Власний досвідЯ шукаю людей з фотографій минулого століття. Хто й навіщо робить проєкт Past.Continues

«Цінність старих світлин у тому, що людина могла за все своє життя мати їх лише з десяток. Ми стільки знімків робимо за сніданком», – каже Арсеній Герасименко, фотограф й автор проєкту Past.Сontinues. Два роки тому Герасименко почав купувати старі негативи, сканувати їх і показувати аудиторії в соцмережах, який вигляд мали люди й міста України в минулому столітті. У колекції Past.Continues є негативи, відзняті десятки років тому й проявлені лише зараз, раритетні фото з Києва, Львова, Одеси, Харкова, Черкащини, Запоріжжя й Карпат. Знімки, зроблені на початку минулого століття й за два місяці до Другої світової. Пригоди «київських тіктокерів» 60-річної давнини і Хрещатик, якого вже немає.

Певно, найцікавіша частина проєкту – пошук авторів і героїв утрачених фотографій, ділиться Герасименко, якому доволі часто вдається встановити цей зв’язок крізь десятиліття.

Говоримо з автором Past.Continues про те, як він збирає й реставрує архівні фото, навіщо це потрібно та в чому цінність аматорських знімків минулого століття.

Past.Сontinues почався з покупки фотокамери, у якій була плівка, що пролежала там кілька десятків років, відзнята й непроявлена. Ця плівка вціліла, зображення там збереглися. Тож, коли ми з колегою її проявили, світ уперше побачив фотографії, які пів століття вважалися втраченими.

Якщо не помиляюся, це була камера «Любитель», у ній лежала німецька плівка Agfa. Вона, на відміну від радянської «Свеми», дуже добре зберігається: у ній величезна кількість срібла, і це врятувало фотографії.

Тоді я подумав, чому б не присвятити цьому окремий проєкт – шукати негативи, непроявлені плівки, проявляти їх і, щоб якось закінчити цю історію, шукати героїв із фотографій. Так усе й почалося.

На тій найпершій моїй плівці була молодь, вона просто відпочивала на озері в якомусь санаторії. Після цього непроявлені плівки насправді траплялися не так часто. Найчастіше це негативи, які от-от мали би опинитися на звалищі. Людина помирає, її речі розпродають, архіви викидають або викладають на Olx. Мені ж здалося, що було б добре не втрачати спадок, а зберігати його й намагатися показувати людям.

Іноді я купую протерміновані плівки, і саме з покупкою однієї такої плівки на Olx пов’язана одна з найвідоміших моїх знахідок – архів на тисячу фотографій Петра Гармаша, жителя села Каленики, що в Черкаській області.

Із цим архівом пов’язана низка неймовірних збігів. Але почалося все з оголошення на Olx, де продавали плівки «Свема». Я купив їх, а в додаток мені надіслали невеличку коробочку з туго змотаними негативами. Виявилося, що на них сотні знімків, зроблених фотографом-любителем на початку 50-х.

Я відсканував ці фотографії, відреставрував, що зміг, і почав шукати героїв. Посилка з негативами прийшла з селища Гельмязів, що неподалік Золотоноші [Черкаської області]. Я подумав, що коріння також слід шукати десь там.

Перше, що знайшов у Facebook, – Гельмязівський будинок культури. Коли я завантажив фото на цю сторінку, буквально наступного дня люди почали писати: «О, це ж наше село Каленики». «А я ходив у цей клуб до дівчат», – написав один дідусь. Було видно, що людям цікаво цим займатися, розшукувати своїх рідних. І вони всім селом почали шукати героїв й автора фотографій. За тиждень я вже знав, хто зробив фото, хто на них зображений, і навіть мав номери телефонів.

Саме зацікавленість знайти на фотографіях своїх близьких, своє минуле робить проєкт таким соціально активним. Люди роблять репости, пересилають. Здавалося б, така велика країна, стільки людей, але за кілька днів часом вдається знайти героя, про якого ти ще вчора не знав абсолютно нічого.

Кілька місяців потому я зустрівся з автором фото, Петром Гармашем, зараз йому вже більше 90 років. Досі Гармаш вважав фотографії втраченими, тому, коли побачив їх, був дуже зворушений. Знімки загубилися під час переїзду десь у середині 80-х.

Коли я приїхав до Калеників, побачився також із героями світлин. Їх не так багато залишилося в живих, буквально кілька людей. Вручати їм ці фото було дуже трепетно, адже вони й не знали про існування цих світлин раніше.

Цей «калениківський архів», мабуть, один із найвідоміших, він багатьом сподобався. Напевно, тому що тут зображене справжнє життя українського села, на яке ще не так вплинула радянщина. Наприклад, весілля святкують у вишиванках. Як на мене, головна цінність цих фото в тому, що вони зняті аматором. Усі герої світлин його знали як «свого» й тому поводилися максимально природно, щиро.

