Середньостатистичний ветеран – це людина віком від 31 до 40 років (34,5%) або від 19 до 30 років (31%). Тобто переважно молода людина працездатного віку, яка має можливість учитися й перекваліфіковуватися, кажуть в Українському ветеранському фонді, що провів відповідне дослідження.

Поки український ринок праці очікує на повернення до цивільного життя до трьох мільйонів ветеранів, більшість ветеранів (45,4%) вважає, що держава «скоріше не виконує» зобовʼязання перед колишніми військовими. Дві третини ветеранів хочуть після демобілізації війська зайнятися власною справою, натомість не завжди знаходять на це сили. Серед найбільших труднощів називають негаразди з фізичним здоровʼям і психічні порушення, «нерозуміння суспільства» й проблеми з оформленням соціальних пільг.

Ми розпитали у ветеранів російсько-української війни, чи можлива адаптація після повернення з війська й чому цивільні мають звикати до життя в країні ветеранів.

You can read this piece in English.

 

У цивільному житті Гліб Стрижко два роки пропрацював ментором в «Українській академії лідерства». Під час повномасштабної війни став командиром десантно-штурмового відділення першого окремого батальйону морської піхоти, обороняв Маріуполь, переніс російський полон і кілька операцій після поранення. Зараз працює керівником Київської філії у Veteran Hub. З моменту завершення військової служби минув майже рік.

   

   

Брат-військовий казав, що після «Української академії лідерства» мені буде дуже важко в армії зі своїми ліберальними ідеями

   

Я дуже стресував, коли підписав контракт. Брат, який був кадровим військовим (уже 12 років на момент підписання мого контракту), був не в захваті. Він сказав, що після «Української академії лідерства» мені буде дуже важко в армії зі своїми ліберальними ідеями. Брат постійно мене відмовляв від служби, мовляв, більше користі я приношу в цивільному житті. Але відколи я ухвалив рішення служити, то він мені в усьому допомагав.

Перші тижні три, може, місяць, мені було доволі напряжно. Я не святоша, іноді матюкався, але був здивований, як часто в армії вживають обсценну лексику (багато наших інструкторів використовували її у співвідношенні 70 на 30). Матюки – це була друга офіційна мова.

Також мені було дивно, яка величезна кількість військових палить. Наприклад, ми йдемо в їдальню, осіб 60, і лише четверо з нас, зокрема і я, дорогою не зупиняються на «курилку». Коли повертаємося з їдальні – так само. Через те, що в мене був великий стрес, я жер багато солодкого, але не набрав вагу – усі калорії спалювалися.

Найкраще, що дає військо – це режим. Засинати о 22:00 і прокидатися о 06:00 чи 05:40 – до цього мене привчила армія, а не громадський сектор.

Перші три місяці припали на навчальний центр. Багато з того, чого нас учили, я вже знав, бо мені було цікаво, коли ще був цивільною людиною. Усі запитували: «Ти служив?» А я відповідав: «Ні, я підписав контракт три тижні тому, як і ви».

За три місяці я прийшов у батальйон, місце своєї служби, і там не «церемонилися». Спочатку мені було суперстрашно звертатися до свого командира, хоча він надзвичайно розумний і класний. Великою мірою я завдячую йому тим, що я живий. Але нам знадобився час, щоби зрозуміти, хто він, а хто я.

Може, тому, що в мене були внутрішні переконання, і я знав, для чого я прийшов в армію, мені не треба було, щоби мене хтось ламав. Я бачив й інші історії, коли хлопці 18–19 років підпадали під вплив і не знали, як може бути інакше. 

Мені вдалося зібрати навколо себе групу, 5–7 людей, із якими я й досі підтримую зв’язок. На той час мені було 25 років, усі ці хлопці були молодші за мене, тож я відчував, що маю ними опікуватися. Ми об’єдналися навколо бажання ставати кращими.

Коли мене повернули додому з полону, у мене був перебитий таз, було незрозуміло, що з очима й іншими органами. Лікарі сказали, що будуть «ремонтувати» мене поетапно. Спочатку мені вшили титанову пластину, штирі – я вже міг сидіти. Потім мене підняли, і я такий: «Ого». Я щиро вірив, що в мене минуть бліки в очах і я знову зможу розрізняти кольори, повернуся на службу, коли полежу десь пів року. Багато моїх друзів продовжували участь у бойових діях, тож відсиджуватися в лікарні було не моїм варіантом.

