Власний досвідЦе жінки, які чекають на чоловіків із фронту

«Дружина військового – це один із небагатьох соціальних статусів в Україні, у який доросла повносправна людина не входить самостійно. Вона не підписує жодного документа, не дає своєї згоди на входження в цей статус. Він їй просто надається [державою]», – розповідає в інтерв’ю The Village Україна співзасновниця Veteran Hub Івона Костина. 

Людей, які чекають на коханих із фронту, не вважають героями. Про них рідко згадують, вони не отримують підтримки від держави, а суспільство часто не розуміє їхніх викликів. Редакторка The Village Україна Ірина Виговська поговорила з трьома дружинами військовослужбовців про їхній побут, дітей, які не бачать батьків, життя на паузі та проблеми з фокусом уваги й здоров’ям через постійний стрес.

You can read this piece in English

 

Ірина Охрименко, 31 рік 

   

Мій чоловік пішов на службу 24 лютого 2022 року. Для мене це було несподіванкою, хоча він завжди любив гру Counter-Strike. [посміхається] Він у мене нічого не запитав, просто сказав: «Зай, я йду». Для мене це було страшно щонайменше через те, що я залишилася сама з дитиною. Сину на той момент був один рік і вісім місяців. 

На той час ми жили разом із моїм батьком, і батько з чоловіком пішли на службу разом. З одного боку, від цього було легше, бо вони два чи три місяці служили разом, були поруч, на службі всі знали, що це «батько із сином». Я знала, що вони піклуватимуться один про одного, захищатимуть один одного, тож, мабуть, це було добре для мене тоді. 

До того ж у батька є військове минуле, я знала, що він підготовленіший, тому за чоловіка переживала сильніше. Він до повномасштабного вторгнення жодним чином не був пов’язаний із військовою справою, працював адміністратором у магазині одягу. Щобільше, мій чоловік мав «білий квиток» за станом здоров’я – у дитинстві він переніс інсульт. Але зміг анулювати його та все ж піти на службу.

 

Залишитися самій

Те, що відбувалося тоді зі мною, я досі вважаю найскладнішим періодом мого життя. Був перший день повномасштабної війни, я прокинулася від вибухів, чоловік і батько відразу пішли в військкомат, а я поїхала спочатку у Кривий Ріг до батьків чоловіка, а потім звідти – у Данію.

Переїзд в іншу країну був для мене невимовно складним. Я їхала три доби сама. Ішла пішки через румунський кордон із рюкзаком, валізою, візком і дитиною, а на вулиці зима, холодно. Щойно ми перетнули кордон, я почала роззиратися у пошуках якоїсь допомоги, відвернулася, син упав і вдарився головою. У нього й досі залишився шрам. 

Потім треба було звикати до іншої країни, іншого клімату, іншого менталітету. З часом я зрозуміла, що мені дуже погано за кордоном, тож я взяла на себе таку відповідальність – повернутися до України. Це все було дуже складно та страшно. Це моя перша дитина, я не знала, які з моїх учинків будуть кращими для неї. Але в ці найскладніші часи, коли взагалі не було, на що спертися, я думала, що живу в нереальності. У якомусь фільмі жахів. У мене не було відчуття, що все це відбувається зі мною насправді. Я знала, що мушу це робити заради дитини. Єдине, за що я трималася – материнський інстинкт.

Егоїстичні рішення

Інколи я звинувачую себе в тому, що повернулася до України, коли були сильні обстріли, і ми з дитиною багато бігали ховалися від ракет. Бо нібито це егоїстичне рішення, адже це мені було складно за кордоном, а для дитини, можливо, там було краще. 

Та я розумію, що кожен із нас часто ухвалює егоїстичні рішення. Рішення чоловіка йти служити та залишити мене з дитиною – це теж його рішення. Це важливо для нього, і я його розумію, я підтримую його рішення. Але, звісно, я часом серджуся на чоловіка, особливо коли мені було дуже важко на початку. Я навіть казала йому, що він нас покинув. Але він мене тоді не розумів, бо в нього ситуація гірша – він на фронті. З цього приводу в нас навіть було трохи сварок. 

Найважче у стосунках

Зараз найважче у наших стосунках – брак спілкування. Через те, що ми недостатньо спілкуємося, втрачається близькість, у деяких моментах ми перестаємо розуміти одне одного. Коли ми не спілкуємося впродовж тривалого часу, а буває таке, що ми не маємо змоги поговорити тиждень, я розумію, що ми віддаляємось одне від одного. Потім намагаємося реабілітуватися, якось це компенсувати, і це дуже непросто. Бо ти ніби розмовляєш із чоловіком, але насправді не знаєш, хто на іншому кінці дроту. Я відчуваю зміни: і в собі, і в ньому. Він пішов на війну хлопчиком, а зараз він дорослий мужній воїн.  

