Власний досвідЯ служу в ЗСУ, а мій чоловік доглядає за п'ятьма дітьми

Уявлення суспільства про традиційні гендерні ролі в сім'ї мають критичний характер, коли це стосується військових. Прийнятною в загальному уявленні є модель стосунків, у яких чоловік – військовий із цивільною партнеркою або обидва партнери військові. Сім'я офіцерки Збройних сил України Оксани Іванець не відповідає жодній із цих моделей, адже вона чинна військова, а її п'ятеро дітей разом із чоловіком за спільним рішенням сьогодні перебувають за кордоном.

Журналіст The Village Україна Серж Хуцану розпитав Оксану про її родину, ролі в ній і як часто її родина піддається суспільному осуду? Спойлер: дуже часто.

Сім’я офіцерки ЗСУ, підполковниці та спеціальної кореспондентки «АрміяІнформ» Оксани Іванець налічує семеро осіб: вона, чоловік і п’ятеро дітей. «До 24 лютого [2022 року] це була велика родина, повний дім щастя, – починає Оксана. – Цьогоріч нам [сім’ї] виповниться 21 рік. Майже 18 років тому з'явилась донька, сину старшому 12 років, молодшому – десять. Потім ми ще всиновили з чоловіком двох дітей – Варвару й Андрійка. Дівчинка – ровесниця мого молодшого сина, ми їх записали як двійню, щоб ніяких питань не виникало. Андрійкові нещодавно виповнилося сім [років]». Наразі в Україні перебуває лише вона, а решта сім’ї, включно з чоловіком, зараз у Польщі.

Про події в ніч на 24 лютого 2022 року Оксана Іванець згадує так: «У нас у Пісочині було більш-менш спокійно. Але тут дуже поганий зв'язок, мобільного інтернету майже немає, а чоловік чомусь саме в цю ніч вирішив відключити роутер. [сміється] Тому про широкомасштабне вторгнення я дізналася вже від брата (він також військовослужбовець), який зателефонував мені десь о п’ятій ранку й повідомив, що відбувається. Я вийшла на вулицю, прислухалася, ніби тихо. Але через те, що в нашому будинку мешкають здебільшого військові, я так прислухалася й почула, що багато де доволі гучно грюкають двері, а це не те щоб була характерна ситуація о цій порі доби. Ці звуки, власне, розвіяли останні сумніви щодо того, що ж таки сталося».

Жінка зізнається, що морально готувалася до такого перебігу подій через доволі напружену ситуацію в місті, але намагалася вірити в краще: «У нас якраз за два дні до широкомасштабного вторгнення проводилась ставка РНБО, виступав [секретар Ради національної безпеки та оборони Олексій] Данілов, потім постійно виступав голова СБУ області [Роман Дудін]. Але мій чоловік запевняв, що нічого не буде, і мені, мабуть, так хотілося вірити в краще, що я вірила його словам, хоча як людина військова, я розуміла, що [повномасштабної] війни не уникнути…».

Як результат, родина була взагалі не підготовлена до ситуації, що склалася. «Я розбудила чоловіка, він, звісно, виявився не готовим, розгубився, бігав по квартирі, хапав щось звідусіль. Я його посадила, сказала сісти й заспокоїтись, бо зараз будемо ухвалювати рішення», – усміхається Оксана. – «Кажу йому, що ми зараз забираємо документи, забираємо дітей, забираємо тварин і їдемо. Пофіг на речі, пофіг на все. Їхати потрібно було якомога далі від кордону до центру».

Спочатку родина виїхала під Полтаву, де в Оксани була давня приятелька, яка погодилася надати прихисток. «У нас на той момент було три коти, собака та четверо дітей, бо старша вже навчається в Польщі. Я дітей закинула у свою машинку. Чоловік закинув у свою які-не-які речі та тварин. Дорога була повністю перекрита. Тобто до Полтави ми діставалися годин шість, – розповідає жінка. – Паралельно телефонувала керівництву, розпитувала, що мені робити».