Коли мене вперше відвезли в Інститут мікрохірургії ока, то сказали, що моє ліве око бачить на 4%. Праве бачило не більш як на 50%. Мене дуже розбила ця новина, я одразу зателефонував брату-військовому. Я тоді вперше заплакав, чи не вперше після повернення з полону, почав когось звинувачувати. Раціонально я розумів, що не буду ефективним у тому підрозділі, де служив, але, щоб прийняти це емоційно, знадобився час.

Думати про цивільне життя у воєнний час – це дивно. Я жив ще в іншому контексті, наприклад, додаткові налаштування на телефоні чи ноутбуці здавалися для мене дрібницями. Мені було важливо лише, чи зможу я побачити прицільну планку, мушку або переміщення ворога.

Можливо, якби я виходив із воєнного контексту зі своєї волі, мені було б краще. Але мене наче відірвали від цього, це не була історія прийняття. Усе, що я любив, мій батальйон, був повністю знищений. Частина моїх побратимів загинули, частина досі перебуває в полоні. [Гліб показує три спільні фото] Протягом певного часу я був єдиним, кого повернули з мого підрозділу. 

Спершу в мене була конкретна мета «пободатися» з ВЛК, але коли я зрозумів, що мене будуть списувати за трьома статтями, то зрозумів, що це марна боротьба, і, якщо мене лишать, то точно не в підрозділах морської піхоти.

Я єдиний зі свого підрозділу, хто став цивільним, і це на мене тисне. Люди пройшли Маріуполь і повертаються у стрій, штурмують лівий берег [на Херсонщині], а я живу в Києві із собакою. Один із моїх студентів «Української академії лідерства», із яким ми разом прийшли в підрозділ, продовжує служити у свої 22 роки (на початку повномасштабної війни він був у Миколаєві), а мене у 26 років списали.

   

Думати про цивільне життя у воєнний час – це дивно

   

 

У війську все набагато простіше – у цивільному житті багато напівтонів: лицемірства, інших штук, які мене напружують. Наприклад, у МСЕК [медико-соціальна експертиза] не хочуть мене приймати, якщо я просто Гліб. А коли чують, що я захисник Маріуполя й колишній військовополонений, то одразу змінюється тон голосу, «дякуємо за службу» і «ви такий молодець». Я такий: «Єбать, я дві хвилини тому зайшов, не тиснучи на вас якимось соціальним статусом».

У цивільному житті все швидкозмінне. В армії все набагато зрозуміліше, чітко визначено, хто свої, а хто ворог. Якщо ти захочеш перевестися в інший підрозділ та аргументуєш, чому тобі треба це зробити, до тебе не ставляться так, ніби ти підвів чи кинув. 

Зараз я ловлю себе на думці, що в мене зменшується кількість цивільних друзів, і мені з цим норм. У нас один паспорт, але різні України, різне уявлення й різне бачення. Я не прошу, щоб вони мене зрозуміли. Жодна цивільна дружба не замінить побратимства. Так, як у війську, не буде ніде.

 

 

Як проходила реінтеграція в цивільне життя

Моє повернення з військового життя досі розтягнуте в часі, бо війна ще не закінчилася. Коли я говорю про перемогу, то вже не знаю, що вкладаю в це слово. У певні моменти відчуття загострюються, у певні – пригасають. Зараз вони загострені: у суботу зранку [2 грудня, інтерв’ю записували 4 грудня] в мене загинув друг, який разом зі мною був на позиціях. Йому було 22 роки. Він пережив Маріуполь і полон, і, штурмуючи лівий берег, отримав потрійну ампутацію. 

Тут, у Києві, ходять купа тіпів, які не у війську. І я ставлю запитання: чому так? Чому вони ходять, а люди, які пережили полон, просяться назад у військо? У мене від цього супергорить, будь-який дотик означає вибух. Спочатку я агресонув на доставника їжі. Потім ми вийшли кудись із дівчиною, а якийсь виродок здавав на тротуар і нас не побачив. Він відкрив двері й звернувся до мене російською – у цей момент мені захотілося його вдарити.

