Жіночий рух опору «Зла Мавка» створили три подруги з Мелітополя Запорізької області. Своїх імен жінки не називають, але грайливо кажуть, що їм від 30 до 40 років.

Перші згадки про рух з’явилися напередодні 8 березня, коли в мережі почали поширювати плакат «Не хочу квітів, хочу мою Україну», де Мавка б’є букетом російського окупанта. Зараз рух поширився й на інші окуповані території України.

Редакторка The Village Україна Вікторія Кудряшова поговорила із засновницею руху про спалення російських прапорів, боротьбу Мавки з Орком і важке очікування деокупації.

Цей матеріал підготували за підтримки наших читачів

Donate

– Чому рух виник лише за рік після окупації Мелітополя?

– Тут було багато рухів опору, ми спостерігали за їхньою діяльністю, іноді їм допомагали. Але ситуація трохи затягнулася. Завжди думаєш: «Ось-ось, і нас звільнять, ще місяць, ще трохи», – але цього не відбувається.

В один день ми сиділи з дівчатами, як-то кажуть, «на кухні», і зрозуміли, що є справжній, «дієвий» опір, де хлопці роблять щось серйозне, як-от підрив автівок окупантів. Ми цього не могли робити, але сидіти й просто дивитися також не було сили. Тим паче орки з часом стали дуже зухвалі на вулицях, особливо бували наполегливі з дівчатами, хазяйнували в місті. Тому ми вирішили, що можемо теж щось робити, щоб вони не почували себе так вальяжно в Україні, це не їхній дім і ніколи ним не буде. І ми хотіли показати, що вони тут не вдома, їх ніхто не боїться й ніхто на них не чекає. І не лише озброєні хлопці, але й жінки не будуть їх терпіти. Те, що люди тут залишилися, не означає, що вони згодні й готові жити під окупацією. Не всі змогли виїхати, коли була можливість, і в них для цього різні причини.

– Коли з’явився перший плакат?

– Одна з нас дуже гарно малює, вона створила перший постер «Окупанти дістали, не зліть українок». Ми почали його розвішувати. Реакція була швидка: росіяни злились і миттєво здирали постери.

Вішати їх на адмінбудівлі не було можливості: центр Мелітополя майже зачинений, там усюди патрулі, дуже багато солдатів. Тому ми розвішувати там, де могли.

– До 8 березня в суспільстві контраверсійне ставлення: деякі кажуть, що свято треба прибрати загалом, а інші вважають, що треба змінити його значення. Ви приурочили створення руху саме до цієї дати?

– Насправді ми почали ще до 8 березня, але саме напередодні цієї дати спрацювало «сарафанне радіо», акція привернула багато уваги. Ми знали, що перед 8 березня окупанти будуть дарувати жінкам квіти на вулицях, біля магазинів: ось, тримайте один тюльпанчик, тримайте гуманітарочку.

Навіть коли 8 березня давно минуло, дівчата продовжували друкувати листівку «Не хочу квітів, хочу мою Україну» і клеїти її у своїх містах. До нашого Telegram-каналу почали активну доєднуватися. Першим став Бердянськ і маленькі міста навколо Мелітополя, але своєю перемогою я вважаю момент, коли нам написала перша дівчинка з Криму.

– Я помітила також, що ведете канал російською. Це свідомо?

– Так, я сама була російськомовна, але іноді роблю пости й українською. Українська – це маркер, але є багато російськомовних людей з абсолютно українською позицією. Також я пишу російською тому, що знаю: мій канал читають росіяни. Багато меседжів залишаю для них, щоб вони знали наше ставлення.

– Росіяни часто пишуть?

– Ооо, так, дуже часто, і це дуже агресивні меседжі. Найцікавіше те, що це завжди дуже безграмотні тексти, у кожному слові помилка (я вже мовчу про пунктуацію). Пишуть погрози: «Ви назавжди Росія», «Ви бандерівці», «Не викабенюйтесь і мовчіть у тряпочку». Також полюбляють надсилати мені новини зі своїх російських помийок і свої меми, особливо про свиней.

Зазвичай я ігнорую: якщо воно хворе, то який сенс із ним розмовляти? Але бувають цікаві випадки, коли кортить відповісти, просто поржати. З останнього дуже сподобалася жіночка, яка прокляла мене й мій рід. Надіслала текст, як із підручника заклять, вона реально в це вірила й серйозно ставилася. Ну, я знала, що точно вирішить це питання: відповіла їй «Авада Кедавра», бо це єдине, що я знаю з магії «Гаррі Поттера», і перехрестилася.

– Мавка – сильний образ в українській культурі. Як виникла ідея використати його в назві руху?

