Власний досвідЯ з міста, якого більше немає

Дати оцінку руйнуванням у невеликих прифронтових або окупованих містах Луганської й Донецької областей зараз важко. Для прикладу, на момент окупації в червні 2022 року Сєвєродонецьк був зруйнований на 90%, за даними голови Луганської ОВА Сергія Гайдая. Мер міста Олександр Стрюк 10 травня повідомив, що сєвєродонецький завод «Азот» зруйнований на 70%, й окупаційна влада не влаштовує навіть показового відновлення.

Який би постапокаліптичний вигляд не мав зараз Сєвєродонецьк, Бахмут чи Попасна, місто – це також люди, і деякі з них втрачають своїх близьких і майно вже двічі. Їхнє житло зруйноване або там живуть російські окупанти. І часто ці люди вже не мають надії, що колись повернуться у свої міста. The Village Україна поговорили з трьома людьми з невеликих міст, які зазнали сильних руйнувань, про доречність ідеї відновлення й відчуття дому, якого вже немає.

До 2016 року місто було «на гальмах», але потім усе змінилося

Наприклад, відбудували майже з нуля великий драмтеатр (від якого зараз лишився тільки фасад). Я з дитинства пам’ятав цей розбитий фонтан біля нього. Офіційно новий театр відкрили у 2018 році, це була будівля, витримана в старому стилі, але відновлена по-сучасному.

Також за два роки перед повномасштабним вторгненням РФ в Україну місцева й обласна влада ухвалила рішення про будівництво великого спортивного майданчика в центрі міста, де мали бути футбольні й баскетбольні поля, уже почали будувати, відгородили парканом. Відновили парк, який був майже повністю занедбаний (там ще знесли пам’ятник якомусь росіянину). Облаштували красиві підсвітки й лавочки із зарядним (для Києва це не рівень, але для Сєвєра заряджатися від сонячної енергії – це «ого»).

Почали переоснащувати школи, а в області збудували перше інноваційне українське село. Це місце з інтерактивними столами, де бабусі й дідусі вчаться працювати на 3D-принтері. Потім, коли туди заїхали росіяни на танках, почали з’являтися відео, що вони буквально там гадили, їздили по квітах і майданчиках.

Також почали відкриватися мережі магазинів – як сєвєродонеччани штурмували новий Cropp! Бізнесу стало легше, бо міська влада допомагала грантами. Мої батьки після 2014 року довго наважувалися відкрити свій магазин, але таки відкрили, і багато знайомих мали свої бізнеси, як-от кав’ярні.

Перед повномасштабним вторгнення разом із МОМ я робив грантовий проєкт: ми складали список альтернативних локацій Сєвєродонецька. Наприклад, у нас є Сєвєродонецька пустеля – велика відкрита територія, де сильний вітер; колишній піщаний кар’єр.

Також ми маємо свій варіант Синевиру – озеро серед дубового лісу, яке восени чи навесні має красивий блакитний колір. 

Усі місцеві й ті, хто був у Сєвєродонецьку проїздом, точно знають парк, де зі старого автобуса зробили атракціон для дітей. У місті також багато водойм: два озера в самому Сєвєродонецьку й дві річки в передмісті. Твій рівень дорослішання – то з’їздити на Чисте озеро чи на річку Борову.

Також уся молодь повально ходила на УВЦ. Я вже не пам’ятаю розшифрування цієї будівлі, але вона дуже висока, і краєвид з даху на центр міста прикольний.

«Я знав, що в перспективі поїду, але в мене було відчуття, що перед тим, як поїхати, я хочу зробити в Сєвєродонецьку щось важливе»

Після 2017 року я жив у типовому спальнику – спокійний район із пішою доступністю до всього. У моєму кварталі був дитсадок, який майже повністю перебудували, автовокзал, великий ліс, а також парк: один підприємець повісив великий телевізор на фасаді будинку, і щоліта там крутили мультики.