Повернення ветеранів до цивільного життя триває від півтора року – у Veteran Hub є дослідження «Шлях ветерана». Іноді колеги трекають мене за таймлайном, який ми там розписали. Але це загальна цифра, грає роль відчуття завершеності після виходу зі служби. У мене немає відчуття виконаного обов’язку, бо перемоги немає, а я чомусь не військовий.

Коли я повернувся з полону, був квітень 2022 року. Я був одним із перших полонених, кого повернули. У цей момент мене обняла ковдра любові й турботи. Людям хотілося бути дотичними до моєї історії, «ось мій знайомий пройшов полон», і я це розумів, приймав від восьми до 15 людей на день. Це було важко, бо всіх цікавило одне й те саме, і я повторював інформацію, як магнітофон. Іноді просто вдавав, що засинаю. Утім, мені була приємна ця увага, я її дуже любив.

У певний момент увага почала спадати, і це було корисно. Коли постійний потік людей, мозок не завжди розуміє, що відбувається. Але з часом почали порушуватися ті штуки, які мозок не встиг обробити в полоні. Мозок не розумів, чи це була реальність, чи це відбувалося насправді, чи ні.

Спочатку час наодинці в мене був лише вночі, але потім його стало більше. Протягом певного періоду мені снилися нав’язливі сни. Потім я вирішив відмовитися від знеболювальних, щоб організм на них не «підсідав». Це було боляче й важко – боротьба із самим собою.

За мною заїжджав реабілітолог, я ходив на певні уколи й процедури, пов’язані з ногами. У серпні зрозумів, що є речі, з якими я не знаю, як упоратися. У мене були конкретні вимоги до психотерапевта: це мав бути колишній військовий, бажано чоловік, в ідеалі – щоби він отримав поранення. Щоби коли він говорив: «Я розумію», то він справді розумів, про що я.

Психологів я знайшов через Veteran Hub та Український ветеранський фонд. Я повідомив свій запит, через день мені перетелефонували й передали контакти. З одним психологом я зустрічався на онлайн-сесіях, а з іншим у нас були прогулянки щоп’ятниці в ботсаду Гришка – щоразу ми відкривали нову секцію ботсаду.

Після реабілітації в Києві мене відправили в Одесу, я жив там два місяці – вересень і жовтень. Багато часу проводив біля моря, слухав аудіокнижки й думав про те, чим я можу займатися, якщо не бути у війську (я планував там бути мінімум 10 років, до 35). Пам’ятаю масові обстріли – в Одесі теж було шумно. Люди тікають, метушаться, а в мене адреналін і готовність до дій. Я подумав: «Вау, з моїм організмом ще все окей, він цікаво реагує на небезпеку». Урешті я вирішив шукати організацію на перетині військових і цивільних робіт.

Коли повернувся до Києва в листопаді, то зустрів друга, який працював у Veteran Hub. Я саме був у процесі списання, друг мені порадив податися до них, сказав, що мені це може бути цікаво. Спочатку я прийшов у хаб просто поспілкуватися, далі пройшов співбесіди й подав документи. Зараз я працюю вже не на тій посаді, на яку прийшов. 

Мій рух життям дуже ситуативний. Нещодавно ми говорили з Еммою Антонюк і вона навела цитату з книжки «Атлант розправив плечі»: «Найжалюгідніші люди живуть без мети». Моя мета була – служити Україні, захищати її зі зброєю в руках. У 25 років я немовби досягнув цієї мети, а нову ще не придумав. Мені важко планувати далекоглядно, тому я планую максимум на місяць. А ще в мене з’явився пес – це більше відповідальності.

Інколи й досі є величезне відчуття самотності. Мені хотілося б, щоб у кожного військового була людина або тварина, яка може це відчуття мінімізувати. Щоранку я дивлюся на портрети хлопців і запитую: «Чому так»? І ніхто мені не може дати відповідь – релігія, суспільство, держава. Мені треба шукати їх самому. Якщо служіння моїй країні зараз неможливе в піксельному одязі, треба запрягтися й працювати як цивільний. 

Буває, мені телефонують і кажуть, що мій побратим із Маріуполя загинув. Я надягаю форму та їду віддати йому останню шану. До мене підходить його мама й каже, наскільки важливо, що до нього приїхали хлопці, з якими він воював. Лише в такі моменти я відчуваю свою потрібність.