– По-перше, нам подобався цей міфічний жіночий образ. А по-друге, орки – це теж міфічний образ. Мавка буде воювати з Орком, ми почали розкручувати цю ідею. Хотілося також показати різноманітність жінок, які борються з окупантами. Коли Мелітополь звільнять і ви побачите цих жінок, ви ніколи не подумаєте, що вони можуть щось таке витворяти. Наприклад, у нас є одна жінка, якій за 60 років, але вона дуже активна. Ми з неї списали образ баби Галі на плакатах. Інші образи також трохи списані з нас.

Росіяни мають озиратися, бо ніколи не знають, хто поряд із ними Мавка. Їм має бути страшно залицятися, бо хтозна, як закінчиться їхній вечір і який сюрприз їх очікує після «пріятного общєнія».

– Скільки зараз Мавок? Чи ви не рахували?

– У нас нема такого, що, умовно, є агенти і є задачі, які вони виконують. Тому складно підрахувати кількість. Є дівчата, які пишуть: «Пришліть листівку, я повішу». Але є ті, хто каже: «Вибачте, я боюся вішати листівки, але в мене є інформація, яка може допомогти» або «Я хочу розказати свою історію». І я їх розумію, бо ризики на окупованих територіях дуже великі. Те, що вони розповідають свої історії, у певному сенсі вже опір.

– Чи є якісь тенденції щодо віку? Наприклад, координатор руху «Жовта стрічка» в Херсоні розповідав нам, що вони не заохочують дітей приєднуватися до опору, але пишуть самі.

– Я не хотіла б, щоб діти робили щось для нас, це не правильно. Відразу згадую історію з хлопцями в Бердянська [ідеться про вбивство росіянами 16-річних підлітків Тиграна Оганнісяна й Микити Ханганова, яке сталося наприкінця червня, – ред.]. Звісно, під час переписки я не запитую паспорта, але в розмови розумію, що здебільшого це жінки від 25 до 50 років.

– Як це – бути жінкою в окупації?

– Не можу говорити за всіх, але для мене мій домашній одяг – тепер одяг для вулиці. Нічого гарного, яскравого чи, не дай Боже, сексуального, я точно не одягну. Нема й настрою, але загалом це питання безпеки, бо чіпляються дуже багато. Найбільш ідеальний варіант – бути тихою, такою собі «сірою мишкою». Найбільш коректно буде російською «не отсвечивать». Багато дівчат виходять із дому тільки за крайньої необхідності, коли припече (якщо вони не працюють).

– Які історії розповідають вам жінки в русі?

– Коли з’явився канал, то з’явилася й можливість поділитися одна з одною тим, що наболіло. Ви одних поглядів і за одне боретеся, тому ти можеш бути впевненою, що твою історію ніхто нікуди не передасть і тебе підтримують. Іноді це просто щоденник.

Більшість історій були про обшуки, як окупанти ввалювалися у квартири, розтрощували все просто так, навіть якщо в них не було підозр щодо людини. Просто тому, шо вони можуть перевернути все з ніг на голову, насрати, вибачте, і піти. Ця історія повторюється скрізь, не лише в Мелітополі.

Історія, яка мене зворушила, про дівчину, коханий якої був в АТО. Про це дізналася окупаційна влада і його заарештувала. Уже минуло багато часу, а вона й досі не знає, що з ним зараз і що буде далі, постійно ходить і намагається з’ясувати. Окупанти лише сказали: «Ми будемо його судити». Незважаючи на це, вона написала мені: «Кажіть, що робити, я готова». Хоча їй і так вистачає горя. Коли читаєш такі історії, то розумієш, що щось зробив правильно. Найбільш приємно й тоді, коли просто пишуть «Дякую».

Мені важливо зберегти всі історії, які розповідають жінки, бо після деокупації вони зможуть дуже допомогти в слідчих діях. Уся країна має почути, що тут коїлося.

– Були випадки, коли учасниць руху «ловили», коли вони вішали плакати?

– Серед моїх дівчат, у Мелітополі, на щастя, такого не було. Але я чула про інших (хоч і не бачила своїми очима). Найбільш популярне покарання в окупантів – це записувати відео з вибаченнями. «Порушників» везуть у комендатуру й змушують розповідати, як вони люблять Росію, казати: «Вибачте, дядя генерал, більше я такого робити не буду». Але добре, коли все на цьому й закінчується. Є чутки й про інші ситуації, коли учасників руху везуть «на підвал». Що з ними там роблять, можете тільки уявити.

– Ви кажете, що порахувати кількість Мавок складно, рух почав жити самостійним життям. Але все-таки, чи є у вас певні правила?

– Дівчата зазвичай роблять те, що вважають за потрібне, а мені просто надсилають фото й відео. У нас є голос, який ми хочемо показати навіть в окупації, і це нас об’єднує. А методи – то вже інше, я не можу це проконтролювати. Ми віримо в ЗСУ й у те, що вони прийдуть і повбивають усіх росіян. А поки наша задача – зробити так, щоб окупантам було тут несолодко, щоб їхній моральний дух не піднявся жодного разу, щоб вони щодня відчували себе конченими.

