Пожежа на території екопарку «Осокорки» залишила після себе майже тригектарне згарище; більше питань, ніж відповідей, і більше слідів від ніг, ніж від коліс. Відповіді щодо причин і наслідків загоряння згодом нададуть правоохоронці. Так, поліція вже почала досудове розслідування. Одне відомо точно – у Києві безліч небайдужих містян, які готові кинутись на його порятунок у будь-яку пору доби, погоду, попри комендантську годину. Ми знайшли людей із різних частин міста, які допомагали вогнеборцям, щоби розпитати про їхню мотивацію захищати рідне місто (і на їхньому прикладі зробити київський активізм трошки відомішим).

Володимир Нестерук

39 років, працює в IT-секторі

Про проблему забудови екопарку знає близько п'яти років. Раніше Нестерук кілька разів долучався до толок, але «чесно кажучи, переважно лише тримав руку на пульсі». Минулого літа чоловік звернув увагу на те, що будівельна компанія Stolitsa Group значно прискорила темпи будівництва, і став брати більш активну участь у захисті екопарку.

Про пожежу й що пожежники довго не можуть її загасити чоловік дізнався зі спільнот екопарку в соцмережах. Спочатку стежив за розвитком подій і сподівався, що пожежникам вдасться швидко загасити полум'я власноруч. Та коли небайдужі громадяни з підручними засобами почали гуртуватися для допомоги, зрозумів, що не може просто залишитися осторонь, кинув усі свої справи й також поїхав до озер.

«Від екопарку я живу за сорок хвилин ходу, тому до комендантської години в мене був час, щоби долучитися до гасіння полум'я, – розповідає Володимир Нестерук. – Останніми роками я уважно стежу за тим, що відбувається із зеленими зонами в Києві, й чітко усвідомлюю, що якщо сидіти склавши руки, кияни залишаться без парків, у суцільних бетонних джунглях». 

Мотивація Володимира: На жаль, влада створює місто не для містян, а для забудовників, які рахують лише квадратні метри, тому кожному з нас необхідно воювати за право жити в комфортному місті. Користуючись відсутністю виборів, київська влада відчуває безкарність і разом із забудовниками, як в останній день, намагається знищити природу й історичну спадщину Києва. Ми не маємо права мовчки на це дивитися! Яке місто ми залишимо нашим нащадкам?

Марина

20 років, студентка КНУ імені Тараса Шевченка

Про екопарк уперше почула у 2020 році, але долучилася до ініціативи лише у січні 2024 року, коли їхню групу з іншими підлітками-активістами покликали на так звану «оглядову екскурсію забудовою». Тоді вони виявили кілька порушень і написали заяву до поліції щодо порушення водного кодексу. 

«Думки про паркан, що буквально закінчувався в озері, не давали мені спокою, й увечері того ж дня я зрозуміла, що треба активно долучатися до боротьби», каже Марина.

З того часу активісти на чолі з Мариною почали активніше вести соцмережі, влаштували три пікети, до яких разом робили анонси та залучали людей, зокрема своїм анонсом активісти зібрали людей на суд.

Звістку про пожежу близько 17:00 дівчина побачила в чаті екопарку. «Мене це неабияк стривожило, але ж я якраз проводила заняття, мені здалося, що цього разу пожежу буде швидко ліквідовано, адже на місце вже їхали пожежники, – ділиться Марина. – Йшли години, у чаті казали, що пожежники не можуть дістатися осередку горіння через підтоплення, а я все ще тривожно працювала, бо математика дітям потрібна, незважаючи ні на що». 

О 19:00 інша учасниця чату написала, що буде йти допомагати пожежникам гасити полум'я. Так, ледве завершивши останнє заняття, Марина поспішила в екопарк. 

«Бо там же весна: гніздування птахів, малі зайці, інші червонокнижні тварини та рослини. Я була обурена, мені видавалося це цинізмом: підпалити заказник поряд із незаконною забудовою. Мною рухала єдина думка: піти та зробити хоч щось, щоби допомогти та зафільмувати трагедію. Мені було однаково, якщо там жар від полум'я, тяжко чи страшно, бо екопарк для мене особливе місце. Але найважливіше: екопарк – це дім для величезної кількості тварин, яким саме зараз треба наша допомога. Я завжди вважала, що треба допомагати тим, хто цього потребує. І, окрім усього, саме екопарк зберігає хоч якусь ефемерну рівновагу температури в нашому районі. Згорить екопарк – нема екопарку – буде забудова – буде влітку бетонна лазня».

Дівчині до екопарку близько 40 хвилин пішки: «Дуже пощастило, бо я мала людину, яка підвезла мене на автівці (звісно, не без здивування й коментарів, що я з'їхала з глузду)». 