 

Як цивільні можуть підтримати військових

Цивільні, які опиняються поряд із військовими, можуть просто запитати, яка підтримка їм потрібна. Важливо не переносити цивільний досвід на військовий – він інакший, і цивільні не зможуть зрозуміти, чому я агрюсь на ту чи іншу штуку. Хоча я теж тепер цивільний. 

Також цивільним варто давати військовим більше часу наодинці. Якщо мені потрібен цей час, це не значить, що я не люблю свою дівчину чи друзів. Мені просто треба повалятися на дивані, як амеба, або просто прогулятися й послухати подкаст. Зараз я вдячний людям, які мене оточують, за готовність мене приймати з усіма нюансами. Вони сприймають не мій досвід, а мене як Гліба. Цього людського ставлення не вистачає. Я й себе намагаюся виховувати так, щоби сприймати насамперед людину, а не її статус. 

У мене на лобі не написано, що я ветеран. Я виглядаю як середньостатистичний подільський хіпстер, просто не люблю авокадо. Якщо людина скаже якийсь крінж, я запитаю в адекватній формі (а можливо, й у грубій), чи знає вона, про що говорить.

Зараз я вдягаю форму лише на поховання або урочистості (яких найчастіше немає). Мені приємно, коли мене впізнають у цивільному одязі, наприклад, у «Світі кави» супертактовно пригостили. Я тоді замовив «Капуоранж», сендвіч і якусь солодку штуку, а мені сказали: «Ви не проти, якщо ми пригостимо вас кавою? До речі, дякуємо за службу». Мені дали можливість вибору, не виставили все так, ніби я не можу дозволити собі каву. Тому це не зачепило гордість воїна. Мені було дуже приємно, я тоді розплився в усмішці.

   

Юлія Кіріллова в цивільному житті була волонтеркою, здобула юридичну освіту. Служити пішла у 20 років. Її чоловік-військовослужбовець загинув на російсько-українській війні. Зараз Кіріллова очолює соціальний відділ «Жіночого ветеранського руху», аналітичний відділ Українського ветеранського фонду й викладає в Києво-Могилянській школі врядування.

   

   

Це була зима, яка пробирала до кісток, я досі дуже боюся холоду

   

Мені ще зі школи хотілося боротися з несправедливістю. Так, у книжках писали, що москалі нападали на Україну, але якось опосередковано, тому я багато читала того, чого не було в програмі. Коли навчалася в Академії внутрішніх справ, то через паркан було російське посольство, хотілося туди перекидати недопалки (це був 2010 рік).

Я була на Майдані стільки часу, скільки могла витратити, зважаючи на роботу й навчання. Протягом певного часу я відчувала провину, що була там менше, ніж мої побратими й посестри. Коли ми починали розповідати одне одному історії про Майдан, я не знала, що розповісти. Ну допомагала я будувати барикаду. Ну їздили ми до Пшонки й до Януковича в Межигір’я. Ну ганялися за нами з автозаками кілька разів.

Першим до лав ЗСУ доєднався мій чоловік, це був березень 2014 року. Він служив у 30-й механізованій бригаді. Я тоді почала волонтерити. У серпні 2014 року мій чоловік загинув, і це було переломним моментом. У такі моменти думаєш, чи варто взагалі щось робити. 

Пам’ятаю один дзвінок в офіс волонтерського центру, тоді саме відбувалися події в Іловайську. Родичі шукали бійців, і ми точно знали, що вони в полоні, але я не могла цього сказати, бо саме велися перемовини про обмін. Я змовчала, але зрозуміла, що надія є, бо люди залишилися живі. Потрібно просто взяти себе в руки й працювати далі.

Я обрала напрям тактичної медицини, займалася забезпеченням прифронтових лікарень, шпиталів, бойових медиків, сама пройшла одне з перших навчань від Червоного Хреста. У час боїв за Донецький аеропорт ми з колегою відвозили такмед на Дебальцеве, була купа запитів. І тоді мені сказав Ігор Петрович Ільків із медичної роти імені Пирогова: «Донцю, поїхали на Хрест. Треба, щоб ти сіла на «швидку». Я відповіла, що не вмію, можу лише привезти ліки. «Ти з нами навчання проходила, значить, умієш». І ми туди поїхали вночі, [коли] вони були майже в оточенні. 