У мене немає відчуття трепету, що він – мій захисник, захисник моєї держави. Бо це дуже гучні слова. Я вдячна йому й поважаю його вибір, але не думаю, що маю обов’язково бути з ним поруч тільки через те, що він – герой.

Я тримаюся його, тому що я його кохаю, а він кохає мене. Ми хочемо бути поруч попри все. Ми будемо чекати на можливість бути разом. Мабуть, єдине, що може мотивувати це пережити – це кохання й віра в кохану людину. 

Ми вже проходили періоди, коли було настільки складно порозумітися, що ми два-три тижні взагалі не спілкувалися. І навіть доходили розмови до розлучення, бо він розуміє, як важко мені, а я – як йому. Але на наступний день після цих розмов ми поверталися до того, що не хочемо одне одного втрачати.

 

 

Жити чи ставити життя на паузу 

Коли я жила в Данії, я поїхала до своєї подружки, а вона одружена з іранцем. Його сім’я втекла до Данії через війну, коли йому було вісім років. Зараз йому 45. І він мені сказав: «Якщо ти поставиш життя на паузу й чекатимеш, коли закінчиться війна, ти можеш втратити життя». Бо він майже за 40 років так і не зміг повернутися додому. Ти ніколи не знаєш, скільки триватиме війна й що попереду. Тому я для себе вирішила не чекати та не відкладати на потім. 

За минуле літо я зробила для себе більше, ніж будь-коли. Я роблю це зараз, бо завтра може не настати. Я зараз, як мені здається, живу максимально. [Ірина починає плакати] Чоловік каже, що я втілюю зараз усі його мрії за нього. Жартує, що я за ним повторюю, бо це він хотів ходити на теніс і кататися на вейксерфі.

Звісно, я не забуваю про цивільні обов’язки: я працюю, доначу, відкриваю збори, волонтерю, але й намагаюся кожну вільну хвилинку присвятити тому, що може принести мені задоволення. Наприклад, якщо на вулиці сонячно, я обов’язково піду прогулятися. 

Коли я запитую чоловіка, чи його не ображає те, що я роблю щось для себе, поки він на фронті, він відповідає, що це те, заради чого він пішов воювати. 

За весь час [із початку повномасштабної війни] ми мали змогу провести час усією сім’єю лише один раз. П’ять днів син бачив батька. Я ніколи йому не брехала ні про що в плані війни. Завжди кажу, що на нас напали, що тато захищає нашу країну. І він це розуміє та сприймає спокійно. Не ображається, що тата нема, а коли знайомиться з іншими дітьми, говорить відразу після того, як сам представився, що його тато військовий. 

Страхи

Коли мене нагрібає паніка й мені стає дуже страшно, мене рятує те, що я – тренерка з йоги. Я знаю, як розслаблятися, як медитувати. Тому коли мені дуже погано, я стаю на цвяхи. Тоді вже ні про що не думаєш, тобі просто боляче. [сміється]

Але, звичайно, я дуже переживаю за нього, бо він часто говорить, що побратими отримують поранення або гинуть. Увесь час поруч вирує смерть. І я намагаюся бути спокійною, але організм мене видає – у мене стресова аменорея, тобто менопауза в 31 рік на тлі стресу. 

Тому я зараз намагаюся ловити кожен момент і зберігати його в пам’яті. Якщо раніше через парк я пробігала, то тепер зупиняюся й дивлюся на листочки. Чоловіку можу відправити фото або голосове про своє «тут і зараз», а він мені у відповідь фото «двохсотих». Так і живемо. Дякую своїй психіці, бо вона мене захищає. Я дивлюся на ці фото від нього й думаю: «Але ж це не по-справжньому».

 

 

Я часто їздила до України проходити курс лікування, і в одній із поїздок вирішила втілити свою давню мрію – піти на Говерлу. Розповіла йому, що приїду в Україну на два дні й піду на гору, на що він мені сказав: «Давай я піду з тобою». Він здолав дуже довгу та складну дорогу, про яку я не знала, щоб дістатися Карпат. 

Усю свою відпустку – чотири дні – він витратив на дорогу. І всього один день у нас був, щоби побути разом і разом підійнятися на Говерлу. Після цього ми одразу роз’їхалися по різних містах і продовжили спілкування до наступної ротації. Він одразу жартома казав, що я його майбутня дружина. 