– В Instagram я бачила, як ви підсипали окупантам проносне. Не було думки підсипати отруту?

– О, «Кухня Мавки» – це наше найулюбленіше. [сміється] Спочатку ми займалися лише листівками й збором інформації, але потім виявилося, що одна з жінок має доступ до кухні, де харчуються окупанти. Тому в нас з’явилася безпечна можливість щось додати в булочки чи сосиски в тісті. Проносне виявилося ідеальним варіантом: це зганьбило б окупантів, вони обісралися б у прямому й переносному сенсі. На жаль, а може й на щастя, результати ми не бачили, але нам розповіли, що все було так, як треба. Але це була одноразова акція.

За деякий час у Мелітополі оголосили сухий закон, а випити окупанти дуже полюбляють. Були навіть випадки, коли вони ходили по будинках, «виклянчували» алкоголь, бо їм це було вкрай необхідно. Ми зробили домашній алкоголь, бо знали, як він зможе до них потрапили. О, це було справді паршиве пойло! І не пляшка, не дві, а дуже багато. Було складно точно розрахувати дозування, десь, може, і переборщили. Я тільки можу собі уявити, як росіяни «несли службу» в такому стані.

Багато хто хотів покласти отруту. Але, по-перше, у нас її не дуже легко й знайти (хоча й можна було б щось придумати), а по-друге, підсипати отруту чи ні – це складне етичне питання. Одна справа, коли змушуєш окупанта просертися, а інша – усе-таки вбити. Ми були до цього не готові. Ми додавали проносне, а не отруту, бо ми не вбивці, як росіяни. Убивати окупантів – задача для ЗСУ, ми можемо й ненасильницькими діями дати їм просратися. До того ж навіть із листівкою можна потрапити «на підвал», а що буде, коли вб’єш і тебе спіймають?

– Мелітополь розташований не так далеко від Запорізької ГЕС і в разі теракту РФ може бути зоною ураження. Чи є в місті панічні настрої з цього приводу?

– Деякі знайомі й справді дуже панікують. Одна зробила в себе у квартирі такі барикади, що можна ядерну зиму пережити. Але загалом не можу сказати, щоб була паніка. Постійні обстріли, Каховська ГЕС – що не день, то радіоактивний вибух. Ти вже, вибачте, так замахався, що думаєш: «Буде, як буде».

Ми знаємо всі правила, як себе поводити в разі вибуху, і, якщо це раптом трапиться, то спробуємо їх дотримуватися. Але навіть не хочеться про це думати. Поки не вибухнуло, нам ще треба росіян покошмарити. Вони люблять казати «работаем, братья», а я, буває, жартую: «Работаем, сестры».

– Як ще плануєте дошкуляти росіянам?

– Листівки – це добре, але зараз плануємо ще кілька нових акцій. Не скажу, яких, бо важливо, щоб це стало сюрпризом для окупантів, вони мають побачити це першими. Головне зараз – відчищати вулиці від цього триколора смердючого. Ці білборди, преса, «колорадки» – скрізь. Жінки з такою завзятістю підпалювали ці «аквафреші», що ми зрозуміли: пора запускати масову акцію. Ми побачимо багато палаючих російських стягів найближчим часом.

20 липня рух «Зла Мавка» запустив нову акцію: «оновив» дизайн російських рублів і «запустив їх в обіг» у Мелітополі, Бердянську, Токмаку, Каховці, Сімферополі, Севастополі і Ялті. «Портрет Мавки на рублях має набагато кращий вигляд», – коментують у русі.

– А ви кооперуєтеся якось з іншими партизанськими рухами?

– Я спостерігаю за акціями «Жовтої стрічки», поширюю інформацію серед своїх дівчат. Але ми трохи інша варіація спротиву, можливо, жінок поки не дуже сприймають серйозно. Однак у певному сенсі ми всі зараз у кооперації.

Окупанти нас дуже недооцінювали, думали, лише ЗСУ можуть боротися. А ми хотіли показати, що жінки також можуть. Я сподіваюся, це дуже демотивує росіян.

– Поки тягнеться очікування деокупації, вас дратують розмови про мелітопольські черешні, які українці з неокупованих територій збираються їсти після перемоги?

– Ми бачили, як цілу ніч танцював Херсон. Тут буде така вечірка, коли це станеться! Очікувати завжди важко, бо намагаєшся бачити гарні новини: «Ось-ось, зараз-зараз, ще трошки». Ми все розуміємо й просто чекаємо. Усе буде, сто відсотків.

– Поки що ви принаймні зловтішаєтеся.

– Я завжди зловтішаюся. Росіяни в чаті пишуть, що нашими листівками можна попу підтерти. Якщо вони говорять про це, значить, це працює. Але ще вони люблять говорити, що нас не існує. Хай так і думають, але озираються.