Після прибуття до місця призначення Оксана відразу вирушила до військкомату в обласному центрі, бо «повинна була бути в центрі всіх подій, навіть якщо це в Полтаві». Наступного дня вона повідомила родину про рішення повертатися до Харкова.

Місто зустріло військову масштабними авіанальотами. Та ночувала в переході метро з теробороною. До Пісочина не поверталася через яскравий червоний колір автівки, яка могла привернути увагу авіації. У ніч із 27 на 28 лютого Оксана вийшла з метро й потрапила під авіаналіт, про який згадує, як про найстрашніші хвилини життя: «Вони якраз бомбили тоді Харківський національний університет повітряних сил, прикордонний загін там же поряд розміщувався. Чесно кажучи, коли я вранці під звуки вибухів забігла в метро, мені здавалося, що я вже не побачу ані свою машину, ані своє місто. Це було дуже гучно, це було дуже-дуже страшно… Десь там був перший загиблий, шматки людей… Тоді й зрозуміла, що це все по-справжньому».

Напередодні Оксана зустрілася з територіальними військами, де взяла собі екіпірування. Намагалася працювати локально по місту, щоби бути корисною.

Згодом авіанальоти почастішали, тож Оксана вирішила поїхати з Харкова, бо «загинути від авіабомби, коли в тебе п’ять дітей, ну, це трішки безглуздо». Жінка повернулася під Полтаву. «Населений пункт, де перебували мої діти та чоловік, розташований на трасі на Гадяч. Тобто це був такий ще ймовірний напрям наступу ворога. І через те, що ми не знали, що буде далі відбуватися, я ухвалила рішення за всю родину, що вони в мене їдуть за кордон. До Польщі, там старша [донька]. Я їх вивезла. Це був дуже важкий момент, – зітхає вона. – Посадила їх на потяг, на той момент я в себе в голові прощалася з ними назавжди. Такі емоції передати дуже складно». Наступні кілька тижнів Оксана перечекала під Полтавою, доки не стихла інтенсивність авіанальотів, а потім знову повернулася до Харкова, де перебуває й досі, виконуючи обов'язки спеціального кореспондента. Спочатку відвідувала позиції військових, наразі ж працює на місцях обстрілу та деокупованих територіях.

Оксана каже, що рішення евакуювати родину за кордон фактично ухвалила сама, а чоловік, знаючи її характер, навіть не пропонував їй виїхати разом: «Я військова. Я ношу свої погони з гордістю. Він чітко знав мою позицію, що я нікуди не поїду, тому він навіть не питав мене. Під час обговорення сказав щось на кшталт, що головне зберегти життя наших дітей. Я спіймала за хвіст цю фразу, кажу, давай за кордон».

Сім’я жінки доїхала до Львова на евакуаційному потязі, опісля вони перетнули державний кордон і врешті осіли в польському місті Кельце, де перебувають і досі. «Там велика українська діаспора. Їм знайшли житло, трішки забезпечили харчами й одягом. Бо виїздили з одними шкарпетками та спідньою білизною в рюкзаках, більше нічого. Я вже понад рік їх не бачила, – із сумом розповідає Оксана. – Дуже-дуже сумую. Чоловік майже відразу влаштувався там на роботу підсобним у пекарню, дев'ять місяців пропрацював, а зараз звільнився. Робота досить важка: шестиденний робочий тиждень. З понеділка до суботи він працював або вночі, або вдень, у неділю відпочивав. І якщо це була денна зміна, то він у суботу повертався о 14:00 з роботи, а в неділю на 20:00 вже повинен був повертатися на роботу. Два тижні він узагалі без вихідних був. А ще ж діти. Наразі його фізичний стан не дає змоги йому працювати». Фінансову частину утримання родини жінка повністю взяла на себе.