Після першої його відпустки, коли ми побули разом певний час, я зрозуміла, що це не просто так. Але я знову повернулася в Будапешт, а він – у гарячу точку на Донеччині. Я не могла зрозуміти, як із цим бути далі. Бо розлука вже була нестерпною.

За місяць хлопця відправили на навчання за кордон, я приїхала до нього, і ми зрозуміли, що на наступну ротацію готові вже розписатися. Так прожили в очікуванні розпису пів року, не знаючи ні дня, ні часу, ні місця. 1 вересня 2023 року ми розписалися. Зранку прийшли в РАЦС із документами та довідкою від командира, нас одразу розписали. 

 

 

Страхи

Мені було дуже страшно ще на початку цих стосунків: і через події в країні, бо я сильно хвилювалася, багато волонтерила, забувала їсти, і через стосунки, бо це дуже відповідально – пов’язати життя з людиною, яка щодня наражається на небезпеку. Мені було настільки страшно, що я навмисно тримала дистанцію з тепер уже чоловіком. Постійно думала, що він на війні, а я сама, чи зможу я це витримати. Думала про найгірше – як мені буде, якщо з ним щось трапиться, чи достатньо в мене сил і сміливості доглядати за ним, якщо буде потреба. 

Це були важкі роздуми. Мені потрібен був час, щоби зрозуміти й усвідомити, чи зможу я нести таку відповідальність, чи зможу я терпіти дуже довгі розлуки, постійний стрес. Ми ж навіть не уявляємо, скільки це триватиме. 

Брак підтримки

Це така нетипова ситуація. Бо коли ти закохана й дуже хочеш побачити людину, а в тебе немає такої змоги – і, можливо, не буде її ще довго, – це дуже непросто. У мене дуже змінилося коло спілкування. Я сама дуже змінилася. Мені стало важко спілкуватися з іншими людьми, навіть із подругами. Мене мало хто підтримував, казали: «Навіщо це тобі треба?». Я отримувала купу коментарів про те, що я не думаю про себе, що це не серйозно. Тому я дуже закрилася від людей. 

Мені здається, людей, які чекають на коханих із фронту, мало хто розуміє. Бо ти в підвішеному стані, ти постійно чекаєш на звістку, важко фокусуватися на роботі. І коли знаєш, що зараз відбувається складна операція, сильні обстріли, загинув побратим, а люди навколо кажуть: «Та не заганяйся, усе буде добре», складається відчуття, що мене просто не приймають. 

Для молодого подружжя це дуже важке випробування. Нам треба будувати спільний побут, якого в нас зараз немає. Тож ми вчимося домовлятися на відстані. Мене дуже підтримує мама чоловіка, ми з нею постійно на зв’язку, і, коли мені особливо страшно, вона мене втішає. 

Бути ближче

Зараз ми активно зайнялися питанням мого повернення до України. Коли в чоловіка буде наступна відпустка, він допоможе мені з переїздом. Ми не знаємо, коли це буде, але я вже відмовилася від контракту на квартиру в Будапешті, попередила на роботі, що буду звільнятися. Мої літні речі вже поїхали в Україну. 

Чоловік учить мене готуватися на довгий шлях. Коли я йому кажу, що мені важко й сумно, він мені щоразу м’яко нагадує, що треба розраховувати на довгий час. Тобто готуватися, що ми не побачимося ще довго, але якщо раптом вийде швидше, це буде чудово.

 

 

Життя на паузі

Поступово я приймаю, що це таке – наше життя. Мій чоловік робить усе можливе, щоб ми були поруч. І я намагаюся робити те саме. Але разом із тим моє життя на паузі. Світ навколо ніби зупинився. Від цього почалися проблеми на роботі, бо не можу сфокусуватися, думки не там. Я в якомусь іншому світі живу, мені дуже некомфортно кудись іти. І їхати мені нікуди не хочеться. Я бачу, що хтось їде на море, постить фото з коктейлями. А я навіть не допускаю, що можу таке зробити. 

Чоловік мене постійно вмовляє жити для себе, бо невідомо, що буде завтра. Каже, щоб я пішла покаталась на конях, кудись поїхала, сходила в ресторан із подружками. А я не можу. Я весь час у телефоні, увесь час тривожуся. Щоб підтримати себе, працюю з психотерапевтом. Бо дуже важко впоратися, коли немає оточення, яке тебе розуміє й підтримує. 

Зв’язок

Ми з чоловіком налагодили дуже тісний зв'язок, для нас важливо тримати ниточку, що нас об’єднує. Ми намагаємося постійно говорити – коли в нього тільки з’являється час, він відразу пише мені, і ми зідзвонюємося. Хоча, звісно, він багато чого мені не розповідає, але я ж жінка. [посміхається] По-перше, жіноча інтуїція, по-друге, десь, може, в інстаграмі щось запостили, і я починаю здогадуватися, де вони та з ким. 