У 2019 році я почав регулярно знімати з дрона. Так вийшло, що й мій дідусь, і батько були пов’язані зі зйомками в певний період життя, тому й мені подобалося знімати. Я думав: цікаво, а який вигляд буде мати цей район, якщо подивитися на нього зверху? Перші зйомки з дрона підірвали мій Instagram.

Ще тоді мене запрошували працювати до Києва. Я знав, що в перспективі поїду, але в мене було відчуття, що перед тим, як поїхати, я хочу зробити в Сєвєродонецьку щось важливе. Я тоді не знав, що роблю це вже. Зараз у мене до 500 фото й до 200 відео майже з усіх районів міста (не знімав лише там, де були адміністративні будівлі). Також у мене є наївна ідея зняти Сєвєродонецьк після того, як його деокупують, а потім ще раз після, коли відбудують. Я вже навіть домовився з хлопцем з аеророзвідки.

Мам, війна завжди біля нас, я спати

1 березня 2022 року я мав вийти на роботу в Києві, але 22 лютого в Сєвєродонецьку було весілля моїх друзів, тому ми з дружиною лишалися там. До 24 лютого ми потихеньку складали речі, але не були повністю готові до переїзду. До цього ще два тижні місто Щастя цілодобово обстрілювали з «Градів».

О п’ятій ранку мені зателефонувала мама: «Київ бомблять, росіяни скрізь, треба їхати». А я у відповідь: «Мам, війна завжди біля нас, я спати». Лише минулого тижня я був у Попасній, на позиціях; ми жили на пороховій бочці, яка може вибухнути в будь-який момент. Але мені також зателефонував знайомий, який працює в органах, і сказав: «Збирай родичів, речі і їдь якомога далі від Луганщини».

Ну, думаю, якщо він уже каже, значить, щось жорстке почалося. Ми зібралися за 40 хвилин: поки дружина в ступорі стояла серед квартири з кицькою на руках, я складав наші три рюкзаки й одну валізу. У голові була думка, що треба зібрати стільки речей, скільки ми можемо забрати із собою, якщо доведеться кинути автівку серед дороги. Тому в цих трьох рюкзаках і валізці було все наше життя.

Тато привіз автівку, і ми ще встигли о сьомій ранку заїхати на заправку за містом. Коли вже доїжджали до Ізюма, зателефонував знайомий із Харкова і попередив, щоб ми не надумали їхати в той бік. Тому ми перебудували маршрут, трималися центру України. Врешті зупинилися в Чернівецькій області (протягом двох місяців допомагали іншим евакуюватися, постійно були на зв’язку). 15 березня із Сєвєродонецька виїхали мої дідусь і бабуся. Тоді в мене була найдовша розмова з дідусем. Він мені сказав: «Уявляєш, ми виїжджали з Сєвєродонецька, а там усе горіло».

На початку вторгнення один мій знайомий публікував фото з українським прапором, а за три або чотири місяці я побачив фото із шевроном «ввічливих людей» й у формі «МВД ЛНР»

За останні два-три роки проросійських людей у місті було набагато менше: за моїми спостереженнями, десь 70 на 30 чи навіть 80 на 20. На мою думку, до повномасштабного вторгнення місто було більш проукраїнське, ніж, наприклад, Лисичанськ чи Рубіжне. І, мабуть, 50% – це заслуга місцевої влади, яка зробила військово-цивільну адміністрацію й усунула проросійських мерів, які були до цього. Багато з них вже встигли двічі «перевзутися». Більшість робить висновки після окупації й визнає, що «за України було краще». Є й ті, хто відкрито не висловлює свою позицію.

На початку вторгнення один мій знайомий публікував фото з українським прапором і писав, що росіяни прийшли рознести місто, а за три або чотири місяці я побачив фото із шевроном «ввічливих людей» й у формі «МВД ЛНР». Що сталося за ці чотири місяці? На когось впливають батьки, на когось – теза, що Росія тут назавжди, тому потрібно «влаштуватися».

