Ми поспілкувалися з двома українцями, які у свідомому віці переїхали до Ізраїлю, щоб служити в армії. Розпитали їх про службу, повістки на війну зараз і відчуття від війни в обох їхніх рідних країнах.
Даніель Волинський
піхотинець, служив у спецпідрозділі ЦАХАЛ у 2020–2023 роках
Я закінчив строкову службу в армії два місяці тому. Вона тривала два роки та вісім місяців. Тепер я – резервіст, але прямо зараз відбувається призов резервістів, і мої побратими вже отримали повістки. Я теж отримав, але потім її скасували через наплив великої кількості військових. Тож зараз перебуваю в режимі очікування. Я – піхотинець. Служив у бригаді «Нахаль», це як спецпідрозділ, щось близьке до українських ССО.
З чого все почалося
Я народився в Хайфі, куди мої батьки приїхали в 1990-х роках з України. Але коли мені був рік, вони вирішили повернутися до України, де я й виріс. До 19 років я жив у Дніпрі.
Я завжди відчував, що в мене дві рідні країни – обидві вони дуже важливі для мене. Чотири роки тому я вирішив перенести центр свого життя в Ізраїль і піти служити. Я – єврей, і для мене дуже важливо служити в армії єдиної єврейської країни у світі. В Україні до 24 лютого 2022 року не було національної ідеї служити в армії, а в Ізраїлі так заведено. Тут усі йдуть в армію. Неможливо бути ізраїльтянином, якщо ти не служив.
Для мене це було важливо, щоб почуватися комфортно в суспільстві, щоб відчути цей досвід, цю спільність зі своїм народом.
Як побудована армія оборони Ізраїлю
В Ізраїлі громадяни отримують призовний лист у 18 років. Далі це доволі гнучка система, бо ти можеш вести перемовини з армією й відкласти цей призов за потреби на рік чи два. Але в середньому хлопців і дівчат призивають із 18 до 21 року. Хоча буває по-різному – зі мною йшли хлопці, яким було по 24 роки. Закінчується призовний вік у 27 років.
Тривалість служби для хлопців – два роки та вісім місяців, а для дівчат – два роки. Однак якщо дівчина служить у бойових військах, її служба також триває два роки та вісім місяців. Є ще спецпризначенці – вони служать довше.
Від служби в армії оборони Ізраїлю звільняють арабів, які є громадянами Ізраїлю, а також представників ультрарелігійних спільнот. Це велика політична суперечка й дискусія, звісно, але наразі це так. Тобто не буде коректно сказати, що в армії служать 100% ізраїльтян, попри розповсюджену думку.
Як обирають підрозділ
Бойові війська рекомендовані для хлопців, але не обов’язкові. В армії Ізраїлю є система профілю, тобто спочатку складають досьє про тебе – ти проходиш медичну комісію, психолога, тести на свій інтелектуальний рівень, і вони роблять висновок – рекомендують рід військ для тебе. Після медичного огляду ти отримуєш цифру, яка визначає рівень твого здоров’я – на цьому все й базується. Максимальний бал – 97, мінімальний – 21. Тобто, наприклад, якщо ти маєш поганий зір і носиш окуляри, ти отримаєш 82 чи 74 бали. Коли армія дає тобі рекомендацію за профілем, вони насамперед враховують потреби армії, але також твоє бажання. Хоча, звісно, потреби армії будуть ключовими.
У моєму випадку, оскільки я репатріант, мені давали право вибрати рід військ для себе, бо Ізраїль дуже цінує й поблажливо ставиться до репатріантів. Хоча з того, що я бачив, якщо хтось дуже хоче в конкретний підрозділ чи конкретний рід військ, з армією завжди можна вести перемовини, щоб потрапити саме туди.
Для хлопців бажано обирати саме бойові війська, для дівчат – за бажанням. Але всі можливості для них є відкритими. Тобто дівчата служать і пілотесами, і є в спеціальних військах (special forces), якщо пройшли спеціальний відбір.
Мене призвали за допомогою спеціальної програми для іноземців, оскільки я приїхав з України. Тобто в мене є паспорт громадянина Ізраїлю, але я однаково іноземець, тому для таких, як я, є спеціальна програма. Зі мною служили хлопці з різних країн: з Південної Африки, США, Франції, України. Нам допомагали з багатьма бюрократичними моментами, тож можна сказати, що деякі процедури для мене були спрощеними.
Коли мене призвали, для мене всі дороги були відкриті – я міг обрати будь-який напрям служби, який хотів. Обрав піхоту, бо це найскладніше, а мені хотілося зробити виклик самому собі: і фізично, і ментально. Забігаючи наперед, скажу, що це вийшло, я анітрохи не шкодую про свій вибір.
