовує ваші кордони й впливає на те, як себе поводять діти. Бо іноді вони  хочуть, щоби ти був їхнім кентом. «Ви чудові, я допоможу вам, чим зможу, але ми не друзі й ними не станемо, поки ми в школі». Бо потім межі назад не повернеш. Якщо стати їм другом, буде лише гірше. У вересні чи жовтні ви будете думати, що це круто, але в березні ви вже будете вважати, що все погано, бо діти вас не слухаються. 

Ганна: Особисті кордони можуть порушувати постійно, починаючи від «Поставте лайк у TikTok».

Алла: І закінчуючи «Давайте підем на перекур». По батькові, може, це відголоски «совка», але, на жаль, працює. Наші ментори з нами не погоджуються в певній принциповості цього питання, але рік у школі мені це довів.

 

 

Як у селі Головурів Бориспільського району вчити фізики і створювати з учнями власну версію «Монополії»

На аватарці 28-річного вчителя фізики Андрія Савчука його портрет, який намалювала учениця. Там учитель зображений у зеленій бандані. Розповідає, що малюнок створили під час літнього інституту «Навчай для України». Зараз Андрій Савчук викладає в Головурівському ліцеї Бориспільського району Київської області. За освітою він інженер-енергетик, але працював проєктантом промислових систем охолодження.

На якому життєвому етапі подали заявку?

Про програму я дізнався, коли ще навчався в університеті. Така можливість надихала, хотілося долучитися, але я не відчував себе достатньо впевненим і компетентним, щоби ділитися знаннями з дітьми. Це відповідальність.

Навесні 2023 року я дійшов до того, що не вивозив на роботі. Я працював дистанційно, майже всі колеги зі старого складу звільнилися. Доводилося виконувати доволі рутинні задачі, тому я ухвалив рішення, що хочу змінити сферу діяльності. І тут побачив, що можна подавати заявки на «Навчай для України». Саме не вистачало фахівців із природничих спеціальностей, математики, фізики.

Відбір був доволі ретельним. На літньому інституті, останньому етапі, була велика кількість спілкування не лише в плані навчальних сесій, а й між учасниками. Вчили й особливості вікового сприйняття, як надавати першу психологічну, а також домедичну допомогу. Це допомогло відчути, як справлятися з великою кількістю завдань у стресових умовах. І для команди «Навчай для України» це була можливість побачити, наскільки ефективно ми реагуємо, вирішуємо конфлікти й можемо співпрацювати.

 

Про Головурів більшість знає лише те, що це село в Київській області, якою була ваша реакція на розподіл?

Реакція, яку ви описали, – це й була моя реакція. Дуже зручно, що коли оголошуючи результати розподілу, роздають профайли з інформацією про місце, куди ми маємо поїхати. Там були дані адміністрації школи, невелика історична довідка, інформація щодо базової інфраструктури, як-от розклад руху маршруток із метро «Харківська». Це було саме те місце, яке я хотів: спокійно, невелика школа, де не надто багато дітей. Можна швидко запам’ятати, як кого звати.

Я викладаю фізику з 7 до 11 класу, а моя колега, яку також сюди розподілили, викладає математику з 5 по 8 клас. Зазвичай розподіл виходить по два, але іноді й по одному або по три чи чотири учасники (якщо доволі великі заклади освіти).

Із побутовими умовами нам пощастило: адміністрація нашої школи знайшла кілька варіантів житла. Ми обрали будинок, який здає в оренду наша шкільна медсестра. Це зручний й утеплений дім із газовим опаленням.

Зараз у мене своя автівка, тому з села до Києва можна доїхати за сорок хвилин. Якщо громадським транспортом, то години півтори з урахуванням усіх заторів. У Київ я вибираюся раз на кілька тижнів, бо в селі з розваг майже нічого немає. Але тут доволі велика кількість людей виходить увечері в центр, щоби пройтися, посидіти в скверику. Навколо села ліси, кілька озер – чудова природа.

Загалом для мене Київ завжди був про те, що приїхати сюди, провести час і повернутися. Я з Вінницької області, але з 2009 року жив у селі неподалік від Києва. 

«Очікування і реальність»

Розмір села – два з половиною кілометра на два з половиною кілометра. Колектив доволі молодий, школа не велика, до 20 вчителів разом зі мною й колегою з «Навчай для України». До того, як я прийшов вчителювати, фізику в школі викладали й директор, і вчителька історії, і вчителі хімії й біології. Загалом колектив максимально готовий піти назустріч і підтримати, знайти спільне ефективне рішення.