Коли я купую архів, то не знаю, що зображено на фотографіях. Зазвичай просто приїжджає коробка плівки, ніхто з продавців не турбується про те, що на них зображено.

Ти можеш витратити купу грошей на архів, у якому не буде абсолютно нічого цікавого: діти в пелюшках, застілля, фото біля пам’ятників Леніну чи Марксу. Є мільйони таких сюжетів, і вони не мають особливої цінності. Але серед цієї купи часом трапляються неймовірні речі.

Я майже не буваю на барахолках на кшталт Петрівки, ніколи не купував негативи офлайн. Там можна щось знайти, але туди частіше ходять мої друзі й потім підкидають мені якийсь контент.

Найчастіше я купую фотографії на онлайн-барахолках на кшталт Olx, де люди просто виставляють на продаж непотрібні речі. Інший варіант – Ebay, де можна знайти фото з різних країн. Там я купив одну з найцінніших у матеріальному плані моїх знахідок, яка обійшлася не так уже й дорого – близько сотні доларів. Продавець назвав колекцію «Війна у В’єтнамі, якісь люди на якомусь кораблі». Я не мав жодних сподівань на цей архів, cеред фотографій з В’єтнаму виявилося буквально кілька хороших знімків, усі інші були нерізкі. А в окремому пакуночку були складені фотографії з корабля. Коли я їх відсканував, виявилося, що на світлинах зображені Грейс Келлі [американська акторка і модель 20 сторіччя – ред.] з батьками, а корабель – це той самий USS Constitution, на якому Грейс подорожувала зі США до Монако на весілля з князем Реньє III. Знімки інших фотографів, які були на цьому кораблі, зараз продають за 500–600 доларів на Getty Images. І це лише цифрова копія фотографії, без прав на оригінал.

Загалом у моїй колекції вже тисячі плівок. Є місце для закордонних архівів, але здебільшого це все-таки українська архівна фотографія. Часто ці фото перепродають і вивозять з України, а це дуже важливий пласт культури, який хочеться все ж зберегти тут.

Архів може коштувати й 100–200 гривень, і 500, і 5000. Це як пощастить. Іноді люди просто так віддають свої архіви, часом дуже класні фото так знаходжу. Наприклад, знайомий якось надіслав мені архів свого діда й попросив показати людям. На фото було життя Галіфакса, приморського канадського міста, у 1950-х роках. Дід знайомого заходив у місцевий порт на риболовному судні. Після цієї публікації мені написали з управління, що займається дослідженням історії міста, і попросили надіслати фото, бо в них не було світлин саме з цього періоду.

Це справді виявилися дуже цінні знімки, бо тоді мало хто просто фотографував буденне життя нічим не примітних вулиць.

Найстаріші знімки в моїй колекції зробили на початку 20 століття. Є фотографії, зняті в 1917–1920 роках. А є ще старіший знімок, зроблений на шматок скла. Це цікавий процес, який сьогодні поодинокі фотографи намагаються відродити. Але знімати на скло дуже дорого. Оцифрувати таке зображення можна перезйомкою. Ви просто кладете шматок скла на екран ноутбука, наприклад, і фотографуєте його згори. Фотографію негативу потім редагуєте у фотошопі. Це клопітно, але має сенс, бо скляний негатив дасть фору навіть найсучаснішим фотоапаратам. Уявіть негатив розміром 9 на 12 сантиметрів, це вам не 35-міліметровий шматочок плівки. Незважаючи на те, що йому майже сотня років, якість зображення дуже висока.

Доволі часто негативи в поганому стані. Наприклад, якщо фото довго лежали на горищі, вони могли склеїтися або поряд із ними встигла пожити миша. Якщо приїжджає брусок склеєних негативів, потрібно їх відмочувати, повертати до життя. Я намагаюся робити все сам. Раджуся з однодумцями, але загалом немає нічого особливо складного в цьому процесі: відмочити, висушити, розкрутити, щоб плівка була рівна, покласти під прес. Так проходить підготовка до сканування. Я не прибираю ні подряпинок, ні шматочків бруду, які лишаються. І ніколи не кадрую фотографії, щоб зберегти автентичність.

Більшість раритетних фотографій у моїй колекції чорно-білі. Трапляються й кольорові, але їх дуже мало.

На кольорову плівку в ті часи в Україні знімали мало. Популярну за кордоном найкращу кольорову плівку всіх часів – слайд Kodak Kodachrome – дістати було вкрай важко. Не менш складною в усіх розуміннях була й 14-етапна проявка «Кодахрома». Зробити це можна було лише в офіційних лабораторіях Kodak у США і Європі.

Українці в минулому знімали колір здебільшого на німецький слайд Orwo Chrom і радянську «Свему». В архіві Past.Continues є цікаві знімки Києва, зроблені на Orwo Chrom років 30–40 тому.