Також вона вважає свій вибір необхідністю щонайменше через те, що на місці мав бути хтось, хто повинен був зафільмувати злочини, щоб «потім їх уже ніхто не стер із суспільної пам'яті». Каже, що активісти знали, що будуть намагатися загасити пожежу лопатами, ногами, носити відрами воду, чого би це їм не вартувало.

«Жертва – це заплющувати очі на те, що роками відбувається з екопарком через власну лінь. От це жертвувати: тваринами, рослинами, екологією в цілому. А піти ввечері гасити пожежу ледь не останньої заплави Дніпра на території Києва – це здоровий глузд»

Жодного сумніву щодо рішення власноруч долучитися до гасіння в Марини не виникло: «Поки ми байдуже кожного дня гортаємо кілометри стрічки в соцмережах, ігноруючи факти свавілля., що відбуваються поряд – ми будемо отримувати те, що отримуємо».

Мотивація Марини: Хочеш жити в хорошій країні – працюй із нею, працюй над нею та працюй на неї. Після початку повномасштабного вторгнення багато ініціатив як екопарк «Осокорки» з об'єктивних причин відійшли на другий план, чим дуже добре користуються забудовники. Але якщо навіть під час повномасштабної війни забудовник хоче нищити місто, то ми, громада, повинні це місто захищати.

Ми не «малєнькіє люді»: від кожного нашого поширення важливі теми набувають розголосу, а деколи запобігти та врятувати щось може тільки він. Легко знищити щось, коли ніхто не бачить, але коли увага всього міста, як було учора, прикута до чогось – безкарно знищити це вже не вийде. Важливо діяти саме зараз, бо, очевидно: якщо екопарк зруйнують – його вже не відновиш. І зараз треба покласти всі сили, щоб перебити апетит забудовника й повернути екопарк громаді. Це наше місто, це наша природа, це наше майбутнє. І особливо ми, молодь, повинні боротися за те, що наше.

Наталя Чернишова

33 роки, графічна дизайнерка

Активно долучилась до громадської організації влітку 2023 року, коли активізувалося будівництво. Жінка певна, що не можна залишитися байдужою, дивлячись, як горить територія, що є місцем мешкання багатьох видів тварин, і розуміючи, що вони зараз згорають живцем у вогні.

Від початку екопарку мешкає за десять хвилин пішки, від місця пожежі – за 40. Попри це, не мала сумнівів щодо рішення вирушити на допомогу пожежникам. Ба навпаки, мала хвилювання за те, що не встигне дістатися до місця подій вчасно.

Чернишова стверджує, що коли знищують те, що ти любиш, твій обов'язок – усіма силами спробувати це врятувати.

Мотивація Наталі: Ніколи не потрібно думати, що хтось щось зробить за тебе. Якщо руйнують те, що любиш ти, то потрібно докласти максимум зусиль, щоби це врятувати. А ще важливо знати однодумців, людей, які мають одні цінності з тобою, і діяти вже разом. А якщо не діяти, то життя перетворюється на болото – ти бачиш несправедливість, але ігноруєш її, і все більше й більше просідаєш у багнюку, поки вона повністю тебе не поглине, так само як у Росії.

Катерина Глазун

19 років, студентка, ранерка

 «У темі» екопарку Катерина буквально декілька місяців – дізналася про ГО від своїх друзів-активістів і вирішила допомагати. Гасити пожежу приїхала, тому що не хотіла лишатися осторонь. Попри те, що до місця загоряння потрібно було їхати 40–50 хвилин тролейбусом, а потім приблизно таку саму кількість часу йти пішки, дівчина зібралася за кілька хвилин.

Мотивація Катерини: «Не було бажання не їхати. Мені дуже боляче дивитися, як нищить природу не тільки русня, але й «свої». Це необхідність, усі мають дбати про природу. Якщо не ми – то хто? Природа важлива для всіх, шкода, що не всі це усвідомлюють».

Михайло Соболєв

16, учень

Про екопарк дізнався минулого року, до перших акцій долучився на початку 2024-го. Їхав на місце події з Шевченківського району. 

«Боляче і гнівно було дивитись, як горить наш екопарк. Було бажання вирішити цю проблему якомого швидше, щоб запобігти серйозним екологічним наслідкам. – розповідає хлопець. Але це обовʼязок – захищати своє. Свою природу та право на місто».

Мотивація Михайла: Якщо ти киянин, то ти будеш захищати Київ, його природні зони зокрема. Якщо ти громадянин, ти будеш захищати свій голос, своє право бути почутим. Громада вже багато разів висловлювалась, але щоб бути почутим потрібні надзусилля, тому і діємо.