Оскільки це були спецвійська піхоти, мені потрібно було проходити окремий відбір. Це були чотири дні, у яких було мало їжі та сну й дуже багато фізичних випробувань. Ті, хто пройшов цей челендж, проходять ще й інтерв’ю, де в тебе питають, чому ти хочеш саме туди. І після цього я міг уже долучитися до свого підрозділу.
Для мого роду військ курс молодого бійця тривав рік і два місяці, хоча для решти це вісім місяців. Ми вчили більш просунуті тактичні та технічні елементи. Після курсу молодого бійця служба ділиться на слоти по чотири місяці: чотири місяці ти тренуєшся: у тебе є виходи в поля, але у форматі тренувань, а потім чотири місяці ти виконуєш бойові завдання: на кордоні, в обороні, у якихось поселеннях. І так по колу: чотири місяці тренувань, чотири місяці бойових завдань. Між цими проміжками зазвичай дають невеличку відпустку на тиждень або два. Але бувало й таке, що відпустки не було дев’ять місяців – це залежить від ситуації в конкретний момент.
Ті чотири місяці, коли ти тренуєшся, ти живеш на одній і тій самій базі, але коли виконуєш оборонні чи охоронні завдання, ти їдеш у місце, де працюватимеш.
Війна в Україні
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, у мене було бажання їхати служити туди. У мене в Дніпрі була мама, це теж мій рідний дім. Я тоді ще проходив курс молодого бійця на строковій службі, і хоч мені здавалося, що я міг би бути ефективним в Україні, я не міг нікуди поїхати.
Командування відпустило мене на кілька днів, я полетів до Польщі, приїхав на кордон, допомагав біженцям. Але довго волонтерити я не міг, оскільки той, хто перебуває на службі, не може літати в інші країни.
Я думав, що міг би бути корисним Збройним силам України щонайменше як тренер, бо ми проходили сильну підготовку. І я знаю корінних ізраїльтян, які поїхали тренувати українських військових. Але тоді, коли я звільнився зі служби й дійсно міг би це зробити, почалася війна в Ізраїлі.
Війна в Ізраїлі
Я прокинувся в суботу, 7 жовтня, дуже рано. І перше, що побачив, коли взяв до рук телефон – кадри з білим авто терористів, що їздить посеред ізраїльського міста недалеко від Гази. Я спочатку подумав, що це якийсь прикол – такого ніколи не було й нібито не могло бути. У це неможливо було повірити. Тобто ми звикли до обстрілів і сирен – це звична справа. Ми знаємо, що є «залізний купол», усі просто йдуть в укриття – вони є в кожному місті. І це настільки звично, що ніхто навіть не звертає на це уваги. Але проникнення живої сили, захоплення поселень – такого ніколи не було.
Я думаю, попереду ще багато розслідувань цієї ситуації, думаю, що змінять командування. Ізраїльська армія відома тим, що вона любить сама себе досліджувати, виявляти помилки та вчитися. Думаю, це буде важливий урок для всіх нас.
Коли ми тренувалися, ми ніколи не розглядали ось таке вторгнення. Нас тренували за іншими сценаріями. Розглядали варіанти бунтів з іншого боку. Насправді основний ухил армія оборони Ізраїлю робить на підготовку до війни, яка може початися з півночі – з боку терористичної організації «Хезболла» з Лівану. Ми протягом усієї служби обговорювали, що повномасштабне вторгнення може початися з півночі, і тренувалися, як відзеркалювати атаку там.
Кордон із сектором Гази розглядався як просто кордон. Там дуже потужні камери, технології, захисна стіна, яка залита бетоном і на багато метрів під землю. Ми знали, що там технології, які коштували Ізраїлю мільярди. Кордон із Газою завжди вважався «тихим». Тож те, що сталося минулої суботи – неабиякий сюрприз.
Мабуть, ми занадто довірилися технологіям: і як окремі громадяни, і як держава. Ми думали, що вже зробили щит, який не дасть нікому проникнути, але, найімовірніше, сталася кібератака. Бо ми ж бачили – вони приїхали на тракторах і бульдозерах і просто все змели. І жодна із систем не спрацювала.
Як відбувається призов
Повістка в Ізраїлі – це повідомлення на телефон або лист у твоєму персональному кабінеті на сайті Армії оборони Ізраїлю. Мою повістку поки що скасували, бо планували призвати 300 тисяч резервістів, але разом із добровольцями вже є до 400 тисяч. Тож поки набір поставили на паузу. Я чекаю, коли мене покличуть, бо мої побратими вже поїхали на службу.