Хтось каже, що зараз у місті 30 тисяч, хтось – десять, а хтось – п’ять. За моїми спостереженнями, близько 10–12 тисяч у кращому разі, судячи з фото. Із них відсотків 80 проросійських, 10% тих, кому «хоч би не стріляли», і 10% тих, кого змусили лишитися хворі батьки чи інші особисті хвилювання. Вони чекають повернення України й спокійного життя, на деяких із них полюють. Деякі переїхали до сіл, щоб менше контактувати з російськими військовими.

Бути нейтральними зараз один із найкращих варіантів для них. Якщо вони будуть явно говорити, що їм не вистачає України, у кращому разі їх просто уб’ють, а у гіршому – катуватимуть. Навіть за найменшого натяку на позицію їм можуть не дати щось купити чи продати, відмовити обслуговувати в кафе, обмежити в медичному обслуговуванні.

Дівчата бояться, що коли вони повертатимуться пізно з роботи, на них накинуться «кадировці» чи буряти. Одна з моїх знайомих каже, що навмисно підстриглася під хлопчика, щоб не привертати до себе уваги й не бути привабливою для когось.

Також я чув історії, що люди їхали в окупований Сєвєродонецьк і загадково там помирали. У моєї близької подруги тато поїхав перевірити, що там удома, а за кілька днів зник, його знайшли мертвим удома. Він був абсолютно здоровою людиною. Росіяни прибирають потенційно підозрілих; припускаю, деякі місцеві можуть навмисно на когось намовити.

У моїй школі росіяни зробили громадський душ

Як казав [колишній] голова ОВА Гайдай, місто зруйноване на 98%, тобто майже все треба знести й будувати знову. Але мені здається, неможливо буде відновити відсотків 60. Дивишся на фото, там цілий з першого погляду дім, а потім російські журналісти починають дронами літати, і будинок, який із землі здається цілим, насправді зруйнований зверху, пробиті кілька поверхів.

Через обстріли в моєму під’їзді розірвало трубу опалення в сусідів зверху, і нас затопило. Сусіди кажуть, у квартирі було сантиметрів 15 води. Мій район загалом сильно постраждав: коли так звана місцева влада робила комісію, які будинки треба знести, мій був чи не єдиним, що «під питанням», інші чотири чи п’ять, розташовані поряд, були «під знос».

Коли активна фаза завершилася й місто окупували росіяни, у моїй квартирі деякий час жили буряти. Там був майже завершений ремонт. Буряти вирвали двері, поміняли нові вікна на свої, зробили своє опалення. Сусіди нам сказали: «Вам ще пощастило, у вас вони просто жили, а в інших не те, що унітази крали, навіть розетки зі стін повиривали».

У мене також вкрали найбільш неочевидні речі: посуд; велике дзеркало півтора метри шириною і два з половиною у висоту; лоток для кота; штатив для камери; маркерну дошку. Також на фото я бачив речі, які перекочували із сусідніх квартир. Коли сусіди вирішили поприбирати за бурятами, то винесли вісім чи десять пакетів сміття не звичайних сміттєвих, а тих, що побільше, будівельних. Здебільшого там були пляшки з-під алкоголю й сухпайки армії Росії. Майже в усіх квартирах одна й та сама історія. У когось просто виламували замок, у когось – двері з м’ясом.

На місці, де було АТБ, зараз російська «Матрьошка». Розбиті всі торгово-розважальні центри (їх було чотири), а там, де була моя школа, зараз громадський душ. Це максимальний кринж: на території шостої школи тепер можна покупатися! Іронія в тім, що відкривав цей душ хлопець, який ще у 2014 році став представником окупаційної адміністрації, а його мама протягом усього цього часу працювала в школі в ще не окупованому Сєвєродонецьку.

Я реаліст і розумію, що найближчі десять років навряд чи в Сєвєродонецьку буде повноцінне життя незалежно від того, чи будуть високі темпи відбудови. Після повної деокупації міста потрібен етап розмінування, потім – етап відновлення інфраструктури, якої майже не залишилося. Туди ще мають приїхати спеціалісти, які можуть це зробити.