У мене були очікування, що учні сприймуть мене як: «Вау, новий вчитель, будемо робити щось класне». Але насправді реакція була без очікуваного ентузіазму: «А, новий фізик? Ну сідайте, влаштовуйтеся, сподіваємося, за рік нікуди не дінетеся». Мені й досі іноді не вистачає ентузіазму від учнів. 

Виклики в роботі є майже щодня. Найбільший для мене – налаштувати клас на роботу. Учні можуть давити на жалість, як вони втомилися, скільки сьогодні написали контрольних. Тоді я їм кажу: «Я вас розумію, день важкий, було багато роботи». Через бесіду починаю втягнути, закидувати гачок, який підводить до теми. Діти не встигають зрозуміти, як ми вже обговорюємо тему уроку.

Якщо учням щось не цікаво, то з якоїсь причини. Вони цього не розуміють, не бачать потреби, щоб отримувати якісь знання й навички. Іноді в них слабкий бекграунд. Календарно-тематичне планування враховує знання й навчальний досвід, який уже має бути в дітей. А фактично діти вивчили тему, написали контрольну й забули те, що було. Наприклад, у десятому класі учні повинні розуміти класичну механіку – те, що вивчали в сьомому класі й у десятому класі – знаючи це, учити класичну ньютонівську механіку. Але іноді доводиться починати все спочатку.

Щоби зацікавити дітей, можна, наприклад, побудувати стійку асоціацію, навіть якусь недолугу. Що смішніше, то краще вкладеться в дітей у голові, виникне якась емоційна реакція. Але знову ж таки, що може здаватися цікавим і смішним для мене, для дітей виглядає як якийсь крінж. Насправді немає універсального рецепту, як зацікавити дітей. Якби через крінж вони стовідсотково запам’ятовували, я щодня ганьбився б перед ними  й тішився би з того.

Також мені дуже допомагає робота з менторкою. На початку навчального року було важко делегувати завдання учням на лабораторних і практичних заняттях, це були одні з найскладніших уроків для мене в плані залучення й підготовки. Зазвичай я влаштовував перед учнями демонстрації, а вони були лише цьому раді. А менторка сказала: «Візьми й дай їм цю відповідальність. Хай самі зроблять. Інструкції є, обладнання є. Якщо щось незрозуміло, хай перечитують уголос». Вона мені пояснила, як краще підвести учнів до цього. Тепер учні без проблем виконують лабораторні роботи. Я такі уроки обожнюю, використовую цей час для того, щоб контролювати виконання завдань або готуватися до наступних уроків.

 

 

Як вибудувати кордони з дітьми, якщо ти молодий викладач?

Учні часто самі йдуть на контакт, діляться своїми історіями, проблемами. Вони люблять проводити перерви в кабінеті фізики (навіть ті, у кого я не викладаю фізику). З неформального простору в школі – лише коридор, але у своєму класі я переставив парти й тепер вони стоять літерою «П», а посередині кабінету вільна площа.

Із перших днів я відчув, що в дітей є потреба, щоби їх просто послухали, відклавши свої справи на п’ять чи десять хвилин. Дитина може поділитися історією про свого домашнього улюбленця чи про те, як сходила з батьками на риболовлю. «Андрію Юрійовичу, уявляєте, у нас там таке класне озеро! Отакі карасі ловляться! Якщо вам цікаво, можете зателефонувати до мене, і ми разом із батьком візьмемо вас на риболовлю».

Також важливо із самого початку спілкування проговорити кордони. «Ми з вами чудово спілкуємося, цікаво навчаємося, проте давайте знати межу. Є певні речі, на які я не можу піти, – «потусуватися» на вихідних чи поїхати в сусіднє село в бар». Вони намагатимуться сказати:  «Ми нікому не розкажемо, ніхто не дізнається», – але мені достатньо, що про це знаю я. Якщо ми перейдемо зі стосунків учитель-учні до стосунків між друзями, тоді не буде ніякого навчання. Передусім я прийшов у школу як вчитель.