Це дуже страшно, коли тобі 20 років, а тебе везуть невідомо куди, робити невідомо що, щось таке, що ти бачив у фільмах і читав у книжках. Перша зима була надзвичайно складною. Одяг мокрий від снігу й крові, тобі холодно, немає де зігрітися. Хапає безвихідь і безнадія – за що це все? Чому так? Ви тут виживаєте, намагаєтеся врятувати інших людей, а за 300 кілометрів життя продовжується, працюють клуби й бари, і тебе розриває цей дисонанс.

Я досі дуже боюся холоду. Це була зима, яка пробрала до кісток. Лікарі мені казали, що кістки не болять, це фантомні болі, але про схоже розповідали й інші дівчата та хлопці, які там були. Зараз я розумію, що цей перший досвід – ніщо в порівнянні з тим, що відбувається зараз.

Коли я чую, що молоді люди, 18–19 років, ідуть служити, мені боляче. Хай це буде хоча б у 25 років, коли психіка людини сформується. Це надзвичайно травматичний досвід, не всі можуть із ним упоратися. Я маю знайомих, яким не дуже вдавалося адаптуватися. Коли їх демобілізовували, ще під час антитерористичної операції, вони шукали собі ще якусь війну, шукали адреналін. Один мій знайомий дуже любив ганяти на мотоциклі, як він казав, «класти стрілку». На жаль, та «стрілка» «поклала» і його.

   

У намаганнях урятувати мене мало не вбили

   

 

Я не мала військового досвіду, лише юридичну освіту, тому мене призвали як діловода. У всіх нормальних людей написано, що їх мобілізували за указом президента, а в мене – за добровільною згодою. Певний час я прослужила діловодом у військовій частині, потім мене перевели на позицію розвідниці-гранатометниці. На полігоні ми готувалися, потім на кілька місяців поїхали в зону бойових дій.

У суміжному підрозділі сталася трагедія – свої ж застрелили жінку-військову, яка перебувала на позиціях, але не мала там перебувати. Це був 2016 рік, Генштаб видав директиву про те, що жінки мають бути переведені на жіночі посади. Тому мене й іще одну дівчину, снайперку з іншої роти, перевели в медичну службу.

Коли спливав час дії контракту, я опинилася з пораненням у шпиталі. Кілька днів провела в реанімації, у намаганнях урятувати мене мало не вбили. З’явилася хвороба, спричинена лікуванням – цукровий діабет другого типу. Це найжахливіший досвід у моєму житті, фізично було дуже важко. Я зрозуміла, що треба відпочити, а потім далі думати про своє життя.

Спершу я справді відпочивала й лікувалася. Найгірше – це коли ти вже засидівся й нічого не хочеш. Пам’ятаю тижні, коли я ловила депресію. Моя психотерапевтка пояснила, що є такий термін як «біла депресія»: здається, у тебе все добре, ти ходиш та усміхаєшся, інші люди ніколи не сказали б, що в тебе депресія. Але настає момент, коли ти просто не хочеш і не можеш вставати з ліжка. Цілий день проводиш там, навіть їсти не хочеться. Я могла просто спати, читати книжку, дивитися фільми – для того, щоб просто перейти в іншу реальність і відволіктися від проблем. Такі епізоди тривали протягом року.

Далі я зрозуміла, що треба щось із цим робити, якось рухатися – через біль і через силу шукати нове. Я більше не хотіла бути юристкою, тому записалася на навчання. Це, умовно, як зі спортом – ти кілька тижнів підряд робиш усе через силу, змушуєш себе, а потім звикаєш до цього й не усвідомлюєш, як уже починаєш бігти на роботу, навчання або зустрічі з друзями.

 

   «Жінки не стануть рівними, якщо їм не дають можливість здобути цю рівність»

Жінки не стануть рівними, якщо їм не дають можливість здобути цю рівність

   

 

 

Наприкінці 2018 року я доєдналася до формування «Жіночого ветеранського руху». Це була друга велика зустріч ветеранок, з’їзд у селі Пухівка. Ми почали формувати місію, візію, цінності організації. Мені подобалася сама ідея, хотілося якнайшвидше все втілити. Хоча нам казали, що нічого не вийде, нас засміють, що ми «грантожери» і ніхто нас не буде слухати. Але на особистих контактах ми змогли все це сформувати.