Ті будинки, які в нас були, застарілі, не енергоефективні, проводку там не змінювали від самої забудови міста. Тому краще зводити все знову. Водночас залишилися старі райони з доволі цікавою архітектурою. Такі архітектурні місця краще залишити на пам’ять для поколінь.

У Сєвєродонецьку в мене було дві чи три локації, куди можна було вийти й абстрагуватися. У Києві я майже рік і так і не знайшов такого місця, де можна було б побути наодинці з думками. Також мені не вистачає польотів на дроні, але я чекаю, коли можна буде надолужити.

Здебільшого всі мешканці Сєвєродонецька, які виїхали, гріються приємними спогадам й не жаліються, що, наприклад, за останні гроші знімають квартиру. Багато людей втратили своє житло двічі, втратили своїх близьких: хтось із них поїхав, хтось став проросійським. І знову треба починати життя з нуля.

Перші пів року я думав, що найкраще – це дім на колесах, а потім зрозумів, що відчуття дому – це люди, які тебе оточують. Більшість із кола моїх знайомих роз’їхалися по всьому світу. Поки мені важко сказати, що в Києві як удома.

Промзона була інтегрована в місто, не було такого відчуття, що це зона відчуження

Бахмут – це була оаза в нашому індустріальному регіоні. Там було не таке планування, як у більшості міст Донецької області. Здебільшого вони формувалися навколо селищ, які були раніше роз’єднані між собою. А Бахмут походить із фортеці, це один із класичних способів утворення міст.

Місто було дуже урбаністично зручне, можна було швидко дістатися від однієї точки до іншої. Завод міг стояти просто серед будинків. Промзона була інтегрована в місто, не було такого відчуття, що це зона відчуження. Пішохідні маршрути на будь-якому етапі дублювалися транспортом, а завдяки компактності міста там було дуже дешево їздити на таксі. Щодо велотранспорту, то Бахмут – «на любителя», бо в місті дуже багато пагорбів.

В останні роки почали заїжджати мережі, наприклад, Aroma Kava чи «Франсуа». З Горлівки переїхав Інститут іноземних мов, у музичному коледжі хотіли відкрити другий корпус, де викладали б хореографію.

За містом у нас були печери, штольні алебастрової шахти. Так, такі штольні були не тільки там, але поряд із Бахмутом була одна з найбільших. Це справді таємничі й цікаві місця, туди водив екскурсії краєзнавець Михайло Кулєшов. Там навіть печерним дайвінгом займалися.

У Бахмуті в мене були улюблені маршрути, якими я ходила з дому до школи чи в музикалку. Подобалося відкривати й нові райони, як-от район Забахмутка. Це було максимально далеко від мого дому, але там були гарні дачні котеджі. Але навіть у гарних місцях були проблеми, наприклад, зі стихійними сміттєзвалищами. Йдеш – і купа сміття, яка вже поросла травою.

Після 2014 року до Бахмута приїхали багато людей із Донецька й Горлівки, які наповнили й сколихнули наше місто своєю активною життєвою позицією. Почали набагато більше коштів виділяти на культурне життя. Коли я їхала навчатися в Луганський державний університет, то це було одне місто, а коли повернулася, уже інше. На той момент я не стежила за політичною ситуацією; думала, що люди, які кажуть, що почалася війна, насправді перебільшують і драматизують.

На новий навчальний рік я повернулася в окупований Луганськ. Так, стало гірше жити, але й до війни було не дуже. Увесь рік я прожила в окупованому Луганську, й лише наприкінці року мене «наздогнало», що так жити не окей. Найбільше тримало те, що я самостійно жила в гуртожитку, а повернення в Бахмут означало повернення під батьківський контроль. Я тоді лише думала про канікули й те, як скоріше здихатися від своїх обов’язків.