Оксана Іванець починає опис чоловіка, як дуже закритої людини: «Він такий страшний інтроверт, як я його називаю, – «інтровертний інтроверт», – сміється. – У нього майже немає друзів. Його всесвіт – це діти і я. Можливо, якісь його особисті недоліки призвели до того, що зараз у нас саме таке положення в родині. Але я не кажу, що це погано».

За фахом чоловік Оксани – учитель англійської та китайської мов. За її словами, у школах наразі є такі умови для вчителів-чоловіків, за яких вони не можуть нормально працювати, бо це «одразу купа додаткових задач за смішні гроші»: «Це і про класне керівництво, якісь господарчі роботи. Я думаю, ви розумієте, що таке пострадянські школи, які в Україні, на жаль, залишились у переважній більшості. Тому деякий час він працював у школі, потім намагався перейти в IT-сферу. Але мало того, що він закритий, він ще й меланхолійний. Дуже такий «дитинний». Тому він не схоплював той обсяг знань і вмінь, які потрібно було. Останні кілька років він працював фрилансером, займався перекладами. Діти були ще недостатньо самостійні, тому й перебував удома. Відповідно, моїм завданням стало заробляти гроші. І, в принципі, завдяки моєму чоловіку я стала тим, ким є».

Жінка розповідає, що її чоловік не та людина, яка зможе воювати, через безліч чинників: «Ну, по-перше, через його склад характеру він стане гарматним м’ясом. А ще в нього дуже сповільнена реакція плюс дуже поганий зір, мінус вісім, і це не оперується. Ми консультувалися, щоб зробити лазерну корекцію, йому відмовили. Тому про його службу взагалі не йшлося. Він не проходив строкову службу, хоча є обмежено придатним під час воєнного стану та непридатним у мирний час. Але тут ще є такий нюанс, як, вибачте, п’ятеро дітей, що дає йому законне право перетнути з ними кордон і бути там набагато кориснішим, ніж на полі бою».

Я 25 років будувала кар'єру військової. Я досить медійна особа. І поїхати туди, усе розпочати з початку, працювати під сонцем на звичайній роботі? Мені моя якась гордість не дозволила б. Чоловік до цього ставиться спокійніше

Наразі перетин кордону для Оксани – доволі складна процедура через статус чинної військовослужбовиці, водночас жінка говорить, що дуже сумує за родиною та розглядає всі можливі варіанти, щоб мати змогу побачити дітей і чоловіка: «Зараз чоловікові повертатися з дітьми буде дуже складно. А мені, щоби поїхати до них, потрібно написати рапорт аж на міністра. Оскільки я належу до інформаційного агентства Міністерства оборони, мій безпосередній начальник – це саме міністр. І якщо він дозволить, то буду їхати, бо хочу їх побачити», – каже вона. – «На початку я мала право звільнитися з лав армії та їхати з ними за кордон. Але що далі? Я себе за кордоном не бачу.

Навіть не йшлося про те, щоб я кудись їхала з ними. Плюс тоді ще всі сподівалися на два-три тижні, як Арестович казав. [сміється] А вже понад рік це все триває...».

Оксана Іванець каже, що доволі часто стикається з нерозумінням і кпинами своєї моделі сім’ї в суспільстві: «Чоловікам подобаються сильні жінки. Залицяльників теж в армії було багато. Вони постійно казали, вибачте за вираз, що, мовляв, «у тебе чоловік – лох» або «як він тебе таку красиву на роботу відпускає?». Я дуже-дуже сильно огризаюся. Чоловік нещодавно жалівся, що на роботі в Польщі почув, що от, мовляв, наробив жінці п’ятеро дітей, а та від нього втекла й буцімто він тепер із цими дітьми тикається-микається, – ділиться Оксана. – У всіх завжди виникає дуже багато запитань. Ще, бувало, чоловік веде дітей до лікарні, де лікарі кажуть, що не будуть із ним розмовляти, бо можуть тільки мамі пояснити, чим хвора наша дитина. Хоча в садочку та школі вже звикли, що всіма справами займається тато. Але так, стигматизація дуже-дуже сильна».