 

 

«Дітей треба підштовхнути, дати ідею – і тоді вони починають працювати»

Як позакласну діяльність я обрав техноклуб. У мене була мрія, що ми з учнями будемо розбирати, як працюють різні системи й механізми, можливо, ремонтувати прилади. Але взимку фокус уваги учнів змінився на неформальне спілкування й настільні ігри. Тому ми вирішили розробити спільну настільну гру, яка відповідала б їхнім потребам і бажанням.

Як не дивно, найулюбленішою грою учнів є «Монополія». Це гра, розрахована на вісім гравців, але учні грають по 10 чи 12 людей, і їм майже не набридає. Утім, є нюанси, які вони хотіли б виправити, поліпшити чи додати щось своє. Хочеш зробити щось краще – зроби сам.

Ми вирішили взяти механіку «Монополії» й «Мачі Коро», а за основу взяти побут дітей, їхнє життя, можливо, життя села загалом – ще остаточно не домовилися. Візуал буде повністю на відповідальності дітей. У них є трохи невпевненості, тому треба їх підштовхувати, задати ідею. Тоді вони підхоплюють, починають щось робити.

Що найбільше тішить у роботі

Коли я бачу момент просвітлення: «Вау, я зрозумів / зрозуміла». Це заряджає мене на кілька днів, наскільки я не був би виснажений. Поки вони на хвилі готовності сприймати нову інформацію, треба продовжувати пояснювати.

Також тішить спілкування зі співкогортянами. По-перше, це допомагає поділитися своєю історією, по-друге, відрефлексувати, подивитися ніби збоку на різні ситуації. Можливо, навіть отримати цінні  поради, а якщо ні, то просто розуміння й прийняття.

Про результати своєї роботи буду говорити, опираючись на слова батьків, учнів і вчителів. Деякі учні з радістю ходять на уроки фізики. Навіть майже не запізнюються, особливо 11 клас. Спочатку я казав їм, щоби приходили на урок до дзвінка, потім говорив із класним керівником, а потім дізнався, що вони не лише до мене запізнюються, а на всі предмети, з яких не треба складати НМТ. І можуть навіть на довше запізнюватися, ніж до мене. «Андрію Юрійовичу, це вони так до вас поспішають».

Ще буває таке, що деякі батьки мені кажуть про своїх дітей: «Дякуємо, що ви намагаєтеся, але в нього нічого не вийде». Але насправді я бачу, що в цієї людини все виходить і вдається після того, як допомогти, підтримати. Якщо вона зробить помилку, що частково погіршить результат, то можна допомогти їй розуміти, у чому була помилка, переробити. Треба дати право помилятися, бо в багатьох учнів стоїть внутрішня заборона на те, щоби зробити помилку. А як можна чогось навчитися, не помиляючись?

Що зрозумів для себе за цей рік

По-перше, в освіті дуже багато бюрократії. Я не розумію, навіщо ці здоровенні папки з наказами й документами, без проблем можна все зробити в електронному форматі. Я не знаю, як учителі вивозять цю роботу, ба більше, за вчительську зарплату. Не дивно, що величезна кількість вигорає, особливо в невеликих населених пунктах.

Учителів об’єктивно не вистачає. Як багато випускників шкіл мріють про те, щоби піти працювати вчителем? Як можна розраховувати на якесь економічне процвітання, якщо кількість людей стає дедалі більшим дефіцитом?

Щодо внутрішніх змін, то після того, як я певний час попрацював у школі, помітив підвищення своєї проактивності. Ще в літньому інституті «Навчай для України» я був більше спостерігач, ніж діяч, міг висловити свою думку чи почати щось робити лише тоді, коли мене запитають, попросять чи скажуть, що було б непогано. Зараз я помічаю, що незалежно від того, запитують чи ні, я без проблем починаю діяти й висловлюватися, навіть якщо я не впевнений у кінцевому результаті.

Я хочу залишитися на другий рік. Частково вплинуло те, що про це просять учні, але також розумію, що одного року недостатньо, щоби поділитися своїми знаннями й реалізувати разом щось класне. Два роки, думаю, буде якраз.

Якщо ви роздумуєте, піти на програму чи ні, то однозначно піти. Усім, хто хоч якось взаємодіє із дітьми, хай це будуть племінники, похресники, молодші брати й сестри – я порадив би знайти час і принаймні на десять хвилин відкласти все, щоби вислухати дитину, яка розповідає про мультик чи про блогера, дати їй зворотний зв’язок. Тоді дитина буде значно краще почуватися.

Зараз триває новий набір на «Навчай для України». Подати заявку за посиланням.