В окупованому Луганську мене гнітило відчуття, що тут нема майбутнього, немає перспектив. Було таке враження, що дементори, як у «Гаррі Поттері», висмоктують із тебе всі приємні відчуття. Наче жити було можна, але дуже погано. Зникали амбіції, надії, радість життя. Ти на повному емоційному дні, де без різниці жити чи померти. Я дедалі більше й більше поглиблювалася в себе, це була внутрішня імміграція. Існування, а не життя.

Коли я раніше їздила до своїх родичів у Росію, мені завжди було особливо приємно, коли ми звідти в’їжджали назад в Україну. Серце завмирало, коли здалеку бачила наші прапори, починалися навіть метелики в животі. Але тоді це було нечітке відчуття, бо не було чіткої позиції.

Повернувшись у Бахмут, я зустріла дуже крутих представників української культурної спільноти, які почали м’яко впливати на моє світосприйняття. Коли всі твої друзі з активною життєвою позицією, ти й сам стаєш таким. До того ж я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він набагато старший за мене, був у контексті Майдану, розвіював багато фейків, нав’язаних батьками чи зі школи. Він і ще кілька знайомих – досі маячки для мене, я завжди орієнтуюся на їхню позицію. Тому, думаю, перше, що треба робити в деокупованих містах, – це виділяти гроші на культурне життя, відкриття культурних просторів, особливо для молодих людей.

Зараз я не спілкуюся навіть зі своїми батьками, родина просто розпалася на мене й проросійську частину. У бабусі більш пасивна позиція: є ностальгія за «совком», хоч вона нікому й не нав’язує свою думку. Моя мама – релігійна людина, вона поїхала в Росію й там перебуває в усіх можливих Z-групах. Якщо й були спроби продовжувати спілкування, то я не могла витримати більше 10–15 хвилин, бо це був якийсь обмежений запас фраз, який починався по колу. Достукатися до особистості було важче й важче. У мене було враження, що я спілкуюся не з людиною, а з телевізором або роботом. Немає ніякої власної позиції, лише переказ слів, які я й так можу почути.

У невеликому місті легко стати помітною, але важко волочити зміни лише на своєму ентузіазмі

З 2020 року я почала досліджувати Бахмут і Донецьку область, яка підконтрольна Україні. Разом із чоловіком ми гуляли в місті й поза містом, робили фото. Друзі часто відмовлялися зі мною йти, бо прогулянки були виснажливі, адже ми могли пішки дійти до Краматорська чи Сєвєродонецька. Захоплюватися вуличною фотографією я почала ще з другого курсу. Я фотографувала будівлі чи вулиці, але не розуміла, для чого це роблю. Просто відчувала внутрішній потяг.

Поступово зрозуміла, що можна не чекати, що хтось щось для тебе зробить, і стала більш упевненою у своїх силах, почала створювати середовище навколо себе. Так з’явився задум зробити стритарт-лабораторію, де ми зустрічалися зі студентами, випускниками шкіл і разом робили вуличні виставки. Ми працювали на ОСБ-панелях у майстерні, а потім обирали великі стіни будинків і розміщували там свої роботи. Наприклад, у нас був проєкт, який називався «Велетень у місті». Його ідея з’явилася від місцевої назви двох пагорбів, які через їхню фізіологічну схожість називали російською «Жопа великана». Ми подумали: якщо ця частина тіла велетня є в місті, то мають бути й інші.

Але у 2021 році настала втома від усього. На кожній вулиці в Бахмуті я була по кілька разів. Одна й та сама картинка – почало здаватися, що в мене клаустрофобія, але в межах цілого міста. Тоді ми з чоловіком ще сильно перехворіли на коронавірус і вирішили, що нам потрібне перезавантаження. Ми планували розширити наш проєкт «Адаптація реальності» на інші області України й побувати в усіх містах України.