Чоловік у змозі робити те, що робить жінка. Доглядати дітей, готувати їсти, прибирати, прати й так далі. І якщо в нього це виходить краще, ніж заробляти гроші, а ви, навпаки, маєте змогу та хист утримувати сім’ю, то чому ні, якщо всіх усе влаштовує? Чи вам не плювати на якісь думки сторонніх людей, які цього не доганяють? Зараз ми активно висвітлюємо проблеми представників ЛГБТК+. Їх поступово визнають. Визнають людей, які змінюють стать. Сьогодні я спілкувалася з жінкою, яка кілька років тому була чоловіком. Вона служить у ЗСУ, вона іноземка, але вона служить у ЗСУ. При всій стигматизації нашого суспільства її визнали, її прийняли. Водночас суспільство не може прийняти такі шлюби, як у нас із чоловіком. Якого біса?

Якщо хтось щось там думає інакше, ну, по-перше, він має право так думати, по-друге, це моя родина й не треба сюди лізти

Ті чоловіки, які роблять мені зауваження стосовно мого чоловіка, самі лохи, вибачте, оскільки вони не розуміють того щастя, яке може приносити спілкування з дитиною та ступінь допомоги, яку я від нього отримую

«Ви знаєте, згадую, що в нас було дуже багато пар створено ще під час курсантського навчання. Тобто курсанти одружувалися з курсантками, але цих пар збереглося, мабуть, відсотків десять. Решта розпалися, буквально через рік-два в дорослому житті це все розпалося, – ділиться спостереженням Оксана Іванець. – Люди просто не витримують службового навантаження, паралельно будуючи сім’ю. Я тут дуже, знову ж таки, вдячна чоловікові, тому що навантаження було просто нелюдське. Через рік у такому режимі в якийсь із днів я просто втратила свідомість. Два тижні ти ходиш на чергування винятково в ніч, потім тобі дають один відсипний, і там ще два тижні ти ходиш у день. Я постійно на ногах повинна була бути як старша зміна. Побігати туди один кілометр і назад. Разів зо 20 за день. Зміна в мене починалася о дев’ятій ранку, але я повинна була вийти з дому о сьомій, о восьмій прибути, підготувати документи й так далі. Закінчувалося зміна близько дев’ятої вечора, я приходила додому ніяка вже, ні про яке готувати вечерю не йшлося навіть. Але мені подобалося те, чим я займаюся. Можливо, саме в цей період будувалася модель нашої родини, оскільки чоловік бачив, що я дуже задоволена, намагався зробити все по дому, приготувати щось».

Оксана зараз дуже шкодує, що провела з дітьми менше часу, ніж чоловік, оскільки могла зробити трошки більше: «Визнаю, що десь підсвідомо, можливо, я втікала від них у якийсь момент, коли вони мене дратували. Зараз уже понад рік я їх не бачу. І мені дуже прикро».

«Знаю, що більшість жінок у моєму оточенні мені заздрять. Я бачу це навіть на рівні поглядів якихось, оскільки багато з них не мають навіть частини такого розуміння у своїх родинах. Бо найчастіше жінка, навіть якщо вона військова, приходить зі зміни, стає до плити, починає щось готувати, займається з дітьми, сідає з ними за уроки. Коли я розповідаю, до прикладу, що відвідала спортзал, то вони просто не розуміють, як мені це вдалося. Наші з чоловіком обов'язки ще задовго до війни були поділені навпіл. Ми підстраховували одне одного. Я не можу щось зробити, у мене там, до прикладу, горить стаття, він іде поливати город або ж, навпаки, я його підстраховую. Але те, що для нас нормальна історія – для інших якийсь паралельний усесвіт. І саме через це нерозуміння з’являється ось ця заздрість і недолугі зауваження».