У Києві, на щастя, багато людей, які цікавляться історією міста. Є низка спільнот, де часто публікують фото з особистих архівів. У мене багато друзів, які готові годинами вивчати одне фото, щоб визначити, де воно було зняте, за яких обставин. Я зазвичай звертаюся до таких людей, бо вони можуть навіть за дрібними елементами, як-от тип цегли, визначити, де й коли зроблене фото.

Наприклад, ми ідентифікували старі фотографії Хрещатика, за розташуванням пам’ятників чи певних будівель приблизно визначили період зйомки. Під час Другої світової Хрещатик був майже повністю знищений. Але є люди, які можуть зараз тобі сказати, що, наприклад, ось цей магазин тут був із 1930-го по 1933-й.

Поки що я достеменно не знаю історію цієї серії знімків Хрещатика, яка потрапила до мого архіву. Найімовірніше, це репродукції фотографій, відзняті на середньоформатний фотоапарат.

З київських серій примітна також фотографія з Андріївського узвозу. Це будівля на самому початку вулиці, де зараз «Львівська майстерня шоколаду». Ідентифікували її за віконцями, вона досі збереглася в тому ж вигляді, що й століття тому.

У моєму архіві також є знімки однієї з перших переправ через Дніпро, зведеної після того, як були знищені мости [під час бойових дій 1940-х років – ред.], фото міської думи, яку теж зруйнували в 1940-х, Миколаївського ланцюгового моста [який існував у Києві з 1853 по 1920 роки – ред.]

Якось на Татарці знайомий знайшов коробочку зі старими плівками, які років 60–70 пролежали в підвалі будинку непроявленими. Вологість зазвичай убиває негативи, але завдяки тому, що плівка була в металевому герметичному контейнері, вона вціліла. Я її проявив – і так з’явилися на світ фотографії, зняті в 1964 році. На знімках були хлопчик зі старшим чоловіком, вони стояли біля будинку на колишній вулиці Якіра. Коли я їх запостив, допис швидко розійшовся київськими пабліками, і врешті хлопчика з фотографій шукало все місто.

Льоша знайшовся за три дні. Жителька Лук’янівки впізнала на знімку свого сусіда і його сина. Як виявилося, у тому будинку, де знайшли фото, батько мав невеличкий склад, де він зберігав своє обладнання для пірнання. Якось серед тих речей загубив і плівку.

Я зустрівся з Олексієм, вручив фотографії, а він розповів мені історії про батька, показав дім, де він змалечку живе. Вулиці Якіра вже немає, її перейменували на Деревлянську, замість таблички тепер вивіска аптеки, на фасаді з’явилося нове покриття, двері теж замінили на пластикові. А бетонний парапет залишився.

Одна з останніх моїх серій про «київських тіктокерів» теж абсолютно несподівана знахідка. Людям дуже вона сподобалася: якщо судити за кількістю лайків, це найбільш успішна серія. Певно, тому, що ці знімки дуже відрізняються від того, якою ми уявляємо фотографію тих часів.

Бо що ми уявляємо, коли думаємо про світлини 1960–70-х років? Це такий strike a pose, руки по швах, без емоцій, біля пам’ятника чи біля стола, знову біля стола і знову біля пам’ятника. А тут просто компанія друзів, які гуляють, дуркують (здається, особливо вони любили лазити на ліхтарі на Володимирській гірці). Ще й історичні види Києва, Труханів острів.

Люди експериментували, їм було цікаво й весело, і в цьому суть. Але такі знахідки трапляються вкрай рідко насправді. Треба перелопатити тисячі нецікавих фотографій, щоб знайти десять таких. У цьому головна складність такої роботи.

Мене найбільше зараз цікавлять періоди до, під час і після Другої світової війни. Цих фотографій насправді дуже мало, а тема актуалізувалася.

У моєму архіві є знімки, які були зроблені за кілька місяців до Другої світової в Одесі. Це архів місцевої студентки. На цих фото можна побачити, як у той період жили люди, не усвідомлюючи, що на них чекає. Відчувається певний зв’язок із тим, що ми переживаємо зараз.

Якщо люди цікавитимуться своєю історією, можливо, це зробить нас більш свідомими. Зараз ми також переживаємо історичні часи й, можливо, найважливіші події в нашому житті, і для когось наші фото теж стануть архівом через 50–100 років. Звичайно, уже не буде такої нестачі контенту, як раніше. Цінність старих фотографій якраз і зумовлена тим, що людина могла за все своє життя мати з десяток знімків. Ми десяток фотографій робимо лише за сніданком.

Вважаю, що викидати ті раритетні фото на смітник просто не можна, але дуже часто це трапляється. І пам’ять про людей, події й цілі часові періоди просто зникає. А я от намагаюся її вберегти.