Почали ми не з Дніпропетровської області чи Запорізької, як хотіли раніше, а з Івано-Франківська. Ми виїхали туди за кілька днів до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Розуміли, що дуже швидко ризикуємо опинитися під окупацією. До того ж у росіян є списки людей, більш чи менш помітних у своїх громадах.

Чоловік спочатку хотів у маленькі міста, де простіше знайти житло. Але в маленькому місті легко стати помітною й важко волочити зміни лише на своєму ентузіазмі. Іноді хочеться бути учасницею подій, а не лише їхньою організаторкою.

Краще повністю зруйноване місто, ніж окуповане

На останніх відео видно, що від Бахмута майже нічого не залишилося. Іноді я помічала, що будівлі, де закріплені мої роботи, частково зруйновані, а картина вціліла, влучання десь за 15–20 сантиметрів від неї. Наприклад, повністю згорів кінотеатр, а дві стіни з моїми муралами й муралами художників моєї майстерні залишилися.

Мій чоловік раніше казав: шкода, що квартира не згоріла; буде гірше, якщо місто окупують і там буде хтось жити. Буде заходити в наші двері, користуватися нашими речами. Я співчуваю людям, чиї міста окуповані. Краще повністю зруйноване місто, ніж окуповане.

Я не можу сказати, що в скорботі за кожною будівлею, у мене загальмований цей процес, беземоційна фіксація фактів. Відчуваю докори сумління хіба що тоді, коли бачу свою музичну школу. Протягом восьми років, коли туди ходила, я бажала цій школі такої долі, яка зараз із нею трапилася, щоб вона згоріла, зникла. Хоч і розумію, що її розбомбили не через те, що в дитинстві я її ненавиділа.

Я встигла пожити в кількох районах. Перший мій дім був у Новому районі, але потім батьки сильно посварилися й ми з мамою переїхали в район, який називався Посьолок. Далі я жила на Ілліновці, а після того, як вийшла заміж, – знову переїхала в Новий район. Я також часто змінювала школи, як в американських фільмах – початкова, середня, старша. Початкова, №18, протрималася довше за інших. Середню, №24, зруйнували у 2022 році. А ліцей «Ерудит» під окупацією з 2014 року, тепер над ним майорить трикольорова ганчірка й він називається «Государственное бюджетное нетиповое общеобразовательное учреждение «Республиканский лицей-интернат «Эрудит» – центр для одаренных детей».

Думаю, я втратила відчуття дому ще в другому чи третьому класі, бо квартиру бабусі я не хотіла називати своїм домом. Наступну квартиру теж не сприймала як дім. І я змирилася з цією втратою. Зараз почуваю себе як удома в будь-якому просторі, якщо можу його контролювати й наді мною нема правил. Домом може бути навіть готельний номер, якщо зачинити двері.

Після повномасштабного вторгнення я більше не бачу сенсу мати якесь нерухоме майно, яке так легко зруйнувати війною чи природним катаклізмом. Дім для мене не має великого значення. Я хочу мати винятково дім на колесах, і ми з чоловіком збираємо кошти, щоб побудувати комфортне рухоме житло.

Зараз я легко прощаюся з речами. За всі свої переїзди я поступово втрачала прив’язаність. Не сумую за фотоальбомами, книжками, іграшками. Є – добре, немає – я себе відчуваю вільно, очищено. Іноді на мене находить таке, що хочеться викинути все й бачити порожні стіни. Найважливіші речі: телефон, айпад, зарядки – уміщаються в маленьку сумочку.

Так, є речі, за якими я сумую, яким не знайшла аналогів. Наприклад, у мене є повний список смаколиків. У Бахмуті була мережа «Лафар», де продавалися маленькі й дуже соковиті чизбургери. Вони були просто ідеальні, за таку ціну я таких смачних більше ніде не знаходила. Або чай у ресторанчику в центрі міста, він називався «Чай імператора». Я знаходила чай із такою самою назвою, але в нього дуже відрізнявся смак. Або «секонд» Humana на районі, він найкрутіший, на заході України ця мережа є, але не так поширена.

