Власний досвідЯ втратив руку на війні й повернувся до «Госпітальєрів» із протезом

«Я спеціально купив чорний хірургічний костюм (у мене раніше такого не було), щоби пасувало до протезу», – розповідає 26-річний Алексіс Чолас у відповідь на наш комплімент про те, наскільки органічний вигляд має його роборука від виробника Esper Bionics. Алексіс жартує, що після втрати правої руки він амбідекстр, і демонструє нам на камеру кілька буденних дій, які було б важко виконати без протеза: покласти навушники в коробочку чи відкрити пляшку з водою. «І це лише те, до чого я зараз дотягнувся», – зауважує власник роборуки.

До початку повномасштабної війни громадянин Греції Алексіс Чолас був цивільним лікарем-травматологом, але після 24 лютого вступив до медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» й рятував життя поранених на передовій. Улітку 2022 року, після ДТП на сході України, йому ампутували праву руку до ліктя.

Лікар із позивним «Корінф» розповів The Village Україна, як учився жити з роборукою, як знайшов у собі сили повернутися на медичну службу і що робить, коли на нього, на жаль, витріщаються на вулиці.

До лютого 2022 року я був сліпим ідіотом, був із тієї породи людей, яка думала, що війна десь там, на Донбасі, і нас вона не торкнеться. Зараз я відчуваю за це сором. Лише ближче до 24 лютого вже почав розуміти, що ми прокинемося й буде повномасштабна війна. Тоді й пішов до «Госпітальєрів».

Руку я втратив на сході під час виконання медичної евакуації. Це було банальне ДТП, які так само стаються на війні. Ба більше, вони стаються набагато частіше, бо ти не сильно думаєш про правила дорожнього руху, а думаєш про те, як би твою автівку не рознесли. Ми не помітили військову техніку на узбіччі, бо вона була закамуфльована, щоби ворог її не побачив. Увесь екіпаж постраждав. Мої друзі отримали поранення, струси мозку. Одна посестра загинула. Це дуже боляче – втрачати своїх.

Розуміння того, що руки нема, прийшло відразу, коли побачив свою руку без кисті. Це звучить дуже дивно, але на війні краще втратити руку в бою, утім так стається не завжди. У цивільному житті теж бувають ампутації, наприклад на виробництві.

За декілька днів я вже вирішив, що треба протезувати кінцівку. Для мене це був доволі очевидний вибір, можливо, тому що моє оточення – медики. Так, є випадки серед військових, коли вони не хочуть протезуватися, це вже психологічне питання. Але як на мене, протез – це те, до чого має йти будь-який ампуті.

Я хотів протез від німецького виробника Ottobock, бо він був розпіарений. Але мені показали кисть протеза від Esper Bionics, і мене зацікавило те, наскільки крутий вигляд він має. Якщо існує кохання з першого погляду до протезів, то це, напевно, було саме воно. Він дуже стильний, навіть якщо порівнювати з косметичними протезами. Зараз я не погодився б на інший протез.

Спочатку мені поставили тимчасовий куксоприймач. Його ставлять, щоб зрозуміти, чи комфортно пацієнту з протезом. Усі проблеми треба виявити саме на цій стадії, бо постійний куксоприймач – це твердий матеріал, його не можна деформувати.

У когось адаптація до протеза займає дні, у когось – тижні, у когось – місяці, дуже залежить від людини. Як на мене, складніше адаптуватися до відсутності руки, ніж до протеза. Ми дуже швидко знайшли з ним спільну мову – уже за день намагався брати в руку чашку кави. За кілька днів тимчасовий куксоприймач змінили на постійний. Уже за 40 чи 50 секунд після цього мені вдалося взяти коробку від айфона й передати її пані протезистці. Я подумав: «Ого, вийшло, круто!» І побіг, як дитинка, гратися з протезом. Яка різниця, протезована рука чи ні, якщо вона працює?

Протез не потребує особливого догляду. Іноді я приїжджаю до Esper Bionics, щоб дати відгук про користування протезом. Це необов’язково, радше моя ініціатива. Протез чистять щомісяця чи півтора, але бувають моменти, коли я просто беру зубну щітку й прочищаю в певних місцях або протираю протез вологою серветкою.

Водночас треба розуміти, до кого звертатися, якщо виникне проблема. Наприклад, якщо запалилася сама кукса, треба йти до лікарів; якщо щось не так із куксоприймачем – до протезистів; а якщо із кистю – то до виробника. Тобто до виробника немає сенсу йти із запаленою куксою – так само, як немає сенсу питати в лікаря, чому зламався протез.

Мені подобається протез, я до нього звик і вважаю частиною себе. Без нього відчуваю себе голим. Звісно, користуватися протезом не так зручно, як рідною рукою. Після ампутації людина звикає функціонувати однією рукою, поки їй не встановлять постійний протез. Коли його встановлюють, повертається можливість робити щось двома руками, із часом усе більш впевнено. І це нереальний момент.