Поки що останні кілька днів я проводжу в переїздах з одного похорону на інший. Це поховання людей, із якими я служив. Це невимовно сумно. Загинули командир мого підрозділу, командир бригади, мій друг, який брав участь у звільнені полонених у поселенні – у перші дні було дуже багато втрат. Зараз ситуація вже краща.
Поки що ніхто з нас не знає, що буде далі. Зараз працюють авіація й артилерія, чи буде вхід піхоти, ми не знаємо. Насправді це серйозне запитання, бо вхід піхоти означає великі втрати серед цивільного населення. Газа – дуже щільно заселена, тому робота піхоти – це крайній захід.
Я не хотів би будувати військову кар’єру, не захотів ставати офіцером. Я зараз працюю в барі, з наступного навчального року планував іти вчитися. Але якщо я потрібен своїй країні, звісно, я відкладу все й буду воювати.
Усі резервісти в Ізраїлі щонайменше раз на рік проходять додаткові тренування. Це може тривати від кількох днів до кількох тижнів, але зазвичай армія намагається не втручатися у твоє життя. Тебе кличуть на перепідготовку, але якщо ти в цей момент перебуваєш за кордоном чи маєш особисті справи, тебе ніхто не може примусити. Зараз ситуація інша, навіть якщо ти за кордоном і отримав листа, маєш повернутися.
Головне, що дала мені армія – розуміння, що людський мозок здатен на набагато більше, ніж він думає.
Мір'ям Сікілінда
сержантка бойової підтримки, служила в ЦАХАЛ у 2015–2017 роках
Україна – Ізраїль
Я народилася в Україні, на Луганщині, у єврейській родині. Ходила в єврейський культурний центр, їздила в табори, присвячені єврейській та ізраїльській культурі. Одним із моїх вожатих у цих таборах був Антон Птушкін. [сміється]
Я завжди знала, що хочу спробувати життя в Ізраїлі, і після університету в Києві поїхала в Ізраїль на рік: повчити мову та придивитися до країни. Але мені сподобалося і я вирішила йти служити, потім вчитися і працювати та зрештою залишилася на шість років. Згодом повернулася до України, бо в Ізраїлі працювала з піаром і хотіла якогось розвитку. В Україні рівень комунікацій брендів набагато вищий, тому я поїхала до України знову нібито на рік, набратися досвіду, але поки що залишилася. Обидві ці країни є моїм домом.
Про службу
Я приїхала в Ізраїль у 20 років. У 22 роки пішла на службу. Для армії я була вже старою, ми постійно жартували про це з дівчатами. Моїм посестрам було в середньому 18–19 років.
Коли вступаєш в армію, ти маєш отримати профіль – бали, які підтверджують твою готовність до служби. В Україні я мала певні обмеження за станом здоров’я, завжди була звільнена від фізкультури, мала операції. Зі своїми даними я могла в Україні отримати інвалідність, але взагалі це не сприймала. Тому, попри не дуже високі бали, я напросилася на службу.
В армії Ізраїлю є така градація: найбільше балів (близько 90) – ти можеш іти в бойові війська, середня кількість балів – війська бойової підтримки, і ті, хто мають найнижчі показники зазвичай стають «джобніками» – це тилова служба: кухарем, в офісі, є навіть окремий вид служби – викладати репатріантам іврит.
Я отримала 64 бали, тобто могла йти працювати в офісі, але мені дуже хотілося довести собі, що я можу нести повноцінну службу, мати зброю та фізичні навантаження. Так я потрапила до бойової підтримки.
Я йшла служити з кількох причин. По-перше, я хотіла сама собі довести, що я щось можу. По-друге, я відчувала велику вдячність країні, яка прийняла мене, підтримувала протягом першого року життя тут, тож мені дуже хотілося також бути корисною цій країні. Може, це звучить пафосно, але я дійсно відчувала це як борг своїй країні. Ну і, по-третє, в Ізраїлі армія – це соціалізація та можливість бути прийнятим.
Армія – це класна можливість по-справжньому влитися в життя Ізраїлю, відчути себе своїм. У будь-якій розмові – на вечірці чи робочій зустрічі – обов’язково настає момент, коли всі починають обговорювати, хто де служив, хто де воював, хто був на якій операції. Дуже відчувається, що це окрема частина культури.
А ще армія – це унікальне місце, що об’єднує всіх. Тут і багаті дівчата й хлопці з північної частини Тель-Авіва, і «кібуцники», і релігійні, і нерелігійні. Ізраїль – це складна структура, тут дуже різні люди, багато сварок усередині, але коли в армії змішуються люди різних типів, ти по-справжньому розумієш цю країну: її болі, її культуру, історію.