Я вважаю, Бахмут варто відбудовувати, якщо буде якийсь економічний резон його існування. Мають бути люди, які хочуть там жити, вкладати гроші, щось робити в місті – тоді є сенс відновлювати. Якщо таких людей немає й більшість ВПО інтегрувалися в інші громади, то який сенс створювати місто-пам’ятник?

Тоді в нас ще була надія, що ми можемо приїхати. Зараз уже надії нема

Попасна – це своєрідний кордон, місто, де з двох боків ведуть бойові дії. За 30 кілометрів – Бахмут, з іншої сторони – Первомайське й окупаційна адміністрація РФ в Луганській області.

У Попасній активні бойові дії почалися в липні 2014 року. Ми ще тоді багато сиділи по підвалах, у вересні не вийшли на навчання. Нас із молодшим братом відправили до родичів на місяць, але в жовтні сказали, що вже потрібно виходити до школи – ми повернулися, попри періодичні обстріли. Так ми жили до зими 2015 року. Тоді сталося загострення, у підвалі потрібно було сидіти цілодобово. Та й підвали – це холодно, відносна безпека. Тому ми з батьками вирішили виїхати.

Хто міг – сидів до останнього, і багато загинуло саме через це. Вони сподівалися, що все швидко закінчиться, що не доведеться виїжджати. Переважно це були літні люди. Якщо й виїжджали, то не дуже далеко, наприклад, у Бахмут, щоби пересидіти.

Ми з батьками переїхали до Сватово, це ближче до Харківської області. Як і після повномасштабного вторгнення, ми виїжджали з тим, що можна було взяти в руки: рюкзак, сумка.

Пізніше я поїхала до Сєвєродонецька, жила й працювала там три роки. Поїхала туди тому, що це місто здалося мені затишним і було близько до батьків. Якби жила в Попасній, то, мабуть, поїхала би в Бахмут.

Протягом п’яти років ми з батьками час від часу навідували наш будинок у Попасній взяти якісь речі, покосити траву. Наш будинок після 2014 року вцілів, лише з гаража вкрали якісь татові інструменти. Тоді в нас ще була надія, що ми можемо приїхати. Зараз уже надії нема.

Повернулися в Попасну ми на початку літа 2020 року. Був карантин, я втратила роботу. Було помітно, що багато людей виїхали безповоротно: їхні приватні будинки стояли закинуті, заростали, руйнувалися.

Думаю, тоді було зруйновано 10–15% міста, переважно райони біля траси, де були блокпости. Щось відновлювала влада, щось люди своїми силами. Наприклад, на сусідній вулиці люди самі відбудували повністю зруйнований будинок. Водночас Попасна змінилася на краще: прифронтове місто гарно спонсорували. У нас з’явилися лавочки, доріжки, фонтани.

Я жила недалеко від центру, у приватному будинку. Коли все рідне й затишне, не знаю, як це описати. У Попасній був великий міський парк, яр, кілька ставків. Почали облаштовувати пляжі, альтанки для відпочинку. Я дуже люблю природу й постійно туди ходила. Мені шкода, що втратила це.

Люди в нас прості, робочі, працювали на заводі, на городах, створювали родини. Заводи в Попасній пов’язані з залізницею – локомотивний, вагоноремонтний. Вони не припиняли роботи до останнього.

Стріляти в Попасній почали ще до 24 лютого, десь за два тижні. Останній тиждень я вже не ходила на роботу через сильні обстріли. Тому 24 лютого не було для нас чимось раптовим. Була така обстановка, що треба було виїжджати раніше, але в батьків були труднощі з документами, тому ми чекали.

Увечері 23 лютого почали збирати речі, хотіли їхати до мого двоюрідного брата, який живе у Харкові. Але потім він зателефонував і сказав, що в його районі вже чутно обстріли, тому ми нікуди не поїхали.