Колись ми жартували, що готові працювати за їжу, і фактично все так і було. Ніхто з нас ніколи не отримував заробітну плату. Платою могли бути кава й канапка на кава-брейку якогось заходу. Але ми горіли й досі живемо цією місією, хоч зараз організація і змінилася. Нам вдалося досягти дуже багато. Відкриття 63 бойових посад для жінок у секторі безпеки й оборони – це великий прорив.

Кожна з нас стикалася з дискримінацією. Мене силою перевели з підрозділу й заборонили бути тією, ким я хотіла бути. Андріану [Арехту], яка була штурмовицею, у документах записали як кравчиню. А потім військкомат запитуватиме, що кравчиня робила на бойових, і замість компенсації та страховки за поранення випише догану.

Де-юре ми досягли відкриття бойових посад для жінок, але де-факто ми стикаємося з тим, що дівчат не хочуть брати на бойові посади. Тому треба все змінити ще в головах людей, які ухвалюють рішення в секторі безпеки й оборони.

Жінки нічим не гірші воїни. Так, вони приходять в армію з цивільних професій, або навіть ще з університету чи школи, не мають підготовки. Але якщо цю підготовку не давати, вони й не будуть її мати. Жінки не стануть рівними, якщо їм не дають можливість здобути цю рівність, здобувати освіту, їздити на навчання за кордон.

Я хотіла повернутися до армії неодноразово. 26 лютого 2022 року я повернулася зі США з валізами й коробками тактичної медицини, хоча мені пропонували там лишитися. У військкоматі не хотіли брати обмежено придатну, ще й жінку, тому кілька разів змінювали штатний розпис. Коли був запит на парамедиків, то виявилося, що для цього потрібен диплом, який підтверджує медичну освіту.

Навесні 2022 року я допомагала в медичному пункті на Макарівському напрямку, ми організовували свою ланку евакуації цивільних і військових. Я не була мобілізована, але ми координували дії із ЗСУ й територіальною обороною. Після звільнення Київщини я сильно захворіла на ангіну, потрапила до лікарні. Коли постійно в напрузі, а потім легшає, то організм одразу стає слабшим.

Після цього я ще кілька разів їздила у військкомат, але мене не брали. Я почала викладати в університеті, на осінь 2023 року в мене вже була купа обов’язків. Тому коли через рік мені перетелефонували й сказали, що хочуть мобілізувати, я не погодилася. Тоді в мене ще була травма хребта, я ходила на милицях – який із мене воїн?

Найбільший бар’єр щодо працевлаштування був у моїй голові. Бо ти йдеш на цивільну роботу й наче зраджуєш сам себе, не приносиш користі, як робив це раніше. Твоє життя не пов’язане із захистом Батьківщини, ти не відчуваєш себе причетним до цього.

Крім того, за період служби ти втрачаєш навички, кваліфікацію. Наздоганяти кілька років – це надзвичайно складно, особливо коли тебе після звільнення хапає ступор, іноді – депресія. Тому все залежить від того, наскільки ти сам себе мотивуєш і можеш собі дати «чарівний копняк» під дупу, і чи є поруч той, хто може тобі в цьому допомогти. Наприклад, моєму другові з ампутацією було важко перебороти страх і написати резюме. Я вже про нього розповіла, потрібне було лише резюме для ейчарів, щоби дотриматися формальностей. Людина мені сказала «окей», але не зробила цього, і це теж бар’єр.

Зараз я також очолюю аналітичний відділ в Українському ветеранському фонді, постійно маю відрядження або дослідження. У мене є ще один проєкт у фонді – гаряча лінія кризової підтримки, яка працює цілодобово. Також залишається «Жіночий ветеранський рух» – наша спільна дитина, що має величезну кількість напрямів: благодійність, гуманітарний штаб, швейний цех, і планує запускати інші напрями. Також я оформила ФОП, надаю консультаційні послуги та сплачую податки.