Я намагаюся ставитись до всього з розумінням. Наприклад, якщо в нього був дуже важкий день, не перемикати його увагу на себе. Спочатку підтримати, а не вантажити своїм. Мені здається, що дуже рятує взаємопідтримка. Варто намагатися зрозуміти людину, не вимагати, не звинувачувати, не казати «та заспокойся, усе буде добре». Мені здається, важливо ділитися любов’ю, а не тиснути запитаннями. Розуміти, що є речі, які чоловік не може розповісти. 

Чоловік навчив мене говорити про образи й нерозуміння. Тобто ми не просто пишемо одне одному: «Привіт, як справи, як минув день», а обговорюємо, що відчуваємо, який маємо настрій. І хоча в нас ніби був експрес-курс із того, щоб стати рідними, ми точно відчуваємо, що ми є одне в одного. Я знаю, що чоловік довіряє мені, розраховує на мене, на мою підтримку. Ми завжди питаємо одне в одного, чи можемо чимось допомогти, і вже від самої цієї фрази легшає. А ще компліменти, добрі слова, якісь дрібні подарунки. Наприклад, я передавала їм із хлопцями павербанки від колишніх колег, і вклала туди наше фото, яке він поставив у бліндажі на поличку та всюди із собою носить.  

Для мене чоловік став найбільшою підтримкою, попри те, що його немає поряд. А для нього я. І ми це знаємо. 

 

 

Льоша не мав сумнівів, що він буде воювати. Він із 2014-го був включений у війну. Вони їздили з бабусею Адою Роговцевою й мамою Катериною Степанковою на схід протягом восьми років, і багато разів обговорювали, що коли почнеться повномасштабна війна, він піде.

У мене спочатку не було жодного сумніву в тому, що це єдине правильне рішення. Протест почав проявлятися потім. Якби мені треба було відпустити його на фронт зараз, було б набагато важче. 

Тоді він просто сів у машину й поїхав. У мене взагалі не було емоцій. Я не плакала, напевне, тижні чотири. І потім уже в один момент зірвало. Але з кожним наступним його від’їздом відпускати його стає дедалі складніше.

Страхи

Найстрашніше для мене було те, що ми проживаємо різний досвід, і коли він повернеться, ми взагалі втратимо якусь загальну нитку. Тому мені було дуже важливо бути в курсі того, що з ним, де він, що в нього в підрозділі, що вони роблять, що їм треба. Ми постійно були в курсі всіх військових справ і за це трималися. Але з кожним разом, кожним його перекиданням на різні напрямки я почала дедалі більше сумувати. 

Я часто думаю: «Це ж моя молодість, мені лише 24 роки, чому наша молодість минає так?». Мені дуже шкода, що я не можу народити дитину в нормальних умовах, маю на щось чекати. А я дуже хочу дитину, ніколи не думала, що материнський інстинкт може так раптово увімкнутися, і ніби неважливо нічого навколо.

Коли я чогось боюсь, я дуже сильно закриваюся. І це мене, напевне, рятує. Я дуже тривалий час не спілкувалася взагалі ні з ким. Але найжахливіше для мене… [Віка починає плакати] Найстрашніше на похованнях, бо ти не можеш боротися зі своєю уявою, і ти себе за це просто ненавидиш. Для мене це найважче. Уява – мій найбільший ворог зараз.

А ще з початком повномасштабної війни я стала дуже забобонною. Коли Льоша поїхав, посеред кімнати він залишив стілець, який я боялася порухати, бо це ж Льошин. Так само я іноді одягаю його куртку, знаходжу в кишені недопалок, і не викидаю, бо це Льошин. [сміється] Не видаляю жодне фото з ним у телефоні. Я не знаю, чи є така прикмета, але це все – Льошине, і я це не чіпаю. 

Ще я дуже боюся, що війна знову може перейти в такий етап, коли майже нічого не відбувається, але військові і їхні сім’ї залишаються від цього залежними.

Я думаю про те, що коли війна закінчиться, Льоші треба буде кудись повернутися. Я хочу, щоб він знову працював за фахом, був оператором. Я люблю його з камерою. До того ж у нього назбиралося дуже багато матеріалів за ці два роки.