Були такі дні, що ми сиділи в підвалі цілу ніч, іноді – і вдень. До цього нереально звикнути. У нашої сусідки була просто шалена паніка, страх, який сковує. Вона не вилазила з підвалу, могла сидіти там добу. І були ще такі люди, яким приносили воду і їжу просто в підвал. Були й такі, хто поводив себе надто безтурботно. Найчастіше це були люди під градусом. У нас був сусід – хороший чоловік, але забив на себе, у нього опустилися руки. Снаряд прилетів просто до нього у двір – і він загинув.

Після 2014 року ти хоча б знаєш план дій. Але сидіти так довго в підвалі – може просто поїхати дах. Ти не можеш навіть нормально помитися: тільки роздягнувся, а тут починається бомбардування й треба знову бігти в підвал. Ти не можеш нормально поїсти, шматок у горло не лізе (хоч запаси їжі були й ми навіть намагалися сходити по хліб між обстрілами). Два чи три дні взагалі не було зв’язку (хоч спочатку й намагалися щось відновлювати). Словом, ти постійно в стресі й розумієш, що довго в такому стані не протягнеш.

Ми почали шукати варіанти, щоби виїхати, і через знайомого знайшли перевізника, який вивіз нас до Бахмута. Поки ми збиралися, було відносно тихо, але по дорозі до автобуса нас кілька разів заставали обстріли. Ми пересиділи їх у сусідки. Із запізненням на годину, але все-таки виїхали.

У Бахмуті ми переночували одну ніч. Там уже було не тихо: усю ніч ми чули обстріли, але вони були не поряд. Також бачили купу військових і техніки. Уже з Бахмута ми доїхали до Краматорська, а потім сіли на евакуаційний потяг до Хмельницького. Після всього нам не хотілося в центральну Україну – вирішили залишитися поближче до заходу, де тихіше.

Ти не можеш просто подивитися на фото й забути, жити далі своїм життям, іти на роботу й спілкуватися з кимось

Просто немає міста й усе. Часом навіть не впізнаю вулиці, хіба що в центрі міста. Дім мого брата якраз був на центральній вулиці: спочатку від нього залишалося дві стіни, а зараз він зруйнований до фундамента.

Мені нещодавно хтось надіслав, що Попасна зруйнована на 99% і місто навіть не відображається на картах України. Я стараюся по мінімуму дивитися на фото, щоб не було важко й боляче. Ти не можеш просто подивитися на фото й забути, жити далі своїм життям, іти на роботу й спілкуватися з кимось, бо в тебе буде ця картинка перед очима.

Мені важко спілкуватися з людьми, які «підвисають» на новинах. Я бачила багато біженців, які сумують за своїми будинками, цілими днями сидять у місцевих чатах і шукають фото знайомих місць. Вони не можуть відпустити, мені їх шкода. Можливо, для мене це легше, ніж для моїх батьків, бо вони все життя працювали, вкладали в майно – для них набагато болючіше його втратити.

Ми знаємо, що в нашому будинку повилітали вікна, а що було далі, невідомо, бо всі сусіди поїхали. Ми жили трохи далі від центру, далі – ліс, туди вже ніхто не ходить фотографувати. Я не сподіваюся, що там ще щось наше залишилося. Це просто жах, місиво. Якщо будинок без вікон і без даху, всю зиму простояв під снігом і дощем, це вже не будинок.

Я чула, що перед окупацією, у травні, у місті залишилося близько 100 людей. У нас теж були знайомі, які сиділи до останнього, до квітня чи травня. Їх евакуювали військові, шукали по підвалах, хто лишився. Зараз там хіба що літні люди, із психічними розладами або безхатьки.

Я не вірю, що місто відбудують, що це колись станеться. Бачу фото й нема ніякої надії, бо для надії мають бути якісь підстави. Буває, зі знайомими ми розмовляємо про життя, найчастіше про те, яке було раніше, спогади, приємні моменти. Так, місто – це люди, але мені не вистачає затишку свого дому.

Обкладинка:  Марія Вишедська