Війська бойової підтримки
Я служила у військах бойової підтримки. Це звичайний строк служби для дівчат – два роки. Але я служила на «небезпечних територіях» – у Бейт-Лехем [Віфлеєм – ред.] – це спірні території, де єврейські поселення знаходяться ледь не в метрах від арабських, звідки постійно існує загроза терактів.
Мою службу можна назвати прикордонною, але з тим уточненням, що я не фізично захищала кордон, а контролювала перехід на блокпостах, займалася документами, спеціальними візами.
Основний і ключовий момент моєї служби – безпека. Мені треба було перевіряти якісь дані, біографії, дивитися, чи не є ці люди терористами. Тобто іноді я стикалася з цими людьми віч-на-віч, але часто це була офісна робота. Оскільки це була служба на небезпечних територіях, ми всі мали зброю, повинні були вміти нею користуватися, але швидше з метою самооборони чи захисту, але не наступу. На відкритих територіях ми завжди працювали під прикриттям бойових військ. Ми спеціалізувалися на правовому полі. Тобто там, де бойові війська фізично можуть заборонити прохід певній людині на певні території, ми маємо аргументувати, чому так відбувається, тому ми і є військами бойової підтримки.
Як відбувалася служба
Під час курсу молодого бійця, крім фізичної підготовки, стрілецької практики, практики поводження зі зброєю, ми вивчали також закони, історію, поглиблювали знання мови. Ми тренувалися розбирати та збирати автомат М-16, а також щодня повторювали алгоритм дій під час різних ситуацій, зокрема терактів: коли ми можемо стріляти, а коли ні. З історії навіть складали іспит, бо Ізраїль – це країна репатріантів, тут дуже різні люди, і важливо, щоб вони мали спільні знання.
Увесь час служби ти маєш ходити зі зброєю всюди, ти не можеш ніколи, ніде й за жодних умов її залишати.
Ми навіть давали імена своїй зброї, бо в такі інтимні стосунки, як зі зброєю, ти мало з ким вступаєш. [сміється] Ти спиш зі зброєю – автомат лежить у тебе під подушкою в певній позиції (це теж ми тренували), ти йдеш їсти, у вбиральню, душ зі зброєю. Душ – це найцікавіше. Коли з казарми, де живуть 18 дівчат, усі одночасно йдуть у душ і там купа оголених дівчат з автоматами – це дуже видовищно. [сміється]
Моїм першим бойовим завданням було повернення тіла терориста його сім'ї. Я поїхала туди з офіцером, не знала наперед, що буде відбуватися, а коли приїхала й побачила «швидку», було дуже моторошно. Тобто бойові підрозділи знищили терориста, але сім’я має право отримати його тіло. Офіцер попросив мене зробити кілька фото, як передають це замотане тіло. Були ще й інші завдання. Іноді це були теракти, ми виїжджали з бойовими підрозділами й перевіряли на місці людей.
Важливим був період Рамадану, тоді ми стояли на КПП, бо в ці дні великий потік арабів зі спірних територій, яким держава Ізраїль дозволяє входити на свою територію, у мечеті. Але міри безпеки в такі дні посилюються. І ми стояли в Рамадан поруч із бойовими військами та консультували їх із точки зору закону.
Зараз мені не приходила повістка, бо я не людина першої необхідності. Я не з бойових військ, до того ж для Ізраїлю я вже не призовного віку й маю не найкращий бал за рівнем здоров’я. У мене бувають думки, що, можливо, я би була корисною в українській армії, але насправді я не впевнена в актуальності своїх знань. Я служила у 2017 році, і, звісно, я знаю, як стріляти з різних положень, але в порівнянні з тим, що роблять зараз українські військові, я не знаю й не вмію нічого. Мені навіть соромно говорити, що я служила. Але якщо буде потреба, я, звісно, включуся.
Жіноча форма
В Україні постійно говорять про жіночу військову форму, але в Ізраїлі немає окремої жіночої форми. Уся форма універсальна, просто має ґудзики для регуляції розміру. Є форма «алєф» (парадна) та форма «бет» – у якій ти перебуваєш увесь час. Вона дуже зручна й, може, десь завелика, але ми підшивали штани та в цілому почувалися добре. Головне – вона приємна до тіла.
Для релігійних дівчат була можливість відшити парадну форму зі спідницею, але однаково на службі вони носили штани, такі самі, як і всі.
Взуття – шкіряні берці – можна було за бажання замінити на тканинний аналог. Це для веганів або представників спільнот, у яких заборонено носити шкіру.
Армія навчила мене певної витримки: фізичної – якщо стоїш на варті й хочеш до вбиральні, але треба стояти ще чотири години, ти вчишся терпіти, а також моральної: бо треба навчитися дбати про себе: наприклад, виспатися, коли хтось хропе, а хтось іде на чергування.