Загалом доволі складно пояснити комусь без ампутації, що дає тобі протез. Із ним ти отримуєш повернення можливостей. Із часом навіть починає здаватися, що частково навіть стало краще, ніж було.

Певно, від дорослого чоловіка це може звучати трохи дивно, але знаєте, у дитинстві всі хлопчики б’ють палицями кропиву? Нещодавно я сходив у ботсад й отримав велике задоволення від того, що можу рвати кропиву протезованою рукою, бо не відчуваю її. У вас є знайомі, хто може робити таке без болю? [усміхається]. Роборука не мерзне на холоді, їй не спекотно влітку.

Також я не думав, що з протезованою рукою реально відтискатися від підлоги. Але реально зі збереженням техніки – болить не кукса, а грудні м’язи. Можна довго розповідати, що ти можеш робити з біонічною рукою, легше розказати, чого ти не можеш. Наприклад, не можеш її намочити; бігати десь у бруді, забивати цвяхи. Водночас ця рука не тендітна: нічого не станеться, якщо з нею відтискатися або, наприклад, потрапити під легкий дощ.

Війна – не лише фізична травма. Загалом я мав чотири розмови з різними психологами. Один із них допомагав мені подолати синдром фантомної кінцівки. Я не вважаю, що потребую психолога постійно, бо не закривався в собі ні до протезування, ні після. Але до психологів ходити треба, навіть якщо в тебе немає ПТСР, ти цивільний і відчуваєш, що війна на тебе тисне.

Моє оточення – це лікарі, тому зреагували на мій протез нормально. Сестра взагалі мені каже: «Я забуваю, що в тебе є протез». Коли людина так каже, це найкраще визнання: «Блін, я забув, що в тебе нема руки».

Так, чорний куксоприймач впадає в око й викликає цікавість. Але цікавість має бути культурна. В ампуті краще для початку поцікавитися: «А ти не проти, якщо я запитаю?» Бо коли тобі видають «бідний хлопчик», хочеться запитати, хто тут бідний – я чи той, хто пів року від військкомату бігає. Мені не потрібне особливе ставлення, радше банальна культура поведінки. Хай це буде таке саме ставлення, як до інших людей.

Поки що соціум не повністю сприймає людей з ампутацією, і це залишки радянських поглядів. У СРСР «інвалідів» не було, як і не було ампутацій, бо люди з інвалідністю просто сиділи вдома й не виходили на вулицю. Але ж це має бути гордістю, такій людині мають дякувати, а не кидати косі погляди.

Буває, діти показують пальцем, але це ж діти. Більшість людей не звертають уваги на мій протез, але є унікуми, які витріщаються. Для таких неввічливих спостерігачів я налаштував спеціальний кастомний жест (який, утім, давно придумали до мене). [сміється]

Тим часом, як мені зробили першу ампутацію, і моментом, як знову вдягнув бронік, минуло рівно пів року. У мене навіть є фото з побратимом біля нового евакуаційного транспорту. Автівку назвали «Австрійка» на честь загиблої посестри.

Коли мені поставили протез, я відразу намагався зробити все, щоб повернутися на службу. Так, у мене протезована рука, і я міг ризикувати своїм життям, але не життям моїх пацієнтів. Тому мені треба бути певним на 100%, що я «потягну» всі обов’язки, які на себе беру. І коли з’явилося це розуміння, я повернувся.

Звісно, є певні моменти, які не роблю, наприклад: важкі ноші з пораненими носять мої побратими. Але я так само можу відкрити ампулу чи зарядити крапельницю [показує ці жести з уявними ампулою й крапельницею].

Зараз я в Києві, працюю в лікарні й займаюся реабілітацією військових і цивільних. Щодня на фронті солдати втрачають кінцівки. Під час евакуації мало хто з них точно усвідомлює, що відбувається. Проте вже в шпиталі вони розуміють, що втратили руку – і це їх знесилює. Доки не з’являюся я, лікар, у якого замість звичайної руки роботизований протез. Я тисну їхню здорову руку своєю роборукою й кажу: «Ви теж можете мати таку».

У мене є один пацієнт з ампутацією на рівні середньої третини гомілки (саме спілкувався з ним перед розмовою з вами). І я його спитав, чи хоче він повернутися назад. І він сказав, що так, чекає протезування і їде назад. Більшість військових-ампуті не мають пригніченого настрою, вони як були бійцями, так ними й залишаються. Із ними спілкуються психологи, і, як правило, до етапу протезування в них уже гарний настрій, вони бачать себе в майбутньому. Більшість із них так чи так продовжують захищати Батьківщину.

Я не знаю, що треба зробити з «госпами» [«Госпітальєри»], щоби вони не їздили на ротацію. Це ж добробат. Звісно, мені було б простіше не повертатися, але воно того варте.