   

Ти йдеш на цивільну роботу й наче зраджуєш сам себе

   

 

В Українському ветеранському фонді ми проводили глибинні інтерв’ю з ветеранами та роботодавцями щодо перешкод при працевлаштуванні. Так, були побоювання щодо фізичного та ментального здоров’я ветеранів, ризику залежностей чи агресивності, але більшість роботодавців схильні вважати, що ветерани не втрачають навичок за час служби, навпаки, мають унікальний досвід.

Коли ми говорили з ветеранами, то зрозуміли, що найбільше страхів у головах самих ветеранів. Усі ми пам’ятаємо часи, коли ветеранів виганяли з маршруток, казали: «Ми тебе туди не посилали», і лише з десяток людей їх підтримували. Це страхи ще з того періоду.

Також з однією фокус-групою ветеранів ми з’ясували, що їм потрібні лише реабілітація та ретрити. Тому важливо давати їм не лише соціальні пільги, не підсаджувати на голку матеріальної допомоги. Несамозайнята людина – це ризик депресії, залежності, агресії, злоби, незадоволеності.

Середньостатистичний портрет ветерана – це молоді люди працездатного віку, які після звільнення від служби й перемоги готові й будуть розвиватися. Допомога при працевлаштуванні має супроводжуватися медичною підтримкою та реабілітацією, усе має працювати в комплексі.

   

Коли ми усвідомимо, що наші безглузді запитання можуть травмувати інших людей – із цього й почнеться реінтеграція

   

 

Найперше, що можуть зараз зробити цивільні – це припинити ставити безглузді запитання. «Ну що там, коли закінчиться війна»? І ти думаєш, чи в’їбати, чи просто розвернутися й піти. Коли ми усвідомимо, що наші запитання можуть травмувати інших людей – із цього й почнеться реінтеграція. Скільки б законів і стратегій не прописали, їх мають утілювати люди. І якщо ці люди не мають цінностей, вони нічого не зроблять.

Надзвичайно важливо проявляти емпатію й комунікувати одне з одним, попри різні політичні, релігійні погляди чи загалом світосприйняття. Нас має поєднати спільна ціль, як це сталося в «Жіночому ветеранському русі». Це абсолютно різні жінки, які навряд чи перетнулися б у житті. Але вони мають спільну візію майбутнього.

Ми хочемо врятувати якомога більше життів і здоров’я наших захисників. Закуповуємо тактичну медицину, броньовані автівки, дрони, прилади нічного бачення, утеплюємо наше військо (бо зима, яка пробирає до кісток, залишається з тобою назавжди). Ми займаємося захистом прав військових, бо часто військові не знають, що мають вплив, і до кого вони можуть звернутися. Також ми займаємося підтримкою ветеранів і їхніх родин. Зараз отримали фінансування на ще кілька проєктів. Це проєкти для людей, які втратили близьких на війні – для них теж треба створювати середовище й можливості.

Я була однією з перших, хто почав говорити, що цивільних треба адаптовувати до життя з ветеранами, а не навпаки. Але все треба робити в комплексі, не забувати про потреби військових.. Так, у нас буде країна ветеранів. Уже зараз їх 1,5 чи 2 мільйони, а ще члени їхніх родин, родичі тих, хто загинув або зник безвісти. Якщо справді забезпечити кожного земельною ділянкою, то нам не вистачить території країни. Хіба що будуть репарації від кацапської федерації, але навіщо нам земля, яка просмерділася кацапами?

Реінтеграція в країні ветеранів – це колосальна робота, це не завдання одного чи двох міністерств. Кожна людина має щось змінити у своїй голові. Кожен має зрозуміти, що він до цього причетний і його це не омине, не казати, що сплачує податки й «тримає економічний фронт» або просто донейтить.

Я ненавиджу москалів за те, що вони зробили зі свідомістю українців, за те, що роками знищували їх морально, за цей принцип «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Якщо не намагатися змінити себе й навколишніх, то нас просто знищать. Якщо не вдається це змінити у своїй голові, треба принаймні прищеплювати нову свідомість своїм дітям – це буде найкраща реінтеграція.

 

Інтерв’ю: Ірина Виговська, Вікторія Кудряшова

Текст: Вікторія Кудряшова

Редактор: Ярослав Друзюк

Коректорка: Ніка Пономаренко

Дизайнерка: Юлія Лопата