Між військовим і цивільним світами

Льоша спокійно реагує на все, що відбувається в цивільному житті. Коли він уперше приїхав у Київ із Бахмута, після того, як його дуже довго не було, у Києві було літо, усі гуляли. Я хвилювалася, як йому. А він каже, що це нормально, таким має бути нормальне життя. Це те, що він щодня бачить на фронті – ненормально. З такою позицією йому трохи легше, хоча перемикатися зі світу у світ однаково непросто. 

Адаптація займає, напевно, місяць. Бо коли він приїжджає ненадовго, відчутно, що його внутрішній стан перемикається. За тиждень до того, як треба їхати, він уже головою там. Уже реакції зовсім інші стають, інакше сприйняття. Я за два-три дні до його від’їзду також починаю всередині дратуватися, засмучуватися, він перемикається. Хоча могли б провести ці кілька днів разом, але їх ніби немає. 

Ще одним соціальним викликом виявилося те, що коли Льоша приїжджає, у мене ніби зупиняється життя навколо. Тобто я кажу всім «стоп» і проводжу час із ним. Але так довго жити не можна, бо виходить, що я ненадійна, непостійна, можу підвести людей. Ну і коли він їде, мені ж треба якось продовжувати жити. І це не можна щоразу розпочинати з нуля. 

 

 

Зустрічі

У Льошиного підрозділу не було ротації протягом дев’яти місяців, але я розуміла, що не зможу стільки часу його не бачити. Тому разом із волонтеркою Юлією Бартлі, яка щотижня їздить на схід уже майже 10 років, ми збираємо те, що потрібно хлопцям і веземо. Приблизно раз на місяць вона бере мене із собою, хоч і не хоче. [сміється] Я їду, щоб побачити його годину, дві, буває, що 15 хвилин, поки вони перевантажують машину, але мені це дуже потрібно. 

Я жартую, що збираю нашу весільну подорож по Україні: ми пили каву в Слов'янську, вітали його з днем народження у Дружківці. Дуже складною була поїздка до Льоші після смерті «Да Вінчі» [Дмитра Коцюбайла]. Дмитро був дуже близький до Льошиної сім’ї, це була велика втрата, Льошу накривало, але його не відпускали, тому я вирішила поїхати до нього. Це також було в Слов’янську. Була дуже складна ситуація на фронті, і для мене було важливо хоч на годинку побачити Льошу. 

Іноді мені кажуть, що не треба їхати. Кажуть, щоби думала не про себе, а про нього, як йому з цим. Але, здається, для нього це теж важливо. Щоправда, там ще хлопці навколо, не до всіх їздять. Тому виходить, що дуже слизькі межі – що правильно, а що ні.

Що підтримує

У мене були різні етапи проживання цього. Спочатку в нас зав’язався волонтерський рух у театрі «Сузір’я» – там були військові, було багато справ. А потім усі виїхали й запала тиша. Ми не знали, що робити: до професії не хотілося повертатися, бо театри зачинені. Я почала повертати собі себе через танцювальні практики. Так було легше. Льоша на фронті робив поробки з усього, що попадеться під руку, слав мені фото, а я йому у відповідь – шматочок танцю. Якось так і спілкувалися.

У нас із Льошею є дві однакові пари чоток. Ми собі їх купили на весілля замість обручок. Я ношу чотки із собою, і Льоша носить. А ще щоразу, коли їду до нього чи щось відправляю, роздруковую якесь невеличке наше фото, щоб він міг узяти із собою. 

Найбільше мене підтримують діти – я намагаюся проводити час із Костею, Льошиним сином, бо йому дуже бракує батька. А також викладаю хореографію в школі. У дітей зовсім інша енергія, з ними стає якось легше. 

Костик дуже сердиться на батька. йому п’ять років, і він не може до кінця зрозуміти, чому той їде на дев’ять місяців, а потім має лише 15 днів, щоби поспілкуватися з ним, перед тим, як знову поїде. Він кричить, що теж поїде на війну. І боїться відпускати Льошу. Навіть якщо Льоші просто треба вийти з дому, Костя тримається за нього. Вони, звісно, говорять телефоном, але Костя також не розуміє, чому саме телефоном. Ображається на це. 

Що треба знати про людей, які чекають

Для людей, які чекають коханих із фронту найважливіше співіснування, співучасть у суспільстві. Тобто дуже хочеться розуміння, щоб люди намагалися ставити себе на місце інших і думати, як цій іншій людині. Ми як суспільство зараз дуже різні: хтось воює, хтось не воює, хтось чекає, хтось не чекає, хтось чекає з полону, хтось чекає на тіло, щоб попрощатися з коханою людиною або звістку, що вона жива. Ми всі маємо різний досвід, але треба якось жити всім разом. Не применшувати власний біль, але дивитися на загальні координати та цінувати кожний момент.